Польський дослідник Матеуш Кукла відстежує причини та шукає рішення демографічної кризи
19 жовтня 2025
Чому народжуваність найбільше падає саме в середньому класі? Фінансові проблеми є лише одним із елементів пояснення, але лише погляд на ширшу картину дозволяє розгледіти зворотний зв’язок між економічними та культурними чинниками, синергія яких створює пастку, у яку потрапляє все більше молодих батьків. Лише вивільнення з-під культури споживацтва може врятувати нашу народжуваність, хоча й поставить під сумнів парадигму постійного економічного зростання.
На перший погляд демографічні тренди здаються такими що не мають сенсу. З усіх, доступних нам показників випливає, що розвинені країни Заходу є зараз заможніші та безпечніші ніж будь-коли раніше в історії. А оскільки об’єктивно ми маємо кращі умови для того, щоб мати більшу кількість дітей, то логічно має їх бути більше.
Тим часом тенденція є цілком протилежна: чим дана держава є багатша, тим її народжуваність є менша, іноді знижуючись навіть до тривожних рівнів.
На базі цієї залежності можна було б поставити поспішний діагноз, що можливо це багатство розле́нює людей і робить, що для власної вигоди не хочуть мати дітей. Такому типу погляду суперечить однак докладніший аналіз даних. Якщо прийняти таке поставлення справи за добру монету означало би це, що чим хтось є багатший, тим дітей мав би мати менше.
Тим часом можемо спостерігати, що в західних державах особи найзаможніші не тільки не мають менше дітей, а навпаки – мають їх трохи більше ніж середня в їхніх країнах. Виходить отже на те, що як біднота, так і багатство не є достатнім поясненням різниць у рівні народжуваності. А оскільки так, то що ним є?
Чи ми почуваємося біднішими за наших предків?
Економічний статус безперечно впливає на народжуваність окремих соціальних груп, однак це відбувається способом, який важко виявити, дивлячись лише на сухі дані. Сенс надає їм лише врахування певного простого факту, а саме того, що люди дивляться на своє життя не об’єктивно, а суб’єктивно.
Що це означає на практиці? Хоч би те, що при ухваленні рішення про народження дитини вони не беруть до уваги перспективи зростання показника ВВП на душу населення, а дивляться на власне відчуття життєвої стабільності, безпеки та готовності мати дитину – чинників, які дуже важко відобразити в статистиці.
Хоча наявні ресурси чи прогнозована тривалість життя є відносно легкими для виміру величинами, то вже заможність чи безпека до таких не належать, а їхнє сприйняття та визначення змінюються залежно від часу, місця та особистих переконань індивіда.
У Польщі ще якийсь час після війни середня сім’я могла вважати, що живе досить заможно, якщо всі завжди мали що їсти, де жити та в що вдягнутися. Сьогодні виконання лише такого типу базових потреб було б визнане за життя на межі бідності, оскільки сучасні стандарти значно підвищилися порівняно з історичними.
Сьогоднішні батьки, аби забезпечити своїм дітям гідні умови життя, повинні постаратися для них про добру освіту, найкраще включно з університетською. До того оплатити їм додаткові заняття, поїздки на канікули (найкраще закордонні), найновішу електроніку, брендовий одяг, доступ до розваг, а при цьому проводити з ними багато часу, замість того сидіти на роботі. А це лише початок списку.
Таке зростання вимог випливає з простої залежності – маючи потенційний доступ до все нових можливостей, з’являється тиск, щоб їх використати. Можливо, до цього додаються ще й поколінні амбіції. Сьогоднішні 20- і 30-річні, бажаючи бути кращими за своїх батьків, прагнуть дати своїм нащадкам шанси, яких самі не мали.
У часи трансформаційного добування статку часто було важко задовольнити базові потреби, не кажучи вже про платні курси для дітей чи «західні» інструменти освіти. Сьогодні можливості розвитку, про які навіть не мріяли наші батьки, є на досягнення руки, гріхом було б тому ними не скористатися, навіть якщо це пов’язано з додатковими витратами.
