Щоб змінити світ, треба спочатку зрозуміти його. Стаття Браяна АРКІНСА була написана в 1994 році. Тоді Ірландія тільки почала відкриватися світові.
Цей есей пропонує таке прочитання Ірландії — визначеної тут як держава з 26 округів, що виникла 1922 року, — яке спочатку ставить досвід Ірландії у контекст інших постколоніальних країн, а потім аналізує специфічні форми, яких ірландський досвід набрав після 1922 року [1]. Есей не є “ревізіоністським”: боротьба за незалежність Ірландії від Британії не очорнюється; автор радше прагне описати й підбити підсумок дуже невизначних досягнень незалежної Ірландії в низці найважливіших галузей, серед яких — якість думання, ставлення до жінок, політика та економіка.
ІРЛАНДІЯ ЯК ПОСТКОЛОНІАЛЬНА КРАЇНА
Вочевидь, що Ірландія, mutatis mutandis, має багато спільних рис із колишніми колоніями Третього Світу. Зміни, які слід брати до уваги в аналізі саме ірландського випадку, випливають головно з таких трьох факторів: існування масової еміграції, яка дозволила краще жити тим, хто залишився в Ірландії; факт, що до 1922 року Ірландія була порівняно модернізованою країною (рівень грамотності був високий, земельне питання розв’язане); розташування Ірландії в Європі, помірний клімат, який дозволяє виробляти надлишок продуктів, а також членство в Європейській Спільноті, що принесло їй значні субсидії.
Риси, які Ірландія поділяє з іншими колишніми колоніями, коротко кажучи, такі:
- історія експлуатації колоніальною владою (Британія), яка задля прибутків видобувала з колонії сировину (сільськогосподарську продукцію) та продавала їй промислові вироби;
- расистська зневага колонізаторів (британців) до колонізованих (ірландців), поєднана з амбівалентним ставленням колонізованих, які одночасно зневажають і мавпують колонізатора;
- постання місцевої буржуазної еліти, яка понад усе інше бажає вибороти собі привілеї колишніх колонізаторів;
- поширена бідність (близько третини населення Ірландії живе в злиднях, що наближає її до Латинської Америки);
- великий державний борг, виплата якого поглинає велику кількість отримуваного доходу;
- неспроможність місцевої буржуазії розвинути промисловість і, як наслідок, запрошення мультинаціональних компаній (які інтенсивно використовують капітал і експортують свої прибутки);
- переселення людності з сіл до міських зон, а особливо до столиці, яка є соціально поділеною (в Дубліні живе нині третина населення країни; місто виразно поділене на тих, хто має, і тих, хто не має);
- мінімальне почуття громадянського обов’язку, яке походить з успадкованої ворожнечі до центрального уряду та його інституцій;
- хвороблива ідея про надмірно академічну систему освіти, яка повинна готувати місцеву еліту — професіоналів та урядовців;
- заміна мови колонізованих (ірландської) мовою колонізаторів (англійською);
- інші форми культурної залежності від колишньої колоніальної потуги — те, що в Австралії називають “колоніальним низькопоклонництвом” (показ численних британських телевізійних програм, збереження британських законів, скасованих у самій Британії, надання праці в університетах лекторам із Британії);
- перетворення релігії на форму втечі як для індивідів, так і для груп (ірландська версія римо-католицизму).
Постколоніальна Ірландія виявляє не лише ці риси — вона також стала вкрай консервативною. Як сказав Кевін О’Гіггінс, “ми, мабуть, найконсервативніше налаштовані революціонери, які будь-коли здійснювали успішну революцію“. Факторами, які спричинили такий суворий консерватизм, були: втрата новаторських талантів, переміщення значної кількості протестантського населення, невідповідність середньої освіти і, понад усе, звичаї місцевої буржуазної еліти.
Великі таланти були втрачені через страту британцями лідерів Повстання 1916 року, а особливо таких новаторів, як Пірс та Коннолі; далі через братовбивство ірландців у громадянській війні (та зразу ж після неї), війні, що настала після Угоди з Британією (Коллінс та О’Гіггінс були за угоду, Чілдерс та Мелоуз — проти); та через добровільне самовигнання таких інтелектуалів і літераторів, як Джойс, Джордж Мур, Джордж Расел (АЕ), Стівен МакКена та О’Кесі.
Значна частина протестантського населення Ірландії була переміщена внаслідок Поділу, з одного боку, та масового виїзду протестантів із Вільної Держави — з другого. Так утворилася великою мірою однорідна католицька держава, з католицьким парламентом і католицьким народом.
До 1960-х років дуже мало людей в Ірландії отримувало середню освіту, і це мусило мати певний вплив на інтелектуальне життя та рівень осмислення проблем. Як висловився Єйтс: “Старий режим залишив Ірландію, мабуть, найменш освіченою країною в Північній Європі“.
Крайній консерватизм ірландської буржуазії означав, що національна незалежність, а не соціальні реформи, були її головною метою. Підписавшись під диктатом президента Де Валера “Робітники повинні почекати”, ці буржуазні мужі використовували незалежність, аби проштовхувати свої інтереси, й неминуче накинули свою систему цінностей новій Вільній Державі.
