АКТУАЛЬНІСТЬ РЕСПУБЛІКАНІЗМУ

До теорії НЕОРЕСПУБЛІКАНІЗМУ

автор – Дмитро ВІТИК 
 
Передмова
Робота написана практиком продюсером (хоча з політологічною освітою), а не академічним вченим – тому вітається конструктивна (!) критика. Запрошуємо зацікавлених громадян он-лайн чи на зустрічах Клубу «Неореспубліканець» викладений Трактат обговорювати, поправляти, доповнювати, розвивати – словом, доводити до досконалості, таким чином, стаючи спів-творцем ідеології Неореспубліканізму – теорії побудови успішної країни:  https://www.facebook.com/RepublicanClubUA/events .   
 
Епіграфи: 
«Республіканізм розглядається, як приваблива альтернатива ідеології Лібералізму, котрий є «ущербним або непослідовним Республіканізмом», 
так би мовити, «байстрюком оригінально більш досконалої політичної філософії…
 й провали Лібералізму слід розглядати, як наслідок його віддалення 
від свого республіканського коріння», – Мауріціо Віролі, 
один з творців Неореспубліканізму (книга «Республіканізм», 2002)
 
«Неореспубліканська Україна стане законодавцем політичної моди світу», 
– Дмитро Вітик, Клуб «Неореспубліканець» (Київ)

 
Далі до уваги читачів пропонується середній по об’ємності Трактат про Неореспубліканізм з посиланнями на розділи «розлогого» Трактату, які постійно далі поповнюються новими тезами й розділами. 
 
Зміст:
Про Неореспубліканізм. 
Історія успіху Республіканізму. 
Республіканська Свобода. 
Про Права людини й Відповідальність. 
Республіка й Держава.  
Проти домінування «демократичної більшості». Епістократія. . 
Проти домінування партій. 
Меритократія. Парламентський відбір без партій. 
Загальносуспільна ідея Неореспубліканізму. 
Республіканський Інтеграційний центризм. 
Республіканський Конструктивізм.  
Етична суть Республіканізму. Етика Консеквенціалізму.  
Міжнародні стосунки: Інтернаціоналізм, Ідеалізм, Експансіонізм.  
Безпека й Неореспубліканізм. 
 
 
ПРО НЕОРЕСПУБЛІКАНІЗМ 
 
Відразу з приводу назви: на даний момент в світовій політиці Республіканізм не має практичних носіїв. Американські, французькі чи українські, так звані, «республіканці» – є апологетами ідеології Консерватизму. Неореспубліканізм – це відроджена й удосконалена ідеологія Республіканізму, що з античних часів рухав людство вперед – але в адаптованому до сучасності трактуванні. Тому, надалі ми, в основному, будемо користуватися визначенням – Республіканізм (Р.). 
 
Республіканська ідеологія в політиці є невірно трактованою й, по-суті, нереалізованою. А вона є альтернативою право-центристської ідеології консерватизму, котра має корені з аристократичних, клерикальних чи націоналістичних еліт минулого з їх непозбувною нерівністю, що прямо суперечить принципам Р. Республіканізм є альтернативою ліво-центристський соціал-демократії з її високим податковим навантаженням, що стримує інвестиції й знижує ефективність бізнесу, посилює бюрократію й утриманські настрої серед населення. Також Республіканізм є альтернативою ліво-центристської ідеології Лібералізму, що в Україні й світі постійно хворіє популізмом, превалюванням інтересів над цінностями, безвідповідальністю, часто перетворюється на диктатуру «демократичної більшості» й сповзання, власне, до диктатури з цілковитим згортанням демократії. 

 
ІСТОРІЯ УСПІХУ РЕСПУБЛІКАНІЗМУ 
 
Республіканізм (Р.) — політично-правова доктрина та ідеологія правління країною як республікою з акцентом на свободу і громадянську гідність, здійснюване громадянами. Республіканізм завжди протистояв домінуванню: аристократії, монархії, теократії, імперіям, олігархії, охлосу, диктатурі. Переважно успіх супроводжував суспільства, коли вони послідовно керувалися республіканськими ідеями. 
 
Коріння Р. тягнуться ще з античних часів, коли розцвіла культура Стародавньої Греції – власне, республіки в протистоянні древнім тиранам створили велику цивілізацію, а згасла вона, коли там на заміну республіканізму прийшли деспотії. Подібна ситуація була в Стародавньому Римі. В середньовіччі Республіканізм відродився в італійських торгових містах державах, що на Середземномор’ї успішно протистояли навколишнім імперіям. В пізньому середньовіччі й в епоху Відродження був сплеск республіканізму по всій Європі: на півночі успішно розвивалися вільні міста торгового Ганзейської унії; процвітало Магдебурзьке право; маленькі Нідерланди перемогли Іспанську імперію; маленька Швейцарія поборола імперію Габсбургів; британські республіканці скинули віковічну монархію; республіканська Річ Посполита досягла піку своєї могутності; останній успішно протидіяла прото-українська мілітарна республіка – Запорізька Січ. Малі монархії/диктатури на могли протистояти великим імперіям, натомість, з цією задачею цілком успішно справлялися малі республіки.
 
Потім була Американська та Французька революції, котрі теж починалися й успішно відбулися завдяки республіканським ідеям. Але після цього в світовий політичній історії з’явилися й невдовзі запанували “класові ідеології” – Консерватизм, Соціалізм, Лібеалізм. Про катастрофу Соціалізму – зразком «тиранії більшості» – українцям нічого розповідати: усе ХХ ст. стало свідком його кривавого почерку. Але ще в кінці ХІХ ст. проявилися й недоліки класичного лібералізму: дикий капіталізм з глибоким розшаруванням суспільства, експлуатацією дитячої праці, абсолютизацією егоїзму, розквітом корупції. А в кінці ХХ ст. стали очевидними недосконалості лібералізму, котрий перетворився в охлократію, коли неосвічена маса регулярно приводить до влади керованих популістів, політика перетворюється в нечистий бізнес чи то в кріпосний театр з олігархами-ляльководами. Ленінські кухарки ще не керують державами, але вони обирають державних лідерів, і все населення в країнах – від прибиральників до професорів – стають заручниками бездумного вибору. 
 