Молоді батьки на мінному полі
Звичайно, немає нічого поганого в амбітному підході до батьківства. Проблема, однак, полягає в тому, що ми живемо в споживацькій культурі, заснованій на постійному зростанні. Ставлення до дитини як до «проєкту», який потрібно реалізувати якнайкраще, може призводити до множення вимог, які ніколи не вдасться повністю виконати.
Розвиваючийся ринок бо́видь постійно генеруватиме нові продукти, послуги та поради, що навіюють, що ще можна покращити, отримати чи досягти, перш ніж можна буде вирішитися на дитину. Воркшопи з коучингу для підготовки до батьківства, психотерапії чи школи пологів чекають на молодих людей. В пропозиції для новонароджених є розумні, електронні няні, розвиваючі іграшки Монтессорі чи уроки плавання для немовлят.
Винахідливість ринку невичерпна, а в просуванні його продуктів допомагають соціальні мережі. Якщо алгоритм Instagram виявить, що у нас є або ми плануємо мати дитину, він негайно почне показувати нам ідеалізовані фото усміхнених батьків, які хизуються тим, що щойно купили для своєї дитини.
У цьому процесі не допомагає також культура безпеки (safetyism), згідно з якою навіть незначні недоліки у вихованні дитини, що викликають у неї дискомфорт, можуть позначитися на її фізичному чи психічному здоров’ї. Батьки зазнають бомбардування порадами педагогів, психологів, але й самопроголошених «інтернет-експертів» на тему потенційних проблем розвитку дитини.
Якщо хтось занадто сильно інтерналізує факт, що будь-які його дії, навіть несвідомі чи вжиті з добрими намірами, можуть негативно позначитися на потомстві, то така особа дійсно може почати сприймати виховання дитини як період постійної загрози. Тим більше, що якщо вона вже зацікавиться цією темою, то соціальні мережі з ще більшою інтенсивністю будуть підсовувати їй різноманітні похмурі сценарії, доки зможуть вкрасти трохи уваги.
Тим часом, випадкова відсутність часу, присвяченого дитині, чи підвищений на неї голос, хоча і є негативним досвідом, але все ж не є чимось, із чим психіка здорової дитини не могла б впоратися.
Річ у тім, що хоча потреби дітей самі по собі не змінилися, однак повністю змінилося культурне середовище, змушуючи думати, що задоволення базових вимог сьогодні — це замало. Нові вимоги та пропозиції «покращити» життєвий старт для дитини, здається, не мають кінця. Прагнення досягти ідеальних умов може паралізувати багатьох людей від самої думки про народження дитини.
Результатом такого підходу є те, що навіть якщо хтось сьогодні споживає в кілька разів більше благ, ніж його прадід, він все одно може почуватися бідним. Бо ніхто не оцінює свого статусу крізь призму минулого чи ситуації в інших, бідніших країнах, а визначає себе відносно заможності решти даного суспільства та вимог, що воно ставить.
Подібно є з почуттям безпеки, яке також є відносним. Навіть якщо на тлі історії світу ми живемо в об’єктивно найстабільніші та найбезпечніші часи, то все одно можемо суб’єктивно сприймати наш світ як нестабільний та небезпечний. Бо все залежить від того, яку точку відліку ми собі встановимо. Сучасні люди, відзвичаїні від хвороб, смерті та страждання, сильніше реагує на подібні трагедії.
Також найпопулярніша в наші дні модель нуклеарної родини робить так, що молоді люди можуть почуватися менш впевнено в питанні народження дитини. Традиційні багатопоколінні родини ділилися опікою над наймолодшими її членами. Живучи під одним дахом, частину обов’язків могли перебирати на себе дідусі та бабусі, брати і сестри чи далекі родичі.
Натомість сьогоднішні пари, що живуть окремо, покладаються фактично лише на себе та, можливо, на допомогу державних установ. Хоч така система «на папері» працює ефективніше і забезпечує кращий захист, вона не дає природного для людей психологічного комфорту, що походить від оточення близькими людьми.
Звідки діти у найбагатших і найбідніших?
Лише врахування того факту, що почуття заможності і яке з нього випливає відчуття безпеки походять не з об’єктивних чинників, але суб’єктивного сприйняття культурних норм, дозволяє зрозуміти демографічні дані, описані у вступі.
