Нещодавнє підняття прапору Талібану над посольством Афганістану в Москві, засвідчивши визнання Кремлем цього руху в якості законної влади, підтвердило дивну для декого тенденцію поглиблення співробітництва нібито «православної» Росії з ісламськими фундаменталістами, які вважають християн більшими чи меншими «шайтанами». Але цим сучасний кремлівський режим лише підтвердив цинізм зовнішньої політики, яку вже століттями провадили радянські та російські імперські правителі, легко йдучи на співпрацю зі здавалось би непримиренними ідеологічними супротивниками. Основне для Москви чи Санкт-Петербургу було те, щоб цей союзник допомагав їм або розширити кордони свого впливу, або ж обмежити «розповзання гнилого лібералізму», який і сучасні і, древні «скрєпоносці» вважали найбільшим ворогом їх «духовності». Ну а те, що такий партнер міг на підконтрольній йому території навіть просто фізично знищувати тих, кого російське керівництво поклялось захищати, вважалось і вважається в Москві «ділом третім».
Одним із найяскравіших прикладів із давнішої історії можна вважати тимчасовий союз проти Наполеона Бонапарта, який Росія в кінці ХVІІІ століття уклала з Туреччиною, з котрою воювала століттями (і до, і після цього союзу), мотивуючи це прагненням звільнити православних словʼян та греків від мусульманського «іга». Але республіканська Франція, яка, щоправда була ще тільки «вагітна» Громадянським кодексом Наполеона, що проголосив рівність усіх перед законом (без привілеїв за народженням), російськими феодалами вважалась більшою загрозою. А через пару десятиліть імперське мислення Миколи Палкіна стимулювало його і взагалі врятувати Оттоманську імперію від повного краху, коли на початку 1830-х років один із васалів султана – єгипетський паша Мухаммед Алі – став настільки сильним, що погрожував захопити сам Константинополь. У 1833 році російські війська висадились поблизу Стамбула, щоби стримати наступ єгипетської армії, а через 20 років конфлікт з врятованою ними Портою призвів до чи найбільшої їх ганьби – поразки у Кримській війні (за однією з версій і до смерті ініціатора цього порятунку – Миколи І, який, фактично, вчинив самогубство, коли, усвідомивши неминучість принизливої поразки, приймав військовий парад у сильний петербурзький мороз будучи легко вдягненим).
Але нова інкарнація російської імперії – СРСР – показав ще більшу «гнучкість» зовнішньої політики, часто співпрацюючи із антикомуністичними урядами, коли це відповідало радянським стратегічним (чи часто – російським імперським) інтересам. Москва активно розвивала навіть офіційні відносини з країнами, комуністичні партії в яких залишалися підпільними або діяли напівлегально, зачасту навіть піддаючись жорстким репресіям. І союз Сталіна з Гітлером, який репресував комуністів практично з моменту приходу до влади, звинувативши їх у підпалі Рейхстагу, – лише найвідоміший та найганебніший факт такої співпраці (тому він і потрапив під заборону в сучасній російській історіографії, хоча за іншою версією – через те, що демонстрував цинічність російських керівників у виборі партнерів для реалізації своїх імперських амбіцій).
Але пакт Молотова-Рібентропа не перший (і не останній) приклад співпраці СРСР із здавалось би ідеологічно протилежним йому фашистським режимом. З Італією за часів Муссоліні більшовики понаукладали стільки торгівельних угод протягом 20-30-х років ХХ ст., що Рим тоді увійшов у топ-10 зовнішньоторговельних партнерів Москви. І процес цей тривав як до, так і після заборони італійським режимом компартії у 1926 році, яка дала початок масовим арештам місцевих комуністів.
Але це можна списати на те, що більшовики ще не побачили в повній мірі «звіриного оскалу» (як полюбляла висловлюватись радянська пропаганда) фашизму. Набагато важче було пояснити населенню СРСР, яке виростало на легендах про героїзм радянських льотчиків, що допомагали іспанським республіканцям протистояти фашистам Франко, торгівлю з його режимом уже після Другої світової війни. Тому подібні звʼязки Кремль і не афішував, хоча вони з 1950-х років доволі активно розвивались через країни-посередники (Італію або Швейцарію) та їх, говорячи сучасною мовою, «фірми-прокладки». І вже наступному десятилітті у звітах ЦРУ з’явилася інформація і про прямі економічні контракти між держкомпаніями обох країн. Найчастіше говорилось про те, що іспанська державна нафтова компанія CAMPSA закуповувала нафту в СРСР у достатньо великих обсягах, а в зворотньому напрямку поставляються вино, цитрусові та певна продукція машинобудівної галузі. Ну а 15 вересня 1972 року (більш ніж за три роки до смерті Франко та падіння його режиму) в Парижі було підписано договір про зовнішню торгівлю між урядами Іспанії та СРСР, після чого були відкриті і торговельні представництва.