І лише в кінці ХХ ст. кілька кабінетних вчених (це, в першу чергу, філософи Філіп Петітт та Френк Ловетт) згадали й запропонували по новому подивитися на світовий переможний досвід ідеології Республіканізму. А в кінці 10х років вже ХХІ ст. в політологічному світі почали відбуватися міжнародні наукові конференції на тему Неореспубліканізму. І вже в 20х роках у Києві виник Клуб Неореспубліканець, який враховуючи, зокрема, досвід російсько-української війни з виразно проявленими недоліками Консерватизму й Лібералізму, удосконалив ідеологію Неореспубліканізму до версії викладеної в цьому Трактаті.
 
 
РЕСПУБЛІКАНСЬКА СВОБОДА
 
«Хто думає, що в нього інші забирають свободу – той її не вартий», – інтерпретація Дмитра Вітика.
 
Найкраще розуміння Республіканської Свободи можна осягнути, порівнюючи її трактування з апологетом, здавалося б, найбільш свободолюбивої ідеології – Лібералізму (Л.). В Л. як і в Р. головною цінністю є Людина, а головною цінністю в Людини – це свобода. Свобода лібералами тлумачиться пасивно – як «свобода від втручання»: якщо до вас ніхто не пхається, то ви вважаєтеся вільною людиною. Республіканцями «свобода» трактується активно, як «свобода від домінування» – тобто свобода від самої можливості втручання у ваше життя: ви не просто користуєтесь свободою, а утверджуєте й забезпечуєте її.  
 
На перший погляд, ці формулювання мають абстрактний характер – якась філософська абракатабра. Але в них суть відмінностей світогляду й, відповідно, дій адептів обох ідеологій на всіх рівнях міжособистісного, внутрішньополітичного чи міжнародного життя.
 
Ліберальна “пасивна свобода” – це «свобода від»: тобто, відсутність обмежень твого руху, твоїм бажанням і твоїм діям – це свобода від зовнішніх обмежень. Тоді як республіканська “активна свобода” означає «свободу для» – це відсутність внутрішніх обмежень для активної дії, це спроможність й продукування ресурсів для реалізації потенціалу власного й спільноти – не просто в ліберальній експлуатації свободи, а в республіканському уможливленні або творенні самої свободи.
 
Лібералізм розглядає Свободу, як природній стан людини в його буквальному розумінні, або як «досоціальну свободу», де панує «закон джунглів», коли свободою необмежено можна користуватися – поки вас не з’їсть тигр чи канібал. Не дивно, що саме Демократична партія була опорою рабовласництва в США, натомість, республіканці після перемоги в громадянській війні скасували рабство. Пізніше за панування Класичного Лібералізму був злет «дикого капіталізму» з жахливими умовами життя для бідноти, експлуатацією дитячої праці, різким розшаруванням суспільства, шаленим ростом корупції й т.п. – все це наслідки політики невтручання держави в соціальне життя – відсутності в ньому духу республіканізму. На противагу цьому, класичні республіканці бачили свободу як продукт соціуму, яке творить правила, що уможливлюють свободу кожного його члена, який, в свою чергу, для реалізації власної свободи усвідомлено й добровільно виконує ці правила. Республіка, забезпечуючи дотримання й виконання цих правил громадянами, створює умови для реалізації особистої свободи.
 
Свобода – це не результат хаотичного процесу, а результат цілеспрямованої дії: її продукування, дотримування й захисту. Оскільки республіканська свобода за своєю суттю несумісна з будь-якою формою залежності чи домінування, її соціальні наслідки, в хорошому розумінні, радикальніші на всіх рівнях суспільного  життя. Особливо, в довготерміновій перспективі.
 
 
ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ Й ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
 
Останнє сторіччя знаменується розквітом Ліберальної Демократії. Права людини поруч зі свободою – є однією з основних цінностей Л. Ліберальна по своїй суті ООН ще в 1948 році оголосила про День Прав Людини, що святкується країнами світу щорічно. Але через принцип не-втручання ні Ліга Націй до того, ні ООН зараз не змогли запобігти розв’язуванню деспотіями кривавих війн, включаючи останню в Україні. Більше того, та ж ООН через механізм «права вето» є прикладом узаконеного домінування окремих агресивних членів Ради Безпеки ООН, що призводить до безпорадності цього головного в світі адміністративного органу, котрий мав би унеможливлювати війни. Права Людини цими організаціями й Лібералізмом загалом, не підкріплені поняттям Відповідальності. 
 
Натомість, Республіканізм трактує Права людини нерозривно з її Відповідальністю. Відповідальність – це невід’ємна складова концепції активної свободи. Якщо пасивна свобода розглядається як відсутність зовнішнього фізичного втручання, то активна свобода передбачає й усвідомлену внутрішню свободу – тобто, активну участь індивіда в контролі над собою, що є відповідальністю. 
 
Право без Відповідальності веде до гіперболізованого індивідуалізму, до егоцентризму й анархії, до байдужості, безучасті у всьому, що виходить за межі індивіда, до диктату сильнішого над слабшим, безпринципної більшості над духовною меншістю, до охлократії й деградації свободи – власне, щойно ми перелічили недоліки Лібералізму. І українці це знають дуже добре. Напевно тому український економіст й громадський діяч Богдан Гаврилишин запропонував ввести в календар День Відповідальності людини – і ця Дата на державному рівні затверджена парламентом, здається, лише в Україні. 
Словом, Україна – батьківщина Неореспубліканізму)
 
РЕСПУБЛІКА Й ДЕРЖАВА
 
Проблема нинішніх суспільств в тому, що вони сприймають Державу, як ієрархічний абсолют, щось величне, священне й наділене винятковою суб’єктністю, навіть, фізично-містичне. Це, в першу чергу, притаманне населенню різного роду автократій. Також це властиво молодим пост-тоталітарним демократичним країнам, на кшталт України. Але це й досі притаманно старим ліберальним демократіям. Можливо, це пояснюється історичною пам’яттю, коли держави засновлювали царі, теократи, всяка родовита знать, а можливо тому, що більшість населення хоче в щось вірити, на когось надіятись, перед кимось поклонятися, інфантильно спиратися чи споживацьки користуватися – більшості властивий патерналізм (від слова «pater» – тато). 
 
Державоцентричний світогляд є відсталим, особливо, зараз, коли давно успішно існує більш досконала людиноцентрична форма існування суспільства – Республіка. 
 
Етимологічно Res publica — це «спільна справа». Це не просто механізм влади, а певний тип суспільного договору та культури – це поняття набагато глибше за формальні ознаки. В Республіці форма-Держава не належить правителю, партії чи олігархічній групі – вона є «власністю» народу. Це означає, що будь-яке політичне рішення має оцінюватися через призму спільного блага, а не вигоди окремих осіб. Республіка неможлива без громадянина: на відміну від монархічного «підданого» чи ліберального «клієнта», які просто виконують накази чи закони, громадянин є «співвласником» й «співучасником» Республіки. 
 
