СУТЬ КОНФЛІКТУ
Наталка ВОРОЖБИТ (письменниця, драматургиня, режисерка та сценаристка. Лауреатка Премії Women In Arts у 2020 році і Шевченківської премії у 2022)
Мені дуже складно це писати. Мені не властиво скаржитись публічно. Але я прийняла рішення це зробити, тому що промовчати – підіграти системі. Тому що це стосується моєї дитини і мені боляче.
В цьому році моя донька вступила на Гуманітарний факультет УКУ з високими результатами. З початку повномасштабки я не часто бачила її такою щасливою і впевненою в собі. Це була мрія – навчатися в Україні саме в УКУ, жити у Львові в студентській спільноті. І моя мрія теж: крім якісної освіти я хотіла, щоб вона жила в більш безпечному місті (навіть якщо це частково ілюзія), а не на верхньому поверсі будинку під одним з улюблених шахедно-ракетних напрямків.
Ми пройшли співбесіду, заплатили повну суму за семестр, маючи право на пільги, але не скористались нею (тато УБД). Ми були зачаровані зовнішньою атмосферою університету, готувались до переїзду і світло сумували майбутню розлуку. За 12 днів до початку навчання нам прийшов лист-відмова від проживання в колегіуму (те, що ми звикли називати гуртожитком). Хоча на співбесіді казали, щоб ми за це не хвилювались – селять усіх з інших регіонів. Я подзвонила в УКУ щоб дізнатися причину відмови, вони спитали прізвище і після напруженої паузи відповіли, що не можуть мені надати інформацію і рекомендують знімати квартиру. М’яко кажучи, я була заінтригована. Я знаю, як вона заповнювала анкету, як відповідала на співбесіді. Ніщо не протирічило заявленим на сайті цінностям УКУ, слово «католицький» у назві університету було нами осмислене і ми були готові і відкриті до особливостей і правил.
Завдяки неформальним зв’язкам я дізналася причину відмови: на сторінці в інстаграмі Параски (якою вона востаннє користувалася в 2024 році і на яку підписані всі її родичі), вони знайшли емодзі – прапорець лгбт. Ще там є прапор України і чотири фото – два з котом і два селфі. Отже, цей прапорець, який для неї означає толерантність і людяність, демократичність, прийняття світу в його різних фарбах, став причиною відмови проживання в колегіумі, який не є монастирем чи сектою, а належить до навчального закладу.
Тобто, вдумайтесь. За 12 днів до початку навчання ви дізнаєтеся, що ваша неповнолітня дитина не може жити в гуртожитку через дискримінацію і вам пропонується орендувати квартиру за свій рахунок. У Львові. Де в зв’язку з війною ціни на квартири виросли втричі. Це пропонують в приватному університеті, який позиціонується як європейський, прогресивний, спроможний поселити першокурсників з інших міст, в якому наполягають на християнських цінностях, рівних правах, прийнятті іншості. Де викладають прекрасні, прогресивні педагоги, багатьох я знаю особисто.
Я написала емоційного листа на вказані на сайті мейли і мені подзвонили. Чесно, я сподівалася, що ця розмова виправить ситуацію, бо подзвонили не з колегіуму, а саме з університету. Що вибачаться і запропонують рішення… Пані, яка відповідає за комунікацію, підтвердила, що прапорець став причиною відмови, вона своїми очима бачила його скрін з інстаграму (!). Також пані повністю розділяє позицію колегіуму в цьому питанні і вважає, цитую, що «це все одно що повісити російський прапор на своїй аватарці» (!). Привела ще якесь незрозуміле порівняння про Ющенка і Януковича. Після цього озвучила пропозицію жити в квартирі для педагогів (не в гуртожитку, в якому вже на той момент не залишилось місць) за умови, що донька прибере це емодзі зі свого інстаграму і пообіцяє не пропагувати лгбт в УКУ.
Вщипніть мене, може я й досі сплю?
Я не знаю як витримала цю розмову. Навіть пообіцяла, що поговорю з донькою і передам їй цю пропозицію. Очікувано Параска сказала категорично «ні». Мені боляче на неї дивитися, я бачу, як їй важко це переносити. Про свій стан я навіть не хочу писати. Я віддавала свою доньку під їхній захист, а виявилося, що там захищаються від неї і не сумніваються в своїй правоті.
