Дискусія про війну і мир, яка останніми днями різко загострилася в Україні, насправді давно назріла. Але проблема в тому, що разом із нею на поверхню вийшли кілька позицій, які потребують серйозного допрояснення. Їх не можна зводити до примітивної дихотомії «зрада/перемога».
Поштовхом до нинішньої полеміки стала, з одного боку, колонка Валерія Залужного, де він ставить під сумнів логіку переговорного процесу, а з іншого — нова соціологія, яка показала масштаб суспільного запиту на переговори і мир. У своїй колонці Залужний фактично стверджує, що «завершення однієї війни – це умови початку наступної», а будь-які домовленості без дієвого міжнародного права можуть стати лише «прелюдією до наступної війни». При цьому він сам скептичний щодо появи цього “міжнародного права”.
Схоже політтехнологи Залужного одночасно вирішували два завдання: атакувати спроби влади реанімувати переговорний трек і продемонструвати скепсис щодо технооптимізму команди ексміноборони Федорова, яка обіцяє перемагати війну новими цифровими рішеннями, роботами та штучним інтелектом.
Але найбільш дискусійною виявилася інша теза: війна в тексті пана посла постає не лише як трагедія, а і як фактор технологічного розвитку та трансформації світу. І тут виникає принципове питання: чи можемо ми говорити про війну як про «нормальний» або навіть продуктивний механізм історичного розвитку, коли для мільйонів українців її головним результатом є загибель, травма, руйнування і невизначеність?
Технологічний прогрес потрібен Україні саме для того, щоб скоротити війну і кількість її жертв, а не для того, щоб пояснити суспільству необхідність нескінченного її продовження.
Хоча я бачу, як деякі мої колеги намагаються привнести в колонку Залужного приховані мирні сенси, але їх в дискурсі генерала просто не існує.
Саме тут позиція Залужного зіткнулася з настроями значної частини суспільства. Харківський міський голова Ігор Терехов, реагуючи на колонку генерала, сформулював дуже просту, але принципову тезу: «здатність України витримувати війну не можна сприймати як згоду жити в ній». Він також заявив: «Я не згоден» із логікою, коли війну приймають як «безальтернативне майбутнє України». І це особливо важливо чути саме від мера Харкова — міста, яке не читає про війну у Facebook, а щодня живе під її ударами.
Терехов не пропонує готової формули миру і не розписує, чим Україна має поступитися. Навпаки, він говорить про необхідність одночасно посилювати оборону і «шукати шлях до миру, який захищатиме її від нового нападу», а гарантії безпеки бачить як поєднання військових, економічних і дипломатичних важелів.
Другим каталізатором дискусії стала соціологія. результати відразу кількох соціологічних контор показали великий відсоток респондентів на користь мирних переговорів. При цьому суспільство зовсім не демонструє готовності віддати все заради самого факту переговорів: більшість виступає проти скорочення чи обмеження ЗСУ, а питання територіальних компромісів залишається значно складнішим. Тобто українці не відмовилися від безпеки. Вони просто втомилися від війни, невизначеності, втрат, корупції, управлінської некомпетентності, бусифікації та перспективи ще кількох років життя в режимі постійної мобілізації. Запит на переговори — це ще не готовність прийняти російські умови. Це запит на те, щоб держава шукала можливість закінчити війну, а не лише пояснювала, чому її неможливо закінчити.
На цьому тлі закономірно з’явилися політики, які намагаються осідлати новий суспільний запит.
Найяскравіший приклад — Олексій Гончаренко, який почав відверто говорити про необхідність «домовлятися всюди, де лише можливо», а потім запропонував поетапну модель переговорів. У його версії вже звучать і нейтралітет, і санкції, і Донбас, і можливі формати міжнародного контролю.
Очевидно, тут є і політичний розрахунок: спроба вийти за межі старої політичної орбіти та перетворити тему миру на власну політичну нішу. До Гончаренка приєдналася й когорта інших блогерів та спікерів, зокрема, і з числа політвтікачів, типу Мураєва; і з числа колишніх охранителів Порошенка, типу Олешки; і різні мутні ТікТок-блогери.
Власне, дискусія досить чітко проявила три умовні табори.
Перший — «партія війни», для якої сама постановка питання про переговори вже майже злочин, а війна перетворюється з інструменту захисту держави на постійний стан існування. Тут є щирі патріоти, які досі перебувають у бульбашці героїчного національного піднесення; є ті, хто зробив на війні політичну кар’єру; є ті, хто банально заробляє на війні або обслуговує тих хто заробляє.
Другий — умовна «партія миру», представником якої зараз виглядає Терехов: не капітуляція, не відмова від армії, не прийняття російських умов, а використання кожної реальної можливості для переговорів. Терехов тут не один, він лише чітко актуалізував проблематику.
І третій — умовна «партія капітуляції», яка готова ще до початку переговорів погоджуватися на російські вимоги — від нейтралітету до територіальних поступок.
Парадокс у тому, що крайнощі з обох боків чудово співіснують: для «партії війни» будь-який мир — капітуляція, а для «партії капітуляції» будь-яка війна — доказ необхідності здатися. Тому й ходять вони один до одного в ефіри, як виключення що підтверджує їх наративи.
І все ж головний позитив нинішнього інформаційного загострення полягає в тому, що воно нарешті відкрило простір для національного діалогу про майбутнє. Україні потрібна не дискусія «хто більший патріот», а розмова про те, яким має бути мир, який не знищить нашу державність, ідентичність та суб’єктність. Які гарантії безпеки можуть працювати? Якою має бути армія після війни? Як відновити економіку і повернути людей? Як сформувати новий суспільний договір? Як пройти транзит влади й обійти правові пастки нинішньої Другої республіки? І, нарешті, як досягнути такого політичного консенсусу, за якого мир не стане паузою перед наступною війною? Відповіді на ці питання не дасть ні «партія вічної війни», ні «партія негайної капітуляції». Але саме тому дискусію про війну і мир треба не придушувати, а нарешті зробити дорослою.
автор – Віталій КУЛИК
