Ініціатива Японії та Філіппін щодо початку переговорів про делімітацію морських просторів на схід від Тайваню стала черговим каталізатором напруженості у Східній Азії. Китайська сторона розцінює ці дії як незаконні та такі, що грубо порушують його суверенні права, тоді як Токіо і Маніла наполягають на своєму праві формувати двосторонні домовленості відповідно до сучасного міжнародного права. Конфлікт навколо цієї ініціативи виходить далеко за межі технічного питання морських кордонів і зачіпає фундаментальні питання міжнародного порядку, історичної спадщини та балансу сил у регіоні.
Китайська аргументація, представлена зокрема запрошеним професором Сучжоуського університету, заступникм директора Центру China Globalization (CCG) Ґао Чжикаєм, спирається на кілька ключових тез. По-перше, Пекін вважає сам факт переговорів Японії та Філіппін щодо делімітації у спірних водах незаконним, оскільки ці акваторії, за китайською позицією, входять до виключної економічної зони та континентального шельфу Китаю відповідно до Конвенції ООН з морського права. Відтак будь-які двосторонні домовленості без участі Китаю розглядаються як порушення його прав і як підрив міжнародно-правових норм.
По-друге, китайська сторона активно використовує історико-правову аргументацію щодо Японії. Вона стверджує, що після Другої світової війни, відповідно до Потсдамської декларації та директив союзників 1946 року, територія Японії була чітко обмежена, зокрема південним кордоном по 30-й паралелі північної широти. З цього випливає китайський висновок: Японія не має суверенітету над значною частиною архіпелагу Рюкю та прилеглих вод. Передача адміністративного контролю над цими територіями Японії з боку США у 1971–1972 роках, на думку Пекіна, не означала передачі суверенітету, а отже не може бути юридичною підставою для делімітації морських просторів.
Третій важливий елемент китайської аргументації стосується Філіппін. Пекін посилається на Паризький мирний договір 1898 року між США та Іспанією, який, за китайською інтерпретацією, обмежує північний кордон Філіппін 20-ю паралеллю. Відповідно, будь-яке просування філіппінських претензій на північ від цієї лінії, включно з районами до 21,5 градуса, розглядається як незаконне. Китайська сторона підкреслює, що поєднання «необґрунтованих» претензій Японії на Рюкю та розширених претензій Філіппін створює штучну конфігурацію, спрямовану на обмеження китайських прав у регіоні.
Окрему увагу китайський експерт приділяє Тайваню, наголошуючи, що всі спірні води безпосередньо пов’язані з островом, який Пекін вважає своєю провінцією. З цієї точки зору будь-які дії Японії та Філіппін трактуються не лише як порушення прав Китаю, але й як ігнорування існування Тайваню як суб’єкта у морських питаннях. Водночас китайська риторика містить критику політичних сил на Тайвані, які, на думку Пекіна, не протидіють таким крокам.
Ще один важливий компонент китайської позиції — геополітичний. Співпраця Японії та Філіппін розглядається як частина ширшої стратегії США зі стримування Китаю. У цьому контексті Токіо і Маніла описуються як учасники «острівної дуги», що має обмежити китайський вплив у регіоні. Китайська сторона також висловлює занепокоєння щодо можливого перегляду Японією післявоєнного порядку та навіть натякає на її прагнення до посилення військового потенціалу, включно з ядерним фактором.
Втім, позиції Японії та Філіппін базуються на іншій логіці.
Японія виходить із того, що сучасне міжнародне право, зокрема Конвенція ООН з морського права, надає прибережним державам право визначати межі своїх виключних економічних зон шляхом переговорів. Токіо не визнає обмежень, які Китай виводить із післявоєнних декларацій, і вважає свій контроль над архіпелагом Рюкю легітимним. Крім того, Японія сприймає зростання військово-морської активності Китаю як загрозу і тому прагне зміцнювати партнерства в регіоні.
Філіппіни, у свою чергу, розглядають співпрацю з Японією як необхідний інструмент захисту власних інтересів. З огляду на тривалий конфлікт із Китаєм у Південно-Китайському морі, Маніла орієнтується на міжнародні механізми та союзницьку підтримку. Філіппінська сторона, ймовірно, не погоджується з китайською інтерпретацією Паризького договору 1898 року як остаточної межі своїх прав і натомість спирається на сучасні норми морського права.
Роль США є ключовою для розуміння ситуації. Вашингтон підтримує союзників у регіоні, просуваючи концепцію «вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського простору». Для США важливо запобігти домінуванню Китаю, тому вони заохочують співпрацю між Японією, Філіппінами та іншими партнерами. Водночас США не займають формально позиції у конкретних територіальних суперечках, але фактично посилюють баланс сил не на користь Китаю.