Республіка – не «форма» правління, як помилково пишуть нинішні енциклопедії. Правильне формулювання: в Республіці функціонує республіканська форма правління. 
Республіка — це організація суспільства й стан суспільної свідомості. Можна мати конституцію й «форму правління» республіки, але жити в деспотії, якщо громадяни відсторонені від влади. І навпаки, міцна республіканська культура є найкращим імунітетом проти будь-якого авторитаризму.
 
Терміни Держава й Республіка можуть вживатися як синоніми, хоча між ними існує фундаментальна різниця: якщо Республіка – це не лише тип організації, а й зміст, ідея, народ, то Держава — це лише, власне, форма, інструмент. Хтось може сказати, що в диктаторській Державі теж є народ, але ні: в деспотіях є населення, піддані, ресурс – це люди, що відчужені від влади, від Держави, й експлуатуються нею. Тоді, як в Республіці народ експлуатує Державу – використовує її як інструмент. Громадяни й громадянське суспільство, що консолідоване ідеями й принципами в Республіку, користуючись республіканською формою правління, для здійснення суто технічних потреб конструює Державу. 
 
Головна відмінність Республіки від Держави, що перша формується знизу – суспільством, а друга будується зверху – апаратом. При правильному розкладі, народ-Республіка є суб’єктом, а Держава – об’єктом. Суб’єкт не може бути пасивним, а об’єкт – активним. Натомість, в політиці часто Держава стає суб’єктом, а народ – об’єктом. В такій схемі Республіка відмирає… 
 
З іншого боку, історія знає багато прикладів «держав без республіки» (тираній), але не знає тривалих «республік без держави». В масштабах країни чиста Республіка – це недосяжна утопія, але її суть повинна системно впроваджуватися в сучасних демократіях для обмеження всевладдя Держави. «Надмірна Держава може зруйнувати свободу. Але її нестача призводить до такого ж результату», – Фрідріх Мерц, канцлер ФРН.
 
Отже, Республіка – це стан свідомості й спосіб організації суспільства, де влада належить народу, а рішення приймаються задля загального блага. Держава – це інструмент-інституція, яку використовує Республіка для легітимного застосування сили для її захисту й дієздатності. 
 
Для розвитку гармонійного суспільства необхідний баланс Республіки й Держави.
 
 
ПРОТИ ДОМІНУВАННЯ «ДЕМОКРАТИЧНОЇ БІЛЬШОСТІ». ЕПІСТОКРАТІЯ
 
З античності до сьогодення людство рухалося по одному й тому ж зачарованому колу: республіка-диктатура-війна. Завжди і сьогодні перехід від республіки до диктатури відбувається завдяки домінуванню на виборах, так званої, «демократичної більшості», яка регулярно обирає демагогів-популістів, які задля утримання влади роздають пишні обіцянки й, будучи не в змозі їх виконати, невдовзі вдаються до консервації режиму, що супроводжується репресіями, потім взагалі згортають демократію. Й республіка перетворюється на диктатуру, яка, знову ж таки, для утримання влади вдається до зовнішніх агресій – до війни. За наявності ядерної зброї цей невблаганний історичний цикл може завершитися кінцем людства. 
 
На виборах в демократичних країнах зазвичай переважає голос виборців з виразно заниженим критичним мисленням. Така «демократична більшість» на виборах себе поводить як натовп або охлос: їх просто обманути чи підкупити, вони легко заряджаються промовистими гаслами, у них емоції й оціночні судження превалюють над фактами й аргументами, ними легко маніпулюють популісти й/чи зловмисні політики. Оскільки, такий виборець домінує в електораті всіх країн і, в першу чергу, в молодих демократіях, то й всі країни є добровільними заручниками їх неякісного вибору. «Політкоректний» лібералізм вважає недопустимим навіть обговорення будь-яких змін в правилах участі таких громадян у виборах. Для НР же нема табу в запереченні будь-якого домінування.
 
Й справа не лише в тому, що нерозсудливий виборець часто приводить до влади негідників, а й в тому, що достойні президенти в своєму правлінні змушені постійно озиратися на марева домінуючого ірраціонального електорату, що, якщо не відразу, то в середньо- чи довгостроковій перспективі негативно впливає на життя всієї країни, включаючи життя цієї самої «демократичної більшості». 
 
На противагу обов’язковому загальному виборчому праву в сучасних демократіях ми пропонуємо Епістократію – тобто політичну систему, при котрій право голосу надається громадянину на основі критеріїв його поінформованості й компетентності. Голосування — це не індивідуальний вибір особисто для себе, коли ти можеш чинити, як хочеш. Голосування – це опосередковане здійснення влади над іншими – тобто, відповідальність, що виходить далеко за індивідуальні межі – тут потрібні мінімальні знання про функціонування соціуму. Вибори – це не обов’язок для всіх гуманоїдів, а привілея для Homo Sapiens. Й ніякої дискримінації тут нема, адже ні в кого ж не виникає заперечень перевірити компетенцію в людей, яких приймають на посаду електрика, судді чи водія – при чому, від їх професійної діяльності залежить значно менша кількість людей ніж від політиків, котрі керують мільйонами. Чому шкільний диктант проводять винятково вчителі-мовники, а президента країни можуть обирати ідіоти? 
 
 
Верифікація компетентності виборця можна проводити в електронному вигляді перед кожними виборами або рідше. Йдеться про проведення простеньких «екзаменів» на володіння мінімальних знань з галузей історії, політології, мови. 
 
Є ще простіший цілком демократичний метод самоусунення від голосування байдужих й некомпетентних людей: дозволяється голосувати лише громадянами, які платять за таку можливість. При чому, здійснюється переказ, наприклад, в 1000 грн у фонд партії чи лідера, за яких вони голосують. Завдяки цьому (1) мінімально відповідальний громадянин задумається над своїм вибором й не буде перераховувати «по приколу» свої кровні грошенята; (2) партійні бюджети поповнюватимуться не за рахунок держави за принципом «урівняйлівки», а пропорційно до рівня підтримки громадянами цих партій. Прогнозовано, чимало байдужих громадян самі відмовляться від участі у виборах – результатом чого буде радикальне зменшення шансів прийти до влади різноманітних популістів. І жодної дискримінації: відмова від виборів буде самостійним рішенням самих громадян. 
 