Інший приклад співпраці СРСР з силами, що протистояли комуністам у громадянській війні (до того ж – ще й під час неї, а не після, як у випадку з франкістами) можна знайти на діаметрально протилежному Іспанії кінці Євразійського континенту – в Китаї. У 1920–30-х роках СРСР мав дипломатичні стосунки з гомінданівським Китаєм (урядом Чан Кайші), навіть підтримував військову співпрацю проти Японії. І це відбувалось попри те, що Гоміндан активно переслідував китайських комуністів, а в 1927 р. Чан Кайші вчинив їм кривавий розгром у Шанхаї, що призвело до тривалої громадянської війни. Офіційний розрив стосунків не завадив СРСР продовжувати таємну співпрацю з Гоміньданом в 1930-ті роки, які на перших етапах (1930–1936 рр.) полягали в обережних контактах через консульства і торговельних зв’язках. А у серпні 1937 року був укладений вже й офіційний міждержавний договір між СРСР і Гоміньданівським урядом Китаю про ненапад і співробітництво у протидії Японії. Внаслідок цього у 1937–1941 рр. СРСР відновив військову співпрацю з Гоміньданом (хоча формально підтримував і КПК) та надавав велику військову допомогу Чан Кайші. Вона полягала в передачі озброєння (авіація, танки, зенітки) і військових кредитів на десятки мільйонів доларів, а також відправку радянських льотчиків, які воювали проти японців (особливо в боях за Ухань і Чунцін) та більш високопоставлених військових радників.
Не припинялася ця співпраця і після Другої світової війни, зокрема 14 серпня 1945 р. СРСР і Китайська Республіка підписали Московський договір про дружбу і союз та таємні угоди, які, за рядом джерел, стосувались радянського контролю над Манчжурією і спільного використання Китайсько-східної залізниці. В той же час Сталін таємно допомагав Мао, передаючи його формуванням японську зброю, залишену в Маньчжурії. Однак, це не змогло повністю знищити недовіру китайських комуністів до радянських ідеологічних братів, зароджену співробітництвом Сталіна та Чан Кайші (про її дуже немаленький ступінь можна судити по книзі «Особливий район Китаю» авторства Петра Владімірова – представника Москви при ставці Мао в часи Другої світової війни).
Згідно однієї з найпопулярніших версій, Сталін не одразу підтримав Мао Цзедуна, побоюючись втрати впливу на китайський комуністичний рух, в якому були сили, більш прихильні «комінтернівській», тобто впроваджуваній Москвою, лінії марксизму (варто визнати, що тут більшовицький диктатор виявився не тільки добрим аналітиком, а й певним чином пророком: маоізм разом з троцькізмом стали основними конкурентами радянської версії марксизму у другій половині ХХ століття). Згідно іншої, Сталін прагматично ставив на силу, яку вважав найбільш спроможною допомогти у досягненні його цілей. Тим же, що це могло не просто смертельно образити, а й призвести до реальної смерті (в громадянській війні) його ідеологічних товаришів, просто нехтував, адже вважав їх такими, що «нікуди не подінуться». І дійсно, КПК було важко розраховувати на допомогу від когось іншого, особливо після закінчення Другої світової, в ході якої (як активно натякає вищезгаданий Петро Владіміров) Мао користувався для протистояння Гоміньдану допомогою японської розвідки (цим він тільки повторив досвід російських більшовиків, які під час Першої світової не погребували можливістю скористатись допомогою розвідки німецької). Більше того: китайські комуністи, одразу після перемоги у громадянській війні, зіткнулися з таким же ставленням сталінського СРСР до своєї країни, як до цього Гоміньдан відчував з боку «ненаситних західних імперіалістів». Тобто з намаганням «викачати» за безцінь побільше природних ресурсів з Піднебесної. Саме на таке зверхнє інструменталістське ставлення, судячи з мемуарів Микити Хрущова, йому жалівся Мао Цзедун, як на найбільш образливий аспект радянсько-китайських відносин до смерті Йосипа Сталіна. Отже у ворожнечі двох комуністичних країн, яка в кінці 1960-х призвела до прикордонних боєзіткнень, були і більш давні, ніж розвінчання культу того ж Сталіна, причини.
