Зміни «Після війни» — історичне прокляття незмінності.
Від самого початку повномасштабна російсько-українська війна стала в масовій свідомості не просто боротьбою за територію, а за право на інше майбутнє. За шанс реалізувати українську ідею — нову, радикально іншу ідею, народжену в огні, виправдану жертвою і вистраждану поколіннями. Ця війна стала моральним авансом за щось набагато більше, ніж перемога: за повернення права на власну історію.
Проти цього виступає модель, запропонована ворогом: уніфікація. Структурування всього за своїм образом і подобою — і саме тому ця модель викликає органічний, екзистенційний спротив. Бо в її дзеркалі українці впізнають не лише загрозу, але й свої найгірші риси — і свідомо протиставляють себе їм.
Але ось головне: прагнення змін не з’явилося 24 лютого 2022 року. Воно визрівало десятиліттями. Воно було проти всіх політичних «режимів» ще задовго до війни — як пристрасна мрія, як відстрочений імпульс колективного оновлення. Війна лише натиснула екзистенційний вимикач. І зробила чинний режим (2025 року) — у його байдужості до глибинних запитів суспільства — останнім, що намагається жити «по-старому».
Українська держава в її традиційній, корпоративно-рентоорієнтованій формі виявилася чужою для більшості. Влада продовжує експлуатувати ресурси, людей і території з трофейною жорстокістю — і до війни, і під час неї. Тому мотивація мільйонів захищатися — це не захист держави, а захист країни. Це захист своєї землі, мови, свободи та права створити нову, справедливу та сильну Україну. Саме цей запит на соціальну справедливість, національну єдність та спільне майбутнє формує глибинну енергію спротиву.
Ця внутрішня, досі не вербалізована мотивація є причиною, чому ворождий наратив «І це те, за що ви воюєте?» не працює. Адже люди воюють не за корумповану еліту, а за шанс її перезавантажити. Російська пропаганда, яка апелює до справжніх вад української системи, не досягає мети. Її аудиторія — народ, який давно усвідомив цю правду і вже перетравлює її. Відбувається щось глибше: народ готується до змін і формує свою відповідь. Поки що без слів і концептів, але у формі внутрішньої обітниці: «Після війни не може бути, як було».
Це не просто гасло. Це цивілізаційний поворот. І він вже обговорюється в образах, контрастах, кадрах: ВІДБУДОВАНА Україна проти ПОБУДОВАНОЇ НОВОЇ України. Образ піратських чиновників-паразитів на коштах на «відбудову» шкіл, доріг, водогонів починає конфліктувати з новим мисленням, яке вимагає зовсім іншого: рішень з чистого аркуша, стратегічного планування, постіндустріального бачення, нових інституцій. І поки одні намагаються «залатати» старе, інші вже розчищають майданчик для великого українського проєкту.
Літера «RE» у слові «Rebuilt» — це насправді маркер. Це символ паразитичної спроби корпоративної клептократії стрибнути назад у потяг історії, вже не на плечах олігархів, а на спинах знеможеного війною народу. Все заради збереження старих механізмів підтримки власного статусного споживання. Але тепер — за умов демографічної втрати, зменшеного населення, зруйнованої промислово-сировинної бази. Щоб зберегти норми прибутку, післявоєнна корпоратократія змушена буде різко посилити експлуатацію людей, території, природних ресурсів. До останнього цвіркуня над вишнями. Прискорюючи руйнацію головного, що нам залишили боги — землі.
Якщо все повернеться «як було», рентоорієнтована економіка отримає друге дихання, з централізованою, корпоратизованою державою в центрі. Така структура автоматично нав’яже післявоєнній Україні певну політичну економію: із закритим доступом до прийняття рішень, трофейним менеджментом, структурною залежністю від зовнішніх донорів. Справжній прорив, якого вимагає суспільство, у такій структурі неможливий.
Позитивна альтернатива існує. Наприклад, економіст Олексій Кущ запропонував кластерну модель для української економіки: урановий, титановий, літієво-графітовий, залізорудний, нафтогазовий та хімічний кластери як базові ланки для побудови нової індустрії. Але в цієї моделі немає жодного шансу на впровадження в старій структурі влади. У межах рентоорієнтованої держави всі ці проєкти зведуться до напівфабрикатного перероблення, експорту сировини з низькою доданою вартістю, екологічних катастроф і нульової трансформації країни в індустріального гравця.
Причина в тому, що тіньовий держаппарат — український «дип стейт», народжений ще довоєнним національним капіталом — за роки війни лише посилився. Він не модернізувався. Він просто зайняв передові позиції. А його «таланти» добре відомі: піратський капіталізм, оренда ренти, корупція, контроль за первинною сировиною, тиск на малий бізнес. У межах нової економіки — кластерної, комплексної, довгострокової, кліматично адаптованої — такий стиль управління просто непридатний.
Будь-яка кластерна економіка потребує державної архітектури з легітимністю та довгостроковим баченням. Системи, здатної разом із великим іноземним інвестором будувати спільне майбутнє та мобілізувати внутрішній людський капітал. Без цього в гру знову увійдуть брудні проєкти, де прибуток короткочасний, а наслідки — радіоактивні. Як не має виглядати іноземна інвестиція?
