У неділю 21 червня у Колумбії відбулися президентські вибори. За підсумками підрахунку 99,77% голосів у другому турі президентських виборів у Колумбії переможцем визначено Абелардо де ла Еспріелью — кандидата правих сил. Його результат становить 49,65% голосів, тоді як його опонент, лівий кандидат Іван Сепеда, отримав 48,71%. Відрив між ними є мінімальним — близько 250 тисяч голосів, що робить остаточне затвердження результатів предметом пильної уваги як усередині країни, так і за її межами.
Ці вибори продемонстрували найвищий рівень поляризації колумбійського суспільства за останні чверть століття. Сукупна підтримка двох кандидатів перевищила 84%, що траплялося лише одного разу з початку століття — у 2002 році. Водночас розрив між першим і другим місцем виявився найменшим із 1998 року. Така конфігурація свідчить про глибокий соціальний розкол, який уже не вдасться залагодити стандартними політичними інструментами.
Коріння цієї поляризації сягає подій 2022 року, коли середній клас, розчарований невправним управлінням правих під час пандемічної кризи, масово проголосував за лівого кандидата Густаво Петро. Проте чотири роки лівого експерименту принесли протилежний ефект. Риторика класової боротьби, податкові реформи, що вдарили по кишенях середнього класу, та спроба одержавлення охорони здоров’я, яка обернулася системною кризою, змусили виборців знову змінити свої вподобання.
Феномен де ла Еспріельї полягає в тому, що він зумів запропонувати виборцям просту та зрозумілу концепцію — завершення збройного конфлікту та побудову «країни чудес». Його кампанія була вибудувана навколо емоційного запиту суспільства: гнів і розчарування перетворювалися на нову надію для середнього класу, а страх перед лівими став рушійною силою для старшого покоління та найбільш забезпечених верств. При цьому він майстерно нівелював недоліки власної біографії та слабкі місця своєї програми.
Підтримка де ла Еспріельї демонструє чітку кореляцію з рівнем доходів: якщо серед найбідніших верств за нього голосують менш ніж третина, то серед найзаможніших — понад 80%. Географічний вимір також промовистий: багаті райони півночі підтримують правого кандидата, бідні райони півдня — лівого. У Боготі ця тенденція проявилася найбільш наочно: частка голосів за лівого кандидата падає з 60,6% серед злиденних до 10,3% серед заможних, тоді як у правого — зростає з 29,1% до 80,7% відповідно.
Натомість табір Сепеди зазнав поразки через низку системних прорахунків. Його кампанія виглядала млявою та позбавленою енергії, він відмовився від використання традиційних для латиноамериканської політики методів мобілізації — клієнтелізму та адміністративного ресурсу. Як наслідок, ліві втратили до 584 тисяч голосів, отриманих на парламентських виборах, причому 87% цих втрат зосереджені на Карибському узбережжі. Крім того, явка в районах, де домінує лівий електорат, виявилася нижчою через економічні чинники — бідні верстви часто не мають змоги дістатися до дільниць — та низьку мобілізацію молоді, яка традиційно демонструє апатію до виборчого процесу.
Кампанія Сепеди до другого туру була спрямована на нівелювання розриву. Його нова айдентика майже дослівно копіювала стилістику кампанії центриста Серхіо Фахардо — розрахунок на те, що його прихильники з міських середніх страт можуть стати вирішальною силою. Однак на папері це виглядало як надто складна комбінація: мобілізувати прихильників, залучити адміністративний ресурс і переконати невизначених виборців — усе це потребувало часу та ресурсів, яких у лівого табору вже не було.
Попри відносну перемогу де ла Еспріельї, остаточне затвердження результатів може зіткнутися з викликами. Досвід 2022 року свідчить, що після перерахунку виборів до Сенату ліві додали п’ять крісел — з 15 до 20. Хоча за підсумками першого туру жодних серйозних порушень зафіксовано не було, а перерахунок змінив результати лише на соті частки відсотка, нинішня мінімальна різниця створює простір для юридичних маніпуляцій. Будь-яка зміна на користь Сепеди може поставити під сумнів легітимність виборів.
Подальший розвиток подій залежатиме від того, чи визнає чинний президент Петро поразку свого протеже Сепеди. Якщо цього не станеться, країну чекає новий виток політичної кризи, що може дестабілізувати весь регіон. Якщо ж передача влади відбудеться мирно, Колумбія матиме шанс на стабілізацію. У будь-якому разі, ці вибори стали дзеркалом глибоких суспільних трансформацій, які визначатимуть майбутнє країни на довгі роки, а Латинська Америка знову підтвердила свою репутацію регіону, де політичні сюрпризи є нормою, а не винятком.
Інтрига посилюється ще й тим, що Колумбія є чи не ключевою країною в поширенні впливу США на регіон. Єдина в регіоні країна зі статусом глобального партнера НАТО — з 2017 року, що виражається у військовому співробітництві, допомозі від США, обміні розвідданими тощо. Тож те, що відбувається в Колумбії, є критично важливим для США. Не кажучи вже про те, що Колумбія входить до ТОП-4 за залученням іноземних інвестицій у Латинській Америці (11,5 млрд дол. у 2025 році), основний потік яких надходить із США.
Президент Петро підтримує Кубу на тлі тиску США, критикував міграційну політику Трампа та операцію із захоплення Мадуро. Тому Трамп відверто підтримав кандидата від правих — Абелардо де ла Еспріелью. Якщо де ла Еспріельї перебере владу без надмірної внутрішньополітичної ескалації, Трампу явно заявить про чергову “перемогу” в Латинській Америці.
за матеріалами ЗМІ – огляд Віталія КУЛИКА
