Клер Парне – ім’я, яке може бути знайоме українській аудиторії завдяки документальному фільму «Алфавіт Жиля Дельоза», що розлетівся на трильярди мемів одразу в день своєї появи російською мовою. Завдяки цьому фільму майже кожному відомі як кібернетична істина алкоголізму: «алкоголік – це той, хто безперервно кидає пити», так і істина останнього келиха, що обіцяє «можливість розвитку».
Алфавіт почали транслювати по буквах у 1995 році на каналі Arte незадовго до смерті Дельоза, і це стало єдиною появою французького мислителя на телебаченні. Безперечно, це важливе семигодинне інтерв’ю – заслуга Парне, близької подруги та студентки Дельоза, яка вмовила його на цю авантюру.
Проте ще за 20 років до цього Дельоз і Клер Парне вже робили спробу спільної роботи. У 70-х роках вони вдвох видали «Діалоги» (1977) – невелику книжечку, яку Дельоз у передмові до англомовного видання скромно назвав «збіркою мрій і роздумів, що лежала між Анти-Едіпом і Тисячею Плато». Вступна частина цієї «збірки мрій» отримала назву «Les entretiens, qu’est-ce que c’est, à quoi ça sert?» («Що таке розмови і для чого вони потрібні?»).
Зазвичай слово «entretiens» позначає бесіду, співбесіду, інтерв’ю чи іншу повсякденну комунікацію. Не секрет, що Жиль Дельоз відчував сильну неприязнь до такого роду взаємодій, хоча й продовжував із завидною регулярністю брати в них участь навіть після гучних невдач: тут важко не згадати абсолютно ганебне інтерв’ю з Реймоном Беллуром. «Діалоги» відкриваються щирим зізнанням у цій неприязні: «Пояснити себе в інтерв’ю, діалозі чи під час бесіди завжди непросто».
Ця фраза, що задає тон подальшому тексту, переходить у критичний виступ проти раніше згаданих форм розмовної взаємодії, зокрема проти спілкування у форматі питання-відповідь. Дельоз – який то й дело перемикається на зовсім інші теми – прагне вловити певну відповідність між неприємним для нього форматом питання-відповіді та так званим «Образом мислення» (антагоністом «Різниці та повторення»), онто-епістемологічною машиною, що визначає не лише певний образ пізнання, побудований на приматі тотожності й уявлення, а й відповідні –абсолютно порочні в логіці Дельоза – режими розмовної взаємодії, яким французький мислитель прагне протистояти.
Цій порочній комунікації Дельоз і Парне протиставляють les entretiens. Упродовж обох частин цього тексту філософський дует намагається висушити звичну семантику цього іменника (розмова, інтерв’ю, бесіда) і скеровує читача до сенсу, що проступає на рівні етимології цього слова: французьке entretenir розпадається на «між» (entre) і «тримати» (tenir). Таким чином, ідеальна форма розмови, за Дельозом і Парне, постає як «утримання в середовищі», для якого потрібен не інтерв’юер із заздалегідь підготовленими питаннями та прагненням отримати однозначні відповіді, а друг. Але що саме передбачає така форма взаємодії з другом? Відповідь на це читач знайде у пропонованій публікації.
Жиль Дельоз. Частина перша.
«Пояснити себе» в інтерв’ю, діалозі чи під час бесіди завжди непросто. Коли мені ставлять запитання, навіть якщо воно мене хвилює, я найчастіше ловлю себе на думці, що мені зовсім нічого сказати. Запитання створюються [se fabriquer], як і все інше. Якщо вам не дозволяють змайструвати [fabriquer] свої запитання з підручних матеріалів, зібраних звідусіль, якщо їх просто «вивалюють» [pose] на вас, то особливо й не буде що сказати. Важливе мистецтво конструювання проблеми: перш ніж знайти рішення, ми вигадуємо проблему, її постановку. Нічого подібного не відбувається під час інтерв’ю [interview], бесіди [conversation] чи дискусії [discussion].
Навіть роздуми, які можуть відбуватися на самоті, удвох чи гуртом, недостатні для цього. З запереченнями справи ще гірші. Щоразу, коли мені заперечують, хочеться сказати: «Гаразд-гаразд, поговоримо про щось інше». Від заперечень ніколи не було жодної користі. Те саме стосується загальних питань. Мета не в тому, щоб відповісти на запитання, адже з нього треба виплутатися. Багато хто думає, що покинути запитання можна, лише пережовуючи його: «Що там із філософією? Вона померла? Чи подолаємо ми її?». Це дуже виснажливо. Ми так і повертаємося до запитання, щоб його покинути. Але вихід за межі запитання відбувається інакше. Це стається, коли мислитель відвернувся чи примружив очі. Ми або вже вибралися, або так і не зможемо цього зробити. Запитання, як правило, спрямовані в майбутнє (або минуле).
Майбутнє жінок, майбутнє революції, майбутнє філософії тощо. Але саме в той час, коли ми топчемося на місці з цими запитаннями, існують ще й становлення, що відбуваються тихо, майже непомітно [imperceptible]. Ми надто часто мислимо в категоріях історії, особистої чи загальної. Становлення – це предмет географії, це орієнтації, напрямки, входи й виходи. Буває становлення-жінкою, яке не ототожнюється з «жінками», їхнім минулим чи майбутнім, хоча жінкам, щоб розпрощатися зі своїм минулим, майбутнім і своєю історією, треба увірватися [entrer] у це становлення. Буває становлення-революціонером, яке не збігається з майбутнім революції і не обов’язково здійснюється в лавах активістів. Буває становлення-філософом, яке не має нічого спільного з історією філософії, оскільки проходить крізь тих мислителів, яких історія філософії не може віднести до жодної категорії.
Ставати – не означає наслідувати, переймати чи відповідати зразку, навіть якщо це взірець справедливості чи істини. Не існує ані початкового терміну, від якого ми відштовхуємося, ані того, до якого ми приходимо чи мусимо прийти. Водночас немає й двох термінів, які би обмінювалися один на одного. Запитання: «Qu’est-ce que tu deviens?» («Що з тобою сталося?») [1] – абсолютно безглузде. Адже в міру того, як хтось стає, те, чим він стає, змінюється разом із ним.
Становлення – це не феномени наслідування чи уподібнення, а подвійне захоплення, не-паралельна еволюція та весільне святкування двох царств. Весілля [2] завжди протиприродне. Весілля – це протилежність парі. Більше немає бінарних машин: питання-відповідь, чоловіче-жіноче, людина-тварина тощо. Ось чим могла б бути розмова – окресленням [tracé] становлення. Оса й орхідея – хороший приклад.
Орхідея вдає, що приймає образ оси, але насправді відбувається становлення-осою орхідеї, становлення-орхідеєю оси, подвійне захоплення, оскільки «те, чим» кожен стає, змінюється не менше, ніж «той, хто» стає. Оса стає частиною репродуктивного апарату орхідеї, тоді як орхідея стає статевим органом оси. Одне й те саме становлення, один і той же блок становлення або, як каже Ремі Шовен, а-паралельна еволюція двох істот, які не мають одна з одною нічого спільного.
Бувають становлення-твариною людини, і їхня мета не в тому, щоб імітувати кота чи собаку, адже тварина й людина в цьому становленні зустрічаються лише на шляху спільної, але асиметричної детериторіалізації. Це схоже на птахів Моцарта: у його музиці присутнє становлення-птахом, але включене в становлення-музикою птаха. Два становлення, що утворюють одне ціле, один масив, а-паралельну еволюцію, але не спілкування, а, як сказав один із коментаторів Моцарта, таємницю, в якій нікому зізнатися, тобто розмову чи утримання між ними [bref un entretien].
Становлення – надзвичайно невловиме [imperceptible]; це акти, які можуть міститися лише в окремо взятому житті й виражатися в притаманному йому стилі. Стиль, як і спосіб життя, – не продукт конструювання. Слова, фрази, ритми, фігури не мають вирішального значення для стилю. Так само історія, принципи чи їхні наслідки не є визначальними для життя. Ви завжди можете замінити одне слово іншим. Якщо воно вам не подобається чи не пасує, візьміть інше й поставте на місце попереднього. Якщо кожен докладе такого зусилля, усі зможуть зрозуміти один одного, і більше не буде причин ставити запитання чи заперечувати. Не існує точних слів, як і метафор (усі метафори – неточні вираження або перетворюють їх на такі). Існують лише неточні слова, щоб точно щось позначити.
Давайте створювати незвичайні слова з умовою, що вони використовуватимуться найбуденнішим чином, а сутність [або абстрактний об’єкт], яку вони позначають, буде присутня нарівні з найзвичайнішим об’єктом. Сьогодні у нас є нові способи читання, а можливо, й письма. У тому числі погані й брудні. Наприклад, складається враження, що деякі книги пишуться лише заради рецензії, яку складе на них журналіст, тож і рецензія насправді не потрібна, достатньо порожніх слів, щоб уникнути читання книги й написання статті про неї («Треба це прочитати! Це чудово! Поспішайте! Самі побачите!»).
Тоді як правильні способи читання вимагають ставитися до книги так само, як до платівки, яку ми слухаємо, фільму, який дивимося, телепередачі чи пісні, яку ми так чи інакше сприймаємо: будь-яке поводження з книгою, що вимагає особливого до неї поваги чи іншого уваги, лишилося в іншій епосі, воно виносить книзі остаточний вирок.
Немає проблеми складності чи розуміння: поняття нічим не відрізняються від звуків, кольорів чи образів, це інтенсивності, які вам підходять або ні. Поп-філософія. Тут немає що розуміти чи інтерпретувати. Я б сказав, що це і є стиль. Це властивість тих, про кого ми зазвичай кажемо: «У них немає стилю…». Стиль не зводиться до структури означника, обдуманого рішення жити певним чином [organisation réfléchi], спонтанного натхнення, оркестровки чи чогось повторюваного [la petite musique] [3].
Це збирання, збирання висловлювання. Стиль означає вміння заїкатися, коли говориш своєю мовою. Це складно, оскільки має з’явитися потреба в такому заїканні. Не бути заїкою в мовленні, а бути заїкою самої мови. Бути іноземцем, говорячи своєю мовою. Створювати лінії втечі. Найвражаючі приклади для мене – Кафка, Беккет, Ґерасим Люка, Ґодар.
