Військовий аналітик дивується, чому США не використовують бойовий досвід українських збройних сил для навчання своїх солдатів. А й справді, чому?
Коли Піт Гегсет, міністр оборони, перейменований на міністра війни, на військовій базі Квантіко проголошував, що єдиною метою американських збройних сил є підготовка до війни і перемоги, його слова здавались очевидними. Але давайте прислухаємося уважно до того, що він насправді сказав. Він закликав до стратегії «більше дронів, більше Patriot-ів, більше інновацій, більше штучного інтелекту в усьому, щоб бути попереду трендів, більше кібер-ефектів, більше протидії БПЛА… і якнайшвидше».
Відкиньте риторику, і ви побачите список необхідних елементів: дрони, засоби протидії дронам, штучний інтелект, кібербезпека, дальність дії боєприпасів, швидкість адаптації. І зараз на планеті є тільки одне місце, де всі ці категорії випробовуються в реальних бойових умовах, у великому масштабі, проти майже рівного ворога.
Якби ж тільки десь існувала така собі бойова лабораторія – місце, де США могли б отримати досвід боїв з майже рівними супротивниками у пришвидшених темпах війни, а не у ритмі формальної освіти. Якби тільки США мали союзника з необхідними даними для ефективного навчання штучного інтелекту. Якби тільки цей союзник мав потужні кібер- та контркібер-потужності. Було б також добре, якби цей союзник мав потужну мережу HUMINT (англ. human intelligence — метод збору розвідувальної інформації шляхом прямого контакту з людьми-джерелами — прим. пер.) всередині одного з двох головних супротивників США. Якби цей союзник також мав навички та досвід побудови розподіленої мережі оборонного виробництва поблизу лінії фронту та системи збору зворотного зв’язку, яка б покращувала бойові можливості за лічені дні та тижні, а не місяці та роки. Якби тільки такий союзник існував…
Єдина у світі справжня бойова лабораторія
Американські військові проводять навчання, військові ігри та симуляції роботи «червоної команди» (тренування відповіді на загрози критичній інфраструктурі — прим. пер.). Це все добре. Але жоден з цих сценаріїв не відтворює умови виснажливої війни проти ядерної держави, яка використовує масові атаки дронів, передові засоби радіоелектронної боротьби, багаторівневу протиповітряну оборону та гібридні кібероперації. Україна стикається з цим щодня.
Україна вже побудувала те, що описує Гегсет:
● Інновації в області дронів у великих масштабах. FPV-дрони, безпілотні літальні апарати дальнього радіусу дії, морські дрони та квадрокоптери-камікадзе розгортаються, випробовуються, втрачаються, перепроектуються та розгортаються знову впродовж технологічних циклів, що тривають тижні, а не роки. У великих масштабах, за умов обмеженого бюджету.
● Протидія дронам. Використовується все: від портативних генераторів РЕБ до систем виявлення на базі штучного інтелекту. Жодні інші збройні сили не мають такого практичного досвіду протидії понад 700 атакам дронів.
● Інтеграція штучного інтелекту. Розпізнавання цілей, автоматизована координація ударів, оцінка збитків на полі бою та системи ISR (Intelligence, Surveillance, and Reconnaissance — розвідка, спостереження та рекогносцировка), пов’язані зі штучним інтелектом на тактичному рівні. Це саме те, що, за твердженням міністра війни, потрібно США, а Україна вже це має.
● Кібербезпека та протидія кіберзагрозам. З 2014 року українські та російські мережі ведуть невидиму, але безперервну боротьбу. Україна вдосконалила свою кіберстійкість під постійними атаками.
● Мережа агентів всередині Росії. Україна підтримує мережі всередині країни-ворога, які надають оперативні та стратегічні розвіддані. Мало хто з союзників може запропонувати таке. Коли Китай звернеться до Росії за інноваціями, ця мережа буде безцінною.
Іншими словами, 90 відсотків списку бажань Гегсета вже існує – в Україні.
Чому Пентагон не укладає договорів з Україною?
Все це ставить очевидне запитання: чому ми не чуємо більше новин про те, що Пентагон домовляється безпосередньо з Україною, щоб підключитися до цієї екосистеми? Чому США не залучають більше своїх інженерів, програмістів та операторів до українських систем, щоб ті навчалися в режимі реального часу? Чому немає публічного вибачення та визнання того, що Україна має «козирі», які потрібні США?