Детальніше на цю тему читайте розділ «Про вибори», під-розділ Проти «демократичної більшості». Епістократія». 
 
ПРОТИ ДОМІНУВАННЯ ПАРТІЙ
 
Критика політичних партій є фундаментальною темою у політичній філософії та соціології. Вона варіюється від занепокоєння якістю представництва до радикального заперечення партійної системи як такої.
 
На жаль, система політичних виборів, прийнята сьогодні в демократичних країнах, надто часто приводить до влади некомпетентних й недобросовісних людей. Виборець, котрий за них голосує, переважно орієнтується на політичну рекламу, а вона є відверто маніпулятивною. Політичні партії під вибори підбирають в свої лави діячів, котрі є відомими, але не обов’язково компетентними. Також виборчі списки партії складаються з грошових мішків чи інших потрібних керівництву партії людей, або просто людей їм комфортних чи персонально довірених, котрі, знову ж таки, не обов’язково є некомпетентними й суспільно-орієнтованими: такі команди відповідають не громадським організаціям, якими політичні партії мають бути по суті, а лобістським угрупуванням за суто корпоративними меркантильними інтересами.
 
Викладаємо дуже коротко про основні недоліки інституту політичних партій (більше в пі-розділі «Про шкідливість політичних партій»):
 
Відірваність від мас. Часто обнулення сенсу представництва народу. 
Фінансова залежність від олігархії та лобізм. 
Відсутність ідеології, стратегії розвитку. Популізм.
“Партії-картелі” – зростання з державним апаратом. Бюрократизація.
Придушення індивідуальності партійців й парламентарів.
Популізм. 
Постійно продукований штучний конфлікт в політичному полі й суспільстві загалом. 
 
На сьогодні в демократичних країнах, принаймні в Україні, партії є єдиними суб’єктами політики національного й регіонального рівня. Участь у виборах – тобто, боротьба за владу – по факту, зараз єдина функція політичних партій. Якщо партії прибрати з процесу виборів, а значить позбавити влади, то вони відімруть самі по собі. Або стануть суто громадськими організаціями, як їм і належить бути. 
 
Класичний республіканізм не знав партій. Неореспубліканізм пропонує, використовуючи сучасні технології, повернутися до витоків – до, так би мовити, «прямішої» демократії: замість партократії, до влади народу.

 
МЕРИТОКРАТІЯ. ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ВІДБІР БЕЗ ПАРТІЙ
 
Неореспубліканізм пропонує систему парламентського відбору, що значно більше відповідає прямій демократії, водночас, без недоліків їй притаманних. Відбір здійснюється не з кар’єрних політиків й кандидатів, яких пропонують партії через політичну рекламу (яку, нагадуємо, ми закликаємо категорично заборонити), а люди самі відбирають зі свого безпосереднього фізичного чи медійного оточення кандидатів, яких вважають доречними й достойними для управління країною. 
 
Власне, це реалізація мажоритарного МЕРИТОКРАТИЧНОГО принципу управління, за яким державні посади отримують найздібніші, найбільш кваліфіковані та найгідніші люди. І хто кращий вирішують не партійні бонзи, не олігархи, не чиновники-бюрократи, не населення-охлос, а згідно принципу Епістократії – компетентні й відповідальні громадяни. 
 
Реалізацію меритократичної системи управління продемонструємо на прикладі відбору депутатів до Народної Ради (нижня палата парламенту):
 
Створюється веб-портал «Республіка», де в меню можна обрати вхід в процедуру відбору кандидатів до різних структур держ-управління. 
300 місць Народної Ради діляться на кількість галузей народного господарства, пропорційно до їх масштабу й ступеня важливості – з тим, щоб відібрані в порталі депутати були фахівцями й в достатній кількості по всім напрямках суспільного життя (більше економістів та юристів). Також, передбачаються пропорції для кандидатів-людей трьох профілів – експертів, активістів й «конструкторів» – з тим, щоб в парламенті зібралася гармонійна взаємодоповнююча команда законодавців.  
Громадяни реєструються в «Республіці» через свої банки (всі ж платять податки через банки. Хто не платить – той не голосує). 
Виборці (точніше відборці, але будемо далі вживати старі терміни) вносять в додаток імена й присвоюють по одному балу кандидатам, яких вони хочуть бачити в парламенті (без права ре-делегування свого голосу). Процес виборів може тривати тиждень.
Кандидати, що таким чином отримали перше сповіщення про присвоєння йому першого балу, заповнюють анкету кандидата в депутати – подаючи інформацію про себе (зокрема, свій фах) для наступних виборців. Або кандидат відразу може відмовитись від участі у виборах, й наступні виборці бачитимуть це в порталі й не зможуть за нього проголосувати.
Після досягнення позитивного результату, тобто необхідного порогу кількості балів за кандидата в парламентарі у певній галузі народного господарства (профільний поріг) – голосування за нього припиняється (про це у веб-порталі з’являється інформація), і наступні виборці голосують за іншого кандидата. 
Після тижня голосування система веб-порталу «Республіка» встановлює переможців парламентських виборів за критерієм простої більшості балів у кандидатів у кожній з галузей суспільного життя.
Кандидат проходить профільне тестування на допуск до держ-управління, що відбувається наживо в присутності Контрольної комісії. Якщо кандидат провалює тестування (фільтр від «зірок»-невігласів), то профільне тестування проходить наступний кандидат, що набрав швидше необхідну кількість голосів для профільного порогу або той, що набрав більше голосів навіть при їх кількості меншій за профільний поріг. 
Після проходження тестування кандидат оголошується депутатом Народної Ради, про що отримують відповідне сповіщення усі його виборці, й анонсується в медіа.
Громадяни тут же у порталі можуть в будь-який момент відкликати свого депутата – для цього відклик має підтримати проста більшість його виборців. Якщо відкликання повноважень депутата відбулося в межах місяця через прийняття конкретного закону, то і його голос за такий закон втрачається (це для запобігання прийняття чи впровадження відверто антисуспільних законів, на кшталт «драконівських» від 16.01.14 чи законів проти незалежності НАБУ-САП). Забанені депутати замінюються кандидатами наступними по кількості голосів з попереднього голосування, які проходять профільне тестування.
Депутати відбираються до парламенту на термін не більший двох каденцій.
 