Вочевидь, що ця система цінностей була консервативною, тому що ірландська буржуазія складалася з великої кількості селян — власників малих і середніх ферм, а також бізнесменів, професіоналів, урядових службовців та католицького духовенства, які вийшли з цього ж соціального середовища [2]. Звичаї цього класу, які просякли все суспільство, були соціально регресивними — через особливі економічні фактори, які їх формували. Домігшись власності на землю після нелегкої боротьби наприкінці XIX століття, фермери намагалися зберегти свою власність непорушною і передавали її одному синові. З цього економічного факту випливала така соціальна модель: син-спадкоємець повинен був одружуватися пізно, одна дочка отримувала посаг, а всі інші неодружені діти мусили емігрувати. Оскільки про статеве життя поза шлюбом навіть мови не могло бути, ірландці від 1820 до 1960 року були піддані майже безпрецедентній стриманості, що можна побачити у всій страхітливій жорстокості в поемі Кавана 1942 року “Великий Голод”. Вони були також піддані великомасштабній еміграції, котра мала подвійні наслідки: усувала можливі дисидентські групи та піднімала життєвий рівень тих, хто міг залишитися.
Ті буржуа, які залишалися, намагалися за всяку ціну зберегти соціальний статус-кво й чинили опір будь-якій спробі покращити економічний стан знедолених членів суспільства. Здійснюючи цю дуже успішну політику, вони домоглися, аби будь-що, здатне похитнути статус-кво — загальні ідеї, сексуальність, ліві сили, жінки, письменники, — було під наглядом, і аби будь-хто хоч трохи анархічний був знесилений патріархальним авторитаризмом.
Іншим жахливим наслідком цього зв’язку між економічною та соціальною позицією стала відповідність ірландської буржуазії “принципові посідання” (як назвав його Лі). З огляду на цілком зрозуміле бажання безпеки важливо було мати, посідати — чи то землю, чи то родинний бізнес, чи “постійну та пенсійну” роботу в урядових установах, шкільництві чи службі здоров’я; не було конче потрібним щось робити з тим, що маєш. “Принцип посідання” значить: тримай те, що маєш. Його протилежністю є “принцип дії”, який вимагає: якщо ти володієш чимось, то роби з ним щось позитивне й продуктивне. Панування “принципу посідання” в житті Ірландії впродовж щонайменше чотирьох десятиліть після здобуття незалежності неминуче привело до застою, як і передбачав Фанон: “Після незалежності цей недорозвинений середній клас, зменшений кількісно і без капіталу, який відмовляється йти шляхом революції, впаде в плачевний застій“. Багато ірландців, які щось робили, а не лише мали, робили це радше завдяки своїй індивідуальній відданості справі, ніж загальній атмосфері в суспільстві.
Вроджений консерватизм Ірландської Революції був підпертий відмовою обговорювати загальні ідеї та насадженням патріархального авторитаризму в усіх галузях життя. Звернімося ж тепер до цих тем.
ІРЛАНДСЬКА ДОМІНАНТА: ВІДМОВА ВІД ЗАГАЛЬНИХ ІДЕЙ
Домінанта — це концепція, яку знаходимо в критичних працях російського формалізму. Великий посередник між лінгвістикою та літературою Роман Якобсон визначив її 1935 року як “фокусний компонент мистецького твору: він керує, визначає та перетворює інші компоненти”. Перенісши концепцію домінанти з твору мистецтва на суспільство, ми побачимо, що домінантою ірландського суспільства є відмова від загальних ідей.
Під відмовою від загальних ідей я розумію те, що загальні принципи будь-якої з головних сфер діяльності людини систематично ігноруються на догоду аналізові особливих форм, яких ця діяльність набирає в певний час. Таким чином, у політиці центральну проблему протиборства лівиці та правиці зводять до деталей про те, наскільки ідеологічно нерозпізнавані партії Фіанна Фейл та Фіне Гел різняться між собою, а центральну проблему децентралізації — до деталей про роботу центрального уряду. В економіці життєво важлива проблема того, як економічна теорія могла б послужити зменшенню бідності, безробіття та еміграції, зводиться на дискусію про технічні аспекти капіталістичної системи. В релігії кардинальне питання про статус священного в наш час губиться в безкінечних дебатах про протизаплідні засоби, розлучення та аборти або, останнім часом, про економічну справедливість (специфічна етика стає підміною загальної метафізики). У мистецтві дискусія про природу поезії, музики чи малярства в постмодерністському світі поступається місцем суперечці про заслуги чи невдачі індивідуальних митців. І так далі, і так далі.
Ця систематична відмова від загальних ідей означає, що ірландці — на відміну від романтичного погляду Матью Арнольда на кельтів — виявляють надзвичайну охоту піддаватися “деспотизмові факту”. Таке захоплення емпіричним світом за рахунок світу ідей надає тутешнім дебатам викривленої перспективи; центр не може втриматися, тому що його ніколи й не було. Це глибоке відкинення інтелекту слід схарактеризувати як патологічне: воно, без сумніву, є невротичним і, можливо, психотичним, і не має зв’язку з тим, що є справді реальним.
