У світі, сформованому залізною логікою ринків і національних інтересів, атавістична загарбницька війна Володимира Путіна спантеличила «глибоких» стратегів реальної політики. Їхня помилка полягала в тому, що вони забули, що при глобальному капіталізмі культурні, етнічні та релігійні конфлікти залишаються єдиними формами політичної боротьби.
З російським вторгненням в Україну ми вступаємо у нову фазу воєнних дій та глобальної політики. Крім підвищеного ризику ядерної катастрофи, ми вже знаходимося в ідеальному штормі глобальних криз, що взаємно посилюють одна одну, — пандемії, зміни клімату, втрати біорізноманіття, нестачі продовольства і води. Ситуація демонструє основне безумство: у той час, коли саме виживання людства перебуває під загрозою через екологічні (та інші) фактори, і коли усунення цих загроз має бути пріоритетом над усім іншим, наша головна турбота раптово змістилася знову до нової політичної кризи. . . Саме тоді, коли глобальна співпраця потрібна як ніколи, «зіткнення цивілізацій» повертається з подвійною силою.
Чому це відбувається? Як часто буває, маленький Гегель може пройти довгий шлях, щоб відповісти на такі питання. У «Феноменології духу» Гегель класно описує діалектику господаря та слуги, двох «самосвідомостей», що зіткнулися у боротьбі не на життя, а на смерть. Якщо кожен готовий ризикнути власним життям заради перемоги, і якщо обидва затяті в цьому, переможця немає: один гине, а тому, що вже вижив, нікому визнати його власне існування. Мається на увазі, що вся історія і культура грунтується на фундаментальному компромісі: у протистоянні віч-на-віч одна сторона (майбутній слуга) «відводить очі», не бажаючи йти до кінця.
Але Гегель поспішив би зауважити, що між державами не може бути остаточного та міцного компромісу. Відносини між суверенними національними державами постійно перебувають у тіні потенційної війни, і кожна епоха світу не що інше, як тимчасове перемир’я. Кожна держава дисциплінує та виховує своїх членів та гарантує громадянський мир між ними, і цей процес породжує етику, яка, зрештою, вимагає актів героїзму — готовності пожертвувати своїм життям за свою країну. Таким чином, дикі, варварські відносини між державами є основою етичного життя всередині держав.
Північна Корея є яскравим прикладом цієї логіки, але є і ознаки того, що Китай рухається в тому ж напрямку. За словами друзів у Китаї (чиї імена мають залишитися неназваними), багато авторів у китайських військових журналах тепер скаржаться, що китайська армія не провела справжньої війни, щоб перевірити свої бойові здібності. У той час, як Сполучені Штати постійно відчувають свою армію в таких місцях, як Ірак, Китай не робив цього після невдалої інтервенції у В’єтнамі в 1979 році.
У той же час китайські офіційні ЗМІ стали відверто натякати на те, що, оскільки перспективи мирної інтеграції Тайваню до Китаю тануть, знадобиться військове «визволення» острова. Як ідеологічна підготовка до цього китайська пропагандистська машина все частіше закликала до націоналістичного патріотизму та підозрілості до всього іноземного, частими звинуваченнями в тому, що США прагнуть воювати за Тайвань. Минулої осені китайська влада порадила населенню запастися достатньою кількістю запасів на два місяці «про всяк випадок». Це було дивне попередження, яке багато хто сприйняв як оголошення про швидку війну.
Ця тенденція прямо суперечить нагальній необхідності цивілізувати наші цивілізації та встановити новий спосіб ставлення до нашого оточення. Потрібна загальна солідарність та співпраця всіх людських спільнот, але ця мета значно ускладнюється зростанням сектантського релігійного та етнічного «героїчного» насильства та готовністю пожертвувати собою (і миром) заради своєї конкретної справи.
У 2017 році французький філософ Ален Бад’ю наголошував, що контури майбутньої війни вже проглядаються. Він передбачав «…Сполучені Штати та їхнє західно-японське угруповання з одного боку, Китай та Росія з іншого боку, скрізь атомна зброя. Не можна не згадати висловлювання Леніна: «Або революція запобіжить війні, або війна викличе революцію». Запобігання війні – повинно реалізувати себе, а не другу – війна викличе революцію. Фактично це друга гіпотеза, що матеріалізувалась у Росії в контексті Першої світової війни та в Китаї в контексті другої. Але якою ціною! І з якими довгостроковими наслідками!