Поет Ґерасим Люка – найвидатніший із великих. Він винайшов своє власне чудесне заїкання. Бувало, що він читав свої вірші на публіці, і присутніми було лише дві сотні людей, але це все одно було подією – подією, що здійсниться в цих двох сотнях і не належить до жодної школи чи руху. Речі завжди відбуваються не там, де ми чекаємо, і не так, як ми думаємо.
Завжди можна заперечити, що ми використовуємо зручні приклади: Кафка – чеський єврей, який пише німецькою; Беккет – ірландець, який пише англійською та французькою; Лука має румунське походження, і навіть Ґодар – швейцарець. І що з того? Для них це не проблема. Ми повинні говорити двома мовами, навіть якщо це одна-єдина мова, мати малу [mineur] мову всередині нашої мови, пристосовувати нашу власну мову до мінорного вжитку.
Мультимовність не вичерпується володінням багатьма системами, кожна з яких була б однорідною сама по собі: передусім це лінія втечі або мінливість, яка вражає будь-яку систему і заважає їй бути однорідною. Отже, говорити не як ірландець чи румун іншою мовою, ніж наша, а, навпаки, говорити нашою власною мовою як іноземці.
Пруст каже: «Чудові книги написані якоюсь подобою іноземної мови. Під кожним словом кожен із нас розуміє своє або, принаймні, бачить своє, що часто спотворює сенс до його прямої протилежності. Але в прекрасних книгах прекрасно будь-яке спотворення сенсу».
Це чудовий спосіб читання: усі спотворення сенсу хороші, принаймні за умови, що вони не полягають в інтерпретаціях, а стосуються нашого способу поводження з цією книгою; за умови, що вони примножують способи її застосування, створюють ще одну мову всередині нашої мови. «Чудові книги написані якоюсь подобою іноземної мови» [4].
Ось визначення стилю. Тут же присутнє й питання становлення. Люди завжди думають про мажоритарне майбутнє: «коли я виросту, коли я матиму владу». Але проблема в становленні-меншиною: не зображати чи наслідувати, чи то дитина, божевільний, жінка, тварина, заїка чи іноземець, а стати всім цим, щоб винаходити нові сили й нову зброю.
Це як із життям. У ньому є своєрідна незграбність, крихкість здоров’я, слабкість конституції –життєве заїкання, яке становить чийсь шарм. Шарм – це джерело життя, тоді як стиль – джерело письма. Життя не вичерпується вашою історією, тому люди, позбавлені шарму, не живуть, вони наче мертві. Але шарм жодним чином не зводиться до особистості. Через нього особистість схоплюється як значна кількість поєднань і породжене ними унікальне везіння [chance].
Це завжди виграшний кидок костей, тому що він стверджує достатньо випадковості замість того, щоб обмежувати її, робити ймовірною чи знищувати. Через кожне крихке поєднання сила життя утверджується з усією міццю, впертістю й напором у її неперевершеному бутті. Цікаво, що долею великих мислителів стає тлінне життя, слабке здоров’я, але водночас вони доводять життя до стану абсолютної моці або «великого Здоров’я». І це не відсилає до особистостей, а до кількості їхніх комбінацій. Шарм і стиль – невдалі слова, варто знайти їм заміну.
Шарм надає життю безособову міць, що перевершує індивідів, тоді як стиль надає письму зовнішню мету, яка виходить за межі написаного. Письмо – не самоціль, тому що життя не розміщується в вимірі особистого [personelle]. Єдина мета письма – життя, ті особливі грані останнього, які виграє письмо, ніби здійснюючи кидок костей. Це протилежність «неврозу», в якому життя безперервно калічиться, піддається приниженню, персоналізується, умертвляється, а письмо стає самоціллю.
Ніцше, як протилежність невротикові та велике втілення життя, пише: «Нерідко так і здається, що митець, а тим більше філософ, опинився у своїй епосі випадково… і завдяки їхній появі природа, яка ніколи не робить стрибків, здійснює свій єдиний стрибок, і то від радості, оскільки вперше відчуває себе біля мети, а саме там, де розуміє, що мусить забути про мети і що вже вдосталь награлася в гру життя і становлення. Пізнання цього просвітлює її, і на її обличчя лягає м’який відблиск вечірньої втоми» [5].
Коли ми працюємо, ми з необхідністю абсолютно самотні. І тут не можна ні заснувати школу, ні приєднатися до якоїсь із уже існуючих. Тому що робота буває лише темною і підпільною. Але навіть це крайнє самотність виявляється заселеною. Вона наповнюється не мріями, фантазмами чи планами, а зустрічами. Можливо, зустріч – це те саме, що становлення чи весілля [noces]. І перебуваючи в глибинах цієї самотності, ми можемо когось зустріти.
Ми зустрічаємо людей, але також рухи, ідеї, події, сутності. Усе перелічене має власні імена, але власне ім’я зовсім не позначає якусь особистість чи суб’єкта. Насправді воно вказує на ефект, згин – щось, що проходить або відбувається між двома, ніби різниця потенціалів: ефект Комптона, ефект Кельвіна. Ми говорили те саме про становлення: зовсім не один термін стає іншим, а вони зустрічаються один з одним, утворюючи одне становлення, яке не є спільним для них, адже вони не мають між собою нічого спільного, а розміщується між ними і має власний напрямок, блок становлення, а-паралельну еволюцію.
У цьому й полягає подвійне захоплення, як це було в прикладі з осою та орхідеєю: воно не розміщується в одному чи в іншому, хоча тут і мають бути присутні обмін і змішання, але простягається між цими двома і поза ними, струменіючи в іншому напрямку. Зустрітися означає знайти, захопити, вкрасти, але немає методу, дотримуючись якого вдасться щось знайти. У цьому допоможе лише довга підготовка.
Крадіжка – протилежність плагіату, копіювання, наслідування чи уподібнення. Захоплення завжди виявляється подвійним захопленням, крадіжкою, подвійною крадіжкою, і результатом цього стає не взаємність [quelque chose de mutuel], а асиметричний блок, а-паралельна еволюція, весілля, що завжди перебуває «зовні» і «між». Розмова як утримання в середовищі могла б бути чимось подібним:
Yes, I am a thief of thoughts not, I pray, a stealer of souls I have built an’ rebuilt
upon what is waitin’
for the sand on the beaches carves many castles
on what has been opened before my time
a word, a tune, a story, a line
keys in the wind t’unlock my mind
an’ t’grant my closet thoughts backyard air it is not of me t’sit an’ ponder
wonderin’ an’ wastin’ time
thinkin’ of thoughts that haven’t been thunk thinkin’ of dreams that haven’t been dreamt
an’ new ideas that haven’t been wrote
an’ new words t’fit into rhyme
[. . .]an’ not t’worry about the new rules
for they ain’t been made yet
an’ t’shout my singin’ mind
knowin’ that it is me an’ my kind
that will make those rules. . .
if the people of tomorrow
really need the rules of today
rally ’round all you prosecutin’ attorneys the world is but a courtroom
yes
but I know the defendants better ’n you and while you’re busy prosecutin’
we’re busy whistlin’
cleanin’ up the courtroomsweepin’
sweepin’listenin’ listenin’
winkin’ t’one another
careful
careful
your spot is cornin’ up soon [6].
Надмірність, химерність, але водночас і скромність притаманні цим віршам Боба Ділана. Він сказав усе. Я викладаю, і я хотів би провести лекцію так, як Ділан будує пісню, більше виконуючи роль продюсера, ніж автора. Як Боб Ділан, почати заняття раптово, в масці клоуна, продумати заздалегідь кожну деталь, але все ж імпровізувати. Ділан є протилежністю плагіатору, але також панові чи зразку для наслідування. Дуже довга підготовка за відсутності методу, правил чи рецепту. Весілля, але не пари чи подружжя. Це схоже на володіння мішком, куди я складаю все, що зустрічаю на своєму шляху, але за умови, що й мене покладуть у цей мішок.
Знаходити, зустрічати, красти, а не встановлювати порядок, ідентифікувати чи судити. Справа в тому, що ідентифікація протилежна зустрічі. Осуд – це взагалі професія багатьох людей, і це не надто добра професія, але саме в це багато хто перетворює письмо. Краще бути двірником, ніж суддею. Чим більше ми набили шишок у своєму житті, тим більше повчаємо інших; ніщо не зрівняється зі сталіністом, який дає уроки не-сталінізму і проголошує «нові порядки». Існує ціла раса вчителів, а історія мислення змішується з історією трибуналу і проголошує трибунал чистого Розуму чи чистої Совісті…
Тому люди так легко говорять від імені та від особи інших, водночас обожнюючи запитання: вони так добре вміють їх ставити, як і відповідати на них. Є й ті, хто прагне бути засудженим: чи не для того, щоб виявитися винним? Говорячи про правосуддя, ми посилаємося на відповідність вимогам, вигаданим правилам, трансцендентності, яку ми нібито викриваємо, або шляхетним почуттям, які тиснуть на нас.
Правосуддя і правильність – жахливі ідеї. Цьому протистоїть формула Годара: немає правильного образу, є просто образ. З філософією – як із фільмом чи піснею: немає справедливих ідей, є просто ідеї. Просто ідеї як результат зустрічі, становлення, крадіжки й пиятики, «проміжок» між двома самотностями.
Коли Годар каже: «Я хотів би бути продюсерським бюро», очевидно, він зовсім не має на увазі «я хочу продюсувати мої власні фільми чи видавати мої власні книги». Він просто має на увазі ідеї, тому що під час роботи ми перебуваємо в повній самотності, але водночас стаємо цілою асоціацією зловмисників. Ми перестаємо бути автором, тепер ми – виробниче бюро, і ми ніколи не були так переповнені іншими людьми [peuplé].
Це схоже на «банду»: банди переживають найстрашніші небезпеки, реформують суди, трибунали, школи, сім’ї, подружні союзи, але благо банди полягає в тому, що кожен тут провадить свою справу, випадково перетинаючись із іншими і приносячи свою здобич; її благо в тому, що тут вимальовується становлення, приводиться в рух певний блок, який більше не належить нікому, але перебуває «серед» усіх, немов кораблик, який діти запускають і втрачають [з виду], а інші –крадуть його.
