Завантажені замовленнями Путіна оборонні заводи розкривають плани конфліктів далеко за межами України.
Незважаючи на триваюче вторгнення в Україну, російські сили все частіше тестують європейську оборону за допомогою дронів, пілотованих літаків та військових кораблів. Це не просто помилки чи розвідувальні операції — це спроба нормалізувати вторгнення. І за кожним таким зондуванням стоїть модернізований і все ефективніший військово-промисловий комплекс: суднобудівні заводи, що випускають підводні човни, здатні діяти в умовах льоду; ракетні заводи, що працюють у три зміни для накопичення зброї далекобійного ураження; виробництва вибухових речовин, що розширюються до стратегічних масштабів.
Уважний аналіз рішень Москви щодо військових закупівель показує, чому Європа має готуватися до тривалого тиску з боку Росії далеко за межами України. У військово-морській та ракетній галузях Росії, які мають найбільше значення для європейського театру дій, помітні три тривожні тенденції: стрімке зростання виробничих потужностей, чітке пріоритизування стратегічних платформ та інвестиції, спрямовані на довгострокову оперативну витривалість, а не на короткостроковий воєнний сплеск.
Якщо НАТО не перейде від реактивних відповідей до проактивного та кредитного стримування — чітких «червоних ліній», наступального потенціалу та сталої підтримки українських інновацій у сфері дронів — Москва продовжуватиме диктувати умови протистояння значно довше за поточну фазу війни проти Києва.
Чорноморський флот Росії зазнав значних втрат від українських морських дронів та ударів далекобійної зброї. Більше того, він не може легко відновити ці втрати через “вузьке місце” в Босфорі. Туреччина, як союзник НАТО, закрила протоку для воюючих військових кораблів з 2022 року згідно з положеннями Конвенції Монтре — і ця ситуація, ймовірно, збережеться до кінця війни.
Якби Росія дійсно була зосереджена виключно на Україні, можна було б очікувати, що вона знизить пріоритетність кораблебудування та зосередиться на сухопутних системах та виробництві літаків. Однак, попри санкції та хронічну неефективність, російські суднобудівні заводи різко переорієнтувалися на платформи, що загрожують безпосередньо Європі. Кригостійкі флотилії, судна атомного обслуговування та дизель-електричні підводні човни тепер домінують у портфелях замовлень. Ці платформи розроблені для доставки крилатих ракет та систем радіоелектронної боротьби до найвразливіших морських коридорів НАТО. Що важливо, це не системи, призначені для протистояння ВМС США у відкритому океані, а для дій ближче — переважно у водах навколо Північної Європи.
У 2023 році Балтійський суднобудівний завод, флагман військово-морської промисловості Росії в Санкт-Петербурзі, зафіксував збитки у розмірі приблизно 264 мільйонів доларів. Проте всього за один рік ситуація різко змінилася на прибуток у 41 мільйон доларів. Завод отримав цілий потік державних військово-морських контрактів. Ці замовлення включають судна атомного обслуговування, призначені для операцій в Арктиці, де НАТО проводить навчання і де сходяться деякі ключові підводні кабелі Європи.
Споживання сталі на Балтійському суднобудівному заводі зросло на 98% за один рік, а на Виборзькому суднобудівному заводі — на 93% з 2022 року, що показує, наскільки далеко Москва готова йти в субсидіюванні відновлення флоту. Паралельно влада Санкт-Петербурга та Об’єднана суднобудівна корпорація (яка працює під управлінням більшістю державного ВТБ Банку) просунули план консолідації п’яти міських суднобудівних заводів в єдиний кластер, з 2,6 мільярдами доларів, виділеними на модернізацію. Мета проста: зробити російську військово-морську промисловість швидшою, важчою для враження та здатною до масштабної мобілізації.
Результати вже видно. Адміралтейські верфі продовжили серійне виробництво неатомних підводних човнів, включаючи ПЧ проекту 636.3 «Якутськ», спущений на воду для Тихоокеанського флоту в жовтні 2024 року, та ПЧ класу «Лада» (проект 677) «Кронштадт», який вступив у стрій на початку 2024 року після переробки проекту. Ці відносно невеликі, звичайної енергетичної установки підводні човни значно поступаються за можливостями своїм більшим атомним аналогам у відкритому океані. Однак у обмежених водах Північного моря, Балтики чи Середземномор’я вони є грізною силою.
Акцент Росії на оснащенні своїх малих бойових одиниць — як підводних човнів, так і надводних кораблів — крилатими ракетами великої дальності посилює існуючі прогалини в європейській протиповітряній обороні. Це дає російським командирам можливість загрожувати смертельними ударами на велику дальність по серцю Європи з численних напрямків — тактика, відточена роками багатовекторних атак на українські міста та критичну цивільну інфраструктуру.
Виробництво ракет в Росії також різко зросло з 2023 року. Це свідчить не лише про спроби поповнити запаси сил вторгнення та проводити терористичні операції проти України. Згідно з даними української розвідки, Росія виробляє 115-130 систем далекобійної зброї на місяць. Такий темп, якщо він збережеться, дозволяє накопичувати запаси, значно перевищуючі поточні потреби війни.