Ця відмова від ідей є, у кінцевому підсумку, останньою “зрадою клерикалів” (trahison des clercs). Про її жахливий вплив на ірландське суспільство можна судити з трьох таких цитат. Франк О’Коннор уважав, що лідери Вільної Держави створили “новий істеблішмент Церкви та Держави, в якому уяві немає місця, і молоді люди емігруватимуть у всі кінці світу не тому, що країна бідна, а тому, що вона посередня“; 1943 року О’Фаолайн заявив, що ‘справді жахливою загрозою для Ірландії є інтелектуальна’; а 1989 року Лі сказав, що “головною причиною невеликих досягнень Ірландії за час незалежності була бідність її мислення“[3].
Коріння цієї відмови від загальних ідей сягає періоду, що настав одразу ж після 1922 року. Перед цим, від 1890-х до 1922 року, Ірландія переживала піднесення мистецької та інтелектуальної активності, яке Біррел назвав “стрибком у перші лави думки та почуттів”. Загальні ідеї всіх видів — політичні, економічні, релігійні, мистецькі — з ентузіазмом обговорювали як митці Літературного Відродження (Єйтс, Сінґ та АЕ), так і мислителі (Пірс, Конолі та Горас Планкет). Але після того, як 1922 року ірландська католицька буржуазія прийшла до влади, цей інтелектуальний фермент великою мірою щез. Прийшовши здебільшого з малих ферм та з консервативною ідеологією, ці люди були політично поділені не загальними політичними ідеями, а однією проблемою Громадянської Війни. Оскільки вони були прив’язані до фінансової дисципліни та збереження свого становища, мало велося дебатів щодо кардинальних питань соціальної реформи (“Робітники повинні почекати”) — вони розпочали шалену атаку на світ ідей, ухваливши горезвісні закони про видавничу цензуру від 1929 року та про цензурування фільмів від 1923 року [4].
Ці форми цензури майже повністю сконцентрувалися на сексуальному матеріалі. Книги та періодичні видання заборонялися тому, що вони були “розраховані на збудження сексуальних пристрастей або навіювання чи підігрівання сексуальної неморальності”, або ж тому, що вони пропагували “контроль за народжуваністю”. Як указував Єйтс, серед заборонених авторів могли б бути Дарвін, Маркс, “половина грецької та римської класики” та “вся велика любовна поезія”. Список заборонених книг сам по собі складає надзвичайне чтиво — досить згадати Скота Фіцджеральда, Гемінґвея, Томаса Манна, Орвелла, Грема Гріна. До 1965 року майже 10 тисяч книг було заборонено. Особливо непривабливий той факт, що багато ірландських авторів — Б. Шоу, О’Кесі, Кейт О’Браян, Една О’Браян, Мак-Ґагерн — були заборонені у своїй країні.
Але головним негативним моментом такого крайнього типу цензури є його антиінтелектуалізм: по-перше, оскільки він призначений викреслити людську сексуальність із життя людини, що очевидно суперечить нормальному людському досвідові; по-друге, заборона серйозних книг привела до “задушення дискусії дорослих людей” (Р. Фалліс).
Тепер, коли цензура великою мірою зникла, ірландська ворожість до загальних ідей залишається й вимагає пояснень. Лі розгледів серцевину проблеми, зазначивши, що ірландське суспільство багате на “людей із великим, але вузьким інтелектом”. Такі люди мають спеціальні знання в окремій галузі, але дуже обмежені в інших галузях; звідси випливає a fortiori, що люди з меншим інтелектом не здобудуть від цих спеціалістів кращого розуміння загальних ідей. Серед факторів, які привели до панування такого типу інтелекту: політика часів громадянської війни, яка виключає можливість дискусії про політичну й економічну ідеологію; авторитарна система освіти, яка не заохочує зацікавлення ідеями; антиінтелектуальна природа ірландського католицизму; поширене ігнорування всіх форм філософії; засоби масової інформації, не зацікавлені загальними ідеями; еміграція багатьох, хто міг би зробити внесок у обговорення ідей; поява індивідуалістичного лібералізму, ворожого національному поглядові на Ірландію [5].
ПАТРІАРХАЛЬНИЙ АВТОРИТАРИЗМ: СТРАХ ІНШОГО
Щонайменше чотири перші десятиліття незалежності в Ірландії панував патріархальний авторитаризм, за допомогою якого чоловіки-індивідуалісти контролювали дії решти суспільства, особливо жінок. Це були люди з таким типом мислення, який перебуває у злагоді з загалом перебільшеною пошаною до авторитету, бачить світ як ієрархію, настирливо говорить іншим людям, що вони мають робити. Зазвичай авторитарний мозок боїться іншого, всього, що може порушити статус-кво й поставити під питання претензії чоловіків керувати світом; тому не дивно, що в Ірландії патріархи дуже дбали про те, щоб утримувати жінок на їхньому місці.