Чим займаються Годар і М’євіль у телевізійних переговорах «6 на 2», якщо не найпродуктивнішим використанням їхньої самотності? Вони використовують її як засіб зустрічі, протягують лінію або створюють блок [становлення] між двома людьми, демонструють феномени подвійного захоплення, показують, що означає зв’язка «І». Вона не означає ні об’єднання, ні приганяння, а народження заїкання, начерк ламкої лінії, яка починає свій рух у суміжності, начерк певної активної й творчої лінії втечі: І… І… І…
Треба відмовитися від спроб зрозуміти, чи є ідея справедливою або істинною. Краще шукати зовсім іншу ідею деінде, в іншій сфері – ідею, під впливом якої між двома виникне щось, що не притаманне жодному з них. Утім, таку ідею неможливо знайти в цілковитій самотності: потрібна випадковість або хтось, хто поділиться з вами цією ідеєю. Не обов’язково бути вченим, вивчати чи знати певну галузь, але варто трохи набратися різного з різних сфер. Це краще, ніж «cut-up».
Це радше метод «pick-me-up», метод «pick-up’а». У словнику цей термін перекладається як: «підбирання», «сприятливий момент», «поновлення роботи двигуна», перехоплення радіохвилі, а потім указується й сексуальний зміст цього слова. Нарізка Берроуза все ще являє собою метод імовірностей (принаймні лінгвістичних), а не лотерею чи унікальне везіння, на основі якого щоразу поєднується гетерогенне.
Наприклад, я намагаюся пояснити, що люди складаються з дуже різноманітних ліній, і вони точно не знають, на якій лінії перебувають. Як і не знають, куди провести лінію, яку вони окреслюють у цей момент: у людях існує ціла географія, що включає жорсткі лінії, гнучкі лінії, лінії втечі тощо. Я подумки уявляю мого друга Жана-П’єра, який, обговорюючи зі мною іншу тему, пояснює мені, що монетарний баланс допускає наявність лінії, що проходить між двома типами, на перший погляд, простих операцій, і економісти можуть спрямувати цю лінію куди завгодно, через що вони зовсім не уявляють, куди її скерувати. Отже, це зустріч, але з ким? Із Жаном-П’єром, із окремою сферою, з ідеєю, словом, жестом? З Фанні я завжди безперервно працював у такому стилі.
Ці ідеї завжди захоплювали мене з флангу, приходячи з дуже далеких країв, через що ми ще більше перетиналися, нагадуючи сигнали, що йдуть від двох ламп. У її власних дослідженнях вона натрапила на поему Лоуренса, присвячену черепахам, я ж нічого не знав про черепах, але це повністю змінило ідеї, пов’язані зі становленням-твариною. Я не впевнений, що будь-яка тварина може бути охоплена цим становленням: можливо, лише черепахи чи жирафи? І ось Лоуренс каже: «Якщо я жираф, тоді як англійці, які пишуть про мене, – це добре навчені собаки, то все розпадеться, адже це надто різні тварини. Ви стверджуєте, що любите мене, але, повірте, ви не любите мене, ви інстинктивно ненавидите тварину, якою я є».
Наші вороги – це собаки. Але що являє собою зустріч із тим, кого ми любимо? Це зустріч із певною людиною? Чи з тваринами, які населяють вас? Ідеями, які вас захоплюють? Рухами, які викликають у вас хвилювання? Звуками, які вас пронизують? Як відокремити ці речі одну від одної? Я можу сказати про Фуко, що він розповідає мені те й се, детально описати, як я його бачу. Але це нісенітниця, бо я не зможу реально зустріти ту сукупність викарбуваних звуків, рішучих жестів, що складаються з сухого дерева й вогню, надзвичайної уваги й несподіваної замкнутості, сміху й усмішок, які ми відчуваємо як «небезпечні», але водночас сприймаємо їхню ніжність.
Усе перелічене – унікальне поєднання, власним ім’ям якого могло б бути «Фуко». Людина без характеристик [references] – каже Франсуа Едвальд. Що здається найпрекраснішим компліментом… Жан-П’єр – єдиний друг, якого я ніколи не покидав, а він не покидав мене. І Жером, цей блукаючий силует, пронизаний життям з усіх боків, чия щедрість і любов живляться таємним внутрішнім вогнем, тоді як Йонас… У кожному з нас є аскеза, частково спрямована проти нас самих. Ми – це пустеля, населена племенами, флорою і фауною.
Ми проводимо час, упорядковуючи ці племена, інакше їх розміщуючи, усуваючи одні й сприяючи іншим. І всі ці племена й натовпи не можуть перешкодити пустелі, яка і є сама аскеза, ця аскеза живе в пустелі, тоді як усе перелічене проходить крізь неї. У Гваттарі завжди вирувало дике родео, частково протистоячи йому. Пустеля, як експериментування над самим собою, — наша єдина ідентичність, наше унікальне везіння для всіх поєднань, які нас заселяють. І ось нам кажуть: «ви не метри, але ви викликаєте ще більше задушення». Проте ми прагнули не цього.
Я був вихований двома викладачами, яких я дуже любив і якими захоплювався: Алік’є та Іпполітом. Але все обернулося погано. У одного з них були довгі бліді руки й заїкання, причина якого була невідома: чи прийшло це з дитинства, чи було покликане приховати іноземний акцент. Ця людина поставила себе на службу картезіанським дуалізмам.
Що ж до другого, у нього було вольове обличчя з недосконалими рисами, тоді як пензлем руки він диригував гегелівськими тріадами, зчіплюючи слова одне з одним. Під час визволення Франції від окупації ми дивним чином залишалися затиснутими в лещатах історії філософії. Ми просто поринули в Геґеля, Гусерля і Гайдеґера; немов голодні цуценята, ми кинулися до ще гіршого різновиду схоластики, ніж у Середньовіччі. На щастя, був Сартр.
Сартр був нашим Зовнішнім, він був справжнім ковтком свіжого повітря (і неважливо, який зв’язок у нього був із Гайдеґером з погляду майбутньої історії). Серед усіх можливостей, які могла запропонувати Сорбонна, він був тим унікальним поєднанням, яке дало нам сили примиритися з новим порядком речей. Сартр завжди був таким: не зразком, методом чи прикладом, а ковтком свіжого повітря, самим рухом повітря, навіть коли він приїздив із Кафе де Флор, він був тим, хто особливим чином змінив становище інтелектуала. Безглуздо питати, чи був Сартр початком чи кінцем чогось. Як усі речі й творчі люди, він існував у середовищі й проростав крізь нього.
Утім, я не відчував потягу до екзистенціалізму тієї епохи чи до феноменології. Не знаю чому, але, коли ми прийшли до них, вони вже були історією: забагато методу, наслідування, коментарів та інтерпретації. Це не стосувалося Сартра. Тому після визволення від окупації історія філософії, хоча ми не могли цього усвідомити, згустилася над нами, щоб привідкрити майбутнє мислення, яке водночас було найдавнішим мисленням. І мене не хвилює «Справа Гайдеґера»: чи був він трохи нацистом? (очевидно, що так). Але яку роль він відіграв у цій новій ін’єкції історії філософії? Мислення.
Ніхто не сприймає його серйозно, крім тих, хто претендує на звання мислителя чи філософа за професією. Але це зовсім не заважає мисленню мати власні владні механізми. Такий владний механізм спрацьовує, коли воно ніби «говорить» нам: «не сприймайте мене серйозно, бо я мислю за вас, я забезпечую вас певною узгодженістю, нормами, правилами — усім тим, чому ви підкорятиметеся тим більше, чим більше озвучуватимете речі в стилі: ‘Це мене не стосується, та й це неважливо. Нехай про це думають філософи з їхніми чистими теоріями’».
Історія філософії завжди була уповноваженим представником влади для філософії, і це стосується також мислення. Вона відігравала роль гнобителя: як можна мислити, не прочитавши Платона, Декарта, Канта і Гайдеґера, а також книгу того чи іншого автора про них? Ця грандіозна школа залякування, що продукує спеціалістів із мислення, створює ситуацію, коли аутсайдери значно краще справляються зі справою, якою нехтують знавці. Історично склалося, що образ мислення, названий філософією, виникнувши, зовсім не дає людям мислити.
Зв’язок філософії з Державою не випливає лише з того, що ще порівняно недавно більшість філософів були «державними викладачами» (варто зауважити, що у Франції та Німеччині це могло мати різні значення). Цей зв’язок сягає корінням у ще давніше минуле. Річ у тім, що мислення запозичує притаманний йому філософський образ у Держави, яка стає його сутнісною і суб’єктивною внутрішністю.
Вона вигадує специфічно духовну Державу, що трактується як абсолютна Держава, яка не має нічого спільного з мріями, оскільки ефективно функціонує в розсудку. Звідси важливість таких понять, як «універсальність», «метод», «питання» і «відповідь», «пізнання» і «розпізнавання» або «рекогніція» [recognition], а ще «правильні [juste] ідеї» – так, правильні ідеї, завжди потрібні правильні ідеї.
Звідси важливість таких тем, як республіка розсудку, дослідження здатності судження, трибунал розуму, чисте «право» мислення з міністрами Внутрішнього і чиновниками чистої думки. Філософія пронизана проєктом становлення офіційною мовою чистої Держави. Вправи в мисленні, таким чином, узгоджуються з цілями реальної Держави, узгоджуються з панівними значеннями та встановленим порядком. Усе, що належить до без-образного [sans images] мислення, придушується і викривається: номадизм, машина війни, становлення, протиприродні весілля, захоплення і крадіжка, те, що лежить між царствами [entre-deux-regnes], малі мови або ж заїкання у власній мові тощо.
Без сумніву, крім філософії та історії філософії, інші дисципліни також можуть відігравати цю роль репресора мислення. Сьогодні навіть можна стверджувати, що історія філософії зазнала краху, тоді як Держава більше не потребує санкцій із боку філософії. Але конкуруючі дисципліни вже зайняли це місце. Тим часом епістемологія перейняла естафету від історії філософії. Марксизм загрожує судом історії або навіть трибуналом народу – останні викликають значно більше занепокоєння, ніж інші суди й трибунали.
