Якщо придивитися до так званої «справи Тимошенко», то стає очевидно: ми давно вийшли з жанру Кафки. Це більше не «Процес», де абсурд лякає своєю холодною логікою. Я про це писав вже. Це вже щось інше – постмодерністський сюжет із елементами артхаусу, де логіка не просто порушена, а навмисно розчинена, деконструйована і виставлена як інсталяція.
Колись усе виглядало знайомо: обвинувачення, слідство, суд – класичний набір інструментів держави. Але з часом ця конструкція почала нагадувати перформанс. Формально справа існує, механізми працюють, документи продукуються. Проте зміст – як у хорошому фестивальному кіно – потрібно або домислювати, або прийняти, що його може й не бути.
У центрі історії – епізод із «передачею коштів», який мав би бути фундаментом обвинувачення. Але чим більше до нього придивляєшся, тим більше він нагадує художній прийом, а не факт. Докази поводяться як персонажі сюрреалістичного полотна: з’являються, трансформуються і зникають, залишаючи по собі лише інтерпретації.
Аудіозапис – той самий «ключовий доказ» – виглядає як об’єкт сучасного мистецтва: усі його обговорюють, але ніхто не може остаточно сказати, що саме він означає і звідки взявся. Натяки на монтаж чи втручання лише додають йому вартості – адже в постмодерні справжність давно не є обов’язковою умовою переконливості.
Процесуальна частина – окремий жанр. Тут правила існують радше як декоративний елемент, ніж як інструмент. Обшуки без належних санкцій, «нічні» дії, формальні дозволи, блокування доказів захисту – усе це виглядає не як порушення, а як стиль. Як режисерський почерк. Як впізнавана естетика «сірої зони», де закон не скасовується, а розмивається.
І саме тут у гру вступає головна героїня. Юлія Тимошенко – політик, який пережив кілька епох української політики і, здається, навчився не лише виживати в абсурді, а й майстерно його використовувати. Її тактика – це не фронтальний удар, а те, що можна назвати «стратегією малих порізів»: повільне доведення ситуації до межі, де сама система починає виглядати гротескно.
Парадокс у тому, що ця стратегія працює не лише проти конкретної справи. Вона поступово роз’їдає саму антикорупційну архітектуру. Кожне процедурне порушення, кожен сумнівний доказ, кожен інформаційний вкид – це ще один поріз, який перетворює інституції з носіїв справедливості на персонажів тієї ж самої вистави.
І ось уже критика лунає не лише зсередини. Європейські юристи, правозахисники фіксують системні порушення, міжнародні та українські інституції висловлюють занепокоєння. Ось відомі європейські юристи-міжнародники з прав людини – Франсуа Зімере, Джессіка Фінель та Каталіна де ла Сота – вважають, що провадження проти Юлії Тимошенко має ознаки політично вмотивованого переслідування одного з лідерів опозиції. Вони подали звернення до чотирьох спеціальних доповідачів Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини (УВКПЛ ООН), у якому детально виклали те, що вони вважають порушеннями.
Авторитетна Харківська правозахисна група також висловлює свої застереження. Те, що мало бути демонстрацією сили антикорупційної системи, поступово стає аргументом проти неї.
У якийсь момент глядач – тобто суспільство – починає втрачати орієнтири. Де тут боротьба з корупцією? Де політична доцільність? Де просто невдала режисура? І головне – чи є ще різниця?
У фіналі ми маємо не вирок і не виправдання, а відкритий фінал у стилі артхаусу. Камера від’їжджає, персонажі залишаються в кадрі, а сенс – як і раніше – вислизає. І, можливо, це і є головний результат: справа, яка починалася як юридичний процес, перетворилася на жанровий експеримент, де право стало лише одним із художніх засобів.
Питання лише в тому, хто вийде з цього кіно переможцем. І чи не виявиться, що єдиний переможець тут – сам абсурд.
автор – Віталій КУЛИК