Я звісно сумнівалася, чи треба виносити це на загал в першу чергу через доньку, але вона сама вирішила написати про це в своєму інстаграмі. Для її покоління, для дітей моїх друзів і колег, підтримка лгбт спільноти є дуже природньою і входить до переліку європейських цінностей, за які воює Україна, з чим в них асоціюється Незалежність. Це також протест проти гомофобної росії. Вони мислять ширше нажаханих “відбірників” з їх вузькими змістами. Тому ці діти не підчищатимуть соцмережі і не брехатимуть на співбесідах, як і моя Параска. І я пишаюся нею, ними, знаю які в них цінності. Вони справжні патріоти і наше майбутнє. А які цінності в УКУ? Чи підуть ці діти до вас навчатися після цієї інформації?
Згадала історію, за яку я себе пожиттєво караю. Коли Парасочці було рочків сім я віддала її на балет (дура). В сусідньому будинку, дуже зручно, для фізичного розвитку. Чотири роки вона туди ходила і чотири роки була дискримінована за українську мову, всі там абсолютно говорили і наполягали на російській. І одного разу, коли директорка цього гуртка, радянська карга, публічно її сварила після святкового підсумкового виступу за якесь не таке виконання вправ, і вона стояла серед залу і плакала… Я нічого не сказала. Я не захистила її. Бо я почувалася нею в той момент. Я так само плакала в центрі залу, мала і беззахисна і боялася цю тьотю з свого дитинства. Ми пішли звідти, але мовчки. А я й досі проговорюю про себе все, що я тоді не сказала вголос.
Я відчуваю зараз схожі емоції. З тією різницею, що зараз я кричу. Мені хочеться захистити всіх наших дітей війни, які попри все хочуть жити і навчатися в Україні від радянських карг, від шовіністів, сексистів, гомофобів, аб’юзерів, мовних і релігійних фанатиків, ханж, тощо. Я не можу захистити від усіх, не можу захистити від російської агресії і пролітаючих над дахом шахедів, але я хоча б не замовчу це питання. А моя донька теж не стоятиме і не плакатиме серед залу. В неї викарбувавася сильний характер.
Звісно, ми розірвали контракт з УКУ. Ні, ми не отримали жодних вибачень за моральну шкоду, зруйновану мрію і змінений вектор життя. Параску з радістю взяли в КМА. Ми вдячні. Але поки що не відчуваємо ніякої радості. 2 вересня – заняття відмінено через шахедну атаку на Київ. В наших дітей дуже мало можливостей навчатися повноцінно, не відбирайте в них хоча б гідність.
Я хочу, щоб меценати, наглядова рада, викладачі і керівники цього закладу, серед яких, безумовно багато людей з широким мисленням і великим серцем, замислилася про систему УКУ, своє місце в ній, куди вони рухаються, чому перемагають такі середньовічні механізми, і, можливо, щось би змінили і переосмислили поки не пізно.
Вибачте за довгий текст, але це один відсоток від мого внутрішнього монологу…
Реакція Українського католицького університету (офіційна сторінка УКУ)
Сьогодні, 2 вересня з’явилася інформація на фейсбук-сторінці Наталії Ворожбит про відмову участі її доньки в освітньо-формаційній програмі УКУ.
Публікуємо відповідь ректора університету від 22 серпня 2025 року на запит Параскеви Курочкіної, який вона надіслала на офіційну пошту університету.
«Дякуємо за Ваше звернення щодо участі в освітньо-формаційній програмі “Християнська духовність у постмодерній добі”. Ми цінуємо Ваше бажання взяти участь в цій програмі та в житті колегіальної спільноти й розуміємо Ваше розчарування внаслідок отриманої відмови.
Хочемо наголосити, що відбір на програму здійснює адміністрація Колегіуму на конкурсній основі за результатами усної співбесіди та заповненої кандидатом заяви-анкети. Це регламентовано Положенням про освітньо-формаційну програму “Християнська духовність в постмодерній добі”.
Цього року ми отримали значно більше заяв-анкет, аніж кількість доступних місць для участі в програмі. Конкуренція була високою і перед адміністрацією Колегіуму був справді складний вибір. На жаль, нам довелося відмовити понад 15 заявникам.
При ухваленні рішення адміністрація Колегіуму керувалася такими критеріями:
– Розуміння місії та цінностей УКУ.
– Мотивація до участі у формаційній програмі.
– Знання та готовність дотримуватися правил проживання у Колегіумі.
Ми щиро шкодуємо, що відмова щодо участі в освітньо-формаційній програмі була сприйнята Вами як обмеження для навчання в УКУ і спричинила для Вас велике розчарування. Ми були раді Вашому бажанню навчатися в нас і зарахували Вас на навчання за Вашою заявою. Розуміючи складнощі з пошуком житла у Львові, ми також були готовими допомогти Вам з проживанням по сусідству з університетом. Нам шкода, що в підсумку Ви прийняли рішення залишити УКУ, але ставимося до нього з повагою і розумінням».
