Перед вами скорочений переклад доповіді кандидата в президенти Франції від лівих та лідера партії “Непокорена Франція” Жана-Люка Меланшона «Креолізація робить Нову Францію можливою» (La créolisation rend la Nouvelle France possible), прочитаної ним 22 серпня 2024 року на літній школі партії «Непокірна Франція» (AMFIS-2024). Це важливий текст для розуміння ідеологічних концепцій, з якими працюють сучасні європейські ліві.
Дякую всім, що ви тут. Я й гадки не мав, до чого призведе пропозиція виголосити доповідь про поняття креолізації. Уже саме це слово має значення для розуміння його суті та того, що ми позначаємо за його допомогою. Люди живуть у досить вузькому діапазоні відчуттів і можливостей сприйняття. Ми не бачимо всього, що можна побачити. Ми не бачимо інфрачервоного випромінювання. Ми не бачимо ультрафіолету. Ми не чуємо всього, що можна почути. Але те, що ми чуємо і бачимо, ми називаємо, щоб позначити це і, отже, щоб мати змогу говорити про це і працювати з цим. Слова — це найцінніший інтерфейс, який ми маємо з реальністю, але існують й інші способи зв’язку, наприклад, музика. Ніхто не може сказати, що означає та чи інша мелодія, якщо в ній немає слів. Ну що нам говорить п’ята симфонія Бетховена? Що нам говорить картина Міро? Ми не знаємо, але ми знаємо, що вони говорять нам про щось, що ми відчуваємо. Очевидно, що на рівні розуму саме слова допоможуть нам проникнути в реальність і впорядкувати її. Щоразу, коли ми знаходимо ще одне слово, наші стосунки з реальністю стають кращими. Я кажу все це для того, щоб стало зрозуміло: позначення — це не просто питання комунікації в комерційному сенсі цього слова, це діяльність розуму, яка має першорядне значення. Я часто розповідаю, що, як кажуть, у саамів є 25 слів для опису стану снігу, і можна здогадатися, чому для них так важливо вміти передати, чи буде сніг таким-то чи таким-то, і, отже, чи загрожує нам та чи інша небезпека чи чи представиться нам та чи інша можливість.
Я розповідаю вам усе це, щоб передати обстановку, в якій проходила наша бесіда з дуже дорогим для мене другом, Юнусом Омаржі, депутатом Європарламенту від Реюньйону. Ми говорили і весь час застрягали на темі, яка спливала в новинах; у той момент якраз був період «Земмура-тріумфатора», коли ЗМІ активно пхали його скрізь, щоб роздути його популярність. І ви, напевно, знаєте, про що ми вели дискусію. Йшлося про те, як нам співвіднести універсальне та відмінне (le différent), схожість (la similitude) та відмінність (le différent). Я знаю, що це може здатися трохи абстрактним, але в боротьбі, в яку ми включилися (engagé), ми постійно спотикаємося об це, тому що ми походимо з універсалістської традиції. Чому? Тому що ми бачимо в людях те спільне (semblable), що в них є. Те, що робить усіх людей схожими в їхніх потребах. І, до речі, вони рівні у своєму праві задовольняти ці потреби. Для нас схожість (la similitude) — це корінь права на рівність і всього, що з ним пов’язане. Самої ідеї того, що людина сама творить себе. Це корінь гуманізму. Гуманізм був проголошений у 1487 році — це Піко делла Мірандола, — ми вибираємо саме цей момент лише тому, що треба обрати конкретний момент і конкретний текст, — текст називається «Про гідність людини», і в ньому він говорить, що особливість цієї тварини полягає в тому, що вона створює власну ідентичність, власну реальність. [Інші] тварини [ж] завжди повторюють одне й те саме — на основі або інстинкту, або, взагалі кажучи, навчання. Ви знаєте, що сьогодні стосовно деяких видів тварин уже говорять про культуру.
