Йде дванадцятий рік війни Росії з Україною. П’ятий — повномасштабного вторгнення. Чому влада забула, яку кількість автоматів вона змушена була видати в Києві, щоб український народ, захищаючи себе, захистив її також? Вони боялися тоді. Ми воюємо вже дванадцятий рік з Росією, а ціла половина народу України цього факту ще не усвідомлює? Чому державний апарат, при двох останніх президентах, не довів до свого народу цю страшну істину?
Парадокс. Збройні Сили України зараз, на п’ятий рік кривавої бійні, є гордістю українського народу і стали гордістю всього вільного світу планети Земля. Чому Держава, в якій український народ проживає, захищає рабство і плодить своїм існуванням рабство сталінської моделі зразка 1937 року? Державний апарат примусу — суди, прокуратура, поліція — стоїть псом Цербером над українським народом на сторожі сліпої покори, страху і потворного кривляння. Прірва між життям народу та діями його держави може стати тим тектонічним розломом, який може забрати з собою в провалля небуття і український народ, і українську державність.
Український народ у боротьбі за своє існування живе в крові. В окопах, дуже часто в лисячій норі, по місяцю, два, три і більше. Його, часом, гріють лише окопні гниди і надія, що колись він зможе побачити сонце і своїх рідних. Чи так живуть представники верховної влади України? І чому їх відгодовані ситі сідниці гріють лише «гроші Крупи»?
Основний запит українського народу до своєї держави — це запит на соціальну справедливість. І вже не має значення, хто винуватий? А має значення відповідь на питання: куди йдемо? Українська державність сліпо «мавпує» сталінський режим зразка 1937 року «старшого брата», з яким воює. Нам тільки загороджувальних загонів не вистачає. А що ви думаєте, по факту в нас їх не було і немає? Наївні ви люди.
В Україні існує ряд нагальних проблем, які держава, її президент, ну аж ніяк вирішувати не хочуть. Не хочуть, чи не можуть? Рівень невігластва, або нерозуміння необхідності термінового вирішення їх сягає критичного осмислення в питанні адекватності державних мужів. Вони, що повністю втратили здоровий глузд? Добре. Але втратити інстинкт фізіологічного самозбереження?
Механізм підриву авторитету Збройних Сил України Офіс Президента створив своїми руками через ЗМІ, своїх ботів та ботоферми. Важко оцінити рівень цієї підлості. Настав час надати цьому явищу персоніфіковане ймення. Це «граблі Януковича». В Україні існує Закон за номером 1835 від 22.06.2006 року про створення Громадських формувань для Охорони Громадського Порядку (ГФОГП) на допомогу поліції та прикордонникам у забезпеченні правопорядку, охорони кордону. ГФ діють з метою підтримки правопорядку в місцях, де держава не може забезпечити свою присутність. У народі цей Закон називають «законом про «тітушок»».
На дванадцятий рік війни з Росією, на п’ятий рік повномасштабної, на дванадцятий рік Великого Майдану сучасній владі вдалося відродити це явище в найогиднішій, блювотній формі. Приблизно десь з осені 2025 року і по нинішній час загони «тітушок» у камуфляжній формі, з посвідченнями члена ГФОП, одночасно по всій Україні вечорами і вранці почали ганятися за вільними громадянами України і вимагати гроші за нездачу в ТЦК!
Тих, хто не міг відкупитися, здають у ТЦК. А поліція? Вона в Україні зараз по факту невинне ягнятко. «Я не я, і хата не моя!» ТЦК теж потирає руки. План по відправці сліпих, глухих, німих, розумово відсталих на фронт виконується. Галочка ставиться. А СБУ де? Ні, не та, що воює. Цим — низький уклін і шана. А та, що тут сидить! І чекає команди «Фас!» від господаря.
ТЦК не мобілізує амбалів-тітушок на війну. Тітушки розводять народ під страхом негайної фізичної розправи на хабарі.
Поліція чекає, чим це все закінчиться. Сутність цієї структури — служити владі. Будь-якій. Ви знаєте, скільки працівників поліції в Маріуполі перейшли на бік ворога? Це іспанський сором держави. А влада почервоніла, чи зробила висновок з цієї зради «ментів», що давали присягу на вірність українському народу, а зараз воюють проти нього?
Вгадай, народ, тінь якого персонажа стоїть за організацією та координацією цих дій «тітушок» після того, як славнозвісний персонаж української драми та іспанського водевілю пан Портнов переплив річку Стікс? Квест на кмітливість та Пам’ять Майдану.
Міні-притча. Все життя вівця боялася вовка. З’їв вівцю пастух. Так і в нашому житті. Воюємо з чужими, а зраджують свої.
«Я завжди думав, що кожна людина проти війни. Потім дізнався, що є такі, які за. Особливо ті, яким не потрібно йти на війну самим» (Еріх Марія Ремарк).
