Нормалізація війни вимагає не поховання міжнародного права, а його термінового переосмислення — і Європа має очолити цей процес.
Щоб запобігти великій війні, міжнародне право потрібно модернізувати й зміцнити, а не списувати як жертву реальної політики. Дедалі частіше публічні дискусії визначає позиція, що міжнародне право є добрим і правильним лише тоді, коли збігається з власними інтересами — і його можна, а то й слід ігнорувати, якщо воно заважає покарати «зло» або служить чужим цілям. Через зневагу до міжнародного права, яку демонструють не лише Путін, Хаменеї та Сі Цзіньпін, а й Нетаньягу та Трамп, воно тепер виглядає настільки неефективним, що деякі коментатори оголошують його застарілим — мовляв, ідея хороша, але непридатна для реального життя. В одному з матеріалів Der Spiegel головний редактор пише, що це цивілізаційний прогрес — можливість ліквідовувати «злих» глав держав із мінімальними супутніми втратами. Залишається лише визначити, хто вирішує, що є добром, а що злом.
Але чи не виправдовує можливе звільнення іранського народу та регіону від жахливого режиму застосування військової сили? Хто не був би спокушений у такому випадку відсунути міжнародне право на другий план? І хто захоче ризикувати бути запідозреним у підтримці тегеранських катів, захищаючи його? Навіть якщо, як можна сподіватися, війна швидко завершиться і приведе до менш жорстокого режиму, це все одно одностороннє застосування сили, у якому США навіть не спробували сформувати міжнародну коаліцію підтримки. Очевидно, що Ізраїль і США прагнуть усунути чинний режим, послабити Іран як регіональну силу та відтіснити своїх імперських конкурентів — Китай і Росію. Це не інтервенція, заснована на принципі «відповідальності захищати». Звільнення іранців — у кращому разі побічний ефект. У гіршому — результатом стане розпад держави, громадянська війна, втеча та вигнання. У будь-якому разі цей напад ще більше знизив поріг для вибору війни як засобу розв’язання проблем.
Швидкі перемоги породжують зарозумілість — віру, що світ можна перебудувати військовою силою відповідно до власних інтересів. Видатні та менш видатні полководці — від Олександра Македонського до Чингісхана, Наполеона і аж до Гітлера — піддавалися цій ілюзії. «Дуже стабільний геній» у Білому домі та його однодумець у Тель-Авіві ризикують повторити ту саму помилку. Газа перетворена на руїни, «Хезболла» розгромлена, сирійська армія знищена, Асад у Москві, ядерна програма Ірану зруйнована, Мадуро викрадений, Куба без нафти, Хаменеї мертвий, повне панування в повітрі над Іраном і Ліваном — здається, що Трамп і Нетаньягу досягають усього. Ніхто не може протистояти їхній військовій силі. На відміну від Путіна, чия армія застрягла в окопній війні, вони здобувають одну блискавичну перемогу за іншою.
Канцлер Мерц заявляє, що Німеччина прагне створити найсильнішу конвенційну армію в Європі та взяти на себе лідерську роль. Він вважає, що роль можливе лише тоді, коли говориш мовою сили. Історично військова міць не принесла Німеччині користі. Об’єднання — цей мирний успіх — стало можливим, тому що Німеччина відмовилася від силової політики в договорі «Два плюс чотири». Відмова від ядерної зброї та скорочення армії заспокоїли сусідів. Мирна позиція стала єдиною ефективною стратегією після Сталінграда та Освенцима.
Той, хто вважає, що «Zeitenwende» вимагає будувати майбутнє через військову силу, має прямо сказати, що це означає розрив із договором «Два плюс чотири». Найсильніша армія потребує понад 370 тисяч солдатів, а справжня автономія неможлива без ядерної зброї.
З огляду на готовність Путіна порушувати міжнародне право — і також Трампа — потрібно зміцнювати європейську оборону, а не німецьку військову потугу. І це має поєднуватися з заходами довіри та немілітарними формами впливу.
Альтернатива співіснуванню держав у межах міжнародного права — гонка озброєнь, яка рано чи пізно призведе до війни. Лише оптимісти можуть вірити, що нова гонка завершиться мирно.
Сьогодні військові атаки нормалізуються. Їх виправдовують тим, що міжнародне право не змогло зупинити тероризм чи диктатури. Але висновок, що його слід замінити силою, — це не реалізм, а фаталізм.
На практиці держави не завжди дотримуються міжнародного права. Великі держави не визнають міжнародні суди, а постійні члени Ради Безпеки мають право вето. Це робить право безсилим.
Проте його принципи створили самі великі держави після 1945 року. Воно поєднує максимум (мир) і мінімум (запобігання світовій війні). Його мета — зробити війну політично неприйнятною.
Немає альтернативи світовому порядку, заснованому на суверенітеті та правилах. Альтернативи — світова імперія або постійна конфронтація блоків.
Ті, хто відмовляється від спільних правил і обирає силу, ведуть світ до варварства.
Європа має діяти: зміцнити інтеграцію, об’єднати політики, створити альянс демократичних держав, підтримати Україну та запропонувати альтернативу авторитарним режимам.
Але жодна держава не може захищати міжнародне право, якщо сама його порушує.
У перспективі ООН потрібно реформувати. Один варіант — добровільне виконання рішень Генасамблеї, якщо їх підтримують 80% країн і 50% населення світу.
Важлива боротьба зараз відбувається в США. Доля світу залежить від внутрішньої політики Америки. Перемоги Трампа зміцнюють його, поразки — послаблюють.
Європа повинна підтримувати тих у США, хто виступає проти нього.
Міжнародне право — це цивілізаційна альтернатива війні. Його важко уявити без США — тому не можна залишати американців наодинці.
автор: Франк ГОФФЕР — позаштатний директор онлайн-акаадемії Глобального університету праці.
27 березня 2026
переклад ПолітКом