І ось у цій суперечці, яка в мене розгорнулася з правими інтелектуалами — у яких, треба сказати, вистачило такту протистояти мені в манері, відмінній від образ, на які я зазвичай розраховую, — вони відповідали мені: «Ні, ні, ні, пане Меланшоне, ні. Ми — спадкоємці традиції, і наше завдання — передавати її і давати їй жити». Ну, ми всі знаходимо цю ідею дуже милою, от тільки вона абсолютно абсурдна. Особливо в тому, що стосується мови. Якби ми говорили відповідно до традиції, ми б не зрозуміли ані слова. Бо текст, написаний французькою XVIII століття — тут ще можна якось розібратися, — а от французькою XVI століття ми вже нічого не зрозуміємо, далі — більше. Через це традиція, передача традиції дуже швидко переходить скоріше до духу цієї традиції, ніж до її форми. Тим часом нам постійно втовкмачують, що поважати традицію — означає її відтворювати. Але не тільки слова, не тільки пісні — це відтворювати соціальні ролі. І ви знаєте, що найжорстокіший спосіб гендерного поділу суспільства — це передача чоловічих і жіночих стереотипів з покоління в покоління. Втім, можливо, зараз уже багато змінилося, але коли я був дитиною, мені казали, що «чоловіки не плачуть». І люди, які говорили це, були люблячими людьми. Вони не поводилися зі мною жорстоко. Навпаки, вони думали, що тим самим допомагають мені в житті. І вони справді багато в чому допомогли.
Але ми — ліві, а отже, за визначенням гуманісти, ставимося до традиції з певною настороженістю. У нашій дискусії [з Юнусом] про універсальне та відмінність (la différence) жоден з нас не був задоволений, хоча ми виходили з двох різних точок зору. Зрозуміло, що Юнус був більш чутливим до відмінного (la différence), а я — більш збудженим повагою і прагненням до схожості (la similitude), тому що наші вихідні умови не однакові. Звичайно, він чорний, а я білий, тому я живу в самоочевидності свого статусу, тоді як чорні — ні. Їх ставлять на своє місце. І ця відмінність має фундаментальне значення для сприйняття нашого ставлення до відмінності (la différence) і схожості (la similitude). І ми обоє запитували себе, як можна подолати це, і я визнавав, що завдання лежить на нашому боці. Саме ми, універсалісти, повинні докласти зусиль, щоб знайти спосіб показати, що універсальне — це не заперечення відмінності. Ми — борці (partisans) за універсальне, але ми проводимо все життя, спостерігаючи, як воно ніде не поважається. Ми проголошуємо свободу, рівність і братерство — і це чудова політична програма, але й вона ніде не реалізується. Отже, вона залишається лише лінією горизонту. І, обговорюючи це, ми дійшли до того, що універсальне — це дійсно лінія горизонту. Почнімо ж будувати універсальне, почнімо думати про нього як про те, що треба побудувати, а не як про вже дане.
Відмінність (la différence) дана, інституціоналізована, а потім і зведена в ранг вічного. Універсальне — це мета, яка закріплюється в самій боротьбі за універсальне. Універсальне не дане. І тоді ми почали аналізувати слова, які були в обігу. І ми згадали річ, за яку тоді виступало SOS Racisme — це була «метисизована республіка». І ми обидва вирішили, що це дві дурниці разом. Тому що метисація відсилає до біологічного виміру — ми чудово розуміємо, що ті, хто використовували цей термін, не мали цього на увазі, ми не будемо їх несправедливо звинувачувати. Вони хотіли сказати: «коли люди перемішуються між собою, змішується взагалі все». Але ні, саме про змішування (mélange) такого роду ми і не хотіли говорити.
Це змішування відбувається тільки лише з культурного процесу становлення людиною (humanisation). Тобто з процесу, в ході якого люди вступають у взаємини один з одним і будують самих себе. І Юнусові спала на думку ідея — ми візьмемо слово поета-філософа Едуара Гліссана, мартиніканця. Ви знаєте, що Мартиніка — досить незвичайне місце, адже це зовсім крихітний острів, їх всього 300 тисяч. Перепрошую в інших, але це саме мартиніканці завжди культивували певне почуття інтелектуальної еліти. І правда в тому, що вони нею і є. Адже коли у вас є одночасно Сезер, Франц Фанон, Гліссан і Шамуазо, ну що ж, не можна сказати, що це «чортзна-де». У Лозері такого немає.