Завдяки пропонованій системі відбору формується Атомарна модель парламенту, що є концепцією організації законодавчої влади, у якій головним суб’єктом є не політична партія чи фракція, а окремий депутат (політичний «атом»). 
 
Для уникнення виникнення в парламентах нових зачатків партій чи іншого роду об’єднань за інтересами з усіма деструктивними наслідками їхньої діяльності, розглядається заборона створення сталих груп та фракцій. Як в будь-яких бізнес-організаціях, що є зразком управлінської ефективності, так і в національному парламенті не може бути вертикальних угрупувань на базі ідей чи приватних / корпоративних інтересів. 
 
Реалізовується Неореспубліканська цінність «Свободи від домінування», адже депутат більше не є заручником «партійного боса». Це ліквідує одну з головних форм політичного панування, де воля виборця підміняється інтересом партійного апарату.
Політична реальність перестає бути боротьбою ідеологічних міфів чи корпоративних інтересів – вона конструюється як пошук раціонального рішення конкретної проблеми.
 
Прем’єр-міністр й уряд обирається голосуванням депутатів за принципом «пасивного парламентаризму», що є модель формування уряду, за якої для вступу кабінету на посаду не потрібне голосування за явну підтримку (інвеститура) з боку більшості депутатів. Тут діє принцип пасивної підтримки: «уряд може працювати, поки більшість не виступить активно проти нього» (вотум недовіри). Формується уряд з презумпцією довіри, що дозволяє країні уникати довгих коаліційних переговорів і частих перевиборів, оскільки сформувати кабінет набагато легше.
 
В такому уряді реалізовується неореспубліканський принцип Інтеграційного центризму, коли для впровадження тієї чи іншої реформи уряд в різних випадках отримує підтримку депутатів, котрі притримуються різних переконань чи ідеологій: наприклад, медичні чи освітні реформи підтримають ліво-центристи й центристи, а реформи війська чи фінансів – право-центристи й, знову ж таки, центристи. Такий уряд не буде обмежений ідеологічними партійними й корпоративними рамками – його діяльність концентруватиметься винятково на суспільній ефективності. 
 
P.S. Неореспубліканізм – це в проекті загальносуспільний рух, а не партія. Але поки єдиним суб’єктом в політиці залишаються партії, то відповідний статус вимушений буде прийняти Неореспубліканізм… з метою після приходу до парламенту відтіснити від влади всі партії, включаючи свою.
 
 
ЗАГАЛЬНОСУСПІЛЬНА ІДЕЯ НЕОРЕСПУБЛІКАНІЗМУ
 
Неореспубліканізм – це загальносуспільна концепція оптимально управління Державою-республікою без ідеологічних обмежень рамками свого «класового» електорату, що, в першу чергу, забезпечується спиранням на універсальну світоглядну цінність Свободи в її трактуванні, як «свобода від домінування». Якщо в класичних республіках боролися з домінуванням аристократії й церкви, сучасні республіки протистоять диктаторам й олігархам, то Неореспубліканізм заперечує, в тому числі, домінування охлосу й політичних партій. НР – це акцентування на економічних й соціальних механізмах оптимального управління країною з усіма її громадянами, а не наголос на вузькій ідеології, що захищає інтереси тієї чи іншої – більшої чи меншої – верстви населення. 
 
Скільки людей – стільки політичних вподобань. Жодна ідеологія й політична партія не задовільнить сподівання й вимоги всіх соціальних прошарків населення: спрощено, бідніші й залежніші завжди переважно голосуватимуть за лівих, а багатші й самодостатніші – за правих. І в кожного своя правда, і кожен не сприймає й не сприйматиме інших. Але ж в країнах завжди живуть і житимуть люди більш і менш спроможні – і голосуватимуть вони завжди за політичні сили, що захищають саме їх інтереси. В свою чергу, щоб втриматись при владі, ці політичні сили робитимуть все для свого електорату (й, відповідно, не в інтересах електорату політичних опонентів). В умовах вічного співіснування й, за принципом маятника – почергового приходу до влади протилежних партій – їх антагонізм є деструктивний: поляризує народ, з’їдає державні ресурси, гальмує розвиток економіки. Й найсумніше, що нинішні партії зацікавлені в такому деструктивному статус-кво, бо тоді в них є сенс. 
 
 
РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ІНТЕГРАЦІЙНИЙ ЦЕНТРИЗМ
 
Істина між правими й лівими, як завжди, десь посередині – буквально в центрі. В даному випадку, істина – це устрій в суспільстві, котрий оптимально задовільнить усіх його членів, виходячи з розуміння, що всі вони соціально взаємопов’язані: найуспішніший бізнесмен не набуде статку без найнятих працівників чи простих покупців продукції його підприємства; точно так само, незаможні громадяни потребують робочих місць наданих тим же бізнесменом. Критерії оптимального стану суспільства є простими – це рівень добробуту й самовираження усіх його громадян. Звісно, таке побажання може виглядати наївним й недосяжним, але цілком тверезо й здійсненно виглядає мінімалізація запрограмованої деструктивної конкуренції між правими та лівими політичними силами, що має узаконений перманентно циклічний характер домінування одне над одним. Просто треба обирати центризм – тобто загальносуспільний Неореспубліканізм. 
 
Республіканізм за своїм походженням й природою є центристською ідеологією (див. більше в розділі “Республіканський центризм та захист цінностей”): він виник в античні часи як запит до справедливості й для подолання прірви між між всеправними та безправними – між верхами й низами. Республіканізм в Пізньому середньовіччі, Епоху відродження й Раннього нового часу також став успішною спробою зближення – можна сказати «зближення до центру» – та об’єднання полярних верств населення в єдине відносно гармонійне суспільство, сприяючи творенню міцних національних держав в Європі та Америці. Не випадково малі монархії/диктатури завжди програвали великим монархіям/диктатурам, тоді як консолідовані навколо центральної республіканської ідеї малі республіки могли успішно протистояти великим імперіям. 
 
Політична позиція Неореспубліканізму – це Інтеграційний центризм, котрий є поєднанням ідей “центру” (центристська політика) та “інтеграції” (процес об’єднання, включення, взаємодії). Інтеграційний центризм – це стратегія, що спрямована на побудову консенсусу та об’єднання різних політичних сил або соціальних груп навколо прагматичної програми. Вона наголошує на необхідності національної єдності та соціальної згуртованості, пропонуючи збалансовані, центристські рішення для досягнення цієї мети, уникаючи поляризації. Інтеграція, як внутрішньо-, так і зовнішньополітичний курс, що орієнтований на тісну міжнародну інтеграцію (наприклад, євроінтеграцію), але за допомогою виважено прагматичних кроків. 
 