У політиці цей авторитаризм великою мірою був наслідком надмірної пошани до закону та порядку після громадянської війни. Драконівський закон про громадянську безпеку, ухвалений улітку 1927 року, передбачав обшуки та спеціальні суди, які могли засудити до смертної кари чи довічного ув’язнення за незаконне володіння вогнепальною зброєю. 1931 року новий закон про громадянську безпеку встановив військовий трибунал, який мав право засуджувати до смертної кари, а 1933 року Де Валера заборонив рух Національної Гвардії (блакитносорочечників).
Але спустошлива роль патріархальної системи була найпомітнішою в шкільництві, в родині та в ставленні до жінок. Чоловіки-вчителі початкових шкіл, вихідці головно з родин малих фермерів та крамниць на півдні та заході, були схильні до авторитарної практики, бо самі виховувались у єпархіальних середніх школах, схожих на казарми, та в учительських інтернатах, які контролювалися ще суворіше [6]. Вчителі початкових та середніх шкіл базували свою методологію на вивченні спіритуалістичного погляду на людську природу, згідно з яким дитину, народжену в первородному грісі та схильну до повстання, треба суворо контролювати. Вчитель таким чином ставав “єдиним джерелом ініціативи та суду” і прагнув із висоти своєї позиції прищепити знання учням, які сприймали ці знання пасивно.
Авторитет учителя як у початковій, так і в середній школі зміцнювався практикою тілесних покарань, яка деколи виливалася в садизм. Ця інституалізована форма насильства, що тривала аж до 1980 року, була особливо поширена в школах для хлопчиків, і таким чином породжувала серед деяких чоловіків циклічну прив’язаність до фізичної брутальності. Що важливіше, тілесні покарання привели до того, що розрив між світом дитини та світом дорослого авторитету, який завжди є великим, став проваллям; вони ж, треба думати, загострили схильність до конформізму, про яку вже згадувалося.
Родина звичайно перебувала під контролем чоловіка, якого вважали “головою родини” і який приймав життєво важливі економічні рішення. Звичайно чоловік ішов до праці, а дружина залишалася вдома вести господарство та доглядати за дітьми. Цю модель виразно підсилила Конституція 1937 року, яка вимагала від Держави забезпечити, щоб “матері не мусили через економічну необхідність найматися на працю за рахунок нехтування домашніми обов’язками”. Справді, жінки, які працювали в урядових установах, місцевих органах влади, здоровельних закладах та в банках, повинні були звільнятися з роботи після одруження (цю вимогу скасовано 1977 року). Офіційне чоловіче ставлення сягло апогею в поглядах Боланда, першого завідувача кадрами в державних установах, який уважав, що жінок не слід допускати на вищі посади в державних установах.
Права жінок у сексуальній сфері також були зневажені чоловічою патріархальністю, перейнятою питаннями статевої моралі, про що вже йшлося в першій частині цієї статті. 1935 року заборонено продаж та імпорт штучних протизаплідних засобів; 1937 року Конституція заборонила розлучення; аборти також були незаконними. Таким чином, жінки не мали змоги регулювати розміри родини, і тому багато з них терпіло велику нужду від багатодітності або від розбитого чи незадовільного подружнього життя, з якого не було виходу.
Двома іншими ділянками життя, які отруїв авторитаризм, були римо-католицька Церква та спорт. Оскільки Католицька Церква вже за означенням є ієрархічним тілом, яке вимагає, щоб священики слухалися своїх зверхників, ірландські єпископи могли 1927 року говорити про “священні права авторитетів”. Через цей погляд на авторитети ще й через десятиліття після здобуття незалежності парохіальні священики, яким миряни виявляли перебільшену пошану, мали неабияку владу і в світських, і в релігійних справах — владу, яку багато з цих священиків були готові використовувати та зловживати. Навряд чи потрібно додавати, що католицьке духовенство складалося, за визначенням, лише з чоловіків.
Авторитаризм у спорті набрав форми Ґельської атлетичної асоціації, яка успішно пропагувала ігри ґельського футболу та ґельського хокею, не дозволяючи своїм членам грати в ті ігри, які вважалися іграми англійської залоги, — футбол, регбі, крікет та хокей. Типовим для постколоніальної Ірландії є те, що законна мета пропагування ґельських ігор привела до вузької ринятковрности, яку треба було зміцнювати авторитарним регулюванням (заборона англійських ігор була скасована 1971 року).
Країну, для якої характерні відмова від загальних ідей та патріархальний авторитаризм, можна ще врятувати успішним політичним та економічним життям. Але ірландська політика та економіка були далеко не успішні. Як ми зараз побачимо.
ПОЛІТИКА: БЛИЗНЯТА ТВІДЛДУМ ТА ТВІДЛДІ
Після здобуття незалежності в ірландській політиці домінували дві партії, які виникли після розколу національного руху Шин Фейн, — Фіанна Фейл та Фіне Гел. Самі назви цих партій — що означають відповідно “Солдати Долі” та “Племена Ірландії” — уже вказують на те, що вони не є політичними партіями в нормальному європейському сенсі, що вони не виявляють певної ідеологічної тенденції – чи то правої, чи лівої, чи центристської. Вони є популістськими партіями для всіх і прагнуть знайти підтримку в людей різних політичних уподобань, різних соціальних класів, міських та сільських виборців, одним словом — усіх.
