Із початком СТРАТЕГІЧНОЇ операції Ізраїля проти Ірану, очевидно, для України на порядку денному постало зразу декілька достатньо повчальних моментів.
Якщо спробувати їх оцінити загалом, то варто вести мову про своєрідні “уроки” для нашої держави. Умовно їх можно поділити на дві великі групи:
– сутто військові (причому, як військово-технічні, так й військово-методологічні)
– й військово-політичні, або скоріше – згальнополітичні, ну або, якщо вам так більше подобається, зовнішньополітичні…
І. Військові
Ця група “уроків” стосується декілька параметрів (факторів)
– стратегії ведення сучасної війни
– організації та підготовки сучасної армії, або того, що у відповідних посібниках та підручниках визначається терміном “військове будівництво” в державі
– технічного (технологічного) фундаменту (підгрунтя), яке й визначає необхідність впровадження значних змін у двох попередніх факторах.
Очевидно, що стратегії довготривалої “війни на виснаження”, яка нині реалізовується кремлем проти нашої держави, не була й не є бажаною для нього. Тут, скоріше, мову варто вести про вимушений вибір (або, точніше кажучи, зміну) такої стратегії, через неспроможність кремля реалізувати більш ефективний й більш швидкий її варіант. Наприклад, у вигляді “швидкого гибрідного захоплення”, або короткотривалого повітряно-наземного “бліцкригу”. Після провалу такої спроби на практиці, усвідомивши, що “быстро и результативно” не виходить, кремль пішов на суттєву зміну своєї стратегії ведення війни, змінивши її саме у вигляді “війни на виснаження”.
Військово-політичне керівництво ри-фи, плануючи війну проти України, явно бажало досягнути своїх військово-політичних цілей у цій війні, без всього цього затяжного “геморою”, який сьогодні вже чутливо обтяжує її фінансово-економічний та суспільно-політичний стан. Як виявляється, “війна на виснаження” для ри-фи – такі має свої межи…
В свою чергу, українське військово-політичне керівництво, взагалі, до початку прямого широкомасштабного віськового вторгнення агресора НЕ МАЛО жодної стратегії на такого роду випадок. Більше того, вже в ході ведення війни продемонструвало якісь “шарахання” з крайності у крайність, що, до речі й вилилось у провал сумновідомого “контрнаступу” 2023-го року й цілої низьки поразок (нехай й оперативно-тактичного рівня) протягом 2024-го року, під час проведення так званої Стратегічної оборонної операції.
Зрозуміло, що основною причиною помилок у стратегічному плануванні й взагалі, у виборі тієї чи іншої стратегії, як з боку ри-фи, так й з нашого боку, була невірна оцінка як власних, так й противника, СПРОМОЖНОСТЕЙ. Й базувалася вона, в тому числі й переважно, на помилковій оцінці ролі та місця тих чи інших засобів ведення війни.
Зокрема:
З теорії та практики ведення сучасних війн добре відомо, що будь-який сучасний “бліцкріг”, як передумова загальної стратегічної перемоги, починається з завоювання ПАНУВАННЯ у повітряному просторі противника. “Изначально” росіяни у цій сфері мали чимало причин сподіватися на свій успіх
– Мали суттеву КІЛЬКІСНУ перевагу
– Мали суттеву ЯКІСНУ перевагу
Це стосувалося, як бойової та допоміжної (забезпечуючої) авіації, так й ракетного дальнобійного високоточного озброєння.
Однак, вже через два перших тижня російського вторгнення стало зрозуміло, що “винести” систему ППО України у достатньому обсязі, при якому стало би можливим “вибомблювання” нашої держави із війни, та повна нейтралізація її бойової авіації – не вдалося. Противник почав нести чутливі втрати у власній бойовій авіації, а відсоток перехоплення системою ППО України інших його засобів повітряного нападу поступово став зростати.