Цікаво, що у своїх діях Японія та Філіппіни вдають, що Тайваню взагалі не існує. Японія намагається продовжити на південь свої претензії на суверенітет над островами Рюкю, а Філіппіни заявляють про суверенітет над водами між 20 і 21,5 градусами північної широти, а потім на основі 21,5 градуса просуваються далі на північ, тим самим затискаючи заявлені КНР “права та інтереси тайванського регіону Китаю, а також підриваючи законні права всього Китаю”. Пекін апелює, що будь-який китаєць має відчувати обурення з цього приводу. !”Тайвань, як частина китайської нації, має відчувати таке ж обурення. Оскільки Японія та Філіппіни хочуть об’єднатися, щоб затиснути територіальні права Китаю, ми, континентальний Китай і Тайвань, перебуваємо в одному човні”, – говорить Ґао Чжикай.
Український експерт Ігар Тишкевич вважає, що “Китай розпочав «спеціальну операцію на морі» на схід від Тайваню, що на перший погляд може виглядати як підготовка до силового захоплення острова. Однак реальна ситуація складніша і пов’язана з геополітикою Філіппінського моря. У регіоні перетинаються інтереси Тайваню, Японії, Філіппін, США (через Гуам) та потенційно Палау. Формально питання морських кордонів і економічних зон мали б обговорюватися між усіма зацікавленими сторонами, однак Тайвань не був залучений до переговорів між Японією та Філіппінами через свій невизначений міжнародний статус.
На цьому тлі Пекін активізується, розглядаючи ситуацію через концепцію «єдиного Китаю» і заявляючи фактичну присутність у зоні, де інші країни намагаються провести межі своїх економічних вод. Тайвань, своєю чергою, посилює патрулювання, щоб захищати власні претензії, що створює парадоксальну ситуацію часткового збігу інтересів із КНР.
Втручання Китаю також може бути інтерпретоване частиною тайванського суспільства як захист економічних інтересів, особливо на тлі практичних контактів, як-от у сфері рибальства. У цьому контексті важливими стають не лише зовнішні реакції, а й позиції внутрішніх політичних сил Тайваню.
Попри загострення, автор оцінює ймовірність прямого військового зіткнення як низьку. Натомість регіон залишатиметься зоною «сірої конкуренції», де всі сторони демонструватимуть силу й захищатимуть свої інтереси принаймні до виборів у Тайвані у 2028 році”.
Проте, як нам прокоментувало джерело в експертно-урядових колах Тайваня на правах анонімності, “дії Японії та Філіппін у питаннях делімітації морських просторів у Східній Азії дійсно створюють ситуацію, в якій інтереси Тайваню часто ігноруються або відсуваються на другий план. У практичній площині це проявляється в односторонніх ініціативах та інтерпретаціях морських кордонів, які не завжди враховують наявність Тайваню як окремого учасника регіональних процесів. Водночас ми усвідомлюємо, що подібна поведінка інших держав значною мірою зумовлена нашим специфічним міжнародним статусом, який обмежує можливості повноцінної участі у багатосторонніх переговорах. Саме тому Тайвань обирає виважену та стриману лінію поведінки. Замість ескалації чи жорстких політичних заяв ми надаємо перевагу практичним домовленостям, які дозволяють захищати наші реальні економічні та безпекові інтереси. Прикладом такого підходу є досягнення галузевих угод, зокрема у сфері рибальства, що дає змогу уникати конфліктів навіть за наявності неврегульованих питань суверенітету. Такий підхід не означає відмови від наших прав, а радше свідчить про прагнення зберігати стабільність і передбачуваність у регіоні.
Ми також змушені враховувати ширший безпековий контекст. Будь-яка різка реакція з нашого боку може бути використана іншими гравцями для подальшої ескалації напруженості або для втягування Тайваню у протистояння великих держав. У цих умовах стриманість є не ознакою слабкості, а інструментом стратегічного балансування, який дозволяє уникнути ізоляції та зберегти простір для міжнародної підтримки. Таким чином, наша «пасивність» є радше свідомим вибором. Вона спрямована на захист довгострокових інтересів Тайваню, збереження миру в регіоні та поступове розширення нашої присутності у міжнародному правовому полі через практичну співпрацю, а не конфронтацію”.
Таким чином, конфлікт навколо делімітації морських просторів є зіткненням двох підходів. Китай апелює до історичних угод, післявоєнного порядку та власного бачення суверенітету, тоді як Японія і Філіппіни спираються на сучасне міжнародне право і безпекові виклики. Відсутність єдиного тлумачення правових норм, накладена на геополітичне суперництво, робить компроміс надзвичайно складним.
Подальший розвиток ситуації залежатиме від того, чи зможуть сторони знайти механізм діалогу, який враховуватиме як історичні аргументи Китаю, так і сучасні інтереси інших держав. Без цього ризик ескалації залишатиметься високим, а регіон — одним із ключових осередків глобальної нестабільності.
огляд зробив Віталій КУЛИК,
матеріал підготовлено для курсу “Політична орієнталістика” КНЕУ