Більше півстоліття французька держкомпанія Orano (колишня Areva) контролювала урановий сектор у Нігері, бідній, але стратегічно важливій країні, що входила до п’ятірки найбільших постачальників урану у світі. Вигоду отримувала Франція. Витрати несли місцеві громади. Десятиліттями суперприбутки йшли за кордон, а інфраструктура Нігеру занепадала, а радіаційні небезпеки оточували родовища: у звітах йдеться, що школи будували з матеріалів, що «співають» на дозиметрах. У 2023 році, після військового перевороту, уряд Нігеру скасував ліцензії, а в 2025 націоналізував ключову компанію Somaïr. Ситуація переросла в міжнародний скандал: Orano подав до арбітражу, а її співробітників заарештували. Це супроводжувалося звинуваченнями в неоколоніалізмі та десятиліттях прихованої економічної диктатури. Цей випадок — не просто історія про втрату активів. Це попередження: якщо в держави немає власної довгострокової стратегії, іноземні інвестиції можуть перетворитися на механізм вилучення ресурсів без розвитку.
Мова ідеологічних інституцій та вузьке вікно для радикальної реорганізації
Природу та зміст майбутніх змін мають визначати не зовнішні рецепти, а внутрішні образи економічного устрою, який увесь український народ готовий разом творити і підтримувати. Щоб реалізувати наші соціальні мрії, нам доведеться одночасно вирішити низку глибинних проблем, спричинених самою війною. Перш за все, нам слід подолати втрату внутрішньої політекономічної зв’язності і, як наслідок, соціальної єдності. Говорячи про післявоєнну модернізацію, ми повинні закласти досить високу планку, щоб повністю відповідати нашому фізичному потенціалу — потенціалу тієї території, яку ми відстояли неймовірною ціною. Настав час змінити спрощену відповідь на вічне українське питання: «За що ми воюємо?» — і вперше дати змістовну відповідь. Настав час наповнити порожній простір метафоричної повітряної кулі під назвою «українська ідея» — екстраполювати її на повний потенціал нашої землі, нашого мислення, наших інституцій і наших моделей, здатних цей потенціал розкрити.
«Творити власну долю вільно на землі, даній предками» — ось українська ідея. Тут егоїстична свобода поступається місцем егалітарному прагненню навести лад у просторі, що належить усім. Це визначення походить від протилежного до того, чого нам системно не вистачало протягом усієї нашої історії. Але саме тому у нас є історичний шанс: виправдати власну затяжну смуту, перетворивши її на ресурс для творення майбутнього, яке ми разом зможемо назвати нашим Золотим століттям. Нарешті задовольнити віковий запит на справедливість — вчинками, а не гаслами. Бо «емоційний хвіст крутить раціональною собакою»: великі національні зусилля заради майбутнього наших дітей можуть і мають ґрунтуватися на науці — зокрема, кліматичній. Але ми зможемо їх реалізувати лише тоді, коли остаточно відмовимося від знайомого этосу управління, що десятиліттями зберігав поразку замість того, щоб наближати перемогу. Хитрі стимули минулого — жадібність до короткострокового прибутку та брак мудрості щодо соціальних наслідків — мають піти.
Внутрішні ідеологічні опори майбутнього розвитку:
- Самостійність. Здатність формулювати та впроваджувати довгострокові (20+ років) просторові програми розвитку держави — не як реакцію на кризи, а як прояв стратегічної суб’єктності, що вчиться бачити наперед, діяти заздалегідь і інвестувати в майбутнє не менше, ніж у сьогодення.
- Безпека розвитку. Вона полягає не лише в армії, але й в інтерзалежності. Запорукою довгострокового миру є багатостороння критична залежність інших країн від наших можливостей, вироблених нами товарів і наданих нами послуг. Ми маємо будувати такі економічні структури, в яких безпека наших партнерів стає неможливою без нашої участі.
- Сталий розвиток. Наші природні та геокліматичні ресурси мають використовуватися для зростання, а не споживання. Ми не можемо перекладати витрати на сьогоднішні зручності на плечі майбутніх поколінь. Завдання держави — не «освоювати» територію, а капіталізувати середовище для наших онуків. Не виснажувати, а примножувати.
- Безпека внутрішніх ресурсів — самодостатність. Україна — це геокліматичний хавен в Європі та ключова територія для майбутньої кліматичної адаптації континенту. У найближчі десятиліття зміни клімату будуть менш драматичними тут, ніж у більшості інших регіонів. За оцінками, Україна входить до числа країн з найнижчою вразливістю до багатосекторальних наслідків зміни клімату. Ми маємо великі річкові басейни, які завдяки сучасній інфраструктурі здатні покрити дефіцит води окремих регіонів країни. Ідея «системного дефіциту» часто є технократичним шаблоном з політичним підтекстом. Однак на практиці, за ефективного управління, наша країна має достатній, навіть надлишковий водний потенціал. Північні та західні джерела лише зростатимуть у значенні. А той географічний хрест «посеред», який історично здавався тягарем — країна на стику Сходу та Заходу — тепер стає перевагою. Ми рівновіддалені від руйнівних морських штормів, ураганів, циклонів та повеней, що системно атакують регіони планети. У той час, коли у всьому світі зростає кількість та інтенсивність стихійних лих, які коштують дорого людям та економікам, Україна буквально виступає безпечною гаванню — геокліматичним островом стабільності в океані глобальної нестабільності.