А відтак, повністю подавити систему управління держави (мається на увазі, України), в першу чергу, на стратегічному рівні, йому не вдалося. Так само, як нанести відчутного ураження основним угрупуванням Сил оборони України. Більше того, з часом, українські Повітряні Сили почали завдавати достатньо ефективного ураження по угрупуванням самого противника, яки вторглися на территорію України.
Тобто, вирішальну й головну умову для успіху “бліцкрігу” на СТРАТЕГІЧНОМУ рівні, противнику створити не вдалося. Стало зрозуміло, що доведеться переважно “ножками” та “колесами”. А тут, для України з’являється більше шансів щодо її успішної оборони…
Чому так сталося?
Головна причина – НЕДООЦІНКА противником рівня боєздатності та боєготовності системи ППО України й її бойової авіації. Очевидно, при конкретному плануванні наряду сил й засобів для перших “обезброючих” та подальших ударів, в тому числі, щодо підтримки дій своїх наземних угрупувань військ, командування противника виходило з якихось достатньо дивних оцінок цих параметрів. Більше того, воно достатньо низько оцінювала загальну спроможність системи ППО України ПРОТИДІЯТИ таким ударам, гнучко реагувати на нарощування їх обсягу та інтенсивності. Простіше кажучи, противник не розраховував на високий рівень адаптивності наших Повітряних Сил, під його массованими ударами. Він явно сподівіався на те, що вже після перших його масованих ударів “усе розвалиться”. Не розвалилося…
Більше того, очевидно, що у переліку початкових ударів противника вітчизняна система ППО чомусь НЕ ЗАЙМАЛА пріоритетного характеру. Вона уражалась НА РІВНІ з ураженням цілей та об’єктів іншого характеру, іноді – достатньо дивного.
В результаті, система ППО України отримала вкрай необхідний їй й такий “дорогоцінний” початковий час, аби відреагувати належним чином на спроби противника завоювати панування у повітряному просторі України на всю стратегічну глибину.
Так, противник на короткий час отримав ПЕРЕВАГУ у повітряному просторі на окремих напрямках. Але, чим далі, тим більше це панування скорочувалось, по мірі того, як система ППО України після перших масованих ударів противника “приходила у себе” й нарощувала свої бойові спроможності.
Більше того, так само росіяни планували й наземну частину свого “бліцкрігу”. Підозрюю, завдання визначеним угрупуванням військ на оперативному рівні формулювались на кшталт – до такого часу вийти на рубіж, зайняти район, взяти під контроль й т.п. При цьому, очікуваний спротив з боку ЗСУ та інших українських формувань також очікувався на рівні “мінімального”, або взагалі “не очікувався”. У цьому сенсі, варто згадати одне із “звернень пуйла до українських військових” під час перших тижнів вторгнення, в якому їм на “серьёзных щах” пропонувалось скинути до біса “банду наркоманов и нацистов” й “взяти владу у свої руки”. кремль (й відповідно, його дженералі) явно перебував у полоні якихось своїх хибних уявлень про рівень боєздатності й боєготовності ЗСУ, їх морально-психологічний стан.
На практиці, як тільки вони заглибились на оперативні відстані, по ним почали наносити ураження з флангів, з тилу й взагалі скрізь, у рамках, так званої “децентралізованої оборони”. Всі ці громіздки колони бронетехніки, з длінючими колонами забезпечення, виглядали грізно й “роздавляючи”, але на практиці виявились малоефективними проти швидкоплинних високомобільних дій ЗСУ.
Так, вони були здатні зайняти та утримати якісь певний район, рубіж, але після того, як по їх тилам та колонам постачання почали наноситись чутливі удари, а у їхніх тилах та на флангах з’являлись рухливі частини та підрозділи Сил оборони України, їх становище ставало дедалі гіршим.
А тепер порівняйти все це із плануванням й РЕАЛІЗАЦІЄЮ військовим командуванням Ізраїля своєї відповідної стратегії.