З цього невблаганно випливає, що загальні ідеї є анафемою для цих партій, незалежно від того, є ці ідеї політичними, економічними чи соціальними. І ось чому. Якщо ви підтримуєте якусь загальну ідею, то її можуть аналізувати, піддавати сумніву, відкидати прихильники протилежної ідеї. Але якщо ви не пропонуєте загальної ідеї, то вам не можуть заперечити на цьому рівні, а лише на рівні окремого вузького питання. Результатом усього цього є повна відданість обох партій політиці ad hoc, яка не виходить із якоїсь загальної принципової позиції, а виробляється “за ходом подій”.
Звичайно, на це можна зауважити, що існування обох партій було необхідною фазою в розвитку незалежної Ірландії. Але навіть якщо й прийняти цей аргумент, то тепер саме час сказати: “Ці речі відслужили своє, даймо їм спокій”.
Домінування в ірландській політиці двох партій “для всіх” ставить питання: чому лейбористська партія мала такий малий успіх в Ірландії аж до загальних виборів 1992 року? В цілому відповідь полягає в: 1) істотному консерватизмі сільського населення, яке бажало підтримувати ті дві партії, які віддзеркалювали цей консерватизм; 2) зосередженні впродовж десятиліть на стосунках із Великобританією, в результаті якого економічні питання були відсунені на задній план; 3) крадіжці лейбористського одягу популізмом ad hoc партії Фіанна Фейл. До цих головних чинників можна додати невдачу лейбористів висунути своїх кандидатів на виборах 1919 та 1921 років; відсутність великої промислової робочої сили; сварки між трейд-юніонами у 20-ті та 40-ві роки (що привело до тимчасового розколу партії); ототожнення лейбористів із вузькою трейд-юніоністською базою; пропагування радикальної політики за умов, коли можна було вживати і вживалося тактики “червоної загрози”.
Проте 1994 року дві ліві партії — лейбористська та Демократична лівиця, а також одна права — Прогресивних демократів, набрали разом близько 30 відсотків місць у парламенті. Прогресивні демократи, сформовані з чіткою метою “розбити матрицю” ірландської політики, є правою партією тетчерівського типу, повністю відданою ринкові, приватному підприємництву та приватизації державних компаній. Лейбористи та Демократична лівиця є лівими партіями, які прагнуть зменшити надмірності ринку та збалансувати приватне підприємництво з державним втручанням в економіку. Той факт, що ці три партії отримали таку підтримку, а отже, Фіанна Фейл та Фіне Гел утратили виборців, дозволяє припустити, що політика часів громадянської війни, може, нарешті скінчиться.
Брак прив’язаності до політики та загальних ідей, характерний для партії Фінна Фейл, спричинився до повномасштабної персоналізації політики. Це може набирати форми персональних атак на членів іншої партії чи напруженої ворожнечі між членами однієї партії, які змагаються між собою за місця в округах із кількома депутатськими місцями. Найгіршої слави зажила практика клієнтелізму [8]. Полегшений тим, що на місцевому рівні існує низка “клінік”, у яких виборці висловлюють свої скарги, клієнтелізм утягує політика в шукання пільг для своїх виборців. Тим часом як дії державної бюрократії повинні, без сумніву, піддаватися розслідуванню, є щось засадничо фальшиве у практиці клієнтелізму: якщо громадянин має певні пільги, він повинен отримувати їх без політичного втручання, якщо не має, — політик не повинен дбати про їх забезпечення. Клієнтелізм має й інший шкідливий вплив на ірландську політику: це дуже забарна практика, яка відволікає політиків від вивчення проблем та ідей.
Той факт, що ірландська політика не дуже переймається ідеологією і є високо персоналізованою, не зашкодив урядові в Дубліні зосереджувати владу в своїх руках у щораз більших розмірах. Ірландія є найцентралізованішою країною в Європі. Тут не було серйозних спроб передати владу регіонам. Ми маємо найменше місцевих органів влади серед країн Європи (окрім Британії), повноваження місцевих органів влади були поступово зменшені, і не в останню чергу шляхом позбавлення їх можливості збирати доходи. Цей жахливий сценарій переконливо проаналізував Том Баррінґтон у книжці “Ірландська адміністративна система” (Дублін, 1980), але його аналіз зігнорували. Що стосується ірландського (та британського) уряду, то принцип “доповнюваності” в Маастріхтському Договорі означає для них передавання влади національним урядам у Дубліні (чи Лондоні) і — в жодному разі — не регіонам. (Сміхотворний процес розміщення відділів деяких урядових департаментів у містах поза Дубліном не є справжньою децентралізацією, а формою рецентралізації).
ЕКОНОМІКА: ІРЛАНДІЯ ЯК КРАЇНА-НЕВДАХА
Загальновідомо, що важко проводити послідовну економічну політику в окремій країні таким чином, щоб багато людей досягло добробуту. Але для сучасної Ірландії це виявилося важчим завданням, аніж для більшості держав Європи, і з погляду економіки вона повинна класифікуватися як країна-невдаха, що постійно переживає високий рівень безробіття, еміграції та бідності [9]. Подам короткий огляд цього економічного провалу, перш ніж ми розглянемо його походження.