Відповідь незручна. Міністерство оборони/війни США та Білий дім досі не до кінця розуміють, у яку війну вони вступають. Американські генерали говорять про запаси боєкомплекту та високотехнологічні перехоплювачі, але вони не засвоїли урок, який Україна вивчила важким шляхом: не можна збивати дрони вартістю 30 000 доларів ракетами вартістю 2 мільйони доларів і сподіватися на перемогу. Вартість експлуатації F-35 робить його занадто дорогим для використання в усіх бойових ситуаціях. Не можна збивати «Шахеди» за допомогою F-35. Так ви програєте війну.
Якщо США спробують захистити Філіппіни або Тайвань, запускаючи ракети Patriot і літаки F-35 проти роїв дронів, Китай з радістю буде воювати 20 років. Це їхня доктрина перемоги. Довга виснажлива війна, в якій Америка втрачає гроші і терпіння, а Пекін сидить склавши руки і чекає, поки внутрішня політика США змусить їх здатися. Крім того, якщо ви вважаєте, що Путін не переймається понад мільйоном загиблих і поранених росіян, почекайте, поки на його місці опиниться Сі. Він витратить в десять разів більше, і аж тоді, можливо, Китай подумає про визнання поразки.
Стратегія Китаю: виснаження і політика
Пекіну не потрібно вигравати у короткій рішучій війні. Йому просто треба вижити в ній. Якщо Вашингтон вестиме війну неправильно, використовуючи дорогі перехоплювачі проти дешевих дронів, Китай може собі дозволити почекати.
Кожен запущений дрон типу «Шахед» – це більше ніж боєприпас. Це стратегія. Вона приводить того, хто обороняється, до асиметричного курсу обміну. Витрачайте 500 000 доларів тут, 2 мільйони доларів там, знову і знову, поки сам сумарний баланс не стане зброєю проти вас. Додайте до цього кібертиск, агресію на морі та дезінформаційні кампанії, спрямовані безпосередньо на американських виборців, і Пекін може націлитися на перемогу в Конгресі та в американських медіа, а не лише в Тайванській протоці.
Чого США потребують від України
Ось чому Український досвід важливий для майбутніх воєн Америки. Україна – єдиний союзник, який має дані для навчання, щоб зробити штучний інтелект працездатним у реальних бойових умовах. Єдиний союзник, який мусив адаптуватися швидше за свого ворога під постійним вогнем. Єдиний союзник, який перетворив інновації на масове виробництво у надшвидких ритмах війни.
Замість того, щоб ставитися до України як до об’єкта благодійності, Вашингтон повинен розглядати її як незамінну бойову лабораторію для виживання Америки в конфлікті великих держав. Кожен політ дрона, кожне зіткнення в області радіоелектронної боротьби, кожне кібернетичне дослідження, кожне невдале застосування Patriot – це знання, які американським військовим будуть вкрай необхідні, коли спалахне конфлікт у Тихоокеанському регіоні.
І Україна рада ділитися досвідом. Вона вже продемонструвала, що здатна вдосконалювати технології, ділитися ними та адаптуватися їх так, як це не під силу західним бюрократам. Вашингтону бракує усвідомлення того, що «військові навчання» надто повільні. Війна протікає швидше, жорстокіше і значно менше прощає помилки.
Вибір, що стоїть перед США
Гегсет правий, коли закликає до збільшення кількості дронів, штучного інтелекту, засобів протидії безпілотним літальним апаратам та пришвидшення. Але США не потрібно винаходити велосипед. Більша частина необхідних технологій вже створена, перевірена та випробувана в боях в Україні.
Якщо Вашингтон серйозно налаштований не просто стримувати Китай, а й перемогти його, то він повинен вивчити ці уроки вже зараз (можливість стримати Китай була змарнована Байденом, Міллі та Салліваном, коли вони вирішили не перемагати Росію в перші місяці війни). Масовість та інновації повинні коштувати менше, а не більше, ніж витрачає Китай. Інакше Пекін просто буде чекати, поки американська громадськість втомиться, і виграє війну в Південно-Китайському морі, навіть не маючи потреби в прямому протистоянні з ВМС США.
Україна пропонує шлях виходу з цієї пастки. Єдине питання — чи встигнуть Пентагон і Білий дім це побачити.
Переклад: Ірина Жигалюк
Редакція: Антоніна Ящук
Джерело тут
