Я знову на фронті. Навколо — тиша між прильотами, яка для контуженого розуму страшніша за канонаду. У цій тиші вилазять питання, від яких не втечеш: як ми будемо жити після війни? За яку саме країну ми боремось? Поки я, інвалід війни, вчу «молодих» тактичній медицині, намагаючись врятувати їхні тіла та розум від м’ясокрутки фронту, у «високих кабінетах» вже готують «зачистку» нашої спільної реальності.
Шукаючи відповіді, я почав читати не блогерів, а законодавчу базу. І мені стало страшно. Під пафосними гаслами про «європейський шлях» вже чітко промальовані контури «Нової України», де для нас із вами, схоже, місця не передбачено.
Глобальний хаб на місці дому
Ми бачимо контури держави, яка перетворюється на високотехнологічний сировинний хаб. Закон №12377 («Про житлову політику») та оновлений Кодекс про надра — це не про реформи. Це про те, що ваш дім у Краматорську чи Слов’янську — лише перешкода на шляху до літію чи газу.
Якщо під вашою землею знайдуть «стратегічний ресурс», ви станете зайвим елементом. Механізми примусового відчуження вже відпрацьовані. Нас готують до того, що Україна буде не для українців, а для глобальних корпорацій, де прибутки виводяться в офшори, а ми залишаємося в епіцентрі екологічного та соціального спустошення.
Ветерани як «біолітій»
Найболючіше — це бачити, як нас, ветеранів, уже «порахували» як ресурс. Нас не збираються повертати до нормального життя. Нас збираються «інтегрувати» як дешеву технічну обслугу для іноземних ліній видобутку.
Інклюзивність 2.0 — це коли ти з протезом і цифровим інтерфейсом керуєш роботом у кар’єрі, бо іншого вибору вижити тобі не залишили.
Мігранти як «нові українці»
Демографічний дефіцит вирішуватимуть не поверненням наших жінок з-за кордону, а завезенням сотень тисяч мігрантів (Закон №14211), які будуть покірними гвинтиками в системі, де «головне — щоб платили».
Питання без відповіді
Я дивлюся на своїх хлопців, що відчайдушно крутять турнікети на своїх кінцівках, і думаю: за що саме прямо зараз тече кров наших хлопців на нашу землю? За право бути заміненими роботами та мігрантами на власній землі? За те, щоб BlackRock та Vanguard управляли нашими надрами через місцевих менеджерів, які називають себе нашою владою?
А може все це просто мої ПТСР-галюцинації, Я ж не політик і не економіст. Я звичайний доктор, який намагається зберігати життя там, де вижити майже неможливо. І я люблю не балаканину блогерів, а суху мову цифр і параграфів, вдивляючись в які, чітко бачу: ми воюємо за суб’єктність нації, а нам готують роль об’єкта для експлуатації.
Але я все ще шукаю можливість вірити. Я пишу це не для того, щоб ми панікували та метушились, а щоб ми не чекали, доки чиновники за нас все вирішать. Мені дуже цікаво, щоб все більше людей розуміли: наше майбутнє зараз крадуть не лише вороги ззовні, а й «архітектори порожнечі» всерединікраїни. Якщо ми не перестанемо співати про «фортецю Бахмут», а почнемо разом будувати «фортецю Україна», нас чекатиме лише красива цифрова пустеля.
автор Олег ФЕСЕНКО, військовий лікар
19.04.2026
