Центристів часто сприймають як безхребетних компромісаторів, які за будь-якої нагоди прагнуть згладжувати політичні суперечки й уникати конфліктів. Та цей звичний образ уже не відповідає реаліям сучасної політики. Останні десятиліття засвідчили появу екстремізму центру – або ж войовничого центризму.
Войовничі центристи – це не захисники поміркованості та компромісу. Вони наполегливі, жорсткі й готові вдаватися до авторитарних та технократичних методів, аби послабити чи навіть усунути своїх популістських опонентів.
Войовничий центризм не слугує жодному великому проєктові й не обіцяє суспільних змін. По суті, він прагне лише зберегти крихке статус-кво. Але заради цих скромних цілей він готовий на все. Не довіряючи власній здатності переконувати, войовничий центризм сприймає народний суверенітет не як джерело легітимності, а як загрозу. Політичні суперечки більше не вважаються живою кров’ю здорової демократії – їх трактують як ризик, який треба нейтралізувати, а де можна – й усунути.
Найвиразніше ця тенденція простежується в Європі, яка стала своєрідним полігоном для випробування методів войовничого центризму. Останніми роками центристські еліти дедалі легше ставляться до перенесення виборів, скасування їхніх результатів або відсторонення кандидатів від участі у виборчому процесі – і все це в ім’я захисту демократії. Войовничо-центристську позицію чітко висловила Желіке Чаки з Центру європейських реформ. Коментуючи нещодавнє відсторонення кандидатів у Франції та Румунії, вона зауважила: «Відсторонення кандидатів від участі у виборах може бути юридично виправданим способом захисту демократії від антидемократичних сил». Інакше кажучи, демократію, можливо, доведеться захищати від самих виборців.
Після скасування президентських виборів у Румунії Тьєррі Бретон, французький єврокомісар із питань внутрішнього ринку (2019–2024), самовпевнено заявив: «Ми зробили це в Румунії й, безперечно, зробимо це в Німеччині». І вони справді цим займаються в Німеччині: членам правої партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) заборонили брати участь у майбутніх виборах мера в місті Нідер-Ольм після того, як місцева влада запровадила обов’язкову декларацію, що виключає кандидатів, пов’язаних з організаціями, які міністерство внутрішніх справ землі вважає екстремістськими. Своєю чергою, німецький уряд дозволив органам безпеки класифікувати AfD як «екстремістську» – це можливий прелюд до повної заборони партії.
Такі втручання рідко подаються як політичні дії. Натомість їх виправдовують мовою законності та технічної необхідності. «Правова війна» (lawfare) стала одним із найулюбленіших інструментів войовничого центризму. Фінансові розслідування щодо популістських партій, які часто завершуються каральними штрафами, слугують для покарання й делегітимації опозиційних рухів, не вступаючи з ними у відкрите політичне протистояння. В Іспанії, наприклад, фіскальний суд наклав на Vox – третю за чисельністю партію країни – штраф понад 1 мільярд доларів за нібито фінансові порушення.
Це частина ширшого відступу від демократичних прав та інституцій. У Британії суд присяжних історично вважався наріжним каменем правової системи. Однак після нещодавньої заяви заступника прем’єр-міністра Девіда Ламмі про скасування більшості судів присяжних, небагато з юридичних гарантій, традиційно передбачених належною правовою процедурою, можна вважати само собою зрозумілими. Як і слід було очікувати, ця ерозія демократичних запобіжників виправдовується не ідеологічними аргументами, а управлінськими міркуваннями кризового менеджменту та ефективності.
Найбільш промовистим критиком цих тенденцій є французький публічний інтелектуал Матьє Бок-Коте, який вбачає в стратегії войовничого центру позбавлення політичних опонентів влади через поєднання цензури та використання надзвичайних заходів. Бок-Коте використовує термін totalitarisme sans goulag («тоталітаризм без ГУЛАГу») для характеристики системи, де формальні ліберально-демократичні інституції терплять нагляд за висловлюваннями, а ті, хто ставить під сумнів проєкт войовничого центризму, зазнають медійного остракізму та адміністративних санкцій.