МЕЖІ РЕАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
Цивілізація наших цивілізацій вимагатиме радикальних соціальних змін — фактично революції. Але ми не можемо собі сподіватися, що нова війна спровокує його. Набагато вірогіднішим результатом буде кінець цивілізації, якою ми її знаємо, коли ті, хто вижив (якщо вони є) організуються в невеликі авторитарні групи. Не слід плекати ілюзій: у якомусь сенсі третя світова війна вже почалася, хоча поки що вона ведеться в основному через посередників.
Абстрактних закликів до світу замало. “Мир” – це не той термін, який дозволяє нам провести необхідну нам ключову політичну відмінність. Окупанти завжди щиро хочуть миру на утримуваній ними території. Нацистська Німеччина хотіла миру в окупованій Франції, Ізраїль хоче миру на окупованому Західному березі, а президент Росії Володимир Путін хоче миру в Україні. Ось чому, як одного разу висловився філософ Етьєн Балібар, «пацифізм не підходить». Єдиний спосіб запобігти новій Великій війні — уникнути такого «миру», для підтримки якого потрібні постійні локальні війни.
На кого ми можемо покластися у цих умовах? Чи повинні ми довіряти митцям та мислителям чи прагматичним практикам реальної політики? Проблема з художниками та мислителями у тому, що вони також можуть закласти основу для війни. Згадайте влучний вірш Вільяма Батлера Йейтса: «Я розстелив свої мрії під вашими ногами, / Ідіть м’яко, тому що ви наступаєте на мої мрії». Ми маємо застосувати ці рядки до самих поетів. Коли вони розповсюджують свої мрії у нас під ногами, вони повинні розповсюджувати їх обережно, тому що справжні люди читатимуть їх і діятимуть відповідно до них. Згадаймо, що той самий Йейтс постійно загравав з фашизмом, аж до того, що у серпні 1938 року схвалював антисемітські Нюрнберзькі закони Німеччини.
Репутація Платона страждає через його заяву, що поетів слід вигнати з міста. Тим не менш, це досить здорова порада, якщо судити з досвіду останніх десятиліть, коли привід для етнічних чисток готували поети та «мислителі» на зразок ідеолога путінської архітектури Олександра Дугіна. Етнічних чисток без поезії вже не буває, тому що ми живемо в епоху нібито постідеологічну. Оскільки великі світські справи вже не можуть мобілізувати людей на масове насильство, необхідний більший священний мотив. Релігія чи етнічна приналежність добре виконують цю роль (патологічні атеїсти, які вчиняють масові вбивства заради задоволення, становлять рідкісне виняток).
Realpolitik не найкращий провідник. Вона стала просто алібі для ідеології, яка часто викликає якийсь прихований вимір за завісою видимості, щоб приховати відкрито злочин. Цю подвійну містифікацію часто оголошують, описуючи ситуацію як складну. Очевидний факт — скажімо, випадок жорстокої військової агресії — релятивізується, викликаючи «набагато складніше тло». Акт агресії насправді є актом захисту.
Це саме те, що відбувається сьогодні. Очевидно, що Росія напала на Україну і, мабуть, націлилася на мирних жителів і витіснила мільйони людей. І все ж таки коментатори та вчені мужі з нетерпінням шукають у цьому «складність».
Є складнощі, звісно. Але це не змінює основний факт, що це зробила Росія. Наша помилка в тому, що ми недостатньо буквально інтерпретували путінські загрози; ми думали, що він просто грає в гру стратегічних маніпуляцій та балансування на межі війни. Згадується відомий анекдот, який цитує Зігмунд Фрейд: «Два євреї зустрілися у вагоні на вокзалі у Галичині. – Куди ти йдеш? – Запитав один. “У Краків”, – була відповідь. – Який ти брехун! – випалив інший. «Якщо ви кажете, що їдете до Кракова, ви хочете, щоб я повірив, що ви їдете до Лемберга. Але я знаю, що насправді ти їдеш до Кракова. То чому ти мені брешеш?»
Коли Путін оголосив про військове втручання, ми не сприйняли його буквально, коли він сказав, що хоче умиротворити та «денацифікувати» Україну. Натомість закид розчарованих «глибинних» стратегів зводиться до такого: «Чому ви сказали мені, що збираєтеся окупувати Львів, коли ви дійсно хочете окупувати Львів?»