Як вже було сказано, Інтеграційний центризм – це синтез “лівих” і “правих” підходів у вирішенні політичних завдань: наприклад, з одного боку, безкоштовна початкова освіта чи медицина, з іншого, – прогресивне оподаткування. Інтеграційні центристи не перебувають у середині, як класичні центристи, а, за потреби, користуються методами всіх політичних спектрів. 
 
Девіз інтеграційних центристів – «прагматичний ідеалізм», в якому ідеали (цілі, принципи) досягаються через практичні дії та конкретні результати, а не абстрактні міркування. Ідеалізм у постановці завдань, але максимально реалістичне розуміння вихідних позицій і усвідомлення, що метод не варто відкидати лише тому, що він “не з нашого політичного спектра”, а проблему ігнорувати лише тому, що вона не вписується в твою улюблену картину світу. Приклади прагматичного ідеалізму: (1) пріоритет вільного суспільства над індивідуальною свободою: людина не може бути вільною у невільному суспільстві; (2) важливість відповідальності: права людини без відповідальності призводить до анархії й деградації особистості; (3) важливість дотримування принципів для досягнення довгострокових цілей – тобто, привалювання цінностей над інтересами, особливо, в міжнародних стосунках: наприклад, умиротворення «вигідного» диктатора веде до великої з ним війни; тощо.
 
Інтеграційний центризм є не просто пасивним “середнім” між крайнощами, а активною силою, яка прагне поєднати та інтегрувати в єдине взаємодоповнювальне ціле найкращі елементи суспільства та політичних ідей для спільного блага. Й на відміну від сучасних центристів в політиці, що не виходять за межі поміркованості, Інтеграційний центризм може користуватися радикальними методами. 
 
Інтеграційний радикальний центризм відкидає узурпацію правими та лівими права на революцію. Саме центристи можуть реалізовувати відповідальну політику, здійснювати революційні реформи в користь не окремих класів, а всього суспільства.
 
 
РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ КОНСТРУКТИВІЗМ
 
Конструктивізм – це політична філософія, в якій пізнання і практика сприймається як активна побудова суб’єктом моделі суспільства, а не як просте його відображення. Прихильники Конструктивізму вважають, що не існує ніякої іншої реальності, крім тієї, що створюється громадянином. Більше того, не існує однакової для всіх об’єктивної і незалежної від людей реальності. Так само як не існує незалежної від людей, однакової для всіх об’єктивної істини. Згідно з позицією конструктивістів, принципова відмінність громадянина від обивателів у тому, що він не споглядальний, і навіть не просто активний чи діяльний, а саме конструктивний, творчий і постійно створюючий себе й соціальну реальність суб’єкт.
 
Неореспубліканізм у поєднанні з конструктивістським підходом пропонує не просто «косметичний ремонт» демократії, а переосмислення того, як громадяни, взаємодіючи з держ-управлінням (владою), створюють стійку системи свободи. Якщо Неореспубліканізм пропонує нам «ідеал», то Конструктивізм його «будує». 
 
Центральна ідея Неореспубліканізму – «свобода від домінування»: ви вільні не тоді, коли вас фактично ніхто не чіпає, а тоді, коли ніхто не має права і можливості втрутитися у ваше життя на свій розсуд. На відміну від класичного Лібералізму, де свобода вважається «до-соціальною» або «вродженою», конструктивістський Неореспубліканізм каже: свобода — це соціально сконструйований статус. Свобода — це не те, що ми маємо, а те, що ми постійно «робимо» разом. 
 
Для конструювання свободи НР користується інструментами дискурсу та мови: політичні терміни («справедливість», «свобода», «тиранія») не просто описують світ, вони його формують. Для підтримки свободи ми повинні постійно слідкувати за нашим політичним словником: якщо ми починаємо називати олігархічний вплив «інвестиціями», а корупцію «лобізмом», ми конструюємо реальність, де панування стає легітимним.
 
НР конструює інститути, що є не просто застиглі будівлі й бюрократія, а динамічний простір по мінімалізації свавілля влади: суди, конституції, виборчі системи мають одну мету – не дати виникнути новим формам домінування. Республіка — це постійний процес «ремонту» соціальної архітектури. Якщо якийсь усталений інститут не працює – НР конструює новий.
 
Наприклад, новочасний Ірландський досвід вважається «золотим стандартом» реалізації неореспубліканських ідей через конструктивістські методи. В Ірландії десятиліттями панувала моральна диктатура церкви – це також було причиною, чому політики не наважувалися міняти консервативні закони з остраху втратити підтримку електорату. Натомість, електорат сам їх поміняв, створивши Громадянські асамблеї, де через жеребкування зібрали простих 99 людей, що представляли усі верстви народу. Учасники асамблей отримали доступ до незалежних експертів і мали час на виважені дискусії, що дозволило вийти за межі корпоративних інтересів та емоційних гасел. Через такий механізм Деліберативної демократії вони прийняли рішення, що давно були в запиті суспільства. В результаті, відбулися референдуми 2015 року (дозвіл розлучень) та 2018 року (легалізація абортів), які не були зверху нав’язані політиками чи заблоковані священниками. Вони стали результатом того, що самі громадяни «сконструювали» нову суспільну згоду. Політики лише юридично закріпили те, про що домовилися люди (детальніше в розділі «Республіканський Конструктивізм»).
 
З погляду Конструктивізму, партійна система — це лише один із можливих способів конструювання політичного простору. Сучасна демократія – це поєднання партократії й охлократії – така форма є застаріла, неефективна й просто шкідлива. Розвиток технологій дозволяє переглянути цей конструкт. Якщо раніше партії були потрібні як «фільтри» для агрегації інтересів тисяч людей, то сьогодні цифрові інструменти дозволяють робити це напряму.
 
Замість неякісної системи виборів базованій на деструктивній конкуренції політичних партій й домінуванні «демократичної більшості», Неореспубліканізм пропонує, як було сказано вище, (1) впровадження принципів Епістократії, завдяки якій через простеньке екзаменування виборців й платне право вибору значно підвищується якість виборця, а значить якість вибраного ними держуправління; (2) впровадження системи меритократичного парламентського відбору (без участі політичних партій), що значно більше відповідає прямій демократії, водночас, без недоліків їй притаманних. Відбір здійснюється посередництвом застосунку «Республіка» не з кар’єрних політиків й кандидатів, яких пропонують партії через заборонену політичну рекламу, а люди самі відбирають зі свого безпосереднього фізичного чи медійного оточення кандидатів, яких вважають доречними й достойними для управління країною (деталі дивіться в розділі «Парламентський меритократичний відбір (без партій»).
 