РЕАКЦІЇ
Ярина КЛЮЧКОВСЬКА (колишня Corporate Communications Director у АрселорМіттал Кривий Ріг)
Щоб закрити для себе на сьогодні тему УКУ – довгий пост-рефлексія. На цю тему безпосередньо – трохи нижче.
Спочатку – дисклеймер. Я вважаю себе віруючою греко-католичкою. При цьому не поділяю деяких церковних постулатів і вимог до вірян. Це, мабуть, робить мене поганою греко-католичкою. Але я в мирі зі своєю совістю.
Сьогодні мене найприкріше вразило, скільки людей вважають, що гомофобія є невідʼємною частиною католицької віри. Не конче консервативних християн – різних людей. «А хіба незрозуміло, що в католицькому університеті не прийнято поважати ЛГБТ?» – цей сантимент у різних формах я сьогодні прочитала, мабуть, у тисячах коментарів.
І мені це болить. Християнський принцип любові до ближнього мені видається важливішим за прескриптивне відторгнення тих, хто живе по-іншому. Фарисейство коле мені очі більше, ніж майки в обтяжку під час Літургії. Мені у словосполученні «добрий християнин» насамперед важливе перше слово.
Але то мої особисті взаємини з церквою, з Богом і з власним сумлінням. Мені важливо було окреслити їх, бо це – мій внутрішній контекст, моя призма, крізь яку я бачу ситуацію.
А тепер, власне, про саму історію з УКУ та абітурієнткою, якій відмовили в поселенні до Колегіуму.
Чому такий резонанс?
УКУ недарма має таку прекрасну репутацію. Я абсолютно переконана, що це чи не найкращий університет в Україні, та й не лише в Україні. Інноваційність, якість викладання, сучасні підходи, найкращі світові практики, чудова робота з бізнесом і громадянським суспільством, високий рівень студентів, неймовірні особистості викладачів та лідерів… А ще – унікальна спільнота людей, яка формується навколо УКУ. Ціннісні люди, порядні, спраглі до знань і дієві. Завжди насолоджуюся спілкуванням із цими людьми.
Багато людей, думаючи про УКУ, впевнена, згадують про владику Бориса Ґудзяка і його інтелектуально-духовне лідерство. Про Мирослава Мариновича, людину, яка свій моральний авторитет здобула не словами, а життєвим шляхом. Софію Опацьку, ідеолога гармонійного розвитку бізнес-лідерів. Андрія Рождественського з його неймовірними лідерськими програмами. Через самопожертву Богдана Сольчаника на Майдані.
УКУ знають через Центр Шептицького і популяризацію особи та вчень Шептицького, через програми з високих технологій та компʼютерних наук, через бізнес-школу. Через випускників – Андрія Андрушківа, Маркіяна Прохаська, світлої памʼяті Артемія Димида…
І через цінності. Це слово має пряму асоціацію з УКУ, і недаремно.
Це чудово, що в фундаменті репутації УКУ лежать цінності. Не успішний успіх, не великі гроші, не ідеологія, а саме цінності.
Про це університет у своєму документі «Пам’ятка про цінності та ідентичність
Українського католицького університету» пише так: «Невід’ємним
джерелом створення цієї культури гостинності, відкритості, прозорості, небюрократичності і спілкування є християнські цінності, на яких будується Університет».
І в цьому документі й ховається джерело сьогоднішнього конфлікту. Бо для когось християнські цінності – це любов, повага, людяність, милосердя, добро, «гра з позитивною сумою». А ще для когось – послух, покута і покарання за відступ, жертовність, традиційне уявлення про сімʼю, дотримання правил і прийнятих практик.
І коли ці два різні прочитання християнських цінностей стикаються між собою, виходить ось це, що ми спостерігаємо сьогодні.
Інакше кажучи, репутаційно університет створив дуже високі очікування у двох різних груп. До тої міри, що їж вже стало дуже складно задовольняти одночасно. Бо вони вже майже взаємовиключні.
Одні чекають від УКУ інтелектуальної свободи, інноваційності, відкритості, інклюзивності. Інші – протидії лібералізмові, індоктринації студентів у консервативному дусі, релігійного виховання за катехизою. Ці два полюси все більше віддаляються один від одного.
Лідери УКУ мають прийняти багато складних рішень. Обрати оптимальний баланс між інтересами та очікуваннями різних стейкхолдерів. Обрати – і чітко його означити.
Ось, наприклад, ще одна цитата з Памʼятки про цінності: «УКУ, як і будь-який інший вільний університет, не може оголошувати якусь суспільну ідеологію чи наукову теорію загальнообов’язковими. З цього, проте, не випливає, що УКУ є місцем релятивності. Як католицький університет, він твердо стоїть на засадах християнської віри і моралі. Зокрема, згідно з проголошеною місією, УКУ не є місцем для пропаганди атеїзму
чи іншої несумісної з християнським віровченням ідеології».