Я вже писав з цього приводу, що воно відмовилось від того, аби “ставити візок попереду коня”. Спочатку була саме система ППО Ірану… а лише потім (у наступних “хвилях”) інші першочергові цілі для ураження. Більше того, оцініть – як й в яких умовах до цих уражень “підключились” США…
Тому, “урок” перший…
В сучасній війні, УВЕСЬ КОМПЛЕКС повітряних засобів ведення війни, особливо й включно з ППО, варто відносити до СТРАТЕГІЧНОГО ОЗБРОЄННЯ. Відповідно, увесь процес формування, оснащення та взагалі, підготовки до бойового застосування відповідного елементу системи національної оборони держави повинен стати ОБОВ’ЯЗКОВОЮ частиною стратегії (оборонної політики держави), як за мирного часу, так й особливо, під час підготовки та ведення війни.
Війна Ізраїлю з Іраном, у цьому сенсі є достатньо показовою…
Зміг би Ізраїль вирішити СТРАТЕГІЧНЕ завдання із, м’яко кажучи, “ускладнення” ядерної та ракетної програм Ірану… не перетворивши ЗАЗАДАЛЕГІДЬ власні ВПС, системи ППО та ПРО у високоефективні СТРАТЕГІЧНІ контури оборони ВСІЄЇ країни?
Очевидно, що навряд чи…
Й зворотній приклад…
Військово-політичне керівництво України “береться” вирішувати оперативно-стратегічне завдання у війні (так, я маю на увазі той самий сумнозвісний “контрнаступ до азовського узбережжя” у 2023-му році)… НЕ МАЮЧИ, навіть, не тощо переваги у повітряному просторі на обраному стратегічному напрямку, а й просто у достатньому обсязі войскової ППО, здатної прикрити бойові порядки відповідних розгорнутих формувань від ударів повітряних засобів нападу противника. Більше того, ще й перед цим “триндить” про цей наступ, при будь-якій “зручній” нагоді…
“Урок” другий
який стосується процесу “військового будівництва” (оборонної політики) держави…
В першому “уроці” ми вже з’ясували, що у сучасній війні, застосування будь-яких її засобів, які пов’язані із протиборством у повітряному просторі, варто віднести до одного з вирішальних чинників загальної стратегії ведення війни. Тобто, до НЕЯДЕРНОГО стратегічного озброєння.
Який, в свою чергу, у разі вдалої та грамотної реалізації відповідних теорії та практик цього застосування, може стати одним з підмурків загальної перемоги у війні, принаймні регіонального масштабу…
Звісно, що це є виключно “загальним” висновком, так би мовити, констатацією сучасної тенденції всього процесу розвитку положень військової справи у світі останнім часом. Адже, цілком зрозуміло, що вибір стратегії ведення кожної конкретної війни, у кожному конкретному випадку, визначається не тільки нею, а й ще багатьма іншими факторами. Починаючи з оцінки розміров військово-промислового потенціалу, як власного, так й противника, й закінчуючи наявністю\відсутністю потужних, готових допомогати тобі союзників…
Але, з точки зору нашого першого “уроку”, щодо результату нинішньої 12-и денної війни між Ізраїлем та Іраном, безумовно, має сенс оцінити ступень розвитку повітряних засобів ведення війни, їх роль та місце в загальній оборонній політиці обох цих державах й порівняти з тим, що було й що є в Україні у цій царині.
– Ізраїль
По суті, військово-політичне керівництво цієї держави визначаючи основні параметри та крітерії власної оборонної політики, свого часу, дійшло до висновку, що засоби ведення війни у повітряному просторі повинні стати одним з наріжних каменів всієї системи національної оборони та безпеки.
Й цей висновок базувався не на порожньому місці. Уся нетривала, але вкрай багата військова історія цієї держави ну дуже наочно свідчила – повітряна складова у сучасних та МАЙБУТНІХ війнах Ізраїлю буде вирішально.
В умовах, коли тебе оточують явні “недрузі”, що ресурсно та кількісно переважають тебе у військовому відношенні, потрібен був засіб, який би був здатний хоча б трохи “зрівняти шанси”. Тому, військово-політичне керівництво Ізраїлю задовго до появи мейнстріму “повітряно-наземної операції” в теорії військового мистецтва інших країн, дійшло до висновку, що добитися цього можна двома шляхами – власною ядерною зброєю, або власною НЕЯДЕРНОЮ зброєю, але здатною впливати на ситуацію у СТРАТЕГІЧНОМУ масштабі.