Якщо не рахувати 1960-х років, то економічні показники Ірландії були катастрофічними. До 1958 року економічна політика була надміру консервативною, з наголосом на фінансову дисципліну та протекціонізм. Провідний політик епохи, Де Валера, виказував глибоке незнання економіки [10]. Потім прем’єр-міністр Шон Лемас, який сказав, що “історичне завдання цього покоління — забезпечити економічні основи незалежності”, та міністр фінансів Т. К. Вітікер вирішили стимулювати вмираючу економіку за допомогою низки кейнсіанських заходів: облишили протекціонізм, заохочували іноземні індустрії, вживали державні інвестиції для виробничих цілей. У результаті в 1960-ті роки матеріальні життєві стандарти зросли мало не на 50 відсотків. У 70-ті, хоча доходи фермерів у реальних вимірах майже подвоїлися після вступу Ірландії до ЄС, великі та нічим не підтримувані іноземні кредити (1981 року борги досягли величезної суми — 5 114 мільйонів фунтів) поставили країну на край банкрутства. Це марнотратство привело в 1980-ті роки до вжиття тетчерівських заходів, зокрема скорочення урядових послуг. Цього, 1994 року безробіття становить близько 20 відсотків, що майже вдвоє перевищує середній рівень у ЄС, третина населення живе в бідності, тим часом як 140 тисяч осіб між 1986 та 1992 роками виемігрувало.
Еміграція є ключовим показником економічних результатів Ірландії після 1922 року. Чоловіки та жінки, що шукають кращого рівня життя деінде, байдуже слухають націоналістичну риторику про незалежну республіку й бачать чорний гумор у словах О’Крогана, що “ніхто не житиме так, як ми”. Цифри, які приховують великі людські страждання, говорять самі за себе. На початку 20-х років неймовірна кількість народжених в Ірландії чоловіків та жінок — 43 відсотки — жила за кордоном (головно в США та Великобританії). Ця модель зберігалася: за декаду 1926 — 1936 pp. кількість тих, що покинули Ірландію, становила 166 751; за декаду 1936 — 1946 pp. — 187 тисяч; за роки 1946 — 1951 — 119 600; за роки 1951 — 1956 катастрофічне число — 197 тисяч, а за роки 1956 — 1961 іще спустошливіше — 212 000. Ця жахлива статистика вказує на те, що четверо з п’ятьох дітей, народжених в Ірландії між 1931 та 1941 роками, емігрували в 50-ті роки і що півмільйона людей виїхало між 1945 та 1960 роками. Якщо еміграція різко впала в 60-ті й 70-ті роки, то на початку 80-х вона знову зросла і була б тепер набагато більшою, якби інші країни також не переживали серйозних економічних труднощів.
Навіть за такої великої кількості емігрантів Ірландія мала чимале безробіття. Наприклад, 1935 року число безробітних становило 133 тисячі, а 1953-го — 9 відсотків. У заможні 60-ті безробіття трималося на порівняно низькому рівні — 5 — 7 відсотків, але зросло до 8,1 відсотка 1972 року та 12,5 (106 000) 1977-го. До 1982 року безробітними були 150 тисяч осіб, а 1983-го — понад 200 тисяч. 1986 року число безробітних становило чверть мільйона, а 1993-го воно перевищило 300 тисяч — 20 відсотків усієї робочої сили.
У чому причина цього гнітючого економічного провалу? Одна з відповідей: ця невдача є частиною постколоніальної спадщини. Кроті [11] переконливо аргументував, що Ірландія, яка виробляє прожиток лише для половини свого населення, поділяє дві основні риси з приблизно 140 країнами третього світу: метрополія (Британія) задля здобуття прибутків установила свої індивідуалістичні капіталістичні інституції в колонії, яка не була ні індивідуалістичною, ні капіталістичною; земля, яка була джерелом для всього народу, стала власністю агентів колоніальної влади та її наступників. Жодна країна третього світу, включаючи й Ірландію, не зуміла побороти цієї жахливої спадщини. Кроті подає думку, що Ірландія повинна стати прикладом для решти третього світу, вживши радикальних заходів для подолання сучасної кризи: накласти податки на землю в містах і селах, податки на банки, перестати платити проценти на національний борг. Якби це вдалося, то це привело б до щорічного дивіденду 3 тисячі фунтів на кожного громадянина і дозволило б працювати тим, хто цього хоче.
SUI GENERIS: РИМО-КАТОЛИЦИЗМ В ІРЛАНДІЇ
Дебати про релігійні питання в Ірландії постійно розбиваються об скелю того, що багато людей опановані однією версією християнства — формою римо-католицизму, витвореною в суспільстві наприкінці XIX століття — і що вони неспроможні чи не хочуть досліджувати священне в цілому.