Цей пасаж можна інтерпретувати десятком способів. Я впевнена, що він є результатом довгих обговорень у пошуках win-win. Але зараз, коли ми всі міцно сидимо у своїх дуже різних «коробочках» переконань і досвіду, цей абзац вже не вирішує завдання win-win, а дає підстави для конфлікту інтерпретацій.
Щоб уникнути таких проблем на майбутнє, я б радила таки ухвалити складні рішення і визначитися з тим, як університет комунікує про себе і які очікування стейкхолдерів створює.
Наприклад, у випадку з Колегіумом, я б чітко комунікувала:
1. Не «Колегіум, для мешканців якого обов’язкова участь у формаційній програмі», а «Християнська формаційна програма, лише учасники якої мешкають у Колегіумі». Лише так можна уникнути еквівалентності Колегіум = гуртожиток, акцентувавши на програмі (яка не є акредитованою державою, а отже може встановлювати ті критерії, які забажає керівництво)
2. Критерії добору формаційної програми має бути чітко прописано і опубліковано на сайті, зокрема підстави для відмови:
– Якщо ви не є практикуючим християнином і не маєте наміру ним стати
– Якщо ви не поділяєте вчення церкви про те, що шлюб можливий виключно між чоловіком і жінкою
– Якщо ви погоджуєтеся не практикувати позашлюбного сексу під час проходження програми
І т. д.»
Посилатися на «засади християнської моралі», коли церква як інституція є у процесі уточнення своїх поглядів, це, знову ж таки, неминуче призводити до непорозумінь та конфліктів.
3. В умовах програми чітко вказати, що при доборі будуть братися до уваги не лише заява-анкета та співбесіда, а й попередні публікації вступника та про вступника, зокрема і в соціальних мережах.
Так буде чітко. Так буде чесно.
В рамках однієї програми – Колегіуму – це виправити нескладно.
А в рамках цілого університету, який мусить працювати з дуже різними стейкхолдерами – дуже важко. Адже йдеться про саму ідентичність. Тут не буде рішення, яке влаштує всіх. Тут треба робити цілу низку непростих виборів. Вірю, що керівникам і Сенату УКУ це під силу. Кому ж, якщо не їм?
І якими б ці вибори не були, яку позицію б не виробив університет – їх треба чітко комунікувати, прийнявши, що хтось таки залишиться незадоволеним. Прийнявши, що буде критика. Прийнявши, що будуть репутаційні наслідки.
І краще ці наслідки будуть через позицію, а не через лицемірство.
Я вже, на жаль, не викладаю в УКУ. Якщо колись вдасться – буду щаслива. В будь-якому разі, я зараз продовжу підтримувати УКУ і вболівати за його успіх. Бо вірю, що організація, яка так успішно розвивається і навчається, зробить правильні висновки з цієї ситуації, і скоригує свій курс.
Андрій КОБОЛЄВ (колишній голова правління НАК «Нафтогаз України»)
Якщо уважно почитати офіційну заяву УКУ та розібратись, в чому саме вони відмовили, то можна дійти двох висновків:
1) наше суспільство вже неслабо поправило і наслідки цього ми ще довго будемо виправляти
2) навички кризової комунікації в атакуючої сторони набагато краще розвинені, ніж в УКУ.
Щоб не було подвійних трактувань щодо моєї власної позиції по цьому холівару – я розумію позицію адміністрації колегіуму, яка здійснює відбір до освітньо-формаційної програми “Християнська духовність у постмодерній добі” (хоч і не можу визначитись з тим, чи поділяю її, чи ні, оскільки не вважаю себе знавцем християнської духовності будь-якої доби).
Також вважаю, що зважаючи на зобовʼязання перед приватними спонсорами, колегія має право встановлювати правила, які на її думку відповідають цінностям та меті освітньо-формаційної програми.
А от хейтити за це УКУ, колегію чи спонсорів, вважаю саме тим маргінальним проявом Воук культури, який зробив її саму обʼєктом хейту.
Сергій СИДОРЕНКО (журналіст, “Європейська правда”)
Для УКУ от просто зараз настає момент істини. Думаю, там ще не усвідомили масштаб виклику, але він неймовірний. Якщо ви ще не читали цей пост, фрагмент якого я заскрінив – то лишу його у коментарях.