Ця подвійна містифікація викриває кінець реальної політики. Як правило, реальнаполітика протистоїть наївності прив’язки дипломатії та зовнішньої політики до (своєї версії) моральних чи політичних принципів. Але в нинішній ситуації саме реальнаполітика наївна. Наївно вважати, що інша сторона, противник, також прагне обмеженої прагматичної угоди.
СИЛА І СВОБОДА
У роки холодної війни правила поведінки наддержав чітко окреслено доктриною гарантованого взаємного знищення (mutual assured destruction – MAD). Кожна наддержава могла бути впевнена, що якщо вона вирішить завдати ядерного удару, то інша сторона відповість з усією руйнівною силою. В результаті жодна зі сторін не почала війни з іншою.
Навпаки, коли північнокорейський лідер Кім Чен Ин говорить про завдання нищівного удару по США, не можна не поставити питання, де він бачить свою власну позицію. Він говорить так, ніби не знає, що його країна, включаючи його самого, буде знищено. Це ніби він грав у зовсім іншу гру під назвою NUTS (вибір мети використання ядерної зброї – Nuclear Utilization Target Selection), в якій ядерний потенціал противника може бути хірургічним шляхом знищений до того, як він зможе завдати удару у відповідь.
За останні кілька десятиліть навіть США коливалися. Хоча Вашингтон діє так, ніби продовжує довіряти логіці MAD у своїх відносинах з Росією та Китаєм, у нього іноді виникала спокуса дотримуватися стратегії NUTS щодо Ірану та Північної Кореї. Своїми натяками на можливість завдання тактичного ядерного удару Путін виходить з тих же міркувань. Сам факт того, що дві прямо протилежні стратегії мобілізуються одночасно однією і тією ж наддержавою, свідчить про фантастичний характер цього.
На жаль для всіх нас, NUTS застаріло. Наддержави дедалі частіше перевіряють одна одну, експериментуючи з використанням проксі, намагаючись нав’язати свою версію глобальних правил. 5 березня Путін назвав введені проти Росії санкції “еквівалентом оголошення війни”. Але з того часу він неодноразово заявляв, що економічний обмін із Заходом має продовжуватися, наголошуючи, що Росія виконує свої фінансові зобов’язання та продовжує постачати вуглеводні до Західної Європи.
Інакше кажучи, Путін намагається нав’язати нову модель міжнародних відносин. Замість холодної війни має бути гарячий світ: стан перманентної гібридної війни, за якої військові інтервенції оголошуються під виглядом миротворчих та гуманітарних місій.
Так, 15 лютого Російська Дума (парламент) прийняла заяву, в якій висловила «свою беззастережну та консолідовану підтримку адекватних гуманітарних заходів, спрямованих на надання підтримки мешканцям окремих районів Донецької та Луганської областей України, які виявили бажання говорити та писати російською мовою, які хочуть щоб поважалася свобода віросповідання, і які не підтримують дії української влади, що порушують їхні права та свободи».
Як часто ми чули подібні аргументи на користь інтервенцій під керівництвом США в Латинській Америці, на Близькому Сході та в Північній Африці? Поки Росія обстрілює міста та бомбардує пологові будинки в Україні, міжнародна торгівля має продовжуватися. За межами України має продовжуватися нормальне життя. Ось що означає мати постійний глобальний мит, який підтримується нескінченними операціями з підтримки миру ізольованих частинах світу.
Чи може хтось бути вільним у такому скрутному становищі? Наслідуючи Гегеля, ми повинні розрізняти абстрактну і конкретну свободу, що відповідає нашим уявленням про свободу і свободу. Абстрактна свобода – це здатність робити те, що хочеться, незалежно від соціальних правил та звичаїв; Конкретна свобода – це свобода, що дарується і підтримується правилами та звичаями. Я можу вільно ходити по жвавій вулиці тільки тоді, коли можу бути достатньо впевненим, що інші на вулиці поводитимуться до мене цивілізовано – що водії дотримуватимуться правил дорожнього руху, а інші пішоходи не обкрадають мене.
Але бувають моменти кризи, коли має втрутитись абстрактна свобода. У грудні 1944 року Жан-Поль Сартр писав: «Ніколи ми не були вільнішими, ніж під німецькою окупацією. Ми втратили всі наші права, і насамперед право говорити. Вони ображали нас у вічі. … І саме тому Опір був справжньою демократією; для солдата, як і для його начальника, та сама небезпека, та сама самота, та сама відповідальність, та ж абсолютна свобода всередині дисципліни».