Отже, Едуар Гліссан походить із цієї мартиніканської традиції, яка формувалася навколо Еме Сезера. Вони багато запитували себе про їхню волю увійти в універсальне, залишаючись при цьому самими собою. І коли люди типу Седара Сенгора створювали поняття негритюду, вони не бачили в ньому спосіб відокремитися, а навпаки, самоопис на шляху до універсального. І з тих пір ми знаємо, що їхній намір був вірним; саме слово, на мій погляд, не зовсім вдале, але це лише моя скромна думка. Але їхній намір не був диференціалістським, рівно навпаки. А в Сезера це виражено ще сильніше.
Так от, ми вирішили використати це слово Гліссана. Що воно означає? Він сам, Гліссан, пояснює нам, що таке креолізація. Для початку це мова Карибів. Кариби виробляють особливу культуру, звичайно, не єдину, але слова, спосіб мислити реальне, і так далі. Вони не ті, що в Середземномор’я. Я сам середземноморець, я на раз-два впізнаю щось середземноморське. Так само і на Карибах — тобто, все одно, чи це франкомовні, англомовні чи іспаномовні Кариби — там створюється купа слів, які позначають як конкретні речі, так і те, що в іспанській називається «магічним реалізмом». Магічний реалізм — це не заскорузлість розуму, а якраз навпаки. Це спроба вловити в словах і фразах стільки речей, скільки можна. Тобто не тільки те, чим нам здаються ці речі (les apparences), але й те, що вони мають на увазі, те, чого не видно, але що все ж присутнє, і так далі. До речі, невипадково саме в романі Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» на самому початку з’являється Ауреліано Буендіа — полковник, якого збираються розстріляти, і тоді він розмірковує про те, яким було його життя — він згадує, як це було, коли він прибув до Нового Світу, який був новим лише для європейців. Адже для решти — для них у цьому не було нічого нового — вони вже давно були там. І не кілька днів, а багато тисячоліть. І він сказав, що все було настільки новим, що, щоб назвати ці речі, доводилося вказувати на них пальцем, тому що для цього ще не було слів.
І часто ми стикаємося з труднощами через те, що у нас немає потрібних слів. А якщо ми використовуємо інші слова, ті, які не підходять, то ситуація стає тільки заплутанішою. Якщо ми говоримо про метисацію, щоб позначити те, що хочемо назвати креолізацією, то ми випускаємо з уваги ту реальність, яка не зводиться до метисації. Адже метисація — це, в першу чергу, біологічний процес, і тільки потім — культурний. Креолізація ж — це культурний процес, виключно культурний, фундаментально культурний. Тільки давайте не будемо вдавати з себе марксистів-дилетантів — люди — це соціальні істоти. Вони не можуть ними не бути. Без соціалізації жодна людина не може стати людиною. Чим більше ми соціалізуємося, тобто вступаємо у відносини з іншими, тим більше ми стаємо людьми, тому що ми починаємо ділитися знаннями, інтуїціями і так далі. Зверніть увагу на одну річ, якщо ви цього не знаєте: одного разу — взагалі, щоб отримати фінансування, люди готові на все — один дослідник запитав себе: «про що люди теревенять у бістро?» Чому б і ні? Мені й самому це цікаво. Так от, він був переконаний, що люди обмінюватимуться інформацією, на кшталт:
— Ну, так от, учора…
— Так, так, була гарна погода
— Насправді йшов дощ
— Ні-ні, зовсім ні
— А що ти робитимеш завтра?
— Я робитиму це
Він думав, що спілкування буде інформативним. І відкриття, жахливе для нього, спочатку незрозуміле: люди витрачають час на те, щоб переказувати плітки. Тобто говорити гидоти про інших і розповідати всілякі безглуздості.
— А, я вчора бачив одного хлопця, ой-ой, якби ти тільки знав
— Ну, гаразд, ні, ну, а що ти мені розповідаєш? Я бачила одну, вона зовсім з глузду з’їхала, він звідси, а вона ось що зробила.