Крилаті ракети «Калібр», авіаційні ракети Х-101/102 та балістичні ракети «Іскандер», що з’являються з цих виробничих ліній, можуть загрожувати європейським столицям та базам НАТО. Враховуючи, що російські війська схильні використовувати відносно невелику кількість крилатих та балістичних ракет у своїх регулярних ударах по Україні, віддаючи перевагу величезній кількості дешевих дронів типу «Шахед», такий темп виробництва явно вказує на накопичення запасів для операцій за межами поточної війни.
Модернізація обладнання та масштабне розширення штату на Воткінському машинобудівному заводі, виробнику ракет «Іскандер» та компонентів для міжконтинентальних балістичних ракет, підкреслюють цю тенденцію. Журналістські розслідування фіксують тисячі нових верстатів та тисячі додаткових працівників, найнятих з 2022 року, причому відкриті набори тривають і в 2025 році.
Паралельно Росія будує новий цех на Бійському олеумному заводі для виробництва до 6 000 тонн високопотужних вибухових речовин на рік. Виробник боєприпасів, Свердловський завод, отримав мільярдні державні інвестиції для збільшення виробництва тротилу, критично важливого для бойових частин ракет. МКБ «Новатор», що входить до «Алмаз-Антея», ще на початку війни перейшов на цілодобове виробництво ракет «Калібр» та «Іскандер». А Красноярський машинобудівний завод нарощує серійне виробництво важких міжконтинентальних балістичних ракет РС-28 «Сармат», про капітальний ремонт інфраструктури якого повідомлялося в 2024 році.
Ця зброя дозволить Москві посилити тиск на НАТО. Кораблі російського флоту, озброєні ракетами «Калібр», вже знаходяться в радіусі ураження європейських столиць як у Балтійському, так і в Середземному морях. Далекобійні стратегічні бомбардувальники Росії — багато з яких модернізовані для носіння згаданих вище крилатих ракет — здійснюють періодичні вильоти над Баренцевим і Норвезьким морями та поблизу них. Ці польоти розглядають північні підступи НАТО як навчальні полігони, нормалізуючи військову присутність Росії в регіоні так само, як і морські патрулі.
Бомбардувальники та боєприпаси Росії також все частіше передислокуються на передові позиції — як, наприклад, на відремонтований аеродром «Североморськ-2» на Кольському півострові — для завдання глибоких ударів по європейських цілях, а не утримуються в тилу в захисній, реактивній позиції.
Розширення промислових потужностей Росії розкриває стратегію, спрямовану на те, щоб зробити тиск на Європу дешевим та підтримувати тривале протистояння оперативно здійсненним. Більше того, це створює здатність одночасно тримати під загрозою цілі по всій Європі з кількох напрямків, що ускладнює стратегічні дилеми європейської оборони.
У сферах флоту та ракетних озброєнь Москва тестує єдність НАТО та розширює межі допустимої відповіді альянсу. Обмежені реакції, такі як підйом винищувачів, закриття повітряного простору та заяви без наслідків, лише заохочують Росію до повторення провокацій у більшому масштабі. Натомість НАТО та ЄС мають чітко визначити та гарантувати дотримання «червоних ліній», поєднати протиповітряну оборону з правдоподібними ударними можливостями та підтримувати інноваційну перевагу України.
«Червоні лінії» мають стати оперативними правилами, а не прес-релізами. НАТО має публічно визначити автоматичні відповіді на порушення: дрони мають перехоплюватися за замовчуванням, військово-морським активам має бути заборонено доступ до певних зон, а санкції проти співучасників мають запроваджуватися протягом 48 годин. Порушення мають спричиняти передбачувані та автоматичні витрати. Альянс вже почав сигналізувати про зміну своєї позиції, що є кроком у правильному напрямку — але лише першим кроком.
Стримування також вимагає поєднання оборони з наступальним потенціалом. «Стіна дронів» із датчиків, систем радіоелектронної боротьби та засобів протиповітряної оборони необхідна, але недостатня, як і краща інтегрована система ППО по всьому континенту. Ефективне стримування вимагає здатності завдати удару у відповідь. Європейські столиці мають відкрито обговорювати можливості ударів великої дальності — чи то у формі крилатих ракет, озброєних дронів або кіберздібностей — що підвищують ціну саботажу та вторгнень. Правдоподібна наступальна здатність змінює розрахунки Москви.
Нарешті, Європа має підтримувати інновації України в галузі дронів, які сьогодні функціонують як її передова лабораторія оборони. Українська екосистема масового виробництва, швидкої адаптації та бойового тестування дронів розвиває можливості, які знадобляться Європі. Фінансування цих інновацій — не благодійність, це гарантія того, що коли тиск зміститься на територію НАТО, в Європи вже будуть готові інструменти та тактики.
Нарощування військово-морських та ракетних потужностей Росії відбувається під впливом її вторгнення в Україну, але ризики простягаються далі. Воно вже формує середовище безпеки Європи. Промислові інвестиції Росії створюють інструментарій примусу, який явно націлений на європейську територію. Якщо Європа й надалі уникатиме чіткого окреслення власних «червоних ліній», Москва продовжуватиме писати сценарій самостійно.
автори – Якоб ПАРАКАЙЛАС, керівник дослідницьких програм у групі з оборони, безпеки та правосуддя Rand Europe,
Павло ШКУРЕНКО, дослідник санкцій в Інституті Київської школи економіки.
переклад ПолітКом