«Інструменталістом» у ставленні до своїх ідеологічних товаришів був не тільки Йосип Джугашвілі, а і його наступники на посадах керівника СРСР. У вищезгаданих мемуарах (написаних вже після відставки з постів генсека КПРС і керівника радянського уряду) Микита Хрущов доволі багато уваги приділяє своїм стосункам з Гамалем Абдель Насером – лідером Єгипту, який тривалий час був головним союзником СРСР в арабському світі, та радянським «тараном», спрямованим проти Ізраїлю. І в силу цього отримував з Москви колосальну військову і фінансову допомогу, незважаючи на те, що комуністів у цій країні тримали в тюрмах.
А от Бірмі (нинішня М’янма) СРСР не міг, за словами Хрущова, надавати військової допомоги, оскільки вона могла бути спрямована проти комуністичних партизан, які вели збройну боротьбу з урядом, котрий вважав злочином просте членство у місцевій компартії. В цій азійській країні тривали масові арешти підозрюваних у навіть зв’язках з КПБ, конфіскації майна родин, які підтримували комуністичне підпілля, пропагандистська кампанія, яка таврувала комуністів як «зрадників і бандитів» й військові каральні операції проти партизанських баз. Але це не заважало двом країнам активно розвивати відносини в інших галузях. СРСР, зокрема, фінансував і допомагав будувати великі інфраструктурні об’єкти: гідроелектростанції та промислові підприємства, Янгонський госпіталь (один із найсучасніших у країні на той час), театр імені народної дружби в Рангуні (Янгоні). Бірманські спеціалісти тривалий час проходили стажування у СРСР, а радянські інженери працювали в Бірмі. Це пояснювалося тим, що Москва з одного боку, хотіла зберегти відносини з урядом У Ну (та пізніше Не Віном), які тримали країну у статусі «позаблокової», а з іншого конкурувала у Бірмі із Пекіном, який підтримував більш радикальні фракції КПБ.
Факти непоганих відносин СРСР з урядами, які переслідували комуністів, можна знайти також на приладах кемалістської Туреччини, Франція 1930-х років, Ірану, Бразилії, Аргентини часів Перона та хунти, яка після перевороту 1976 року проводила одні з найжорсткіших у Латинській Америці репресій проти лівих, у тому числі комуністів, Мексики тощо.
Тому не дивно, що і нинішнє російське керівництво, замінивши комуністичну «скрєпу» на концепцію «русскага міра», часто жертвує інтересами «рускаязичнаго насєлєнія» в ряді сусідніх країн, якщо цього вимагають геополітичні чи економічні інтереси Кремля. Найбільш яскраво це було видно на прикладі авторитарних режимів Центральної Азії, які без особливого розголосу звели до мінімуму політичну та навіть культурно-просвітницьку діяльність проросійських активістів, використовуючи при цьому і репресивні заходи. Особливо активно російські «защітнікі соотєчествєнніков» жалілися на другу по закритості (після КНДР) країну світу – Туркменістан, але це не заважало Москві активно розвивати енергетичне співробітництво з Ашгабадом, доки її не потіснив серйозно на цьому полі Пекін.
Тому захисникам «русскага міра» в різних країнах варто постійно памʼятати вислів Аркадія Бабченка «Родина тебя бросит, сынок. Всегда.», як вичерпно характеризуючий ставлення Кремля до тих, хто йому служить. А також памʼятати про долю проросійськи налаштованого населення міст Донбасу, стертих російською армією з лиця Землі. Саме ці російськомовні люди, як це не парадоксально звучить, становлять основну масу постраждалих від російської агресії проти України, яка ніби-то була спрямована саме на їх захист. Але, як і більшовики, сучасні російські імперці з легкістю жертвують не лише інтересами, а й навіть життям тих, кого клятвенно обіцяють захищати.
автор – СИРІНСЬКИЙ Роман, к.філос.н., доцент Міжнародного гуманітарного університету (м. Одеса)