Сумно визнавати, але у цій історії Український католицький університет UCuniversity обрав підтримку шляху Росії. І я не бачу тут перебільшення. Бо йдеться про шлях, який суперечить європейським цінностям та європейському вибору моєї держави. Обрав шлях, де студентам не теологічних напрямів забороняють ДУМАТИ. Про це і про печерність цього вибору авторка посту цілком чітко написала…
А те, що представниця УКУ, що комунікувала від імені університету – якщо це правда – прирівняла веселковий прапор до прапора Росії – це, зізнаюся, особисто мене порвало. Разом із вимогою про “пообіцяє не пропагувати лгбт”.
Я дійсно ДУЖЕ шаную УКУ за багато добрих справ. І ще більше шаную багатьох людей, які там працюють, та добре знаю, що їхній світогляд – принципово відмінний. Що вони бачать Україну у Європі.
Хочу вірити, що УКУ знайде сили на вибачення, владнає цю ситуацію. Зрештою, визирне з мушлі та зрозуміє, що відбувається в державі навколо них.
А наразі публічно декларую, що не братиму участь в івентах університету. Рідко це робив (хоча іноді з шани до УКУ не міг відмовити), тому навряд це для університету матиме вагоме значення. Але ця обітниця для себе, а не для них. Бо сьогодні відкрився настільки серйозний рівень ціннісної розбіжності, що його критично необхідно зменшити.
Денис ДОВГОПОЛОВ (експерт з санкцій та економічної політики)
Я знов піду проти суспільної думки. Напишу непопулярне про УКУ.
Декілька вводних:
Перше. Колись я серйозно занурився в історію Церкви, витратив на дослідження п’ять років. Більше року присвятив філософії — бо, як і більшість студентів технічних спеціальностей КПІ початку 90-х, свій курс свідомо «прогуляв». У нас це був 1994/1995 навчальний рік, і тоді філософія сприймалась як залишок марксистсько-ленінського брєду. Але філософії мені гостро не вистачало, коли я читав про вселенські собори: зрозуміти, про що вони сперечались, було складно без філософського підґрунтя. Досліджував і православний, і католицький погляд на Церкву та релігію. А от на глибоке вивчення протестантизму мене вже не вистачило — занадто багато напрямів. Коли ж дійшло до межі між протестантськими течіями та релігійно-окультними культами, я просто «зламався». У мене досі є непогана колекція церковних книжок, найстаріша з яких видана ще за життя Катерини І.
Друге. Досліджуючи історію Силіконової Долини, я постійно бачив вплив Церкви на процеси — від францисканських місій (звідси й назви на кшталт Сан-, Санта-) до сучасності. Стенфордський університет, наприклад, діє як траст за Опікунським актом (заповітом Ліланда Стенфорда-старшого). В документі прямо сказано: «To prohibit sectarian instruction, but to have taught in the University the immortality of the soul, the existence of an all-wise and benevolent Creator, and that obedience to His laws is the highest duty of man.» Це — обов’язкова для виконання норма. Тобто серце інновацій XXI століття й досі стоїть на релігійних засадах. Я мав на цю тему чимало розмов у Стенфорді в 2005–2012 роках, коли досліджував Долину як екосистему.
Третє. Я бував у багатьох католицьких університетах Європи. Останній — цього року, в Katholieke Universiteit Leuven. Розумію їхню організацію досить непогано.
Четверте. Я окремо вивчав історію освіти в наших землях і розумію, чому вона рухалась у бік болот з заходу імперії на схід. Дослідив Острозьку академію, Києво-Могилянську академію, Львівський університет і братські школи. Більшість цих інституцій були засновані як релігійні заклади.
А тепер головне. Якщо подивитися в установчі документи УКУ, то стає зрозуміло: це релігійна організація (можна просто подивитись на сайті). Фактично, церковний навчальний заклад, який почав викладати світські науки, який прямо належить НГО в статут якої ви теж можете подивитись – там все прозоро.
У цього підходу є плюси: відсутність корупції, доброчесність як у викладачів, так і в студентів. Але є й мінуси: релігійність, яка правда органічно вписалась у менталітет Галичини.
Я сам це відчув, коли вперше приїхав туди читати лекцію. Мене попередили не лаятись. Спершу це викликало обурення, але змусило копнути глибше. Висновок: я читаю «Основи технологічного бізнесу» у релігійному закладі. І це логічно. Тим більше я вже тоді знав про Стенфорд і розумів, що таке католицький університет як інституція.
Тому щодо нинішнього конфлікту. Незважаючи на співчуття дівчинці, до рішення керівництва УКУ ставлюсь із розумінням.. Це стандартна проблема Церкви та секулярного суспільства, які всі роки існування релігій мали скритий чи явний, великий чи маленький але конфлікт.
