Історія майже ніколи не повторюється буквально. Вона повторюється у своїх закономірностях. Саме тому найбільшу небезпеку становлять не окремі порушення закону, а моменти, коли порушення починає сприйматися як допустимий, а інколи навіть схвальний спосіб досягнення державної мети.
Саме це, на мою думку, сьогодні дедалі частіше можна спостерігати в Україні.
Правовий нігілізм не виникає в той момент, коли хтось порушує закон. Закон порушували завжди і всюди. Він починається тоді, коли держава перестає вважати закон власною межею. Коли органи влади, правоохоронні структури та окремі посадові особи починають публічно виправдовувати відступ від правових процедур “вищими інтересами”, “доцільністю”, “надзвичайними обставинами” або “суспільним запитом”.
Ще небезпечніше, коли такі дії стають предметом публічної гордості.
Замість пояснення, чому було дотримано всіх вимог закону, дедалі частіше лунають пояснення, чому закон можна було обійти. Замість демонстрації професіоналізму демонструється готовність діяти “будь-якими методами”. І що більш резонансною є справа, то частіше суспільству пропонують оцінювати не законність процедури, а політичну або моральну доцільність результату.
Саме в цей момент право перестає бути системою правил. Воно починає перетворюватися на систему винятків.
Цей процес надзвичайно підступний. Спочатку винятки робляться щодо тих, кого більшість суспільства вважає безумовно винними. Потім — щодо менш очевидних випадків. А згодом виняток стає новою нормою, яка може бути застосована до будь-кого.
Проблема полягає в тому, що право ніколи не існує “для хороших людей”. Воно існує саме для тих ситуацій, коли емоції підказують зробити навпаки.
Саме тому презумпція невинуватості, право на захист, судова процедура та інші процесуальні гарантії створювалися не для зручності правопорушників, а для захисту суспільства від свавілля самої держави.
Коли держава починає відповідати на можливе порушення закону новим порушенням закону, вона не посилює правопорядок – аона його демонтує!
Особливо небезпечним є те, що подібна практика поступово починає поширюватися далеко за межі правоохоронної системи. Органи влади дедалі частіше оцінюють власну ефективність не через якість державного управління, а через швидкість досягнення бажаного результату. Процедура починає розглядатися як зайва формальність, яка лише заважає працювати.
Але саме процедура і є демократією! Саме процедура і є правовою державою. Коли процедура перестає бути цінністю, перестає існувати й сама правова держава.
Історія України вже проходила подібний етап. У 1990-х роках правовий нігілізм поступово призвів до явища, про яке сьогодні говорять значно рідше, ніж варто було б.
Влада і кримінал почали існувати не паралельно, а спільно. Спочатку це були ситуативні контакти. Потім — взаємна вигода. Згодом — кадрове переплетіння, спільні економічні інтереси, використання державних інституцій як інструменту приватного впливу.
Саме тоді закладалися значною мірою ті принципи функціонування державної машини, наслідки яких Україна долає й досі.
Сьогодні дедалі більше ознак свідчить про початок другої ітерації цього процесу. Її особливість полягає в тому, що вже не окремі представники кримінального середовища інтегруються у владу. Натомість сама злочинна логіка починає проникати у механізми державного управління.
Різниця принципова:
– Коли кримінал проникає у владу, ще залишається шанс очистити владу;
– Коли ж кримінальні методи стають нормою самої влади, очищення потребує вже вся система.
Найнебезпечніше, що цей процес майже завжди відбувається під правильними гаслами:
– Боротьба з корупцією;
– Боротьба з ворогом;
– Забезпечення безпеки;
– Підвищення ефективністі державного управління тощо.
Усі ці цілі можуть бути абсолютно правильними. Але якщо для їх досягнення дозволяється системне нехтування законом, то держава поступово починає втрачати головну відмінність від тих, із ким вона декларує боротьбу.
Історія переконливо свідчить: держави руйнуються не тоді, коли в них зростає злочинність!!! Вони руйнуються тоді, коли злочинні практики стають способом функціонування самої держави!!!
Саме тому головне питання сьогодні полягає не в тому, чи є окремі порушення. Головне питання полягає в тому, чи залишається закон обов’язковим для самої влади. Бо якщо відповідь на це питання стає негативною, правовий нігілізм уже перестає бути юридичною проблемою. Він стає моделлю державного управління. І тоді ризик полягає не лише у втраті довіри до судів, правоохоронних органів чи інших інституцій – ризик полягає у втраті самої державності як системи, заснованої на праві!
Саме тому сьогодні Україні потрібне не стільки посилення репресивних можливостей держави, скільки повернення до простого принципу: закон є межею, однаково обов’язковою для пересічнрго громадянина, чиновника, правоохоронця, прокурора, судді та політика.
Коли ця межа остаточно зникне…
автор – Юрій ГАВРИЛЕЧКО,