Окрім права та адміністрування, войовничий центризм значною мірою спирається також на культурну владу. Завдяки її примусовому застосуванню опоненти зазнають естетичного насильства та стигматизації. У Британії використовують низку законів для «захисту» дітей від правих поглядів. Нещодавно колишнього морського піхотинця Джеймі Майкла було визнано «непридатним» для роботи з дітьми після того, як місцева влада виявила, що він опублікував в Інтернеті відео з критикою нелегальної імміграції. Спроби замовчувати людей, які дотримуються «підозрілих» поглядів, систематично здійснюються культурними агентами управлінсько-технократичних еліт.
Етос войовничого екстремізму має потужний вплив на британські школи. Дорослі, які критикують моральний світогляд войовничо-центристського проєкту, ризикують покаранням та остракізмом. На початку грудня вчительці заборонили працювати з дітьми після того, як вона сказала мусульманській дитині, що «Британія все ще є християнською державою». Цей «незлочин» розслідував старший детектив столичної поліції та передав справу до ради із захисту дітей. Формально, звісно, Британія є християнською державою. Її глава – король Чарльз, який також є главою англіканської церкви. Але, схоже, звернення уваги на цей незручний факт може призвести до звільнення з роботи.
У деяких школах дітям кажуть, що Reform (британська політична партія) є крайньо правою партією, а багато її прихильників – екстремістами. В окремих випадках дітей, які висловлюють патріотичні почуття, принижують. В одному з випадків школа в Рагбі відправила дівчинку додому за те, що вона вдягла сукню з прапором Союзу (Union Jack) на День культурного розмаїття. Як зазначав П’єр Бурдьє у своєму магістерському соціологічному есе «Відмінність», «естетична нетерпимість може бути жахливо жорстокою». Коли вона спрямована на дітей, це може створити конформістську групу молоді, яка ставитиметься до будь-якого виклику войовничому центризму зі страхом.
Войовничий центризм набув потужного значення як екстрена відповідь на кризу авторитету технократично-управлінських еліт. Ці дезорієнтовані еліти не мають аргументів, здатних мотивувати, скеровувати й надихати. Їхнє рішення – деполітизувати суспільне життя, перетворюючи політичні конфлікти на технічні питання. Вони покладаються на форму технічного управління, яка зміщує увагу з демократичних представницьких інституцій на використання інституцій, очолюваних експертами, судів, міжнародних організацій, а також медійних та культурних установ.
Войовничі центристи часто напрочуд відверто говорять про свій проєкт. У квітні 2022 року тодішній президент Франції Емманюель Макрон, балотуючись на другий термін, відкрито відрізняв свій «проєкт крайнього центру» як від крайніх правих, так і від крайніх лівих. Цей світогляд має трансатлантичні паралелі. У Сполучених Штатах Томас Фрідман із The New York Times закликав до створення нової «Чайної партії радикального центру». Ті, хто найбільше прагне видавати себе за борців із екстремізмом, дедалі частіше готові вдаватися до крайніх заходів. Вони культивують політику страху перед тим, що вони характеризують як неминучу загрозу демократії з боку популістів, водночас систематично розмиваючи структури демократичного життя.
Войовничий центризм – це спроба створити та розширити надзвичайний стан, описаний Карлом Шміттом. Він прагне зробити це не через драматичний розрив, а через повільний процес буденної нормалізації. Демократія не скасовується, а спустошується. Політичне протистояння не скасовується, а витісняється через процедури. В ім’я захисту демократії войовничий центризм знищує ті самі умови, які колись дарували їй життя.
«Войовничий центризм ставиться до народного суверенітету як до загрози, а не як до джерела легітимності».
автор – Френк ФУРЕДІ – директор MCC Brussels і автор майбутньої книги «Війна проти минулого: Чому Захід повинен боротися за свою історію».