Володимир КУЛИК (культуролог, фахівець з мовної та етнополітики)
Я так само, як і ви, засмучений тим, що УКУ поки що не може подолати інституціалізовану дискримінацію належних і прихильних до ЛҐБТ спільноти людей. Але я не здивований, бо знаю, що таке католицькі університети (вони існують у багатьох країнах), і навіть не обурений, бо вважаю, що це мне найстрашніший для вишу гріх (розумію, що сам наражаюся на критику й навіть на обурення).
Дивно йти вчитися до крутого християнського вишу й потім дивуватися, що він не тільки крутий, а й християнський. Треба радше подякувати його керівникам і працівникам, що всупереч другому змогли досягти першого. Але якщо “проґресивні” люди схильні за першим не бачити другого, то це їхня вина, ну й трохи тих працівників, які так наголошували відкритість і ліберальність, що відвернули увагу від християнськості. Зрештою, в нас так багато світських вишів, то певно, може бути й кілька релігійних? Звичайно, не таких, де атеїстів палитимуть на вогнищах чи ставитимуть їм нижчі оцінки, а де їх просто не прийматимуть як несумісних за цінностями (насправді УКУ не робить навіть цього, та й цю конкретну особу він відмовився не приймати, а тільки поселяти в колегіумі, замисленому не просто як гуртожиток, а як місце єднання християнської спільноти).
Але вже зовсім дико закликати на цій підставі позбавити УКУ державної реєстрації. Тобто не ті виші позбавляти, де корупція, халтура, й освіта на рівні поганенької школи, а той, де дають чудову освіту не тільки з теології, а й із багатьох цілком світських спеціальностей, але не поселяють у гуртожиток людей із надто відмінними від християнських поглядами? І так ми наблизимося до модерності й перемоги у війні?
Я не маю ілюзій, що цей скандал змусить керівництво УКУ найближчим часом відмовитися від своєї позиції щодо ЛҐБТ, насамперед через залежність існування й процвітання вишу від греко-католицької церкви та консервативних діаспорних спонсорів, які ладні поступатися своїми переконаннями тільки до певної межі. Але я сподіваюся, що публічна дискусія принаймні підштовхне спільноту УКУ до переосмислення суті свого консерватизму, а ліберальну громадськість – до кращого усвідомлення місця релігії в сучасній Україні.
Порядком дисклеймеру зазначу, що я переконаний атеїст. В УКУ колись викладав двічі в крутій і ліберальній школі журналістики, але мені не дуже сподобалося, там й їм, здається, теж. А ще в тому університеті навчався мій син, на теології, і дуже нарікав, що там забагато лібералізму й замало ревного християнства.
Олександр БУХТІЯР (блогер)
УКУ ще може перевіряти своїх абітурієнток на предмет цноти. Можна разом з вступними документами просити довідку від гінеколога.
Бо займатися неподобством до шлюбу – це гріх. Звісно, це не відміняє того, що можна бути зарахованим в якості студента, але жити вже треба буде в львівському борделі, а не в гуртожитку благородних дівчат.
Ілля НЕСХОДОВСЬКИЙ (Керівник аналітичного напряму у Мережа захисту національних інтересів «А Н Т С»)
Моя повна підтримка Український католицький університет UCuniversity . По-перше, взагалі не бачу проблеми, дівчина поступила, буде вчитися, жодних обмежень. Щодо гуртожитку, то якщо місць менше, ніж кількість тих хто вступив і його потребує, логічно що комусь відмовлять. По-друге, щорічно викладаю у літній школі УКУ і мав в тому числі дискусії щодо одностатевих партнерств і можу однозначно стверджувати жодної гомофобії як деякі стверджують в УКУ нема. Це прогресивний сучасний вільний університет. По-третє, дивує позиція деяких, які з одного боку називають релігії в кращому випадку пережитком минулого, але з іншого роблять все щоб їх діти вчилися в католицькому університеті. Якось визначитись зі своєю позицію.
Артем ЧАПАЙ (митець, письменник)
Не скажу, що я дуже здивований – але до цього треба привертати увагу. “прогресивний” виш не селить дитину в гуртожитку за аватарку ЛГБТ, бо це “все одно що російський прапор”. Ні, панове прогресивні католики: в утисках за аватарки це якраз ви все одно що росія.
що ж, якщо у них така політика – принаймні всім варто про це знати. це як мінімум.
я в армії навчився дуже поважати релігійних людей. у них є внутрішня сила, коли вони щиро вірують. але от поважати нетерпимість я вчитися не збираюся.