На фронті ще є кістяк мирних людей, які стали Воїнами Світла світового масштабу. Які воюють «повномасштабку» п’ятий рік. Добровольці, мобілізовані. Контужені, поранені, зморені, замучені хронічним безсонням. Припустимо, що ці Воїни Світла на силі волі, на стертих зубах, на останньому терпінні ще рік відвоюють. А потім вони піднімуть голови і повернуть свій погляд назад. Ворог п’ять років у них перед очима. А що ж робиться у них за спиною? З жахом для себе засвідчать той факт, що п’ять років свого життя вони віддали не тільки за збереження свого роду, народу, своїх рідних від фізичного знищення ворогом, а ще й на відгодівлю ситих поросят за рахунок народу і державного корита. На кшталт Тетяни Крупи і різних Міндічів. І які не понесли ніякого покарання. І таких «круп і міндічів», як цуценят, не битих. І що зроблять ці воїни, які п’ять років щоденно, щомиті заглядали в очі небуття? А вони можуть повернути свої очі і трохи раніше.
СЗЧ. Ця проблема почала виникати вже з червня 2022 року. У головах ряду депутатів (саме тих людей, які чомусь не бажають воювати самі) виник законопроєкт, суть якого — посилення кримінальної відповідальності воїнів за невиконання наказу без суду і слідства. Аж до розстрілу. Благо тоді Верховна Рада зарубала цю ініціативу.
На п’ятий рік війни по факту більше двохсот тисяч громадян України перебуває в статусі СЗЧ. Українська влада з великого дуру у вирішенні цього питання сплела нагайку страху для залякування власного народу! У вигляді кримінального «погоняла».
Кінетична психічна енергія цих двохсот тисяч знаходиться зараз у відносному стані спокою. Той, хто очолить вектор напряму цієї психічної енергії, може визначити стратегію чи розвитку, чи занепаду України. Влада, вже як завжди, ще глибше засунула свою страусину голову в пісок.
Наразі, як завжди, український народ знаходиться в цейтноті обмеження часом для свого спасіння. Негайно зробити вибір між двома, вже дилемними питаннями: Хто винуватий? Що робити?
Убік: Що робити? З ситого місця київських урядових пагорбів ці проблеми без народу вже не вирішити. Наближається час, коли народ напряму, захищаючи себе згідно з Конституцією України, статті 5, почне здійснювати свою владу «безпосередньо», не делегуючи свої повноваження через органи державного управління. Буде виставляти такі претензії до своєї влади в такій формі, що вже ніяке каяття державних мужів їм не допоможе. Так що робити?
- Негайно припинити бусифікацію вільних громадян України бандитськими загонами «тітушок» під виглядом «громадських формувань» (ДФТГ чи ГФОГП).
- Негайно мобілізувати цих «спортсменів» на виконання ними свого обов’язку по захисту Батьківщини.
- Терміново розробити механізм демобілізації воїнів ЗСУ з прозорою адекватною схемою соціальної справедливості їх заміни.
- Амністія воїнів, що пішли в СЗЧ, у тих випадках, коли факт СЗЧ не носить факту здійснення кримінального злочину.
Народне вирішення цієї проблеми повинно бути етично радикальним та дієвим. Для повернення воїнів у стрій захисників Вітчизни. Для цього потрібно створення кластерів навчально-методичних центрів невійськового характеру для швидкого виявлення та визначення професійних навичок мирного характеру громадянина України. Сума його вмінь та навичок, надбаних за мирного життя, повинна максимально ефективно перетекти в суму вмінь і навичок військової професії для максимальної ефективності його як воїна.
Щоб радіоінженер з двома лінзами замість очей, мирний фах якого в сучасній війні на вагу золота та платини його фізичної ваги, не потрапив у штурмовий загін якогось дебільного, але фізично сильного і розумово відсталого «матька». А таких «матьків», на жаль, ще в наших військах — греблі гати.
Лише потім проходження курсу БЗВП на базі того корпусу, куди визначився сам боєць.
Остерсько-гончарівський центр солдатської підготовки, навчальна методика якого — калька часів Радянського Союзу: дресура сліпого виконання наказу командира за принципом «Я — начальник, солдат — дурак», — повинен згинути з радарів сучасної військової підготовки воїна вільної України. Той, хто пройшов жахи цієї «учебки» навіть за часів Радянського Союзу, розуміє тупик методики такої підготовки солдата.
Наша влада «п’яти ефективних менеджерів» постійно наступає на “граблі Януковича”. Невігластво та некомпетентність «п’яти ефективних менеджерів» досягли таких висот державного ідіотизму, що вже навічно вп’яні в спадкову пам’ять українського народу мемами «ґяйця по 17 гривень», «весільні мавіки», «какая разница». Це могло бути смішним, якби не було так печально. Головне, щоб не було фатально трагічно.
Що потрібно робити владі. Перше. Перестати брехати собі. Друге. Перестати брехати собі й народу. Третє. Перестати брехати собі, людям, своїй совісті. Якщо вона є насправді.
Четверте. Чиновникам всіх рівнів, депутатам всіх рівнів знати як «Отче наш» статтю 5 Конституції України, яка гласить: що Народ України здійснює свою владу безпосередньо, через органи державного управління, органи місцевого самоврядування. І що первинне в цьому постулаті — слово «безпосередньо».
Далі. Стояти на колінах в кутку на гороху, пшениці, кукурудзі і молитися щоденно, щомиті, щоночі за здоров’я Воїна Світла — солдата ЗСУ.
А поки що ми всі — над прірвою. В брехні.
Синиця Дмитро Дмитрович.
Сільський учитель на пенсії.
Голова ГО «Громадський рух ініціативної молоді «Фенікс».
Автор повістей «Гаврик», «Сяйво Воркути».
