Популістська невразливість: міф Орбана. Зарозумілість повалює угорського «сильного лідера» — на користь усіх, хто цінує свободу.
Можливо, Джей Ді Венсу варто було б наступним відвідати Білорусь. Або Словаччину. Або Сербію. Тамтешні продемократичні сили були б у захваті. Відверта, але позбавлена фактів підтримка Віктора Орбана з боку віцепрезидента США (коротко: герой, якого атакують глобалісти) проклала шлях до поразки угорського прем’єра на недільних парламентських виборах.
Це було не просто приниження для Орбана та його оточення, чий патріотичний пафос приховував жадібність, некомпетентність, бандитизм і зраду. Це також приголомшливий удар по їхніх покровителях. Дональд Трамп, Володимир Путін та Сі Цзіньпін удавали, що захоплюються Орбаном. Але насправді їм подобалося, що він перетворив Угорщину на трамплін для атак на Європейський Союз. Результат — завершення 16 років перебування при владі — означає, що ухвалення рішень у Брюсселі негайно стане простішим.
Більше грошей для України. Більша єдність у відносинах із Кремлем, із Комуністичною партією Китаю та з адміністрацією Трампа. Поразка Орбана також є повчальною для всіх у Польщі, Словаччині чи Чехії, кого приваблює подібна антибрюссельська, протрампівська позиція. Александр Вучич у Сербії (де президентські вибори очікуються наприкінці 2027 року) та оточення Олександра Лукашенка в Мінську (лютий 2029 року) також зроблять висновки.
Новому уряду доведеться багато зробити для демонтажу величезної комерційно-адміністративно-медійно-судово-політичної машини, створеної з 2010 року. Цікаво буде побачити, що робитимуть ключові фігури цієї системи, коли їхні «теплі місця» зникнуть. Щедра гостинність розпалювала іноземний інтерес до їхнього претензійного псевдоконсерватизму. Тепер це різко зменшиться. Щойно систему правосуддя буде очищено, прокурори почнуть ставити незручні запитання. Цікаво буде з’ясувати, скільки коштів угорських платників податків було спрямовано на фінансування операцій впливу в інших західних країнах і хто був їхніми бенефіціарами. Тіньові структури, такі як Міжнародний інвестиційний банк — релікт радянської епохи, що базувався в Будапешті, — також заслуговують на розслідування.
Бригада російських «брудних трюків» зі своїми провокаціями та страшилками знову зазнала невдачі — так само, як і на парламентських виборах у Молдові у вересні 2025 року. Пишномовна підтримка з боку адміністрації Трампа, яка бачила в Орбані спорідненого за духом неліберального політика, що порушує правила, виявилася або марною, або навіть контрпродуктивною. Не переконали виборців і нібито економічні вигоди від особливого партнерства Угорщини з Китаєм.
Результат є також ударом для євроскептиків, які побоюються, що технологічні зміни та економічні потрясіння означають неминучість того, що безжальні популісти «танцюватимуть на могилі» ліберальної демократії. Передусім, Орбан не сфальсифікував вибори. І швидко визнав поразку. Попри ерозію медіа та інших свобод в Угорщині під час його правління, він усе ж дотримався найважливіших правил демократичної гри. Той радикальний ліберальний активіст, яким я так захоплювався наприкінці 1980-х, сильно змінився. Але, можливо, не повністю.
Головний урок для песимістів полягає в тому, що активна кампанія ефективніша за скарги. Орбан вигравав попередні вибори передусім тому, що опозиція була роз’єднана, дискредитована своїм минулим, самовпевнена й лінива. Вона віддавала перевагу боротьбі з урядом через статті в прихильних іноземних медіа, а не наполегливій роботі всередині країни.
Орбан давно експлуатував культурні війни, антимігрантські настрої та національну параною. Але це не єдине, що хвилює виборців. Його найслабшим місцем були результати його правління. Угорщина біднішала. Державні послуги погіршувалися. Корупція зростала. Найсильнішою стороною переможної опозиції була не підтримка з Брюсселя (чи Києва, чи Давоса), а їхній красномовний, переконливий і працьовитий лідер Петер Мадяр та його енергійна команда. Варто звернути увагу на ймовірну нову міністерку закордонних справ Аніту Орбан (не родичку Віктора).
Угорщина показує, що коли основні демократичні сили об’єднуються і діють узгоджено, вони можуть перемогти. Цей урок має відгукнутися по всій Європі. Можливо, він навіть дійде й до Сполучених Штатів.
Автор – Едвард ЛУКАС, політичний оглядач (Лондон)
13 квітня 2026 року
переклад ПолітКом