Юрій МАКАРОВ (телеведучий, публіцист)
УКУ — найкращий або один із найкращих університетів країни. Був там неодноразово й у захваті від атмосфери й людей, яких там зустрів. Кожен виш, на мою думку, має право на якісь свої обмеження. Я, скажімо, підтримав обмеження Могилянки стосовно спілкування українською між заняттями в межах кампусу. Не подобається — он у Києві до фіга інших вишів. У Львові теж. Я готовий зрозуміти ригідність адміністрації стосовно певних аспектів публічного життя своїх студентів. Не схвалюю, але розумію. Зрештою кожен вирішує для себе: мати справу з гомофобією, вступати в стосунки із закладом чи цілою інституцією, що сповідує або підтримує гомофобію. Або вирішувати, належати до церкви чи ні. Я, скажімо, з гомофобами намагаюся не мати жодних справ і по можливості не спілкуватися, але це моя суто приватна позиція, мій особистий вибір. Аргумент про державну акредитацію… не тягне, адже вони не відмовили в прийомі, лише в гуртожитку. Акредитація проти автономії. Мене лише різанув привід: якийсь інквізитор (нагадаю, інквізиція сама нікого не катувала, вона лише виносила вердикт щодо відповідності або невідповідності вченню, далі практичне рішення було за світською владою) поліз в Інсту, знайшов один (!) провокаційний прапорець за бозна який рік і зробив оргвисновки. Не провів додаткову співбесіду, що в принципі передбачають християнські звичаї, навіть не прокомунікував ніяк, чого вимагають світські правила пристойності, просто втиху натиснув кнопку «стоп», усвідомлюючи неминучі побутові наслідки. Жодних пояснень, жодного шансу. Вирішив долю. Напевно залишився задоволений тим, що виконав обов’язок. Це називається буквально копатися в білизні. Ви давно копалися в чиємусь кошику для білизни біля пральної машини? А там можуть бути такі сюрпризи! І не треба про публічний характер соціальних мереж, ми розуміємо, про що йдеться, надто коли об’єкт розслідування — під-лі-ток! Дитина, що отримала урок на все життя й робитиме висновки. І суспільство, яке завдяки авторитету Natalka Vorozhbyt, теж робитиме висновки. Може, комусь сподобається. Мені ні. В сотий раз переконуюся: завжди, точніше, майже завжди важить не ЩО було зроблено, а ЯК було зроблено. Цього разу було зроблено нишком, боязливо, дріб’язково. Тобто паскудно. Точно не по-християнськи.
Вахтанг КІПІАНІ (військовий, історик, публіцист)
УКУ створив у Римі Йосиф Сліпий, митрополит (згодом – патріарх) УКЦ.
УКУ відродив у Львові Борис Ґудзяк, священик (згодом – митрополит) УГКЦ.
Донедавна УКУ очолював отець Богдан Прах, священик УГКЦ.
Школу журналістики та комунікацій очолює отець Андрій Шестак, священик УГКЦ.
Думаю, думка моя вже майже зрозуміла.
У житті університету релігії багато, це логічно з огляду на назву, історію, цінності, врешті джерела фінансування освіти та створення матеріальної бази. Хто там був знає – там все зроблено якісно, з любов’ю, інклюзивно тощо.
Проживання в колегіумі – це не для всіх, справді через участь у формаційній програмі. Так було з самого початку. Більшість студентів УКУ там не живуть. Навіть ті, які хочуть і готові виконувати всі приписи і вимоги. Ти фактично підписуєшся на євангелізацію, на зустрічі і розмови зі священиками, монахами, участь у заходах релігійного змісту, прощах тощо. Для когось це дуже важливо. Для частини вступників це зайве і не вартісне. Ок, це нормально, але проживання у комфортних умовах плюс власне сама програма – це привілей, дар від католиків США та Канади. І тому університет у першу чергу відбирає тих, хто готовий саме до такого формату. Для тих, хто має антиклерикальні чи нерелігійні погляди участь у програмі нічого не дасть і стане джерелом для конфліктів. Навіщо вони? Ні доктрина церкви не зміниться в осяжній перспективі, ні погляди значної маси сучасної молоді. Прапор ЛГБТ, звісно, не до порівняння зі стягом Росії. Тут працівниця вишу не має рації. Спільнота УКУ має право на свої погляди та цінності, ті, хто з ними не згідні – на свої. Прочитав кілька десятків дописів на тему скандалу, раджу прочитати Маркіян Прохасько та Отар Довженко.
Євген КАРАСЬ (арт-експерт, куратор Карась Галерея)
Усі освітянські заклади історично були засновані та опікувались релігією, але це не означає, що вони не можуть бути світськими у розвитку. проблема напевно у завищеному очікуванні і відсутністю достойної конкуренції вишів.
Отар ДОВЖЕНКО (журналист, колишній викладач УКУ)
Несеться про УКУ, де студентку не поселили, бо знайшли в неї в інсті веселковий прапор. Побачив комент: «а я думала, що це один із найкращих університетів у країні».