Знання про різний релігійний досвід є важливим. Більше знання всієї християнської традиції — римо-католицизму, православ’я, протестантизму, як також інших релігійних традицій, допомагає й індивідуальній особі, й суспільству в цілому. Індивідуальна особа оцінить те, що “почуття священного є невіддільною частиною людської свідомості” (К. Рейн), а суспільство в цілому виграло б від глибшої дискусії про релігійні питання. Нині в Ірландії зосередження на католицизмі — причому католицизмі, який був соціально вибудуваний із дуже специфічного набору історичних факторів, означає, що дискусії про релігію неминуче зводяться до хлоп’яцтва. Дуже рідко прихильникам чи опонентам цього вибудуваного католицизму спадає на думку, що він є, до великої міри, витвором схильної до помилок людської істоти, що священне не є власністю жодної інституалізованої Церкви і що Бог, який не є ні чорною жінкою, ні білим чоловіком, не відповідає за нього.
Форма католицизму, яку Ірландія отримала 1922 року і яка залишилася навдивовижу тривалою, є порівняно новим феноменом, який прийшов до життя під час благочестивої революції 1850 — 1875 років, під керівництвом ультрамонтанського кардинала Поля Кулена. Головними елементами цього католицизму були: глибока прив’язаність до Служби Божої та до чоток, наголос на регулярній сповіді та причасті, посвята Святому Серцю та Непорочному Зачаттю, заклопотаність святими картинками (часто сумнівного смаку) і широка різноманітність благочестивих дій мирян. Ця форма католицизму відіграла ключову роль у формуванні почуття національної ідентичності. Як каже Браун, “церква з її нещодавно врегульованими звичаями та практикою у цей період давала більшості ірландських чоловіків та жінок спосіб бути ірландцем, що ставив їх окремо від решти населення Британських островів: таким чином вона задовольняла потреби щойно народженого ірландського націоналізму” [12].
Тим часом як форма римо-католицизму, що тримала Ірландію після 1922 року, давала духовну підтримку багатьом людям, вона страждала від двох головних вад: опанованості сексуальною мораллю та антиінтелектуальними упередженнями.
Як уже вказувалося, ця опанованість сексом виходила з економіки малих ферм і її перейняли католицькі священики — вихідці з цього соціального середовища. Немає сумніву, що дедалі більший вплив вікторіанського пуританізму та антисексуальні упередження інституалізованого християнства в цілому служили зміцненню цієї хворобливої ідеї. Дуже важливо наголосити, що Святе Письмо не знає такої заклопотаності сексуальною мораллю. У Старому Завіті “Пісня Пісень” подає радісне змалювання взаємної любови між чоловіком та жінкою. У Новому Завіті Христос говорить дуже мало про секс, оскільки, як “найбільший із геніїв, які будь-коли жили” (Гопкінс), він знав, що сексуальність є соціальним витвором. Цей небіблійний наголос на сексуальну моральність, нещадно відбитий в ірландській літературі від Джойса до Мак-Ґагерна, є глибоко антилюдським і спричинив для багатьох людей великі скандали. У своїй найекстремальнішій формі така ідея-фікс могла б бути виявом маніхейської єресі (якби це не включало загальної ідеї про добро та зло на світі).
Антиінтелектуальні упередження ірландського католицизму найкраще видно в царині освіти. Ключовим є той факт, що релігійні знання не є справжнім академічним предметом у середніх школах, який вивчався б, як інші предмети, і давав дітям змогу дістати “оцінки” для вступу до університету. Саме тому релігія є предметом-Попелюшкою, що не сприймається поважно, предметом, дедалі більше неспроможним дати знання про фундаментальні доктрини християнства. І знову ми маємо курйозний факт: Національний університет Ірландії своїм статутом забороняє вивчення теології. Отож, Ірландія виглядає “католицькою країною”, в якій стоїть питання не “віри, що шукає інтелекту”, не “інтелекту, що шукає віри”, але країною, в якій віра тримається якомога далі від інтелектуального вивчення релігії.
ДВІ ПРОБЛЕМИ В МИСТЕЦТВІ
Ще однією сферою ірландського життя, де нехтувалося ідеями, є мистецтво. Тут невдача інтелекту набирає двох форм: брак адекватної критики мистецьких досягнень та неучасть митців в інтелектуальних дебатах про суспільство.
Ірландія справедливо славиться своїми митцями, а особливо письменниками, але вона не може похвалитися критиками. Ірландська критика не спромоглася швидко відповісти на виклик таких гігантів, як Єйтс чи Джойс, ще повільніше вона реагувала на появу дивовижної когорти чудових письменників, малярів, скульпторів, музик, фотографів, кінорежисерів, які творять тепер в Ірландії. Відповідної критичної підтримки для цього розквіту мистецької активності немає. Можна заперечити, що мистецькі досягнення самодостатні і що взагалі не може бути різкої відмінності між мистецькою та інтелектуальною діяльностями. Однак така різниця є, і роль критика полягає в тому, щоби бути посередником між митцем та громадою, інтерпретувати й оцінювати для публіки те, чого митець досягнув, і робити це, покликаючись на загальні принципи розвитку мистецтва всіх часів та мистецтва наших днів.