Озвучені кейси демонструють, як по новому можна конструювати Державу. Ірландія фактично побудувала «республіку діалогу», де закони є результатом спільної творчості громадян, а свобода захищена від свавілля як релігійних, так і політичних догм. Неореспубліканські Епістократія й Меритократія в масштабах країни забезпечують реалізацію банального постулату «Влада належить народу» – і для цього ніякі деструктивні партійні посередники не потрібні.
 
 
ЕТИЧНА СУТЬ РЕСПУБЛІКАНІЗМУ. ЕТИКА КОНСЕКВЕНЦІАЛІЗМУ
 
Історія свідчить, що первинною причиною виникнення республіки в античні часи був не запит на організацію оптимального державного управління, а вимога встановлення справедливості в суспільстві. Відомо, що за падінням авторитарної влади в Стародавньому Римі стояв міф про аморальність сина останнього царя Тарквінія – Секста: той піддав насильству доброчесну Лукрецію. Бездиханне тіло красуні члени сім’ї принесли на площу й підняли повстання, вимагаючи вигнання царя і встановлення республіканської влади – що і відбулося. З глибини віків до нас дійшло саме таке трактування переходу від автократії до демократії: походження республіки є причиною не прагнення до більшої раціональності, ефективності й економічної доцільності, а винятково з огляду на розуміння справедливості. Республіка не ставила устроєві питання «яким чином?», а проголошувала «в ім’я чого?». Сенс республіки – у рівних правилах для всіх, що є суто етичною категорією і спирається на ціннісну парадигму будь-якого історичного періоду. Тоді як республіканський державний устрій є похідним – формою, що забезпечує досягнення загального блага й справедливості. 
 
(До речі, історія про виникнення республіки в Стародавньому Римі добре асоціюється подіями в Україні, коли Хмельницький через подібні «родинні обставини» й задачею відновити справедливість здійняв повстання, наслідком якого було теж встановлення Республіки – української козацької держави, Гетьманщини).
 
Республіканські «рівні правила для всіх» – це не комуністична «урівняйлівка». Люди всі рівні – рівні перед мораллю й законом, але, водночас, люди різні. Й долучатися до Спільної Справи можна по різному: справедливо не рівняти всіх під одну гребінку, а оцінювати людину по її індивідуальних особливостях, шануючи її право самості й можливості адекватного доповнення республіканського Спільного Блага.
 
Для прикладу візьмемо поняття «Економічної броні», що є хорошим лаксмусовим папірцем для розрізнення республіканця від соціаліста чи ліберала. Йдеться про можливість військовозобов’язаним громадянам легально отримати відстрочку, щомісяця вносячи в бюджет оборони від 50 тис грн. Соціалістична й Ліберальна деонтологічна етика розцінює таке правило, як неполіткоректне й дискримінаційне стосовно бідних верств населення – й тому у воюючій Україні відповідний закон досі не прийнятий. В результаті, ми маємо армію з солдатськими та сержантськими зарплатами в 20 тис грн (зокрема, автор цієї праці), від якої масово ухиляються військовозобов’язані не лише тому, що бояться загинути, а й тому, що нема фінансової мотивації (до речі, в армії нашого ворога питання фінансової мотивації вирішена – й у них нема проблем з новобранцями). 
 
Консеквенціалізм (від консеквент, лат. consequens – «наслідок, висновок, результат») – група моральних теорій, де критерієм етичної оцінки є результат (консеквент) поведінки. З точки зору консеквенціалістів, морально правильною є така дія чи бездіяльність, що дає оптимальні результати або наслідки. Це означає прорахування всіх можливих варіантів, і вибір одного, який дасть цей оптимальний результат.
 
Неореспубліканізм дотримується етики Консеквенціалізму, яка, зокрема, трактує проблему «економічної броні» наступним чином: чи потрібні гроші нашій армії? – безумовно потрібні. Чи мотивувала б значно більша зарплата новобранців долучатися б до війська – однозначно так. Чи можна називати відповідальними громадянами людей, що фінансуючи армію, активно б долучалися до Спільної Справи? – так, це теж відповідальність й долученість. Чи сприяло б це консолідації й реальній роботі суспільства в реалізації спільної мети – перемоги? – так. Чи слушно, що талановиті інженери конструюють дрони, кваліфіковані лікарі рятують життя солдат, а люди, що спроможні фінансувати армію – фінансують її? – так, в контексті Спільної Справи – Республіки – це слушно, раціонально, а тому морально. 
 
Усі праві чи ліві «класові» ідеології – як от монархізм, націоналізм, соціалізм, консерватизм, лібералізм, лібертаріанство тощо – дотримуються деонтологічної етики, бо проголошують захист за будь-яку ціну певних пріоритетних цінностей, устоїв й окремих класів: захист релігії, нації, традицій, крупного бізнесу, пролетаріат та інших «знедолених» і т.д. Через це в державному управлінні продукується багато правил й обмежень не практичного, а догматичного характеру. 
 
Натомість, етика Консеквенціалізму, яку сповідує загальносуспільний центристський Неореспубліканізм, орієнтована на результат для всіх і кожного в суспільстві: правильність чи помилковість вчинку залежить виключно від того, наскільки він сприяє створенню позитивних станів в країні. На відміну від деонтології, консеквенціаліст не питає «Яке правило я маю виконувати?» чи «Як правильно мені чинити?» – він питає «Які будуть наслідки?». 
 
Нагадуємо, в Наполеонівській армії була узаконена «економічна бронь» й це було однією з причин потужної Республіканської воєнної машини та її перемог над усіма європейськими імперіями – врешті решт, французи аж до Москви дійшли і спалили її до біса!).. В українській мілітарній республіці – Війську Запорізькому – функціонувала подібна модель, коли кілька домогосподарств економічно утримували одного козака, якого з поміж себе вибирали для воєнних справ.
 
Тоді як ліберальна Деонтологія зосереджується на правилах й правильних гаслах, республіканський Консеквенціалізм зосереджуються на діях й результатах.
 