Психоаналіз дедалі більше переймається функцією, що називається «мисленням», і, не без причини, укладає шлюб із лінгвістикою. Це нові владні апарати в рамках самого мислення: Маркс, Фройд і Соссюр утворюють цікаву триголову постать Угнетателя, великий панівний язык. Інтерпретувати, трансформувати, висловлювати – ось нові форми «правильних» ідей. Навіть синтаксичний маркер [marqueur syntaxique] [7] Чомського спочатку виступає маркером влади.
Лінгвістика святкувала свій тріумф, і водночас інформація, подібно до влади, поширювалася й нав’язувала образ мови та мислення, що узгоджується з передачею слів порядку і організацією надлишковості. Немає особливого сенсу питати, чи мертва філософія, коли багато інших дисциплін беруть на себе її функцію. Ми не можемо говорити про якесь право на безумство, адже саме безумство здійснюється через об’єднані психоаналіз і лінгвістику, воно вже пронизане справедливими ідеями, усталеною культурою та історією без становлення. Виходить, що у безумства є свої клоуни, викладачі та дрібні начальники.
Отже, я почав із історії філософії, коли вона ще була вкрай необхідною. Я не бачив можливості позбутися її. Я не підтримував ні Декарта (його дуалізми та Cogito), ні Геґеля (тріади та робота негативного). Мені подобалися автори, які здавалися пов’язаними з історією філософії, але в якомусь аспекті чи повністю вислизали з неї: Лукрецій, Спіноза, Г’юм, Ніцше, Берґсон. Звісно, у будь-якій історії філософії є глава, присвячена емпіризму: тут місце для Лока і Берклі, але у Г’юма виявляється щось дуже дивне, що цілковито зміщує емпіризм, додає йому нової сили, приносить певну практику і теорію відносин, теорію «І» – тих речей, що знайдуть продовження у Расела і Вайтгеда, але залишаться чимось андеграундним і маргінальним щодо всеосяжних класифікацій, навіть якщо ці маргіналії надихнули нову концепцію логіки чи епістемології.
Звісно, Берґсон був поглинений французькою історією філософії, але в ньому є щось неасимільоване — щось, що викликало потрясіння у всіх його противників і спровокувало стільки гніву на його адресу. Це менше стосується теми тривалості, ніж питання теорії та практики становлення різнорідних співіснуючих множинностей. Що ж до Спінози, не треба бути надто розумним, щоб стверджувати, ніби він займає найвизначніше місце в низці картезіанців; але як не крути, йому незручно на цьому місці.
Не знайдеться іншого такого живого мерця, який би так високо злетів над власною могилою, ще й примовляючи: «Я не з ваших». Дотримуючись норм історії філософії, я найсерйозніше корпів над Спінозою, який із кожним прочитанням діяв на мене як потік повітря, що штовхає в спину, немов я осідлав чарівну мітлу. Ми – і я серед цих людей – навіть не почали розуміти Спінозу.
Усі ці мислителі дуже крихкі, але пронизані непереборною життєвою силою. Їх веде позитивна міць утвердження. Вони сповідують своєрідний культ життя (я мрію написати замітку для Академії моральних і політичних наук, щоб показати, що книга Лукреція не може закінчуватися описом чуми, адже останнє – вигадка, а точніше фальсифікація християн, які прагнули довести, що зловредний мислитель мусить завершити свої дні в тривозі й жаху).
Ці мислителі слабо пов’язані один із одним – за винятком Ніцше і Спінози – але зв’язок між ними таки існує. Здається, що між ними щось відбувається на різних швидкостях і з різними інтенсивностями, це не міститься в комусь конкретно, але розміщується в ідеальному просторі, що не належить історії, і менше нагадує діалог мертвих, ніж космічну бесіду, яка відбулася між дуже нерівними за розміром [tres inegales] зірками, чиї різні становлення формують рухомий блок, який належить захопити, здійснюючи між-крадіжку і долаючи світлові роки.
Згодом я сплатив свої борги, а що до Ніцше і Спінози – вони розписалися в їх отриманні. Я писав книги переважно з власної ініціативи. У будь-якому разі, тоді мене турбувало, як описати вправу в мисленні – чи була вона виявлена у самого автора, чи ми провернули це за нього – що протистоїть тому традиційному образу, який філософія спроєктувала чи встановила на мислення, щоб підкорити його і завадити йому функціонувати. Але я не хотів би знову пускатися в пояснення, бо вже спробував усе це висловити в листі одному моєму другу, Мішелю Крессолю, який написав про мене одночасно дуже милі й дуже злі речі.
Зустріч із Феліксом Гваттарі змінила дуже багато. До нашої зустрічі Фелікс мав тривале політичне минуле і досвід роботи в сфері психіатрії. Він не був «філософом за освітою», але тим більше переживав становлення-філософом і безліч інших становлень. Він не вщухав. Мало хто справляв на мене враження людини, яка безперервно перебуває в русі. І це не про зміни, а про цілісний рух, що спирався на жести, які він здійснював, слова, які промовляв, і звук його голосу –цілий калейдоскоп, який щоразу творив нове поєднання кольорів.
Завжди той самий Фелікс, але його власне ім’я вказувало на те, що відбувалося навколо, а не на конкретного суб’єкта. Фелікс був людиною групи [un homme de groupe], банди чи племені, і все ж це одна-єдина людина, схожа на пустелю, заселену всіма цими групами, усіма його друзями і всіма його становленнями. Багато хто намагався працювати вдвох: брати Гонкури, Еркманн-Шатріан, Лорел і Гарді. Але немає правил чи загального принципу такої роботи.
У попередніх книгах я намагався описати певний досвід мислення; але описати його – ще не означає здійснити досвід такого типу мислення (так само, кричати «хай живе множинне!» – ще не означає його утворити, потрібно створити множинне. І так само недостатньо сказати: «до чорта жанри», адже треба справді писати так, щоб жанрів більше не було тощо). І ось із Феліксом усе це стало можливим, хай ми й помилялися.
Нас було лише двоє, але важливим була не спільна робота, а радше той химерний факт, що робота проходила між двома, в проміжку між нами. Ми перестали бути «автором». І це між-двох відсилає до інших людей – до різних людей із обох боків цього відношення. Пустеля росте, але вона росте, ще більше заселяючись.
Це не має нічого спільного з тією чи іншою школою, із процесом пізнання чи розпізнавання [recognition], але пов’язане зі зустрічами. І всі згадані історії: становлення, шлюби проти природи, а-паралельна еволюція, білінгвізм і крадіжка думок – усе це було у нас із Феліксом. Я вкрав Фелікса, і я сподіваюся, що він зробив те саме щодо мене. Ти знаєш, як ми працюємо, я повторю це, бо це здається мені важливим: ми не працюємо разом, ми працюємо між собою, в проміжку. В умовах, коли з’являється такий тип множинності, те, що відбувається, має відношення до політики, а точніше – до мікролітики. Як каже Фелікс: до Буття – політика.
Ми не працюємо, ми ведемо переговори. Ми ніколи ритмічно не збігалися, між нами була невідповідність: я розумів сказане Феліксом і міг скористатися цим через шість місяців; він же миттєво розумів сказане мною – на мою думку, навіть занадто швидко, тому вже був десь в іншому місці. Іноді ми писали про одне й те саме поняття, а згодом ловили себе на думці, що не розуміли його однаково: так було з «тілом без органів». Є й інший приклад.
Фелікс працював над чорними дірами, бо був зачарований цим поняттям із астрономії. Чорна діра уявляється як те, що затягує вас і не дає вибратися. Як вибратися з чорної діри? Як подати сигнал із глибин чорної діри? – запитує Фелікс. Що ж до мене, я цікавлюся білою стіною: що таке біла стіна чи екран? Як визначити межі стіни і провести лінію втечі? Ми не стали об’єднувати ці два поняття, але помітили, що вони тягнуться одне до одного. Адже чорні діри на білій стіні – це обличчя, широке обличчя з білими щоками і двома чорними очима.
Це ще не схоже на обличчя, а радше – збірка чи абстрактна машина, яка породить обличчя. Раптово у цієї проблеми виявляється політичний зріз: які суспільства чи цивілізації мали потребу налаштувати цю машину таким чином? Змусили її породити, а точніше «надкодувати» все тіло і голову за допомогою обличчя? І з якою метою? Це не само собою зрозуміло: обличчя коханої, обличчя начальника, лицефікація фізичного і соціального тіла… Ось множинність, яка має щонайменше три виміри: астрономічний, естетичний, політичний.
У жодному з цих випадків ми не вживаємо метафор. Ми не кажемо: це «як» чорні діри в астрономії, це «як» біле полотно в живописі. Ми використовуємо детериторіалізовані терміни, що передбачає відрив від їхньої початкової сфери, щоб ретериторіалізувати інше поняття –«обличчя», «лицевість», що позначає соціальну функцію. І все ще гірше: люди безперервно занурюються в чорні діри, пришпилені до білої стіни.
Ось воно: бути ідентифікованим, поставленим на облік, розпізнаним центральним комп’ютером, що функціонує як чорна діра і сканує білу стіну без контурів. Ми говоримо буквально. Астрономи не без підстав розглядають можливість того, що в кулястому зоряному скупченні різні види чорних дір збираються в центрі в унікальну чорну діру з достатньо великою масою… Біла стіна/чорна діра – це типовий приклад того, як між нами виникає робоча збірка: тут немає об’єднання чи суміжності, а лише ламана лінія, простягнута між двома з супутнім розростанням і щупальцями.
Саме таким є метод pick-up’а. Ні, «метод» – це невдале слово. Але пік-ап, зрозумілий як манера дії, – це слово, яке прийшло від Фанні, і вона переживала, що в ньому закладено надмірну гру слів. Pick-up – це заїкання. Воно має цінність лише в опозиції до cut-up Берроуза: немає ані розрізу [coupure], ані складання, ані згладжування [rabattement], а множення, що відповідає зростаючим габаритам. Pick-up або подвійна крадіжка, як а-паралельна еволюція, відбувається не між особистостями, вона здійснюється між ідеями: кожна з них детериторіалізується в іншій, слідуючи лінії чи лініям, які не присутні ні в одній із них, ні в іншій, але утворюють «блок». Я не хотів би розмірковувати про минуле.