Ось на роль останього й був цілком свідомо обраний повітряний компонент національних збройних сил. В першу чергу, через його здатність здійснувати “проєктування сили” на максимальні відстані. Хоча, звісно, “центр у Дімоні”, також з’явився невипадково й якраз у рамках цього оборонного оцінювання.
У цьому сенсі, я зараз не буду згадувати перебіг числених арабо-ізраїльских війн, інших успішних окремих операцій ізраїльских ВПС, а також широко відомі кроки ізраїльского військового та військово-політичного керівництва, щодо розбудови своїх ВПС, ППО та ПРО…
Зупинюсь лише на тому, що у них вийшло в кінцевому рахунку… й з чим Ізраїль підійшов до моменту необхдності вирішити, мабуть, одне з найскладніших у своій військовій історії СТРАТЕГІЧНИХ завдань – припинити (ну або суттєво ускладнити) подальшу реалізацію ядерної та ракетної програм в Ірані.
Тож, на сьогоднішній день цей різновид стратегічних НЕЯДЕРНИХ сил Ізраїлю (дослівно “Зроа ха-Авир ве-ха-Халаль”, або “Повітряно-Космічні Сили”) мають дуже гнучку й високоефективну структуру, в тому числі у ланці управління (причому, як адміністративного, так й оперативного) й включають у свій склад, я би сказав декілька стратегічних контурів – власне, авіацію (яка має у своєму складі 4 роди військ), систему протиповітряної й протиракетної оборони (ППО-ПРО), яка має здатність ОРБІТАЛЬНОГО ВПЛИВУ й окрему систему контролю повітряного простору.
Все це “зв’язано” у ЄДИНУ систему із високим рівнем автоматизації процесів управління, включно із бойовим. Причому, що характерно, озброєння та військова техніка (ОВТ) ПКС Ізраїлю, уся їх структура, бойова та оперативна підготовки напряму відбивають сенс та зміст тих СТРАТЕГІЧНИХ завдань, які ставить перед ними військово-політичне керівництво держави.
Наприклад, Ізраїлю вдалося побудувати дійсно унікальну ЕШЕЛОНОВАНУ й АВТОМАТИЗОВАНУ високоефективну систему ППО-ПРО, здатну боротися не тільки з повним спектром сучасних засобів повітряного нападу (ЗПН), які мають на озброєнні оточуючи його інші держави регіону, а й с ПЕРСПЕКТИВНИМИ, тобто тими, які тільки МОЖУТЬ потрапити до їх рук.
Окремі показники нинішньої 12-и денної війни з Іраном, який мав на момент її початку, мабуть, найбільший потенціал ЗПН у регіоні, окрім Ізраїлю, включаючи значний запас балістичних ракет різного типу та дальності, говорять самі за себе…
За 12 діб, Іран випустив по Ізраїлю майже 550 ракет різного типу та потужності (це всіх типів, тобто, включно із балістичними та крилатими), а також близько 1100 ударних БПЛА. В результаті, спромігся вбити 29 людей (включно із одним військовослужбовцем, що перебував у відпустці), незначним чином пошкодити нафтопереробний завод та частково пошкодити локальну електромережу (все було відновлено за 2 доби). Окрім того, Ірану вдалося зруйнувати цілий ряд будівль в окремих кварталах в декількох ізраїльских містах..
Тобто система ППО-ПРО Ізраїлю спрацювала із достатньо високим коефіцієнтом корисної дії, допустивши “прорив” лише окремих іранських ракет із більше як півтисячі запущених та більше як тисячі застосованих ударних БПЛА.