І ось цей хлопець — а він, зауважте, вчений — запитує себе: яку перевагу для виживання, з точки зору дарвінізму, нам дають плітки? І він знайшов відповідь. Справа в тому, що це дає вам уявлення про можливу поведінку людей. Ви вчитеся на таких історіях, і це допоможе вам уникнути певних ситуацій. Ви не будете реагувати ні надто сильно, ні надто слабко. Або ви побачите небезпеку там, де вона є, або що, незважаючи на те, як це виглядає, це не небезпечно. Цінність цього [дослідження] сумнівна, але завдяки цьому я можу в дещо кумедній формі показати вам, наскільки важлива роль людського спілкування в самопобудові людини. І найважливіше і найхарактерніше спілкування для людей, крім пліток, — це навчання. Ми — вид, який навчається, і наші діти теж. Просто подивіться, з якою швидкістю діти вчать одне одного всяких дурниць. Але навіть наші малюки вчаться одне в одного, щоб стати дорослими або поводитися як дорослі, — що робити і чого не робити. І що робити просто тому, що це весело. І найчастіше перші зачатки побудови самого себе у дитини виражаються в гуморі, тому що вона робитиме щось, щоб отримати вашу реакцію. Плач привертає вашу увагу, але жарт змушує вас сміятися, і вперше саме він бере гору над вами.
Звичайно, всі наші малюки влаштовують сцену «ні» приблизно в 2 роки — «ні», просто так, «ні» всьому, чому завгодно. «Ні». Але «ні» — це Я. «Так» — це ми. «Гаразд, ти це з’їси», «так, ну гаразд, ми домовилися». «Ні» — це Я. «Я не хочу». Ось і все, крапка. І Я будується в конфлікті — я говорю це мимохідь для всіх цих клоунів, які засуджують нас за «абсурдний» характер конфлікту [який ми проголошуємо центральним у політиці]. Ніби вони не читали жодного рядка Демокрита, не чули жодного слова про діалектику і нічого подібного. Але це й зрозуміло, тому що це вони при владі, тому їм не хочеться, щоб з ними сперечалися.
Отже, Гліссан каже, що креолізація — це можливість дати проявитися новому з того, що вже є, з того, що ми знаходимо даним. Почнімо з простих речей. Гліссан пише в контексті рабовласницького суспільства, що звільнилося від рабства. Люди різні, кожен з нас відрізняється від сусіда. Відмінність (la différence), таким чином, — це не щось нав’язане. Вона — сама умова відношення, це сама наявність іншого. І найфундаментальніша відмінність (la différence); якщо залишити осторонь питання, пов’язані з соціальним і культурним конструюванням гендеру, це саме статева відмінність, яка волає до ознак, що вказують нам, що це чоловік чи жінка. І, до речі, саме за цим [соціальні] ролі гендерно забарвлені (genrés). Щоб символами і ритуалами ми підкреслювали, хто є хто.
Так от, відмінність. Ми не хочемо сказати: «ах, ні! Ні! Наш ідеал — це, щоб усі були однакові», тому що це неправда і це не ідеал. І ми цього не хочемо. Тому ми не ставимо під сумнів ні сам факт існування відмінностей, ні бажання їх усунути. [Нас цікавить] те, як примирити відмінність [з універсальним]. Відмінності — це факт, даність; їх можна побачити, наприклад, за кольором шкіри, почути за акцентом, за манерою говорити голосно чи тихо; їх можна спостерігати, їх можна вивести з контексту. І, отримуючи все нову і нову інформацію, зрештою ви розумієте, хто ваш співрозмовник і хто він такий загалом.
Так от, схожість (la similitude). Я сказав саме схожість, я наполягаю на слові «схожість». Ми не однакові і не хочемо бути такими, але ми схожі (semblables). Вперше я зрозумів важливість цього слова, коли опинився в Шампаньї, у Верхній Соні, яку ми, жителі Юри, називали «верхньою картоплею», а їх [її жителів] — «жовтопузими», тому що вони їли кукурудзу, а решта — ні. Кожному своя маленька відмінність. І ось, у Шампаньї одного разу опинився кавалерійський офіцер короля Людовіка XVI, який проводив там відпустку, і він помирав від нудьги, що зрозуміло — Шампанья. Він був членом «Товариства друзів чорношкірих», яке було створене в 1788 році з аболіціоністського протесту того часу. Але [щоб мати такі переконання], треба було знати, що раби існують, і тим більше, що існують люди з чорною шкірою. Уявіть собі, що в Шампаньї ніхто й не чув про таке. І ось він починає з того, що каже, що, ось, є чорні, їх відловлюють там-то і відвозять туди-то на кораблях. Це огидно. Але майже одразу з’являються люди, які кажуть:
— Чорношкірі? Та що ви несете? Такого не буває!