Щодо теперішнього моменту, ми з Феліксом завершуємо величезну книгу. Вона майже готова і буде останньою. А потім – побачимо. Ми робитимемо щось іще. Тож я хотів би поговорити про те, що ми робимо зараз. Серед згаданого немає ідей, які б не походили від Фелікса (чорна діра, мікролітика, детериторіалізація, абстрактна машина тощо). І ось слушний час, щоб здійснити цей метод, зараз або ніколи: ти і я, разом ми скористаємося цим методом усередині іншого блоку чи в іншому напрямку, використовуючи твої власні ідеї таким чином, щоб створити щось, що не міститься ні в одному з нас, але розміщується між 2, 3, 4 … n.
Мова більше не йде про те, що «x пояснює x, підписаний x’», «Делез пояснює Делеза, підписаний інтерв’юером», а «Дельоз пояснює Гваттарі, підписаний тобою», «x пояснює y, підписаний z». У такому разі бесіда, трактована як утримання в середовищі, стала б справжньою функцією. У напрямку… Необхідно множити сторони і відмовитися від кола на користь багатокутника.
Клер Парне. Друга частина.
Метод запитань і відповідей нікуди не годиться, і на це є дуже прості причини. Тон запитань може змінюватися: буває хитро-підступний тон, або ж, навпаки, улесливий чи байдужий. Ми щодня чуємо це по телевізору. І це завжди нагадує поему Люки (я навмисне не цитую): той, хто розстрілює, і той, кого розстрілюють… обличчям до обличчя… спина до спини, обличчя до спини, спина до спини тощо. Яким би не був тон, метод «запитання-відповідь» потрібен, щоб живити дуалізми.
Наприклад, у рамках письмового інтерв’ю [interview litteraire] спочатку присутній дуалізм інтерв’юера та інтерв’юйованого, а поза ним, уже в самому інтерв’юйованому, лежать дуалізми «людина-письменник», «життя-твір», а потім і дуалізм «твір-намір», що синонімічний значенню твору. Коли ж ідеться про колоквіум чи круглий стіл, усе відбувається схожим чином. Дуалізми більше не стосуються [попередньої] єдності [des unités], але відсилають до послідовної серії виборів: ти чорний чи білий? ти чоловік чи жінка? ти багатий чи бідний? тощо. Ти обираєш ліву чи праву половину?
Завжди є бінарна машина, яка розподіляє ролі й пропускає передбачувані відповіді через заздалегідь підготовлені запитання, адже запитання вже враховують можливі відповіді й підводять їх під панівні значення [signification]. Так виникає своєрідна решітка, яка буквально [matériellement] залишає непочутим усе, що не проціджується крізь неї.
Наприклад, у передачах про в’язниці вибір може відбуватися в рамках таких дуалізмів: «юрист-директор в’язниці», «суддя-адвокат», «соціальний працівник-цікавий випадок», але думка пересічних ув’язнених, які й сидять у в’язницях, цією решіткою не враховується і, відповідно, не обговорюється [hors du sujet]. Саме в цьому сенсі телебачення завжди примудряється «поиметь» нас, для нас усе заздалегідь програно. Навіть коли ми думаємо, що говоримо за себе, ми говоримо на місці когось іншого – того, хто зможе заговорити.
Нас неминуче мають, володіють нами або, точніше, обділяють нас. Так влаштований відомий картковий фокус під назвою «вимушений вибір». Ви хочете змусити когось обрати, наприклад, короля червів. Спочатку ви питаєте: червона чи чорна масть? Якщо вибір падає на червоні, ви прибираєте зі столу чорні; якщо ж чорні, то берете їх і робите те саме. Вам лишається лише продовжити: ти віддаєш перевагу червам чи бубнам? Аж доки не буде поставлене запитання: ти віддаєш перевагу королю червів чи дамі червів [8]? Бінарна машина так працює, навіть коли інтерв’юер налаштований доброзичливо. Річ у тім, що машина випереджає нас і служить іншим цілям. Приклад психоаналізу з його методом асоціацій показовий у цьому відношенні.
Я присягаюся, що наведені приклади реальні, хоча вони й базуються на особистому досвіді інших людей: 1. Пацієнт каже: «Я хотів би поїхати з групою хіппі», маніпулятор відповідає: «Чому ви говорите про величезний член?» [9]; 2. Пацієнт згадує Буш-дю-Рон [департамент у Франції –примітка перекладача], а психоаналітик коментує це як «запрошення в подорож, пов’язане з ротом матері (якщо ти кажеш ‘мати’ – чудово, якщо ‘море’, то я скасовую цей вибір, тож щоразу виграю)»; 3. Пригнічений пацієнт говорить про свої спогади щодо Спротиву, а також про людину на ім’я Рене, голову підпільної організації. Психоаналітик каже: зупинимося на Рене [René]. Від-родженому [Re-né]. Мова більше не йде про спротив, а про Відродження. Тоді як Відродження [Renaissance] – це, з одного боку, Франциск I, а з іншого — лоно матері? Залишимо термін «мати».
Так, психоаналіз – це зовсім не «Украдене письмо», а гра у форсований вибір. У будь-якому місці, де нав’язується психоаналіз, це відбувається, оскільки він постачає бінарній машині новий матеріал і нові майданчики. Там, де йому це не вдається, уже присутні інші засоби. Психоаналіз –це дуже холодне підприємство (культура потягу до смерті, кастрації, а також брудних «маленьких секретів»), що служить меті розчавити всі висловлювання пацієнта, але зберегти їхній знекровлений двійник і винести за межі решітки все, що пацієнт має сказати про свої бажання, досвід і збірки, політику, любов і ненависть. Уже стільки священиків та інших уповноважених говорили від імені нашої свідомості, що стала необхідною нова раса священиків і уповноважених, які говорять від імені нашого несвідомого.
Неправильно вважати, ніби бінарна машина потрібна лише для зручності. Ми кажемо, що «2» –це найпростіше. Але насправді бінарна машина є важливою складовою владних механізмів. Ми встановимо стільки дихотомій, щоб кожен був поставлений на облік [пришпилений до стіни/ficher sur le mur] і занурений у діру. Навіть діапазон відхилень від норми вимірюватиметься бінарним вибором: ти не білий і не чорний? Тоді ти араб? Чи метис? Ти не жінка і не чоловік? Ти транс? Саме в цьому полягає система біла стіна-чорна діра.
І не дивно, що саме обличчя має таку важливість у цій системі: у нас має бути обличчя, що відповідає нашій ролі, тому чи іншому місцю в низці можливих елементарних значень. Немає нічого менш особистого, ніж обличчя. Навіть у божевільного має бути відповідне обличчя, яке ми очікуємо побачити. Якщо вчителька початкових класів виглядає дивно, ми зупиняємося на рівні такого вибору [зупиняємося на значенні «божевільна» на тлі «нормальної»] і кажемо: так, це вчителька, але дивіться – вона в депресії або взагалі збожеволіла.
Сьогодні базова модель – це обличчя середньостатистичного європейця, якого Езра Паунд називає посереднім обивателем, Уліссом. Ми визначаємо всі типи облич, відштовхуючись від цієї моделі та послідовних дихотомій. Той факт, що лінгвістика діє, звертаючись до дихотомій (дерева Чомського, які ілюструють, як бінарна машина працює всередині мови), а інформатика просувається через послідовність дуальних виборів, зовсім не такий невинний, як може здаватися. Можливо, інформатика – це міф, а мова за своєю суттю не є інформативною.
Спочатку існує відношення мова-обличчя, і, як каже Фелікс, мова завжди індексована рисами обличчя, рисами «лицевості»: «Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю… або перестань дивитися [baisser les yeux – потупити погляд]… Що? Що ти сказав? Що з твоїм обличчям?». Те, що лінгвісти називають «відмінною рисою» [traits distinctif] [10], не можна було б розмежувати, не спираючись на риси лицевості. Це стає ще очевиднішим у світлі того, що мова не зводиться виключно до нейтрально-інформуючої інстанції.
Мова передбачає не вияв волі, а підкорення. Коли вчителька пояснює дітям якусь операцію чи вчить їх синтаксису, вона, власне кажучи, не надає їм інформацію, вона передає їм заповіді, віддає накази, змушує їх продукувати коректні висловлювання і «правильні» ідеї, які з необхідністю узгоджуються з панівними значеннями. Саме тому варто було б змінити ту схему, якою користується інформатика.
Схема інформатики бере за точку відліку дані, що здаються повними [maximales]; на іншому кінці вона розміщує шум, перешкоди чи анти-інформацію, а між ними [інформацією та анти-інформацією] – надлишок [redondance], який применшує інформацію, але дозволяє їй перемогти шум. Але все могло б бути навпаки: зверху – надлишок як спосіб існування і поширення [propagation] порядку [ordres/наказів] (газети і новини діють через надлишок); знизу ж –інформація-обличчя як необхідний мінімум для розуміння цього порядку [/цих наказів]. І знову ж таки, знизу цілком могли б розміщуватися крик, мовчання чи заїкання, що нагадує лінію втечі від мови, говоріння своєю мовою як іноземною – міноритарне використання мови… Так само це схоже на усунення [defaire] обличчя, на спробу його скинути.
У будь-якому разі, якщо лінгвістика та інформатика сьогодні безтурботно грають роль гнобителя, то це тому, що вони функціонують як бінарні машини, що вбудовуються у владні механізми, і більшою мірою пропонують формальне вираження [formalisation] наказів [mots d’ordre], ніж чисту науку про мовні одиниці та абстрактний інформаційний зміст.