 
МІЖНАРОДНІ СТОСУНКИ: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ, ІДЕАЛІЗМ, ЕКСПАНСІОНІЗМ
 
Міжнародні стосунки на фоні нинішньої російсько-української війни – напевно, найважливіший напрямок політики, де принципи Неореспубліканізму (НР) мають вирішальне застосування. Дотримання канону «свободи, як не-домінування» – тобто, недопущення самої можливості домінування акторів на міжнародному рівні – по факту убезпечує країни від агресій ззовні. Тоді, як консервативна засада самоізоляції чи ліберальний принцип «свободи, як не-втручання», мотивує диктаторів до розв’язання війн. 
 
Для неореспубліканців цінності не мають кордонів – і вже тому автократичні режими не можуть не бути предметом інтересу і тиску з боку демократичних суспільств. Це переконання відрізняє неореспубліканців від прихильників принципів real politics, які готові мати справу з будь-якими деспотами, ігноруючи кричущі порушення прав людини в їх країнах. Така міжнародна політика притаманна як націонал-консерваторам, на кшталт, урядам Орбана, Фіце, Ле Пен, AFD та іншим європейським правим партіям, так і європейським чи американським ліво-лібералам (демократам). Натомість, республіканці-інтернаціоналісти вірять, що військова й технологічна міць союзу демократичних країн має активно використовуватися в моральних цілях, що виведено в зовнішньополітичний принцип: неореспубліканці, як і, наприклад, американські неоконсерватори-рейганісти (які, між іншим, розвалили СРСР – «імперію зла»), сповідують «моральну ясність» дій (англ. moral clarity) – не чекаючи появи загроз, готовність активного поширення в усьому світі демократичних норм: свободу від домінування, ринкову економіку, повагу до людини. 
 
Неореспубліканізм сповідує Ідеалізм, який стверджує, що реальна ситуація в сучасних міжнародних стосунках змушує національні демократичні держави робити свою внутрішню політичну філософію метою своєї зовнішньої політики. Якщо вищою цінністю є Людина, то й захист Людини є пріоритетом в зовнішній політиці. До ідеалістів звикли відносити борців за права людини, яких переважно чомусь асоціюють з лівими, але ж все навпаки: поки ліві ліберали закривали очі на безчинства диктаторських режимів, праві ідеалісти – англійські консерватори чи ті ж американські неоконсерватори – послідовно й успішно протидіяли тиранам. 
 
Неореспубліканізм по новому трактує «Реалізм» в міжнародних стосунках й аксіоматично стверджує, що деспотичні режими апріорі приречені до агресії. Диктатури ірраціональні за своєю суттю, мають дегеративну економічну політику й для збереження влади переважно вдаються до зовнішніх агресій. Ми знаємо, чим це завжди завершувалося, але в нинішніх умовах володіння диктатурами ядерною зброєю фінал може бути фатальний для всього людства. Натомість, демократичні режими є раціональними – вони не воюють між собою не лише через загальноприйняті гуманістичні цінності, а також просто тому, що демократичний електорат, від якого залежить влада, завжди може сказати «ні війні». Але миролюбивість демократій заохочує диктатури до агресії. Й тому, в силу тієї ж раціональності, демократії можуть й повинні вдаватися до активної превентивної силової політики для реалізації Неореспубліканського принципу недопущення самої можливості домінування диктатур.
 
Республіканізм в історії людства в зовнішній політиці переважно мав експансіоністський характер. Він був зумовлений не лише світоглядом Ідеалізму й Інтернаціоналізму, що консолідували громадян всередині суспільств до звершень та їх поширення назовні, а й причиною цього була системна реалізованість республік: будь-який успіх – ідеї, лад, бізнес – має тенденцію до масштабування. Якщо експансія диктаторських режимів має вертикальну природу – тобто, ініціюється верхівкою й здійснюється для утримання ієрархічної влади, то республіканський експансіонізм, що розпирається зсередини громадянською енергією, має переважно горизонтальну суть: купці розширюють ареали власних бізнесів; технологи мультплікують свої відкриття; ідеологи, революціонери й місіонери поширюють вчення та ідеї, а Республіка через державні механізми їх всіх мотивує та захищає. Так було з Венеційською, Генуезькою та іншими італійськими республіками, так після республіканських революцій в масштабах Європи розширювалася Річ Посполита й Франція, а в масштабах світу розцвіли респібліканські за своєю суттю британська й нідерландські імперії, так сьогодні розширюють свої впливи США. 
 
Й так буде розширюватись республіканська Україна 😉
 
 
БЕЗПЕКА Й НЕОРЕСПУБЛІКАНІЗМ
 
НР є особливо актуальним для нашої країни в безпековому контексті: Україна, якій історично близька й ментально природна ідеологія Республіканізму, може першою на державному рівні імплементувати її в себе, а потім експортувати назовні – до Америки-Європи, де деструктивно превалює ліберальний й консервативний егоїзм, а також в РФ. Населення цієї країни природно сповідує агресивний автократизм, тоталітаризм і, цілковито не сприймає, як вони кажуть, «гнилий лібералізм». У росіян сильно розвинений патерналізм, азіатського толку колективізм, але, водночас, порізно присутній європейський індивідуалізм – що разом є небезнадійним фундаментом для Р. Неореспубліканська Росія з етикою Консеквенціалізму й беззастережним принципом не-домінування, як над своїм населенням, так і на над сусідніми країнами, відповідає інтересам України. 
 
Після Першої Світової Війни консолідовані ідеологіями ветерани й суспільства в 4х країнах потрясли й змінили світ (в Росії, Італії, Німеччині та Туреччині – на жаль, лише в останній країні це увінчалося тривалим історичним успіхом). Після війни перед Україною відкриється «вікно можливостей». Ним або (1), як в 2014 році, знову скористаються різного роду популісти, що розтягнуть ветеранів по різним олігархічним безнес-проектам, і їх потужна пасіонарна енергія взаємопогаситься – й все знову завершиться пшиком; або (2) відбудеться насильне упорядкування країни на чолі військових під теж популістськими гаслами «твердої руки», як то відбулося в Росії, Італії та Німеччині – й Україну драматично потягне назад; або (3) подібно до Туреччини 100 років тому, суспільство з допомогою, зокрема, безкомпромісних ветеранів-добровольців, об’єднається навколо консолідуючої найбільш історично успішної ідеї Неореспубліканізму, й Україна, розпрощавшись з консервативними, соціалістичними й ліберальними експериментами минулого, проведе радикальні реформи і нарешті цілеспрямовано піде вперед й таки стане “центром політичної моди світу”.

автор – Дмитро ВІТИК