Вищий клас не му́сить непокоїтися завищеними нормами та соціальними амбіціями, бо просто їх виконує. Його члени мають вже ті ресурси, до здобуття яких середній клас ще лише прагне. Вищий клас спроможний купити дитині все те, що їй може бути потрібно, що позначається на почутті безпеки та стабільності.
Якщо ж додатково така родина з вищого класу утримується з відсотків від нагромадженого поколіннями капіталу, то в такому разі вона навіть не мусить непокоїтися про підтримання своїх доходів на високому рівні і може більше часу приділяти на проведення часу з дітьми.
По інший бік економічного спектра існують групи людей, які великого майна не мають, але з різних причин живуть поза культурними нормами споживацького суспільства. Належать до них родини з дуже низькими доходами, які приймають, що певних стандартів вони не виконуватимуть, через що вони ніби самі звільняють себе від всюдисучего соціального тиску.
З їхньої перспективи для того, щоб мати дітей, достатньо задовольнити базові матеріальні потреби, не непокоючись тим, чи вистачить у них грошей, щоб вислати їх у майбутньому на університетське навчання чи оплатити їм репетиторів. Тому хоча їхні умови життя є об’єктивно гіршими за ті, що має середній клас, то суб’єктивно вони можуть відчувати, що їхній рівень життя є принаймні достатнім.
У пастці споживацтва
Отже, видно, що в основі проблеми народжуваності лежить споживацька культура, яка оцінює людей крізь призму споживаних ними благ, і саме їхнє використання стає самоціллю. Під впливом цього механізму в найбільшій мірі опиняється амбітний середній клас. Саме він відчуває тиск постійного підвищення рівня споживання товарів, оскільки це, у свою чергу, пов’язано з його соціальним статусом і в багатьох випадках із рівнем задоволення життям.
Оскільки ж народження дитини також обросло стіною «необхідних» витрат, не дивно, що поєднання високого задоволення від життя, що походить від високого споживання, з народженням більшої кількості дітей сьогодні є балансуванням на тонкому канаті. Однак існують певні групи, які мають імунітет на цей тиск і мають відносно високу народжуваність навіть у заможних розвинених країнах. Це релігійні громади.
Їхні члени, навіть якщо мають відносно добрий матеріальний статус і прагнуть відповідати соціальним вимогам, базують свою самооцінку та відчуття задоволеності життям на альтернативних системах цінностей. Дотримання заповідей, відвідування храму чи «бути морально хорошою людиною» — це те, що не вимагає особливо великих фінансових витрат, але забезпечує відчуття втішення.
Отже, релігійні люди мають більше дітей не тому, що «не можуть використовувати контрацепцію», як іноді злосливо про них кажуть, а тому, що народження дитини є для них цінністю саме по собі. Життя кожної людини — це дар, незалежно від матеріального статусу, який вона матиме.
Найкраще це видно на прикладі мусульманських родин іммігрантів, які живуть на заході Європи та мають значно більше дітей, ніж у середньому в країнах їхнього проживання. Вони часто створюють власне, замкнене середовище, кероване власною системою цінностей. Вони не відчувають тиску, щоб віддати дитину в престижну школу чи записати її до футбольного клубу. Їм достатньо, що вона віритиме в Аллаха і читатиме Коран.
На цьому тлі показовим є той факт, що ці іммігранти починають мати менше дітей в міру асиміляції з культурою приймаючої країни. Асиміляція в західних умовах полягає, серед іншого, у залученні в споживацькі норми, які починають створювати в наступних поколіннях іммігрантів переконання, що вони не можуть собі дозволити дитину, навіть якщо їхній матеріальний статус вищий, ніж у їхніх батьків.
Цікавим проявом різного сприйняття одного й того ж рівня життя було явище, яке спостерігалося ще кілька років тому — вища народжуваність серед польок, які емігрували до Великобританії, як у порівнянні з їхніми однолітками, які залишилися на батьківщині, так і з уродженками Британії.
Більш високу народжуваність польок частина людей пояснювала тим, що Об’єднане Королівство має значно ширший спектр допомог та програм підтримки для молодих сімей. Однак таке пояснення не з’ясовує, чому ті самі засоби, які мали заохочувати польок до народження дітей, не діяли вже на британок.