— Ні, ні, ні, таке буває. Он же доказ — картина з різдвяним вертепом. Коли наш Господь народився і до нього прийшли волхви, і серед них був Бальтазар. І він був чорним.
— Давайте подивимося. А, і справді. І ви кажете, що ними торгують як товаром? Який сором!
І ось він уже з петицією, всі її підписують — місцеві нотаблі на месі, і так далі. І потім вони додадуть її до наказу, який вони надішлють у Генеральні Штати. «Так робити не можна, тому що це сором — ось чому». І там залишився маніфест, він висить на стіні в маленькому музеї, який там організували, і він пронизливий, цей музей. І що там написано? Звичайно, вони всі були віруючими, отже, вони звертаються до того, що ми всі божі творіння і так далі. Але завжди з’являється це слово, три рази в тексті, і це щось говорить нам. Це «ми схожі» (nous sommes semblables).
«Схожі». Чому саме це слово? Це єдине слово, яке постійно повторюється, тому що саме до цього найфундаментальнішого визначення волає офіцер. Шанувальник філософії Просвітництва, і, судячи з усього, франкмасон. Так от він хоче, щоб слово відбивалося, щоб було зрозуміло, про що йде мова. І це слово схожий, не такий самий (l’identique), не інший (l’autre), тому що коли ми говоримо про альтруїзм, у слові альтруїзм завжди є ідея іншого (l’autre) як дистанції з іншим. У схожому (semblable) є і дистанція, і близькість, тому це слово підходить нам краще. Це, звичайно, не означає, що альтруїзм нічого не вартий. Схожість (la similitude) — це ще й стан, у якому перебуває людство. І досить спонтанно схожість, її сприйняття, усвідомлення схожості підштовхує нас до дуже конкретної соціальної поведінки. Часто майже інстинктивної. Якщо дитина падає на землю, хто завгодно, будь-якого віку, кинеться їй на допомогу.
Схожість, як правило, змушує вас співчувати. Я кажу «як правило», тому що іноді влаштовують геноцид, і знаходяться ті, хто не співчувають. І їм ні холодно, ні спекотно від дітей, які помруть, — це ж не їхні [діти]. Але альтруїзм, відчуття схожості, закладене в нас і призводить до певних соціальних результатів і моделей поведінки. Ми співчуваємо спраглості іншого. Ми співчуваємо голоду іншого. Навіть якщо ми не завжди діємо відповідно. Це справжнє страждання — я завжди говорив, що мені шкода молодих батьків, яким доводиться пояснювати своїм дітям, які постійно просять пояснити, чому не можна заглядати в тарілку брата чи сестри, чому потрібно ділитися іграшками і т. д. Коли ти проходиш повз людину, яка лежить на землі в жахливій злиднях, і твоя дитина запитує: «А чому він там? І що ми будемо робити, тату чи мамо?», тобі по-справжньому важко пояснити, чому ти не збираєшся нічого робити. Або, гаразд, доводиться зам’яти цю тему, тому що тобі ніяково, тому що ти розумієш, що зачіпаєш щось фундаментальне, що ти вже прищепив своїй дитині. Те, що інші схожі на нас і що ми не можемо бути байдужими до них. Це нестерпно.
Отже, схожість і відмінність дані нам, і ми не маємо наміру заперечувати ні те, ні інше. Працювати саме з цим нам допомагає поняття креолізації. Тому що вона виходить з ідеї, що відмінність — це не те, з чим потрібно боротися. Відмінність культурного порядку слугує сировиною для схожості, і на її основі виникає щось таке, про що ніхто раніше й не думав.