На данний момент… система ППО-ПРО Ізраїлю складається з:
– ЗРК протиракетної спеціалізації тиу Хец-2\3 (до 36-и ПУ)
– ЗРК МІМ-104 “Петріот” типу РАС- 2/GEM/3+ Яхалом (до 27-и ПУ)
– ЗРК “Праща Давида” (по одним відомостям до 18-и ПУ, по іншим – до 26-и ПУ)
– ЗРС “Залізний купол” (система боротьби із балістичними цілями малої дальностя, приблизно – до 50-и ПУ)
– ЗРГК “Махбет” (такий собі аналог російського “Панциря-С1”, чисельність не встановлена)
– самохідні та причепні автоматичні 20-мм зенітні гарамати типу М167 “Вулкан” (чисельність не встановлена)
Однак, Ізраїль у складі своїх “Повітряно-Космічних Сил” має не тільки суто оборонний компонент, а й ударний, або, я би сказав – універсальний, здатний рішати, як оборонні, так й наступальні завдання. Так, я маю на увазі – авіацію (як пілотовану, так й безпілотну), яка також залучається до виконання завдань у системі ППО країни. Вона поділяється на ударну (або тактичну, літаки та БПЛА), власне, авіацію ППО (винищувальну), розвідувальну (літаки та БПЛА ДРЛВ та У, радіотехнічної та радіоелектронної розвідки) й транспортну (допоміжну). Має цілу систему достатньо зручної дислокації (переважно із захищенними укриттями для авіатехніки) й дуже збалансовану структуру озброєння та оснащення, зокрема:
Винищувальна авіація
– Lockheed Martin F-35 Lightning II (багатофункціональний малопомітний бойовий літак 5-го покоління, за одними даними Ізраїль має до 32-х таких машин, за іншими – 17)
– McDonnell Douglas F-15 Eagle, модифікацій – А/В/С/D (винищувач завоювання переваги у повітряному просторі, за одними даними Ізраїль має до 58-и таких машин, за іншими – до 86-и одиниць, наскільки я зрозумів, різниця обумовлюється включенням в окремих довідниках до цієї кількості ударних “Страйків”)
– McDonnell Douglas F-15E Strike Eagle (ударний літак, пристосований для ураження наземних цілей достатньо широким спектром високоточних авіаційних боєприпасів, всього Ізраїль має десь 22-24 таких літака)
– General Dynamics F-16 Fighting Falcon, модифікацій А/В/С/D/І (найбільш масовий бойвий літак Ізраїльских ВПС, за одними даними їх десь під 195-197 машин всіх модифікацій, за іншими – 248 одиниць).
Розвідувальна авіація, включно із літаками ДРЛВ
– Gulfstream G500/G550 (6 машин, 3 у варіанті ДРЛВ G550 та 3 у варіанті літака РТР G-500)
– Boeing 707—320 ( як мінімум, 3 машини – 2 у варіанті B-707 “Фалкон”, літака ДРЛВ й 1 у варіанті EC-707, літака РТР, за іншими даними у Ізраїля на озброєнні перебуває зразу 6 таких машин)
Дуже важливим елементом у ВПС Ізраїля, особливо стосовно їх здатності вирішувати бойові завдання на значній відстані від власних авіабаз, або суттєво подовжувати перебування бойової авіації у повітрі, відіграють літаки-заправники (авіатанкери)…
– KC-130H «Карнаф» (літак на базі славновідомого американського Lockheed C-130 Hercules, Ізраїль має, як мінімум, 4 таких літака)
– KC-707 «Сакнай» (авіатанкер, обладнаний на базі літака Boeing 707—320, від 6-и до 8-и одиниць)
Цієї кількості авіатанкерів ізраїльтянам цілком вистачило, щоб забезпечити не тільки достатню щільність нанесення авіаударів по цілям на території Ірану, а й майже безперервне чергування своїх бойових та розвідувальних літаків у визначених зонах повітряного простору в районі виконання бойових завдань.
Також на озброєнні ВПС Ізраїлю перебуває 12 типів БПЛА значної кількості (важких\дальніх, середніх, тактичних, як ударних, так й розвідувальних, або універсальних).
