Сьогодні Україна протистоїть Росії не лише зі зброєю в руках, але й на дипломатичному фронті. Нещодавно РФ ветувала ухвалення резолюції Ради Безпеки ООН про атаку Росії проти України, що містила вимогу вивести російські війська з території України.
Постійні члени Ради Безпеки ООН мають право вето. Але чи справедливе воно, якщо постійний член Ради Безпеки ООН виступає як агресор щодо іншої держави? Чи справедливе, якщо цей постійний член РБ ООН блокує резолюції щодо своєї ж агресії проти іншої держави? Чи справедливе це право, якщо країна-агресорка навіть належно не оформила своє членство в ООН?
У Статуті ООН немає жодної згадки держави Російська Федерація – є тільки Союз Радянських Соціалістичних Республік. І саме ця держава фігурує як одна з держав-постійних членів Радбезу ООН. Можна спробувати говорити про правонаступництво РФ щодо СРСР (так званий континуїтет). У листі до Генерального секретаря ООН 1991 року Росія повідомляла, що членство СРСР в ООН продовжується РРФСР за підтримки країн СНД. Нотою МЗС РФ від 1992-го була зафіксована наступність РФ щодо міжнародних зобов’язань СРСР на міжнародних майданчиках. Однак хоча Статут ООН тричі редагувався з моменту свого ухвалення, нова назва РФ так і не була внесена у Статут.
Статут ООН ніколи не підписувався і не ратифікувався Російською Федерацією.
Постанови про прийняття Росії до ООН за рекомендацією РБ ООН не було – хоча саме так в ООН зазвичай і приймаються держави. Наприклад, коли відбувся розпад Чехословаччини на Чехію та Словаччину, обидві держави пройшли повноцінну процедуру прийняття в ООН. Намагалась уникнути такої процедури і Югославія (СРЮ, так звана Третя Югославія), але їй це не вдалося – і новій державі, що утворилась на руїнах СФРЮ, довелось проходити повноцінну процедуру прийняття в ООН.
Цей процедурний момент щодо Росії було проґавлено. Але сьогодні ця дискусія може й повинна бути актуалізована, адже такий стан справ, за якого Російська Федерація блокує будь-яку резолюцію ООН, пов’язану з її агресією проти Україні, є неприйнятним. І таке систематичне повторення дій ставить під питання не лише справедливість стосовно України, але й ефективність механізму роботи Ради Безпеки ООН у цілому. Про яке адекватне і своєчасне реагування на кризи може йтися, якщо агресор може блокувати будь-яку заяву, яка його не влаштовує – причому агресор отримав своє місце в Раді Безпеки за підсумками Другої світової війни, наслідуючи принцип “плану чотирьох поліцейських”, але порушуючи ті принципи міжнародних відносин, які склались за її підсумками?
Дискусія про членство Російської Федерації в ООН – це досить тонкий лід. ООН сьогодні є одним з найважливіших перемовних майданчиків, куди РФ погоджується з’являтися і де вона дорожить своїм представництвом. Але обмеження прав РФ у цій структурі сьогодні критично необхідне. Текст Статуту ООН і робота Росії з оформлення свого наступництва дозволяє ініціювати цю процедуру чи принаймні розпочати діалог про неї. Сьогодні, коли увага всього світу прикута до війни Росії проти України, ми можемо спробувати отримати консенсус, необхідний для внесення змін у Статут ООН – для нього необхідні дві третини голосів учасників конференції (з них 9 – будь-яких членів Ради Безпеки). З ратифікацією таких змін буде значно складніше, адже для неї необхідні голоси двох третин учасників конференції, включно з усіма членами Ради Безпеки.
Якщо не вжити заходів проти сьогоднішньої ролі РФ у РБ ООН, ми отримаємо значні складнощі з розслідуванням злочинів РФ, здійснених на цій війні. Але ця колізія має бути вирішена – в інтересах миру в усьому світі та припинення агресії.
Джерело: LB