Сартр описував свободу, а чи не свободу. Свобода це те, що було встановлено, коли повернулася повоєнна нормальність. Сьогодні в Україні ті, хто бореться з російським вторгненням, вільні та борються за волю. Але це порушує питання про те, як довго може тривати ця відмінність. Що станеться, якщо ще мільйони людей вирішать, що вони мають вільно порушувати правила, щоб захистити свою свободу? Хіба не це спонукало натовп Трампа вторгнутися до Капітолію США 6 січня 2021 року?
НЕ ТАКА ВЕЛИКА ГРА
Нам все ще не вистачає відповідного слова для сучасного світу. Зі свого боку філософ Катрін Малабу вважає, що ми є свідками початку «анархічного повороту» капіталізму: «Як інакше ми можемо описати такі явища, як децентралізовані валюти, кінець державної монополії, старіння посередницької ролі банків? , а також децентралізація обмінів та транзакцій?»
Ці явища можуть здатися привабливими, але з поступовим зникненням державної монополії зникнуть та встановлені державою обмеження на безжальну експлуатацію та панування. У той час як анархо-капіталізм прагне прозорості, він також «одночасно дозволяє широкомасштабне, але непрозоре використання даних, темну мережу та виготовлення інформації».
Щоб запобігти цьому сповзанню в хаос, зазначає Малабу, політика все частіше йде шляхом «фашистської еволюції… з надмірною безпекою і нарощуванням військової могутності, які її супроводжують. Такі явища не суперечать прагненню анархізму. Швидше, вони вказують саме на зникнення держави, яка, як тільки її соціальна функція була усунена, виражає старіння своєї сили за допомогою застосування насильства. Таким чином, ультранаціоналізм сигналізує про передсмертну агонію національної влади».
З цього погляду ситуація в Україні не є нападом однієї національної держави на іншу національну державу. Швидше Україна піддається нападу як суб’єкт, чия етнічна приналежність заперечується агресором. Вторгнення виправдане з погляду геополітичних сфер впливу (які часто виходять далеко за межі етнічних сфер, як у випадку із Сирією). Росія відмовляється використовувати слово «війна» для своєї «спеціальної військової операції» не тільки для того, щоб применшити жорстокість свого втручання, але, насамперед, для того, щоб прояснити, що війна у старому сенсі збройного конфлікту між національними державами тут не застосовується.
Кремль хоче, щоб ми повірили, що він просто забезпечує «мир» у тому, що вважає своєю геополітичною сферою впливу. Більше того, він також уже втручається через своїх маріонеток у Боснію та Косово. 17 березня посол Росії в Боснії Ігор Калабухов пояснив, що «якщо [Боснія] вирішить стати членом якогось альянсу [наприклад, НАТО], це внутрішня справа. Наша відповідь – інша справа. Приклад України показує, що ми очікуємо. Якщо буде якась загроза, ми дамо відповідь».
Більше того, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров дійшов до того, що припустив, що єдиним всеосяжним рішенням була б демілітаризація усієї Європи, а Росія зі своєю армією підтримувала б мир за допомогою періодичних гуманітарних інтервенцій. Подібні ідеї рясніють російською пресою. Як пояснює політичний оглядач Дмитро Євстаф’єв у недавньому інтерв’ю хорватському виданню: «Народжується нова Росія, яка дає зрозуміти, що не сприймає вас, Європу, як партнера. У Росії три партнери: США, Китай та Індія. Ви для нас трофей, який буде поділений між нами та американцями. Ви ще не зрозуміли цього, хоч ми наближаємося до цього».
Дугін, придворний філософ Путіна, доводить позицію Кремля дивною версією історицистського релятивізму. У 2016 році він сказав: «Постмодерн показує, що кожна так звана істина — це питання віри. Тому ми віримо у те, що робимо, ми віримо у те, що говоримо. І це єдиний спосіб визначити істину. Отже, у нас є своя особлива російська правда, яку потрібно прийняти. Якщо Сполучені Штати не хочуть розпочинати війну, ви повинні визнати, що Сполучені Штати більше не є єдиним господарем. І [з] ситуацією в Сирії та в Україні Росія каже: «Ні, ти більше не господар». Це питання, хто править світом. По-справжньому вирішити могла лише війна».