Відповіддю знову є звернення до відносності почуття заможності та статусу — те, що для іммігранта з Східної Європи могло бути втішенням його амбіцій, для корінних жителів, які порівнювали себе з британською вищою класою, вже не було настільки привабливим.
Між молотом і ковадлом
Чи могла б держава зробити так, щоб молоді батьки з середнього класу досягали своїх амбіцій раніше, ніж зараз, завдяки чому їм не довелося б відкладати рішення про народження дітей у нескінченність?
Здається, це сумнівно. У культурі вічного зростання немає такої точки, в якій можна було б зупинитися. Рішення, коли певний рівень багатства вже є «достатнім», є суто довільним. Якщо дана особистість сама собі його не визначить, то ринок теоретично здатний піднімати планку до безкінечності. Тим більше, що підтримання невтішених амбіцій також є на руку державній економіці, в інтересах якої лежить стимулювання внутрішнього попиту та склоняння громадян до напруженої праці заради зростання вітчизняного ВВП.
Звичайно, якість умов для створення родини не є суто умовною. Нинішній стан західних економік не забезпечує життєвої стабільності в такій мірі, в якій теоретично міг би. Навіть якщо загальна продуктивність чи заможність зростають, то зростаючі нерівності часто роблять так, що це поліпшення не відчувається більшістю суспільства.
Ціни на житло чи труднощі в отриманні постійного трудового договору, особливо у випадку жінок чи молодих людей, є реальною, а не віртуальною перешкодою, яка може вплинути на рішення про народження дитини.
Нерідко навіть особи з добрими заробітками та власним житлом в кредит можуть не почуватися достатньо захищеними фінансово. Високі кредитні платежі можуть бо́видь ускладнювати їм накопичення заощаджень, а від втрати даху над головою може їх відділяти звільнення з роботи та тривалий період безробіття.
В умовах ринкової економіки майновий просування все ж таки можливий. Навіть походження з бідної родини не заважає заробити на власне житло та створення власної родини. Однак така кар’єра часто окупована багаторічною, важкою працею та відреченнями. Перш ніж пара молодих людей досягне нарешті рівня, до якого прагнула, у неї за плечима може бути вже найплідніший період її життя.
Звідси все більш поширеними стають проблеми з зачаттям та спроби протидії безпліддю, хоч би у формі штучного запліднення. З іншого боку, механізм штучного запліднення є прикладом того, як споживацька економіка креативно задовольняє проблеми, які сама ж і створює. Оскільки ж саме зачаття дитини все частіше починає мати причіплений ценник, народження чисельного потомства стає ще дорожчим і менш доступним.
Отже, середній клас «розчавлюється» з двох сторін – з одного боку споживацька культура нав’язує йому все вищі та дорожчі стандарти життя, а з іншого боку економічне сповільнення та нерівності ускладнюють їхнє виконання. Все далі від них віддаляється рівень, на якому культурно «дозволено» було б їм мати дитину.
У світі, що поєднує низький матеріальний статус із бути «гіршою людиною», потомство перестає вже бути даром, а натомість часто стає загрозою для соціального статусу його батьків.
Звідси також може походити страх частини молодих жінок перед вагітністю, яка сама по собі є важким досвідом, а стає додатково обтяжена низкою вимог, які все важче виконати. Цей страх може також пояснити тиск на розширення права на аборт, який починає сприйматися як єдина рятувальна солома перед падінням у соціальній ієрархії.
У суперечці про те, чи за падіння народжуваності відповідають більше культурні чи економічні чинники, здається, що відповідь є більш складною. Маємо тут справу із зворотним зв’язком – економічне середовище становить основу для виникнення певної культури та стилю життя, які знову ж таки підживлюють напрямок, у якому рухається економіка. Це затягує нас у спіраль, в якій діти є лише в тих, кому вдасться з неї, хоч би частково, вибратися.
автор – Матеуш КУКЛА, публіцист Ягеллонського клубу, випускник Академії образотворчих мистецтв у Кракові, публікувався на шпальтах «Plusa Minusa», щотижневого додатку «Rzeczpospolitej».
Переклад ПолітКом