Щоб правильно зрозуміти цю реальну і конкретну функцію, потрібно спочатку коротко ознайомитися з історією креолізації. Треба побачити, як народилася креольська мова. Креольські мови. Звичайно, потрібно почати зі стану рабства, яке тривало три століття. Це злочин проти людства, що тривав три століття. До речі, раз я щойно згадав про це, для мене велика гордість, що саме Юнус Омаржі домігся того, щоб Європейський парламент визнав це злочином проти людства. І все ж. У рабстві є работорговець, який захоплює людину і перетворює її на товар. Але є й сам раб. А работорговці хапали всіх підряд. Людей хапали в ході бойових дій. Їх забирали цілими селами. І всіх вантажили на кораблі, заковували в кайдани. І місцевого шамана, і короля, і солдата, і селянина. Вони були з абсолютно різних соціальних верств. Потім їх продавали, всіх із різних місць. Що створювало купу найрізноманітніших відмінностей між ними, тому що рабовласник за своєю природою расист, тому що він вважає, що вони — не люди, або недолюди. І йому одразу ж доводиться вдаватися до свого методу — розділяти людей — тому що пани не можуть правити, коли раби об’єднуються. Це все-таки основа [соціальної влади]. Та сама, на якій побудоване наше суспільство — якщо народ об’єднується, панам залишається тільки тікати. І вся наша робота полягає в тому, щоб об’єднати нас, а вся їхня робота — у тому, щоб нас розділити. Якщо політичну боротьбу і можна до чогось звести, то до цього. Якщо ми об’єднані — вони розбігаються. Якщо ми розділені, то, значить, ми самі деремося між собою. Так їм навіть старатися не треба.
Так от. У рабстві є щось, що негайно заперечується. Це сама людина — і не просто тому, що її перетворили на товар, що саме по собі вже є першим і неймовірним відчуженням, тому що ти перестаєш бути. Ти більше не господар самого себе, ти не належиш собі, ні твоє тіло, ні твої руки, ні твої ноги, нічого. Нічого тобі не належить. Все належить твоєму господарю, який робить з цим все, що забажає. Але другий ступінь знелюднення в тому, що ти не можеш поговорити з сусідом, тому що ви не земляки. У вас немає спільних виразів, немає спільних слів, немає спільної музики, іноді немає спільних богів — це підриває, атомізує, зводить вас до єдиної речі, що ви робите разом, — роботи. Креольське з’являється як мова. І дуже важливо, що це саме мова. Тому що за допомогою мови ми спілкуємося, і, коли ми спілкуємося, ми знову стаємо людьми, тому що ми входимо у відносини з П’єром, Полем, Жаком, Жаклін і так далі. І ось уже все починається знову, ми відтворюємо суспільство. Ми можемо відтворити [історичний] блок. Ми можемо обмінюватися ідеями. І саме тому пани витрачали свій час на те, щоб забороняти все те, що було характерне для народів, яких вони депортували. Це малойя на Реюньйоні, з її затяжним наспівом, дуже незвичайна пісня. В інших місцях це барабан гвока. Це барабан, який чути за кілометри, але це не просто шум барабана — це мова, він спілкується, він щось говорить. І вони витрачали свій час, переслідуючи цю нову культуру, що виросла з відносин між рабами. І креольський дозволяє зрозуміти одне одного. І щоб інші [вас] не розуміли.
Отже, ця невелика історія дозволяє розкрити суть концепції креолізації. Адже ті, хто створює цю мову, формуючи креольську, створюють спільну культуру. Їм недостатньо відтворювати те, що вже було. Саме тому можна говорити про карибську культуру, яка, звичайно ж, має свої витоки і коріння. Але креольське слід розглядати власне в його самостійності, а не тільки крізь призму тих витоків, які воно несе в собі і переосмислює.