Стрімкі зміни клімату, які лише набиратимуть обертів у найближчі 25 років, заганяють клин в інерцію класичних капіталістичних циклів. Раніше падіння норми прибутку можна було компенсувати перенесенням виробництва в регіони з дешевшою робочою силою та слабкими екологічними стандартами. Але тепер географія переваги змінюється: нову карту «безпечних гаваней» та «зон штормів» формує вже не ринок, а природа. І вона безжалісна. Удар прийдеться перш за все на узбережжя новоіндустріалізованого Глобального Півдня, де ризики будуть найвищими. Капітал Півночі, що колись тікав на південь у пошуках дешевої праці, тепер буде змушений інвестувати у власне виживання: переплановувати, зміцнювати, адаптувати. В епоху переходу від накопичення до збереження виграють ті території, які першими запропонують не «економію витрат», а просторову стабільність. Україна — одна з небагатьох. Тому ми маємо будувати післявоєнне відновлення не лише як акт історичної справедливості, але й як інфраструктуру для прийому нового адаптаційного капіталу. Це наш національний капітал — шанс бути першими в новій ері.
Оновлена децентралізація покладе край централізованому піратству
Рес-публіканізація — як спільна справа в післявоєнному відбудовуванні України як геокліматичного хавену для світу — це практичний спосіб повернути державу народу. Це відповідь на ключове питання: чому ми маємо бути спільнотою? Майбутнє, його фізичні основи та інфраструктура життя мають стати нашою спільною res publica — справою кожного. Владу над долею можна повернути лише колективною, відповідальною та цілеспрямованою працею, в якій результати зусиль справедливо розподіляються між усіма учасниками і стають основою добробуту майбутніх поколінь.
Основа для нової національної рекапіталізації лежить у природино-господарських ресурсах наших територій. І справедливість вимагає, щоб першими від цих ресурсів отримували вигоду місцеві громади. Довгостроковий потенціал країни — у їхніх руках. Розвиток природно-сервісної та кліматично-адаптаційної інфраструктури (зрошення, системи водозбереження, ліси, біорізноманіття) має стати наріжним каменем не лише економічного оновлення, але й політичної суб’єктності громад. «Парашутне» кидання місцевої політики — коли все вирішується згори — має припинитися, коли ми по-справжньому запустимо принцип влади знизу.
Централізована піратська система, звикла до розподілу ресурсів по-тихому, поки що лише тимчасово стримує цей процес — війна поставила його на паузу, але не зупинила назавжди. Ідея унікальності української землі в час глобальних кліматичних змін та здатності народу колективно творити тут довгострокові взаємовигоди — це те, що може перетворити ризик внутрішнього розпаду на нову версію українського проєкту. Це шлях до нової індустріальної нації в геокліматично стабільній країні.
У такій моделі джерелом влади виступають громади та регіональні представницькі органи. Вони стають головними акторами та бенефіціарами проєктів з рекапіталізації природних ресурсів та залучення релокованого бізнесу з перегрітих або виснажених регіонів Європи та світу. Центр зберігає важливу, але чітко обмежену функцію: моніторинг міжрегіональної справедливості, недопущення розвитку «за рахунок когось», системне планування всіх геокліматичних проєктів. А також охорону колективної безпеки у всіх її вимірах.
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
— Тарас Шевченко, «Мертвим, живим і ненародженим…» (1845)
З часом міркування безпеки можуть набувати химерних і навіть руйнівних форм — особливо коли програми допомоги чи відбудови загрожують підірвати основи реального національного багатства країни. Навесні 2025 року, на тлі третього року повномасштабної війни з Росією, наш головний союзник, США, запропонував так звану «Мінеральну угоду» (угоду про рідкісноземельні ресурси). Як я покажу нижче, сама ідея реіндустріалізації гірничодобувного сектору України не полишена сенсу: за правильного підходу ця галузь цілком здатна стати однією з проривних галузей економіки та опорою бюджету. Однак головна небезпека криється в іншому: в застряганні на цьому по суті спрощеному та хижацькому історичному шляху. Повторення долі ресурсних автократій — збереження порочної внутрішньої політекономічної структури (див. режими африканських ресурсних автократій) — і одночасно втрата можливості переходу до складної, багаторівневої геокліматичної політики, яка дозволила б Україні розкрити повний потенціал своїх територій, отримати геоекономічні важелі та виграти справжню рівноправну участь у високотехнологічному світовому співтоваристві.
автор – Дмитро ЄРМОЛАЄВ,
переклад ПолітКом