Неспроможність ірландських митців зробити внесок в інтелектуальну критику суспільства вражає. Як писав Кілрой про ірландську літературу, “важко описувати її як літературу, яка має цікаві динамічні ідеї про місцеве суспільство” [13]. Неможливо вимагати, щоб індивідуальна особа була соціальним коментатором, адже персональна цілість митця повинна бути збережена, але загальна відмова митців від суспільної заангажованості сприяє водночас загостренню ситуації, в якій загальні ідеї не обговорюються, і маргіналізації митця. Великі винятки Єйтс та О’Фаолайн лише підтверджують правило, а всю проблему може гостро підсумувати невдача одного з найбільших сучасних ірландських письменників Браяна Фріла, який жодного разу не виступив під час свого депутатства в ірландському сенаті.
І наостанок. Якщо виділяти одну рису в ірландському житті як доказ відмови від загальних ідей, то цією рисою є відсутність журналу або часопису, який мав би справу з ідеями. Є, звичайно, спеціалізовані журнали різного типу та певна кількість журналів, які виходять регулярно (“Studies”, “The Irish Review”, “Irish University Review”). Але конче потрібний журнал або часопис, який охоплював би широке коло людських зацікавлень — політику, економіку, релігію, науку, мистецтво — і який виходив би часто (хоча б раз на місяць). У різні часи в минулому ми мали “The Irish Statesman”, “The Bell”, “The Leader”, “Hibernia”, а тепер не маємо нічого.
ВИСНОВОК
Відколи в 60-ті роки Ірландія прийняла новий, відпруженіший стиль життя, було зроблено чималий прогрес у розв’язанні проблем, про які йшла мова в цьому есеї. Позиція жінок у суспільстві істотно покращилася, і тепер вони можуть самі вирішувати, скільки мати дітей; патріархальний авторитаризм та цензура зникли; середня освіта стала доступною для багатьох; сексуальні звички молодих зробили колишню хворобливу заклопотаність сексом віджилою. Отож Ірландія перестала бути закритим консервативним суспільством. Але в Ірландії 1994 року три проблеми не піддаються вирішенню (окрім проблеми Півночі): безнадійний стан економіки; централізація влади в Дубліні; низький рівень публічних дебатів про загальні ідеї. Чи на ці проблеми буде звернуто увагу в нашому поступі вперед до нового століття, покаже час.
Переклала з англійської Ольга КЕРЗЮК
ПОСИЛАННЯ
1. Про сучасну Ірландію див.: Lee J. J. Ireland 1912 — 1985. — Cambridge, 1989;
Foster R. F. Modern Ireland — A Social and Cultural History 1922 — 1979. — London, 1981;
Murphy J. A. Ireland in the Twentieth Century. — Dublin, 1975.
2. Див.: Connel К. H. Irish Peasant Society. — Oxford, 1968. — P. 113 — 161.
3. О’Коннор, цитований Д. Кайбердом в: Literature and the Changing Ireland. / Ed. by
P. Conolly. — Gerrard’s Cross, 1982. — P. 21; О’Вілан в: O’Faolain. — The Irish. — 1948;
Lee J’. /. Op. cit. — P. 638.
4. Про цензуру див.: Adams М. Censorship — The Irish Experience. — Dublin, 1968; Banned in Ireland: Censorshir and the Irish WritJer. / Ed. by J. Carlson. — London, 1990.
5. Про опозицію національній думці див.: Fennell D. Intellect and National Welfare. //
Fennell D. Heresy. — Belfast, 1993.
6. Про атмосферу в ірландському шкільництві див.: Pettit Р. // Anglo-Irish Studies. <-
1975. – No l. – P. 37 – 49.
7. Про політику див.: Chubb В. The Government and Politics of Ireland. — 3rd ed. —
London, 1982.
8. Про клієнтелізм див.: Higgins M. D. // Private Patronage and Public Power — Political
Clientelism in the Modem State / Ed. by Clapham. — London, 1982. — P. 114 — 141.
9. Про ірландську економіку див.; Meenan J. T\he Irish Economy Since 1922. — Liverpool,
1972; Cullen L. M. An Economic History of Ireland since 1660. — London, 1972; Crotty R.
Ireland in Crisis — A Study in Capitalist Colonial Underdevelopment. — Dingle, 1986.
10. Lee J; J. Op. cit. – P. 333.
11. Crotty R. Ireland in Crisis; The Jobs Crisis. / Ed. by С. Кеале. — Dublin — Cork, 1993.
12. Brown. — P. 28,
13. Kilroy Т. I I Literature and the Changing Ireland.
автор – Браян АРКІНС — почесний професор класичних мов (Classics) в Університеті Голуея (University of Galway, Ірландія). Навчався в Клонгоуз Вуд Коледж (Clongowes Wood College), а потім в Університетському коледжі Дубліна (University College Dublin), де отримав ступінь магістра (M.A.) з класичної філології та доктора філософії (Ph.D) з латинської мови.
джерело – Аркінс Б. Як звузився ірландський світогляд. Ірландія як постколоніальна країна [Текст] // Сучасність. – №11, 1994. – С.102 – 114.