Отже, тепер, коли ми розставили все по місцях, ми підійшли до того, що перед нами три поняття — відмінність (la différence), схожість (la similitude) і процес креолізації. Ви вже зрозуміли, що процес креолізації — це культурний процес, але слово «культурний» не означає, що йдеться про просте відображення [економічних процесів]. Ні, і це принципово важливо: людина не може існувати поза культурою, в яку вона включається. І якщо ми приймаємо ідею про те, що наша власна культура перебуває в постійному русі, то й ми самі стаємо все більше і більше людьми в міру того, як ми все більше і більше включаємо її в себе. І не тільки чутки і балачки в бістро, але знання. І в своїй основі людський рід ставав усе більш людським у міру обміну культурою. Тобто що ми спілкувалися як вид, що навчається знань і навичок. І саме тому міграція розширює знання окремої людини, адже люди не прив’язані до якогось конкретного біотопу. Прямо як щури й таргани. Вони є скрізь, люди вийшли з місць, де дуже спекотно, і дійшли до місць, де дуже холодно. І в кожному з них вони знаходять слова, вони вчаться техніці, навичкам, способам діяти і так далі. І передають це наступним поколінням. А потім завдяки стратегії шлюбів і союзів між групами людей ці знання поширюються. І чим більше знання поширюються, тим більше наш світ стає людським, адже вся ця фантасмагорія магії займає лише те місце, що йому залишають слова і наша нездатність зрозуміти речі. Якщо ви не знаєте, звідки береться блискавка, ну, значить, ви не знаєте цього. А це, взагалі кажучи, цікаво — має бути якесь пояснення, і ось воно — Юпітер. Ми потребуємо цього процесу як процесу культури, і цей процес культури — це те, що робить можливою соціалізацію. А соціалізація — це той самий процес становлення людиною (humanisation).
У підсумку це перетворюється на божевілля, коли антропофікація світу призводить до того, що ми хочемо все зжерти, все вбити, все зламати, все пограбувати, тому що все вже «належить людям». Тобто ми почали поводитися так, ніби все перебуває в нашому необмеженому розпорядженні. Але щоразу [нам насправді] треба шукати те, що лежить в основі цього процесу, в його корисності, і оволодівати цим, щоб тримати його під контролем. Те саме з відмінністю і схожістю. З цього народжуються основні політичні опції. Прагненню до схожості реакціонер протиставить відмінність. Універсаліст буде протистояти есенціалізованій відмінності, що представляється як частина самого буття [іншого]. І саме це приведе його до заперечення відмінності або до думки, що вона створює проблему. Навпаки, диференціаліст вважатиме універсалізм божевіллям. Ви всі стикалися з цим у своєму житті лівих: «Ну що це таке? Що ви розповідаєте? Так, так, рівність, ми всі цього хочемо звичайно. Ага, так, ми всі божі створіння, окей. Але все-таки, є великі й маленькі, товсті й тонкі, ідіоти й розумники, до речі, ви знаєте більше одних, ніж інших. Отже, пане Меланшоне, раз рівності немає в природі, то я прошу вас показати мені, де вона є. Ніде. Ну й добре. І так піде. А навіть якщо ви й побудуєте політичний режим, заснований на рівності, то він обов’язково буде неприродним, а значить, насильницьким».
Це тривало два століття. Всі політичні дискусії завжди закінчувалися одним і тим самим: «Ви — утопісти, ми ж виходимо з реального, до того ж відмінність — це чудово, тому що так треба, і взагалі». Це припинилося, коли з’явилося усвідомлення політичної екології, яке стало першим кроком до того, щоб сказати: «заждіть, звичайно ж, ми рівні; якщо вам потрібні докази, то ми всі рівні в тому, щоб померти від спраги. Тому що будьте ви багаті чи бідні, коли прийде ураган, він забере всіх». Звичайно, не всіх однаково, тому що найчастіше багаті можуть захистити себе, а решта — ні. Але в будь-якому випадку, якщо ви отруїте всю воду, то не буде що пити всім. Загалом, ви розумієте, що політична екологія змогла переосмислити вимогу, в лапках, але ви все одно мене розумієте, комунізму. Тобто того, що спільні блага існують, і що ці спільні блага не можуть бути приватизовані, тому що їх не можна звести до приватної власності, яка є лише виключним правом користування одного, окремої людини.
А потім розгорілася боротьба навколо гендеру. Тобто навколо приписів гендеру. Ти — жінка, отже, маєш поводитися так-то і так-то. І ось так сюрприз, це підпорядковане становище. Ти — чоловік, отже, маєш робити те-то й те-то. І вже вибачте, але чоловічі стереотипи нічим не кращі. Я говорю це вам як чоловік. Мені хотілося плакати, і мені хотілося говорити про свої почуття, але я був добре вимуштруваний. Принаймні перші 20-30 років свого життя я цього не робив, поки не відкрив для себе важливість емоцій заново через політику. Дивлячись на те, як люди працюють, пояснюються, говорять з іншими, особливо я думаю про Уго Чавеса, який пояснив нам, чому ті, хто займаються політикою, не думаючи про афекти людей, з якими вони говорять, марно витрачають свій час. І багато хто з нас зрозумів, що треба говорити так само [як він] — це щось говорить людям, це слухають, і часто це дозволяє зблизитися.
