Південний Кавказ, що охоплює Грузію, Вірменію та Азербайджан, історично є регіоном на перетині цивілізацій, імперій та торговельних шляхів. Його стратегічне положення незмінно перетворювало його на арену геополітичного суперництва. Після розпаду Радянського Союзу, і особливо внаслідок фундаментальних зсувів, спричинених Другою карабаською війною 2020 року та повномасштабним вторгненням Росії в Україну у 2022 році, регіон переживає глибоку трансформацію.
Говорити про єдине «уявлення політичного класу» про Південний Кавказ неможливо. Натомість регіон постає як поле гострої геополітичної конкуренції, де різні гравці — регіональні та глобальні — бачать його виключно крізь призму власних стратегічних інтересів. Для Туреччини це стратегічний міст; для Росії — втрачена сфера впливу; для Заходу — ключовий енергетичний коридор; а для самих країн регіону — арена боротьби за виживання та невирішених конфліктів.
Турецьке бачення: Стратегічний міст до тюркського світу
Для політичного класу Туреччини Південний Кавказ є не просто сусідом, а зоною стратегічної глибини та екзистенційно важливим мостом, що з’єднує Анатолію з Центральною Азією та тюркським світом.
Це бачення ґрунтується на принципі «одна нація, дві держави» у відносинах з Азербайджаном, що було офіційно закріплено у Шушинській декларації 2021 року, яка підвищила статус відносин до рівня повноцінного військово-політичного союзництва. Перемога Азербайджану у 2020 році кардинально змінила баланс сил на користь Анкари.
Економічно Туреччина розглядає регіон як основу «Середнього коридору» — транспортного та енергетичного маршруту з Азії до Європи в обхід Росії. Ключові проєкти, такі як нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан (BTC), газопроводи Баку-Тбілісі-Ерзурум (BTE) і TANAP, а також залізниця Баку-Тбілісі-Карс (BTK), є матеріальним втіленням цього бачення.
У безпековому вимірі Туреччина прагне створити нову регіональну архітектуру, що базується на осі Туреччина-Азербайджан-Грузія, яка б збалансувала вплив Росії та Ірану. Водночас Анкара просуває інклюзивніші формати, як-от платформа «3+3» (за участі трьох країн Кавказу та трьох великих сусідів), намагаючись закріпити свій статус ключового модератора регіональної стабільності.
Російське бачення: “Близьке зарубіжжя” під загрозою
Для російського політичного класу Південний Кавказ залишається частиною імперського уявлення про «близьке зарубіжжя» — ексклюзивну сферу впливу, контроль над якою є питанням національної безпеки та історичної ідентичності.
Політика Росії в регіоні традиційно базувалася на принципі «розділяй і володарюй». Це проявлялося як в імперські часи, через контроль над ключовими гірськими проходами, так і в радянський період. Як зазначається в джерелах, передача Зангезура (Сюніка) радянською владою до складу Вірменії у 1920-х роках була свідомим геополітичним кроком, спрямованим на те, щоб фізично відрізати Туреччину від Азербайджану та решти тюркського світу.
Протягом пострадянського періоду Росія майстерно інструменталізувала карабаський конфлікт, щоб тримати у залежності обидві сторони: Вірменію — через військові бази, гарантії безпеки в рамках ОДКБ та дешеві енергоносії, та Азербайджан — через продаж зброї та роль «миротворця».
Однак поразка Вірменії у 2020 році та катастрофічна війна в Україні з 2022 року завдали нищівного удару по цьому баченню. Росія втратила монополію на безпеку в регіоні. Виведення російського «миротворчого» контингенту з Карабаху у 2024 році стало символом цього ослаблення, створивши вакуум влади, який швидко заповнюють інші гравці, насамперед Туреччина та Захід.
Західне бачення: Енергетичний коридор та геополітика
Для західних політичних класів (США та ЄС) Південний Кавказ є насамперед геополітичною «шахівницею» та функціональним коридором. Головний інтерес тут — енергетична безпека та диверсифікація маршрутів постачання.
Після 2022 року роль Азербайджану як альтернативного постачальника газу до Європи різко зросла.
Це посилило стратегічне значення всього «Середнього коридору» як життєздатного торговельного шляху між Азією та Європою, що не контролюється ані Росією, ані Китаєм.
Регіон розглядається як арена глобальної політики, де стикаються інтереси Заходу з реваншистськими прагненнями Росії та регіональними амбіціями Ірану. З української точки зору, країни Південного Кавказу, особливо Грузія та Азербайджан, є природними ситуативними союзниками. Вони поділяють спільні безпекові виклики, пов’язані з російською агресією та сепаратизмом, і так само зацікавлені у розвитку альтернативних логістичних шляхів.
Внутрішнє бачення: Криза довіри та боротьба за суверенітет
На відміну від глобальних гравців, політичні класи самих країн Південного Кавказу бачать регіон крізь призму виживання, зміцнення крихкого суверенітету та глибокої взаємної недовіри.
Як свідчать дослідження, регіон характеризується критично низьким рівнем довіри: не лише між країнами (особливо між Вірменією та Азербайджаном), але й усередині самих суспільств — між громадянами та політичними елітами. Ця криза довіри ускладнює розв’язання конфліктів, гальмує реформи та робить країни вкрай вразливими до зовнішніх маніпуляцій, насамперед з боку Росії.
Тому уявлення місцевих еліт про регіон є переважно реактивним. Їхня політика — це постійна боротьба за суверенітет і складне мистецтво балансування між конкуруючими великими державами, щоб зберегти власну державність.
Висновок
Південний Кавказ сьогодні є геополітичним палімпсестом, де на давню історію нашаровуються нові конкуруючі бачення. Не існує єдиного уявлення про регіон, а є сукупність стратегічних інтересів: Туреччина бачить у ньому міст до реалізації своїх амбіцій; Росія — втрачений домен, який намагається втримати; Захід — обхідний шлях та інструмент стримування.
Для самих країн регіону це залишається полем боротьби за власне майбутнє. Яке з цих уявлень — інтеграційне турецько-азербайджанське, реваншистське російське чи прагматичне західне — зрештою стане домінуючим, визначить долю Південного Кавказу на десятиліття вперед.
автор – ГУЦОЛ Марʼяна, Студентка Київського національного лінгвістичного університету, тюрколог