У всьому, що ти написав, присутня тема образу мислення – інстанції, яка заважає мислити, заважає вправі в мисленні. Проте ти не гайдеґеріанець. Ти любиш траву [herbe] більше, ніж дерева і ліс. Ти не вважаєш, ніби ми досі не мислимо, і ніби існує майбутнє мислення, що занурює в минуле найдавніше, не вважаєш, ніби все, що лежить між минулим і майбутнім, перебуває в темряві. Майбутнє і минуле не мають особливого сенсу. Якщо щось і важливе, то це становлення-сучасним [present]: географія, а не історія; середина, а не початок чи кінець; трава, яка росте в середовищі і проростає крізь середовище, але не дерева з кронами і корінням. Завжди лише трава, що проростає між камінням.
Мислення просто придавлене тим каменем, який ми називаємо філософією, — образами, які душать його і залишають на ньому жовтий осад. У цьому випадку термін «Образи» відсилає не до ідеології, а до організації, яка муштрує мислення, щоб воно працювало відповідно до владних норм і існуючого порядку, або ж узагалі вбудовує в нього [мислення] владний апарат: Раціо як трибунал, як загальна Держава, республіка розуму (чим більше ви підкоряєтеся, тим більше ви законодавствуватимете, адже підкорятиметеся лише чистому розуму).
У «Різниці та Повторенні» ти робиш спробу скласти перелік образів [11], які пропонують мисленню автономні цілі, щоб тим самим примусити його служити іншим, неблагородним цілям [non avouables]. Усі вони узагальнюються в такому наказі: заведи собі правильні ідеї!
Спочатку ми бачимо образ доброї природи і доброї волі – волі мислителя, який шукає «істину», а також доброї природи мислення, яке по праву володіє «істинним». Потім з’являється образ sens commun, «загального почуття» – гармонії всіх здібностей мислячої істоти. Ще далі в ранг зразка для діяльності мислителя, який застосовує свої здібності до нібито тотожного об’єкта, возводиться пізнання чи рекогніція: чи то людина, чи річ, необхідно «здійснити пізнання». Цьому супроводжує певний образ помилки або омани: мислення має остерігатися лише зовнішнього впливу, внаслідок якого «хибне» було б прийняте за істинне. Зрештою, ми стикаємося з образом знання [savoir], трактованого як місце істини, що санкціонує відповіді чи рішення на запитання і проблеми, які нібито дані заздалегідь.
Цікавим видається і зворотне, іншими словами, мислення без образу: як «мислення» може розхитати свій образ, виростити свою траву, хоча б локально, хоча б на узбіччях, роблячи це майже непомітно? Воно може виростити свою траву:
1. Виходячи не з ідеї доброї природи чи доброї волі, а відштовхуючись від насильства, яке воно [мислення] зазнає на собі.
2. Діючи не на основі узгодження здібностей, а, навпаки, доводячи кожну здатність до того межі, де виявляється її неузгодженість з іншими здібностями.
3. Не замикаючись у рекогніції чи пізнанні [recognition], а визначаючи себе через Зовнішнє і проявляючи відкритість до зустрічей.
4. Борючись не проти помилкового, а прагнучи звільнитися від набагато могутнішого внутрішнього ворога – дурості.
5. Визначаючись навчанням, а не результатами пізнавальних процедур, і не дозволяючи нікому взяти на себе задачу постановки запитань і проблем.
Навіть ті, про кого ти писав книги, – Г’юм, Спіноза, Ніцше, Пруст чи Фуко – не сприймалися тобою як автори чи ті, кого слід пізнати, адже ти шукав у них акти мислення, не обтяжені образом, такі ж сліпі, як і сліпучі, ті самі зустрічі й весільні бенкети, які зробили їх творцями ще до того, як вони стали авторами. Завжди можна сказати, що ти ґвалтуєш цих авторів. Але навряд чи вони належать до тих, хто дозволяє таке провернути. Ти перетинався лише з тими мислителями, які не чекали на тебе, щоб зуміти перевідкрити себе.
Таким чином, ти претендував на те, що виведеш за межі історії філософії лише тих, хто й без тебе виплутався з неї. Іншими словами, виявляв творців лише в тих, хто вже перестав бути автором (ні Спіноза, ні Ніцше не були «авторами», оскільки зуміли вирватися з цього: один – за допомогою геометричного методу, інший – завдяки афоризмам, які були протилежністю авторських максим; навіть Пруст зміг врятуватися від цього, граючи в оповідача; що ж до Фуко, можна ознайомитися зі способами позбутися функції-автора, які він пропонує в «Порядку дискурсу»). Ми завжди одним махом приписуємо авторство і підкоряємо мислення образу, перетворюючи письмо на діяльність, відокремлену від життя і таку, що переслідує власні цілі… цілі, які йдуть усупереч життю.
Твоя робота з Феліксом (писати вдвох – уже хороший спосіб перестати бути автором) не вивела тебе за межі цієї проблеми, але чудово окреслила напрямок для цього. Ви протиставили ризому деревам. І ці «дерева» зовсім не метафора, це образ мислення і його робота – цілий апарат, паростки якого ми розміщуємо в мисленні, щоб змусити його рухатися прямо і продукувати знамениті «правильні ідеї». Дерево має характерні ознаки: скажімо, точка проростання, якою може бути зернятко або центр; воно – бінарна машина або принаймні росте, спираючись на принцип дихотомії з її нескінченно відтворюваними точками деревовидного розгалуження.
Дерево як центр утворює вісь обертання, яка організовує речі в кільце [cercle, круг], а самі кільця організуються навколо центру; дерево – це структура, система точок або позицій, які позначають можливе як сітку, тим самим установлюючи ієрархічну систему або передачу заповідей, що виходять із центральної інстанції і відтворюються пам’яттю; існує майбутнє і минуле, корені і верхівка, цілісна історія, еволюція і розвиток; дерево можна розпиляти відповідно до тих розривів, які називаються означниками, адже вони співвідносяться з його деревовидними розгалуженнями, місцями відгалужень, концентричностями і моментами розвитку.
Утім, немає сумнівів, що ми садимо дерева прямо в наші голови: древо життя, древо знання тощо. Усі відчайдушно потребують коренів. Влада завжди деревовидна. Мало дисциплін, які б не спиралися на схеми деревовидного типу: через останні розвиваються біологія, лінгвістика, інформатика (автомати або ж центровані системи, що організуються навколо центру). Тим часом немає нічого такого, що розгорталося б відповідно до цих схем, навіть у згаданих дисциплінах. Кожен рішучий вчинок свідчить про інше мислення, адже думки — це речі. Існують множинності, які безперервно вилазять за межі бінарних машин і чинять опір дихотоміям.
Повсюди виявляються центри, але також виявляються скупчення чорних дір [multiplicités de trous noirs], які не можна зосередити в одній точці. Існують лінії, що не сходяться в одній точці, які вислизають від структури: лінії вислизання, становлення (без минулого, майбутнього і пам’яті), які чинять опір бінарній машині. Такими є становлення-жінкою, яке не зводиться ні до чоловіка, ні до жінки, і становлення-твариною, яке не зводиться ні до звіра, ні до людини… а-паралельна еволюція, яка працює не через класичну родо-видову диференціацію, а здійснює стрибок від однієї лінії до іншої і відбувається між абсолютно гетерогенними одна одній істотами; такими є непомітні тріщини і розриви, які переривають лінії, навіть якщо ці останні продовжуються в інших напрямках, перестрибуючи через смислові розриви… Це і є ризома. Мислити, перебуваючи в речах, серед речей, – ризома, але ніяк не корінь. Прокреслювати лінію, але не ставити точку. Створити популяцію в пустелі, а не роди і види – в лісі. Заселяти, але ніколи не поділяти на види.
Яка наша поточна ситуація? Довгий час у літературі і навіть мистецтві створювалися школи деревовидного типу. Школа – це досить жахливо: завжди є якийсь засновник [pape], маніфести, представники, декларації авангардизму, трибунал, відлучення, безсоромна зміна політичних поглядів тощо. Найгірше в школі полягає не в стерилізації дисциплін, що там викладаються (вони це заслужили), а радше в придушенні та задушенні всього, що відбувалося до них або в період їхнього існування. Можна згадати, як «символізм» задушив надзвичайно багатий поетичний рух кінця XIX століття, або як сюрреалізм придушив міжнаціональний рух дада, а також інші подібні випадки. Наразі існування шкіл більше не рентабельне, що йде на користь ще темнішому утворенню: маркетингу.
З книг він зміщує інтерес на газетні статті, передачі, дебати, колоквіуми чи круглі столи з приводу якоїсь мутної книги, яка, в найгіршому разі, навіть не потребувала того, щоб бути написаною. Чи не це смерть книги, яку обіцяв нам Маклюен? Сьогодні ми стикаємося з досить складним феноменом: кіно, але також газети, радіо і телебачення стали потужною стихією, що ставить під сумнів функцію-автора і, принаймні потенційно, ініціює творчі процеси, які більше не здійснюються через Автора. Але в міру того, як письмо вчиться обходитися без функції-автора, остання виникає на периферії і користується довірою в сферах радіо, телебачення, газет і навіть у кіно («авторське кіно»).
Водночас журналістика створює дедалі більше подій, про які сама ж і говорить. Журналіст виявляє в собі автора і знову актуалізує функцію, яка встигла втратити свою цінність. Співвідношення сил між пресою і книгою абсолютно змінилося; письменники чи інтелектуали перейшли на службу до журналістів або самі стали їхніми журналістами, що висвітлюють самих себе [journaliste d’eux-mêmes]. Вони стали прислугою [domestique] інтерв’юерів, умілих полемістів, а також ведучих: ми бачимо журналізацію письменника, а також вправу в клоунстві, яку радіо і телебачення нав’язують письменнику, що погодився до них прийти. Андре Скала добре проаналізував актуальну ситуацію.
Звідси природно виникають можливості маркетингу, який сьогодні заміщає школи старого зразка. Тож проблема – перевинайти в очищеному вигляді творчі та виробничі процеси, притаманні цій завжди відроджуваній функції-автора, і не лише для письма, а й для кіно, радіо і телебачення. Небажані наслідки функції автора полягають у наступному: вона встановлює початкову або вихідну точку, точніше — суб’єкт акту висловлювання, від якого залежать усі вироблені висловлювання; створює необхідність у самопізнанні або самоідентифікації всередині порядку панівних значень або вже сформованої влади: «Я як …».
