Промова мера Нью-Йорка Зорана Мамдані в День незалежності стала чудовим прикладом ідеології в позитивному значенні цього слова. Вона спростувала як правопопулістську риторику Сполучених Штатів, так і ліворадикальну критику «свідомості», запропонувавши концепцію, здатну мобілізувати більшість.
Теза Френсіса Фукуями 1990-х років про кінець історії була останньою великою нарацією, що об’єднувала ліберально-демократичний Захід. Західний ліберально-демократичний капіталізм, заснований на соціальній державі, стверджував він, являв собою найкращу з можливих соціальних систем. Залишалося лише емпіричне питання: коли й як інші частини світу прийдуть до тієї самої моделі?
Цей наратив розпався після 2001 року, і ми поступово вступили в епоху жорстокого прагматизму. Єдиною послідовною нарацією були ідеї трампістів та європейських націоналістів: розвинений християнський Захід — це історичний виняток, багата, вільнолюбна цивілізація, виживання якої перебуває під постійною загрозою з боку іммігрантів, «культурних марксистів» та європейців, які звинувачують себе у своїх проблемах.
Звісно, «прогресивна» нарація, яку відкидають націоналісти, є ще вужчою за своєю привабливістю. Вона зосереджена на одному расистському/сексистському ворогові й навіть не намагається мобілізувати більшість, оскільки стурбована піднесенням окремих груп до зразкового статусу пригноблених. Оскільки більшість людей не є такими, цей наратив пропонує більшості лише почуття провини, а не привабливий позитивний образ майбутнього.
Але з появою так званих демократичних соціалістів у Сполучених Штатах виникло дещо нове. У своїй промові, присвяченій 250-річчю Декларації незалежності, один із їхніх провідних представників, мер Нью-Йорка Зоран Мамдані, запропонував зовсім іншу концепцію того, чим є та якими можуть бути США. Мамдані отримав свою посаду не завдяки просуванню академічного «прогресивного» пуризму, а зосередившись на місцевих проблемах і потребах, виступаючи за безплатні дитячі садки та громадський транспорт, контроль за орендною платою та доступні медичні послуги.
А у своїй промові 4 липня він втілив свою політичну концепцію в глобальний масштаб: «Нам кажуть, що Америка виняткова, тому що ми багатші, сильніші, могутніші за всіх інших… Правда, друзі мої, полягає в тому, що Америка виняткова, тому що тут ніщо не є незмінним. Кордони можуть бути закриті, ми могли побувати на Місяці, але робота над втіленням цінностей, уперше закріплених у Декларації незалежності, — ця робота триває, друзі мої, і вона належить усім нам. Вона належить і нашим новим американцям, тим, хто стоїть тут зі мною сьогодні, усім, хто нещодавно отримав американське громадянство. Майже десять років тому я теж відчував те саме, що й ви — радість від того, що я більше не просто ньюйоркець, а американець. Кожен із вас має особливу силу. Силу визначати, що означає Америка».
Образ, представлений Мамдані, звісно ж, наскрізь ідеологічний. Він являє собою спрощену картину, а не чисту правду. Але найважливіше те, що він безпосередньо кидає виклик популістському наративу, про що свідчать істеричні напади правих. У зверненні до нації 4 липня президент Дональд Трамп, очевидно, мав на увазі мера Нью-Йорка, коли, перекрутивши історію, заявив: «Комунізм — смертельна загроза американській свободі. Це найбільша загроза для нашої країни, включно з Першою світовою війною, Другою світовою війною, Перл-Гарбором чи навіть 11 вересня».
Але не менш показовим є й те, що Мамдані також зазнав критики з боку деяких радикальних лівих. У відповідь на його вихваляння Декларації незалежності та Конституції США журнал «Якобінець» опублікував коментар під заголовком: «Спаліть Конституцію ще раз». Як пояснювалося в заголовку: «Конституція не зупинила Трампа — вона зробила його правління вічним».
У таких аргументах, безсумнівно, є сенс. Як показує «Федераліст», головною турботою батьків-засновників було обмеження впливу народу. Саме тому Конституція заснувала колегію вибірників та інші інституційні перешкоди для волі політичної більшості.
Батьки-засновники Америки являли собою олігархічну еліту свого часу. Джордж Вашингтон був одним із найбагатших людей у колоніях. На перших кількох виборах після заснування країни в голосуванні брала участь лише невелика частина громадян. Конституція, яка була документом, що явно належав до англосаксонської протестантської еліти (WASP), захищала рабство. Навіть американці ірландського походження довгий час були відсторонені від важливих посад у державній адміністрації.
Однак для певного напрямку лівих навіть Франкфуртська школа видавалася реакційною змовою. Панівна правопопулістська риторика покладає провину за ідеологію «свідомості» на Антоніо Ґрамші, та особливо на Герберта Маркузе й Теодора Адорно. Тим не менш, деякі ліві, такі як філософ з Університету Вілланова Ґабрієль Рокхілл, відкидають західний культурний марксизм як підтримуваний ЦРУ антикомуністичний рух, покликаний дискредитувати «реально існуючий соціалізм». В обох випадках слід прислухатися до зауваження Жана-Поля Сартра про те, що текст, який піддається критиці з обох боків — будь то Конституція США чи концепція «одновимірної людини» — імовірно, перебуває на правильному шляху.
У цьому контексті промова Мамдані стала чудовим прикладом ідеології в позитивному значенні цього слова. Вона спростовує праве уявлення про США як про елітний бастіон, якому загрожують чужинці, і представляє країну як місце, достатньо сильне, щоб прийняти й дати шанс бідним, експлуатованим і пригнобленим з усього світу. Мамдані бачить саме ту рису, яку праві популісти сприймають як загрозу американській ідентичності — відкритість для чужинців — як джерело американської винятковості. США є багатим символом надії, тому що вони давали з покоління в покоління іммігрантам шанс на успіх.
Звісно, деякі ліві заявлять, що ця мрія — брехня, що пригнічення нижчих верств населення, расових меншин та іммігрантів ніколи не припинялося. Але висувати таке звинувачення — це все одно що стріляти холостим патроном: воно не має жодної сили, окрім як підживлювати самокритику, яка ні до чого не веде. Образ Мамдані, можливо, не відображає всієї, неприкрашеної правди, але він правдивіший, ніж трампівська альтернатива, і він здатний мобілізувати мільйони — як це вже сталося після його обрання.
У цьому й полягає геній Мамдані. Він зробив бідних і знесилених новоприбулих єдиним справжнім втіленням американської мрії. Трампівські популісти — це примітивні провінціали та щасливі раби мегакорпорацій. Сьогодні саме демократичні соціалісти втілюють у собі визвольну сутність американської мрії. Вони і є — справжні американські патріоти.
автор – Славой ЖИЖЕК