Так, і правильно думала — так і є. Український католицький університет — якщо не найкращий, то один із найкращих університетів в Україні. Водночас у ньому інституціоналізована гомофобія (як і в християнській церкві).
Розумію бажання відповісти на це «хороші люди гомофобами не бувають» і натиснути клавішу CANCEL. Але не поспішайте, бо знаєте, закенселите водоканал — залишитесь без води. Інших хороших університетів у нас… мало, скажімо так.
Інституціоналізована гомофобія в УКУ має суто релігійне підґрунтя, себто це не вибір людей, які творили університет — вона йде в пакеті зі світоглядом і системою цінностей.
Більше скажу: якщо вам подобається УКУ як місце — красиві модерні будинки, кампус, все оце — то без інституціоналізованої гомофобії всього цього б не могло бути, на жаль. Бо фінансова модель існування університету значною мірою залежна від найконсервативнішої частини української діаспори північноамериканських країн. На моїй пам’яті університету на раз намагались нашкодити, просуваючи меседж саме до діаспоральних жертводавців — «дивіться, тут содоміти, не давайте їм грошей».
У великій і строкатій спільноті університету є група радикалів, яким ідея спалити «содоміта» здається завжди чудовою, навіть якщо разом із ним згорить їхня хата. Група ця маленька, але дошкульна, і керівництво в усі часи мусило на неї зважати. Думаю, зважає і зараз.
Рівень свободи в різних частинах університету неоднаковий, і я давно там не працюю, тому не знаю, як зараз; але як і в мої часи, так і зараз тригером є не особиста належність до ЛГБТ (такі люди були і, думаю, є серед студентів і викладачів), а саме публічна підтримка прав ЛГБТ. Коли навколоуніверситетський талібан свого часу атакував нашу команду Школи журналістики УКУ і мене зокрема, приводом стала саме моя публічна позиція на підтримку ЛГБТ, яку я не те щоб на кожному кроці, але час від часу висловлюю.
Так, на жаль, необхідний для навчання/роботи в цьому закладі рівень конформізму може бути неприйнятним для людей, які публічно підтримують ЛГБТ і не хочуть мовчати про свою позицію. Мені через це все дуже сумно, бо я свого часу, працюючи в УКУ, сподівався на еволюцію цього середовища саме у світський/ліберальний бік. Але див. пункт про фінансову модель — воно так не працює, бо багаті американські традиціоналісти, які дають гроші на католицький університет, хочуть бачити його саме християнським. Як пояснював це нам колишній ректор, «маємо євангелізувати щодня». Ну, мають право, зрештою — їхні ж гроші.
На жаль, на круту, сучасну, гідну, якісну світську ліберальну освіту в Україні достатніх грошей ніхто не дає. Якщо хтось буде давати — покличте, я давно мрію знов викладати ��
Дівчині, яка висловила свою позицію і не поступається нею, моя повага. Хотілося б вірити, що для неї в Україні знайдеться не гірший варіант вищої освіти.
UPD: Університет уже прокомунікував. Сказали обтічно, але хоч не збрехали — відмовили, бо не поділяє цінності УКУ. Цікаво, чи справді можна довести, що це порушення закону, і хоча б формально притягти до відповідальності. Думаю, що для університету це було б корисно.
Дмитро СІМАНСЬКИЙ (громадський діяч) та Тетяна СЕМІГІНА (експерт з освітніх програм)
Колегіум УКУ – практично монастир. і це знають усі, хто планує там учитися і жити. саме як монастир колегіум фінансується благодійниками.
якщо ви хочете, щоб ваша дитина вчилася в католицькому університеті – то хай вона вступає в УКУ
якщо вам чи вашій дитині хочеться бути в порядку денному лівих рухів – то таких університетів в Україні хоч греблю гати, починаючи з Могилянки
ця історія нагадала мені веганів, які пікетують МакДональдс
вибачте, що не в тренді
і так, УКУ – найкращий університет України
Tetyana Semigina важливо доповнила: “УКУ входить до мережі католицьких університетів світу, виразно спирається на християнські цінності. Все це описано в засадничих документах університету – “Пам’ятці про цінності та ідентичність УКУ”, “Пам’ятці про етос УКУ” та ін. В УКУ викладачі вітаються “Слава Йсу”, всі заходи починаються з молитви; є час, коли немає занять, натомість студенти ідуть на Службу Божу до церкви на території університету… Наразі колегіум – це не гуртожиток у традиційному розумінні, а спільнота віруючих з молитовними кімнатами на кожному поверсі. Заклад дуже сучасний за дизайном і з підходами до викладання, але таки дуже специфічний…”
підбірку зібрав Антон ДАЛМОН