Виникає очевидне питання: а як же жителі Сирії та України? Хіба вони не можуть також вибрати свою правду та віру, чи вони просто ігровий майданчик – чи поле битви – великих «босів»? Кремль сказав би, що вони не враховуються за великого поділу влади. У чотирьох сферах впливу є лише миротворчі інтервенції. Власне війна буває лише тоді, коли чотири великі боси не можуть домовитись про межі своїх сфер — як у випадку із претензіями Китаю на Тайвань та Південно-Китайське море.
НОВЕ НЕПРИЄДНАННЯ
Але якщо нас може мобілізувати лише загроза війни, а не загроза нашому оточенню, свобода, яку ми отримаємо у разі перемоги нашої сторони, може бути марною. Ми стоїмо перед неможливим вибором: якщо ми йдемо на компроміси заради збереження миру, ми підживлюємо російський експансіонізм, який задовольнить лише «демілітаризацію» усієї Європи. Але якщо ми схвалюємо повну конфронтацію, то ми ризикуємо спровокувати нову світову війну. Єдине реальне рішення – змінити призму, через яку ми сприймаємо ситуацію.
У той час як світовий ліберально-капіталістичний порядок явно наближається до кризи на багатьох рівнях, війна в Україні хибно та небезпечно спрощується. Такі глобальні проблеми, як зміна клімату, не відіграють жодної ролі у побитому наративі про зіткнення між варварсько-тоталітарними країнами та цивілізованим вільним Заходом. І все-таки нові війни та конфлікти великих держав також є реакцією на такі проблеми. Якщо йдеться про виживання на планеті, що зазнає лиха, один повинен зайняти сильніше становище, ніж інші. Поточна криза не є моментом роз’яснення правди, і коли оголюється основний антагонізм, це є момент глибокого обману.
Хоча ми маємо твердо стояти за Україну, ми маємо уникати захоплення війною, яка явно захопила уяву тих, хто наполягає на відкритій конфронтації з Росією. Необхідно щось подібне до нового руху неприєднання, але не в тому сенсі, що країни повинні бути нейтральними в війні, що триває, а в тому сенсі, що ми повинні поставити під сумнів саме поняття «зіткнення цивілізацій».
За словами Семюеля Хантінгтона, який вигадав цей термін, сцена для зіткнення цивілізацій була закладена наприкінці холодної війни, коли «залізна завіса ідеології» змінилася на «оксамитову завісу культури». На перший погляд, це похмуре бачення може здатися повною протилежністю тези про кінець історії, висунутої Френсісом Фукуямою у відповідь на крах комунізму в Європі. Що може бути відміннішим від псевдогегелівської ідеї Фукуями про те, що найкращий можливий соціальний порядок, який може винайти людство, нарешті виявився капіталістичною ліберальною демократією?
Тепер ми бачимо, що ці два бачення повністю сумісні: «зіткнення цивілізацій» — це політика, яка приходить до «кінця історії». Етнічні та релігійні конфлікти – це форма боротьби, яка відповідає глобальному капіталізму. В епоху «постполітики», коли власне політика поступово замінюється умілим соціальним адмініструванням, єдиними законними джерелами конфліктів залишаються культурні (етнічні, релігійні). Зростання «ірраціонального» насильства випливає з деполітизації наших суспільств.
У межах цього обмеженого горизонту, щоправда, єдиною альтернативою війні є мирне співіснування цивілізацій (різних «істин», як висловився Дугін, або, говорячи більш поширеним сьогодні терміном, різних «образів життя»). Мається на увазі, що примусові шлюби, гомофобія або згвалтування жінок, які наважуються виходити на вулицю поодинці, допустимі, якщо вони відбуваються в іншій країні, за умови, що ця країна повністю інтегрована у світовий ринок.
Нове неприєднання має розширити горизонти, визнавши, що наша боротьба має бути глобальною, і виступити проти русофобії за всяку ціну. Ми маємо запропонувати нашу підтримку тим у Росії, хто протестує проти вторгнення. Вони не якийсь абстрактний гурток інтернаціоналістів; це справжні російські патріоти — люди, котрі щиро люблять свою країну і глибоко соромляться її після 24 лютого. Немає більш морально відразливого та політично небезпечного висловлювання, ніж «Моя країна, правильна вона чи неправильна». На жаль, першою жертвою української війни стала універсальність.
Джерело: PS