Усе, що виключає подібну логіку, становить творчий процес, утворює ризоматичні та деревовидні способи вираження, які погано вкладаються в норми. Ці процеси і способи вираження працюють через перетини, перехрещення ліній, дотики всередині середовища, тому що не існує суб’єкта, а лише колективні збірки висловлювання; не існує видових особливостей [spécificités], а популяції, музика-письмо-науки-аудіовізуальне, які то й діло змінюють одне одного, існує їхній взаємний відгук один на одного і робочі інтерференції.
Складене музикантом тут послужить письменнику там, учений узагалі може розворушити зовсім інші сфери поза своєю власною, художник же підстрибує, коли чує ударні. І йдеться не про зустрічі між сферами, адже кожна сфера сама по собі вже виткана з випадкових зустрічей. Існує лише інтермеццо і безліч інтермеццо як осередків творення.
Саме утримання в середовищі [entretien] могло б вилитися в загальний проєкт, але аж ніяк не бесіда [conversation] як дебати спеціалістів, результат яких заздалегідь відомий. Таким чином, школи, що дихають на ладан, і новіший маркетинг не вичерпують наших можливостей; однак усе, що має якесь відношення до життя, обходить їх стороною і відбувається в іншому ключі. Варто було б випустити хартію інтелектуалів, письменників і артистів, якою останні позначили б свою відмову від одомашнення з боку газет, радіо, телебачення, навіть якщо доведеться сформувати виробничі групи [groupe de production] і створити необхідне сполучення між творчими процесами і німою діяльністю тих, хто не має ні засобів, ні права говорити.
Ми не пропонуємо говорити від імені нещасних, жертв, мучеників і пригноблених, а прокреслити «живу» лінію, ламану лінію. Принаймні для інтелектуального світу, яким би малим він не був, перевага такої міри могла б полягати в можливості відокремити тих, хто претендує на звання «авторів» (школи та сфера маркетингу) з їхніми нарцисичними фільмами, інтерв’ю, передачами і їхнім душевним станом – усе це сучасна ганьба – від тих, хто мріє про щось інше, але ці останні не мріють спільно, це відбувається в самоті [ils ne rêvent pas, ça se fait tout seul]. Є дві небезпеки: інтелектуал як учитель або учень, або ж інтелектуал як управлінець, що займає середню чи високу посаду.
Коли ми долаємо шлях або навіть прокреслюємо лінію, зовсім неважливо, як ми почали чи закінчили, адже важливе те, що відбувається в проміжку між початком і кінцем. Ми завжди посеред шляху, в середовищі, наповненому чимось. Запитання і відповіді, якщо йдеться про інтерв’ю чи переговори, нудні, бо найчастіше вони потрібні, щоб поставити крапку: минуле і сучасне, сучасне і майбутнє. Тому завжди можна сказати автору, що його перший твір уже містив усі наступні або, навпаки, що він безперервно оновлюється і трансформується. Так чи інакше, це схоже на ембріон, який розвивається або через попереднє формування в зародку, або через послідовне структурування в ході розвитку.
Утім, ембріон і еволюція – не надто вдалі образи. Становлення ходить іншими стежками. У становленні немає минулого чи майбутнього, ані навіть сучасного, як і історії. Більшою мірою воно передбачає зворотний розвиток [involution]: але це не регрес і не прогрес. Становлення – це ставати дедалі стриманішим і простішим, дедалі пустельнішим і, тим самим, більш заселеним. Саме це складно пояснити: до якої міри зворотний розвиток [involuer] є явною протилежністю еволюції, будучи також протилежністю регресу, повернення в дитинство чи примітивний світ.
Зворотний розвиток означає дедалі простіший, економніший і тверезіший рух. Це стосується й одягу: елегантність як протилежність стилю over-dressed, коли ми надягаємо на себе забагато, завжди додаючи ще один-два аксесуари, які все псують (англійська витонченість проти італійського over-dressed). З кухнею те саме: проти еволюційної кухні, яка завжди додає один-два інгредієнти, а також регресивної кухні, що повертається до базових складників, виступає інволютивна кухня як кухня анорексика.
Чому в деяких анорексиках стільки витонченості? Це стосується й життя, навіть у його найтваринніших формах: якщо тварини вигадують форми і функції, це не завжди відбувається через еволюцію, розвиток чи регрес (випадок недоношеності), а трапляється через утрату, відмову, обмеження, спрощення, навіть якщо для цього треба створити нові елементи і нові відносини, притаманні цьому спрощенню.
Експериментування пов’язане зі зворотним розвитком, це протилежність передозуванню. Це працює і з письмом: слід досягти тверезості, тієї простоти, яка не позначає ні початок, ні кінець чогось. Зворотний розвиток – це буття «в проміжку», в середовищі, на межі. Персонажі Беккета перебувають у нескінченному зворотному розвитку, завжди посеред шляху, уже в дорозі. Якщо треба сховатися, завжди носити якусь маску, то це не через пристрасть до секрету, який був би маленьким особистим секретиком, і не з обережності, а через секрет вищого ґатунку — той факт, що шлях не має початку чи кінця, і для нього характерно тримати свої початок і кінець прихованими, бо інакше й бути не може.
Якщо ж може, то це вже не шлях, адже він існує як шлях лише в середовищі. Мрія – це коли ти –маска Фелікса, а Фелікс – твоя. У такому разі міг би вималюватися шлях, що лежить у проміжку між вами, – шлях, яким може пройти хтось інший. Такою є ризома або бур’ян. Ембріони і дерева розвиваються відповідно до їхнього генетичного преформізму чи їхньої структурної реорганізації. Але це не стосується бур’яну: він виходить за ці межі завдяки своїй помірності. Він проростає в середовищі. Це і є сама стежка.
Серед англо-американських письменників, які найменше схожі на авторів, є два особливо розвинені почуття, що взаємодіють між собою: почуття дороги і шляху, трави і ризоми. Можливо, саме це – причина, чому у них немає філософії як спеціалізованої інстанції, і вони в ній не потребують: у своїх романах вони навчилися робити з письма акт мислення, а з життя –безособову силу, трава і шлях – одне в одному, становлення-бізоном.
Генрі Міллер писав: «Трава існує лише між великими некультивованими видами. Вона заповнює пустоти. Вона проростає серед – між іншими речами. Квітка прекрасна, капуста корисна, а мак робить божевільцем. Але трава – це вихід за допустимий межа [débordement], це урок моральності [c’est une leçon de morale]». Прогулянка як діяння, політика, експериментування чи життя: «СЕРЕД людей, із якими я знайома найкраще, я розсіююся, наче туман» – каже Вірджинія Вулф, коли прогулюється між таксі.
Середовище не має нічого спільного з середнім значенням [le milieu n’a rien à voir avec une moyenne], це не пов’язано ні з центризмом, ні з поміркованістю. Навпаки, йдеться про абсолютну швидкість. Те, що проростає крізь середовище, наділене такою швидкістю. Варто було б розмежовувати не відносний рух і абсолютний рух, а відносну швидкість і абсолютну швидкість певного руху.
Відносна – це швидкість розглянутого руху з однієї точки до іншої. Але абсолютна – це швидкість руху, що здійснюється в проміжку, в середовищі між двома, це швидкість, що намічає лінію втечі. Рух більше не відбувається з однієї точки до іншої, він радше здійснюється між двома рівнями, як це буває з різницею потенціалів. Саме різниця в інтенсивності породжує феномен, випускає або виштовхує його на волю, закидає останній у простір.
Абсолютна швидкість може бути мірою швидкого руху, але не меншою мірою це стосується й дуже повільного руху або навіть нерухомості як руху на місці. Можна задуматися про абсолютну швидкість мислення: на цю тему є дивні твердження Епікура. Чи Ніцше: чи не такої абсолютної швидкості він досягає, коли створює афоризми? Нехай думка, подібно до каменя, запускається машиною війни. Абсолютна швидкість – це швидкість кочівників, навіть коли вони пересуваються повільно. Кочівники завжди в середовищі.
Степ розширюється через середовище, він лежить між величезними лісами і такими ж величезними імперіями. Степ, трава і кочівники – це одне й те саме. Кочівники не мають ні минулого, ні майбутнього, вони мають лише становлення, становлення-жінкою, становлення-твариною, становлення-конем – ось їхня надзвичайна анімалістика. У кочівників немає історії, але є лише географія. Ніцше: «Вони насуваються, немов доля, без причини і підстави, без знаків пошани і мотиву…».
Кафка: «Неможливо зрозуміти, як вони проникають у столицю, але тим часом вони вже тут, і здається, що щоранку їхня кількість зростає…». Клейст: коли прийшли амазонки, греки і троянці — два зародкові державні утворення [germe d’état] — бачили в них своїх союзників, тоді як амазонки пройшли між ними, і під час свого походу повалили тих і інших, змістивши їх на лінії втечі [elles renversent les deux sur la ligne de fuite…].
Ви з Феліксом висунули гіпотезу, що кочівники винайшли машину війни. Це означає, що машина війни не перебувала в розпорядженні Держав, і влада Держави спиралася на щось інше. Спроба привласнити машину війни шляхом перетворення її на якусь військову інституцію чи армію, щоб обернути її проти кочівників, стане для Держави непосильним завданням. І Держави завжди стикатимуться з безліччю труднощів у зв’язку зі своїми арміями. Машина війни спочатку не належить апарату Держави, не є державним формуванням, вона – формування кочівників, адже у них не було державного апарату.
Кочівники винайшли числові формування [organisation numérique], які виявляються в арміях (десятки, сотні тощо). Ця самобутня [original] організація передбачає відносини з жінками, рослинами, тваринами, а також металами, украй відмінними від тих металів, що кодифіковані Державою. Перетворити мислення на номадичну силу – не означає з необхідністю змістити апарат Держави, а висушити його модель, той ідол чи образ, який нависає над мисленням у вигляді нахиленого над ним чудовиська. Наділити мислення абсолютною швидкістю, забезпечити машиною війни і географією, а також усіма тими становленнями чи шляхами, якими всіяний степ. Епікур, Спіноза і Ніцше як мислителі-кочівники.