За різними оцінками, кількість ізраїльских БПЛА стратегчного та оперативного рівнів, здатних наносити ураження, в тому числі високоточними боєприпасами, причому не у режимі одноразового “камікадзе”, а в режимі беспілотного літака, що повертається на базу, при цьому здатного вести успішну РЕБ із засобами ППО противника, складає від 150-и до 220-и одиниць.
І це, НЕ результат “приватно-громадської ініціативи”, що виникла на потребу часу в ході війни, як у нас, а результат цілеспрямованних й багаторічних зусиль військового та військово-політичного керівництва цієї країни (від відповідних НДКР, до серійного виробництва).
Вертольотів у Ізраїля також, чимало…
Всього у ВПС країни використовується від 145-и до 160-и одиниць вертольотів 8-и типів, є данні, що їх, навіть, більше 210-и одиниць (від морських патрульних, до бойових\вогневої підтримки та легких, навчальних).
Загалом, з них бойових\вогневої підтримки, типу McDonnell Douglas AH-64 Apache – десь 43-48 одиниць.
Вся ця “красота” використовує не меньше 18-и типів ракет класу “повітря – поверхня” й КЕРОВАНИХ ВИСОКОТОЧНИХ авіабомб із самими різними ТТХ, як власного ізраїльского вироництва, так й американських. Це дозволяє військовому командуванню Ізраїлю, зокрема його ПКС, при плануванні та проведенні УДАРНИХ (тобто, наступальних) повітряних операцій дуже варіативно та різноманітно “юзати” свою бойову авіацію, в залежності від конкретних умов її застосування та цілей які перед нею ставляться.
Думаю, зовсім недаремно “Повітряно-Космічні Сили” (ВПС) Ізраїля, на сьогоднішній день вважаються сильнішими у регіоні й одними з найефективніших у світі. Причому, не дивлячись на той факт, що чисельно вони не виглядають вже такими “роздавляючими”, як наприклад “вкс ри-фи”, або китайські ВПС.
Я би назвав їх “продуманими”, результатом дуже вдумливої адаптації та побудови, саме під реальні, а не уявні завдання.
Звісно, Ізраїльскі ПКС створювались и будувались у нинішньому їх вигляді не один, й навіть не три роки, як це доводиться робити Україні. Але, у цьому сенсі вражає чітка продуманність побудови цього “інструменту”.
Тому другий “урок” для нас (в сенсі, України), щодо “розширення стратегічних можливостей” свого повітряного компоненту системи національної оборони, можливо сформулювати, як необхідність знаходження розумного балансу між троьома факторами, як це зробили в Ізраїлі.
А саме – чітке визначення сучасних та майбутніх задач, в тому числі й особливо, стратегічного рівня (із наголосом на їх реалістичності) й відповідно – визначення ПРІОРИТЕТІВ подальшого розвитку ПС (причому, не у вигляді відірванних від реальних потреб різноманітних “візій”, а конкретних УПРАВЛІНСЬКИХ рішень), використання будь-якої нагоди, щодо нарощування бойових можливостей власних Повітряних Сил й знаходження можливості РЕГУЛЯРНОГО ресурсного забезпечення подальшого РОЗВИТКУ Повітряних Сил.
Звісно, на даний момент, ми можемо лише збирати списані винищувачі “по Європах” та випрашувати ППО, якого самі НЕ ВИРОБЛЯЄМО. Й як це не дивно, але й цього, нібито, “з гріхом пополам” й великим “напрягом” мало-мало вистачає відбивитася потроху від північно-східної навали “умалишённых”. Але, рано чи пізно, нам доведеться докорінним чином поміняти відношення до повітрянної складової нашого війська. Інакше, просто не виживемо (див. урок “перший”).
В наступному дописі (“уроку”) ми порівнямо наші нинішні та перспективні можливості у повітряному компоненті з аналогічними показниками Ірану й спробуємо зрозуміти, що може бути, якщо в подальшому “піти іранським шляхом”…
(далі буде)