Це питання про швидкість дуже важливе і, крім того, складне. Швидкість не передбачає першість у перегонах; буває, що через швидкість ми приходимо із запізненням. Це не означає і зміни, адже трапляється, що наша стійкість перед змінами і постійність забезпечуються швидкістю. Швидкість передбачає захопленість становленням, яке не зводиться до розвитку чи еволюції. Варто було б уподібнитися таксі: лінія очікування, лінія втечі, затор, обмеження руху на ділянці дороги, зелений і червоний світло, легка параноя, складні відносини з поліцією. Бути абстрактною і ламаною лінією, зигзагом, який ковзає «між». Трава – це швидкість. Те, що ти щойно невдало назвав стилем чи шармом, – це швидкість. Діти швидкі [vont vite], тому що вони вміють прослизнути між.
Фанні вигадала щось подібне про старість: є становлення-старим, яке визначає вдалу старість, швидке старіння, що протистоїть звичайному нетерпінню старих, їхньому деспотизму, а також вечірній тривозі (можна порівняти це з гидкою формою «життя надто коротке»). За словами Фанні, швидко постаріти – це не постаріти передчасно, а, навпаки, мати терпіння, яке дозволяє вловлювати швидкості, що проносяться повз.
Утім, те саме з письмом. Письмо мусить поєднуватися з набором швидкості, прискоренням. Ні, це зовсім не означає писати швидко. Чи то Селін, чи Поль Моран, якого Селін обожнював («завдяки йому французька мова джазить»), чи Міллер – усі вони були неймовірні у своїй здатності набирати швидкість. І що Ніцше витворяв із німецькою – ось буття чужинцем у власній мові.
Саме в письмі, опрацьованому максимально повільно, ми досягнемо тієї абсолютної швидкості, яка не є ефектом, а виявляється певним продуктом [n’est pas un effet, mais un produit]. Це як зі швидкістю музики, навіть якщо йдеться про найповільнішу музику. Чи випадково, що музиці відомі лише лінії, але не точки? Ми не можемо поставити крапку в музиці. Нічого, крім становлень без майбутнього чи минулого.
Музика сповнена становлень: становлення-твариною, становлення-дитиною, становлення-молекулярним. Стів Райх хоче, щоб у музиці все сприймалося в дії [en acte], щоб процес був повністю почутий [/зрозумілий/entendu]: можливо, немає музики повільнішої за цю, але вона змушує нас відчути всі диференційні швидкості. Твір мистецтва щонайменше має звернути увагу на ці диференційні швидкості. Це схоже на стійкий план, що дозволяє нам сприйняти все, що міститься в образі.
Абсолютна швидкість, яка змушує нас побачити все одночасно, може бути характеристикою повільності чи навіть нерухомості. Іманентність. Ось протилежність розвитку, у якій принцип, що обумовлює чи структурує, ніколи не виникає прямо сам по собі, а перебуває у простежуваному відношенні з процесом чи становленням. Коли Фред Астер танцює вальс, це не 1, 2, 3, а до нескінченності дрібніше. Там-там – це не 1, 2.
Чорні так танцюють не тому, що одержимі демоном ритму, а тому, що чують і обігрують усі ноти, усі такти, усі діапазони, усі інтенсивності й інтервали. Це ніколи не 1, 2 чи 1, 2, 3, а 7, 10, 14 чи 28 первинних долей, як у турецькій музиці. Ми виявляємо питання про швидкість і сповільнення: як вони вступають у композицію і, зокрема, як переходять до особливого роду індивідуації, як здійснюють ці індивідуації без «суб’єкта»?
Утриматися і не поставити крапку. Заборонити собі спогади. Адже те й інше ускладнює утримання в середовищі [entretien]. Але існує й інша складність. Ви з Феліксом (Фелікс швидший, ніж ти) безперервно викриваєте дуалізми, ви говорите, що бінарні машини є апаратами влади, які ламають становлення: ти чоловік чи жінка, білий чи чорний, мислитель чи блаженний, пролетар чи буржуа? Але що ви робите, якщо не пропонуєте інші дуалізми? Акти безобразного мислення проти образу думки; ризома і трава проти дерев; машина війни проти апарату Держави; комплексні множинності проти уніфікацій і тоталізацій; сила забуття проти пам’яті; географія проти історії; лінія проти точки тощо.
Можливо, варто почати з того, що на глибинному рівні мова опрацьовується дуалізмами, дихотоміями, поділами на два, а також бінарним обчисленням: чоловіче/жіноче, однина/множина, іменна синтагма/дієслівна синтагма. Лінгвістика виявляє в мові лише те, що вже і так існувало: деревоподібну систему ієрархії та предписів. Я, Ти, Він – перелічене належить мові на глибинному рівні.
Необхідно говорити, як усі, необхідно проходити через дуалізми, 1-2 або навіть 1-2-3. Не потрібно говорити, що мова деформує попередню реальність чи ж реальність іншої природи, ніж вона. Мова первинна, це вона винайшла дуалізм. Але культ мови, зведення мови на п’єдестал і навіть сама лінгвістика гірші, ніж стара онтологія, чию естафету вона [лінгвістика] прийняла. Ми повинні пройти через дуалізми, тому що вони укладені в мові, і не справа обходитися без них, але необхідно дати бій мові, винайти заїкання, і не для того, щоб приєднатися до долингвістичної псевдореальності, але щоб окреслити голосову чи ж письмову лінію, яка змусить мову струменіти в проміжках її дуалізмів, а також визначить міноритарне використання мови, притаманну їй варіацію [variation inherente] за Лабовом.
По-друге, ймовірно, що множинність не визначається числом її термінів. Ми можемо завжди додати третій термін до двох чи ж четвертий термін до трьох і т. д. Тим самим, ми не виходимо за межі дуалізму, тому що елементи множини можуть бути співвіднесені з послідовністю виборів, які самі по собі бінарні. Це не елементи і не множини [ensembles] визначають множинність. Множинність визначається через «І» як щось, що розміщується «між» елементами чи множинами. І, І, І – заїкання.
Навіть якщо існує лише два терміни, в проміжку існує «і», яке не є ні одним, ні іншим, але й не працює за таким принципом, що один стає іншим, воно [«і»] конституює множинність. Тому завжди можна зламати дуалізми зсередини шляхом проведення лінії втечі, яка проходить між двох термінів чи ж між двох множин, наче тонкий струмочок, який не належить ні одному, ні іншому, але залучає їх у не-паралельну еволюцію, у гетерохронне становлення.
Як мінімум, це не діалектика. У такому разі, ми могли б діяти наступним чином: кожна частина залишалася б поділеною на два, і тоді б не було жодних причин підписувати кожну частину, тому що переговори [entretien] відбувалися б між двома анонімними сторонами і між ними ж з’являлися б І Фелікс, І Фанні, І ти, І всі ті, про кого ми говорили, І я – наче образи, деформовані у воді, що тече.
* * * * *
[1] Семантика французького «Qu’est-ce que tu deviens?» (Чим ти зараз займаєшся? Що робиш?) досить сильно відрізняється від того, що цей запитання висловлює на буквальному рівні: «Чим ти стаєш?». Своїм роздратованим коментарем Делез привертає увагу до цього буквального сенсу, який становить діахронічний вимір французької мови. Кінцеве «Що», до якого ми прагнули на початку шляху, завжди буде радикально відрізнятися від його обрисів на старті. Таким чином, Делез пропускає це досить буденне запитання через призму власної онтології.
[2] Дельоз використовує термін «noce». На відміну від шлюбу (mariage), це слово позначає весільну гулянку, на якій зустрічаються зовсім не двоє тих, хто одружується, а величезна кількість найрізноманітніших людей, що вступають у спонтанні взаємодії. Якщо шлюб відсилає до державного надкодування любові, то весільна гулянка, навпаки, всіляко чинить опір цьому і значно більше пов’язана зі становленням.
[3] Метафора, яку використовує Дельоз, багатозначна. Вона може означати інтенсивну емоцію, яка проглядається в людині, але водночас указувати на «ce qui se répète», тобто на те, що повторюється. У словосполучення є й більш буквальні трактування, що відсилають до музики: «невелика мелодія», «колискова» тощо.
[4] Пруст, Марсель. «Проти Сент-Бева. Статті та есеї»
[5] Ніцше, Фрідріх. «Шопенгауер як вихователь»
[6] Dylan B. Writings and Drawing, St. Albans: Panter, 1974, p.168-170.
[7] Імовірно, Делез говорить про базові правила утворення речень. Наприклад: S ⇒ NP + VP. Символ S (sentence) позначає речення, тоді як увесь запис означає, що речення з необхідністю розпадається на іменну (NP) та дієслівну (VP) групи. В іншому випадку якесь мовне утворення не можна охарактеризувати як речення і, відповідно, вважати його S (з подальшим виділенням NP і VP).
[8] Ілюзія вибору пов’язана з тим, що фокусник сам вирішує, що зробити з картою, яку ви обрали. Якщо вибір зупиняється на червоних, він просто прибирає чорні. Але якщо ви обираєте чорні, тоді як фокуснику потрібно, щоб ви обрали червоні, він, почувши відповідь «чорні», прибирає чорні. Фокус ґрунтується на семантичній невизначеності того, що саме ви обираєте: обрана карта залишиться чи буде прибрана зі столу? : «Ти віддаєш перевагу [прибрати/залишити] червоні чи чорні?».
[9] У французькій мові справді існує омофонія між «groupe d’hippie» (група хіпі) та «gros pipi» (великий піпі, тобто грубе позначення сечі).
[10] У лінгвістиці справді існує поняття «trait distinctif», яке перекладається як «диференційний признак». Диференційним признаком називається властивість мовної одиниці, на основі якої вона протиставляється іншій мовній одиниці, що перебуває на тому ж рівні мови: наприклад, «стіл» і «столи» протиставляються за ознакою числа, що виражається через фонетику цих слів.
[11] Імовірно, Парне має на увазі «постулати Образу мислення», перелік яких дійсно можна знайти у третій главі «Відмінності та повторення». Трохи нижче Парне побіжно підсумовує ці постулати.
Nikita Archipov
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