Диференціалізм. Відмінність може лягти в основу реакційної політичної лінії, реакції проти вашого інстинкту схожості. А він у вас є, цей інстинкт схожості. Диференціалізм буде солодкомовно говорити те, що я вам щойно пояснив, але це завжди буде припис. Відмінність — це припис. Отже, якщо ви чорний, то у вас у крові є ритм. Звичайно, в цьому є щось, що здається милим, але це ненадовго. Зрештою воно буде пояснювати, чому бути одними — норма, а іншими — ні. Наприклад, як у нашій повсякденній мові — кольоровий чоловік або жінка. Якого кольору? Ні, адже «білий» — це колір. «Білий» — це не колір? Ні, це колір. Чому тоді це чорний колір робить чоловіка або жінку кольоровими? Диференціалізм завжди встановлюватиме норму. Норма для чоловіків, норма для жінок і так далі.
Тому ми завжди будемо настороженими і недовірливими. Але це зовсім не означає, що ми будемо говорити: «а, ні, ні, цього не існує». Тому що рівно навпаки: експлуатація, припис гендеру не будуть тими самими, якщо вони будуть навантажені ще й расизмом. Він не однаковий для жінок і чоловіків. Отже, беручи до уваги те, що расизм, диференціалізм вводить у суспільство, ми зможемо обирати правильні методи боротьби, бути ефективнішими. Тому що якщо ви виходите з того, що, незважаючи на колір вашої шкіри, це одна й та сама експлуатація, одне й те саме приниження, то ви помиляєтеся, а те, що ви говорите, ніхто не слухатиме. І, головне, є частина реальності, яку ви не хочете бачити. Те, що перевірка документів і расове профілювання — це для одних, а не для інших. Що поліцейське насильство — в першу чергу для одних, а не для інших. Юнус розповідає мені — я повертаюся до нього, він — депутат Європарламенту, голова однієї з комісій, а зараз віцепрезидент Європарламенту — і от, він каже, що на Північному вокзалі, коли він там буває, його перевіряють один раз з двох. Я сам ним користувався вже не знаю скільки разів, коли був євродепутатом, і в мене жодного разу не перевіряли документи. За все моє життя в мене взагалі не перевіряли документи.
І якщо ви відмовляєтеся брати все це до уваги, то ви не зможете вести боротьбу. Вас не будуть слухати. І ви навіть не зможете зрозуміти, що відбувається навколо нас. Що є і чого немає і чому щось є, а чогось немає. Але для нас рішуче важливо, що сприйняття дозволяє нам коригувати нашу поведінку. Адже коригувати нашу поведінку — це приймати те, що ми не можемо спонтанно представляти інтереси всіх, навіть якщо ми прагнемо до цього. Я не намагаюся тут займатися постмодернізмом. «Чоловік не може говорити про права жінок, білий не може говорити про права чорних, чорний не може говорити». Я не маю на увазі цього. Але я хочу сказати вам, що якщо ви не берете до уваги те, що відбувається, ви завжди б’єте повз ціль. І ми, беручи до уваги нашу політичну стратегію, зобов’язані виправляти все те, що в нас не виходить.
Отже, до диференціалістів. По-перше, це припис. І деякі просто насолоджуються цим фактом, право на відмінність у 9 випадках з 10 призводило до відмінності в правах. Тому що скажіть нам, будь ласка, у чому полягає ваша відмінність? Воно завжди буде соціальним, воно завжди буде гендерним, воно завжди буде дискримінуючим. Ну і що ж ви робитимете? Невже ви визнаєте утиск прав? Де в цьому універсалізм? Його там немає. І цим питанням ми і повинні задатися. Що ви робите зі схожістю? Ви його заперечуєте, так, ви його заперечуєте. Фашисти, расисти заперечують схожість. Саме тому між нами і ними не просто моральна розбіжність, і, я додам, ми повинні перестати вчити фашистів моралі, тому що це безглуздо. У них немає моралі, принаймні такої, як ми її розуміємо, тому що для них люди не схожі. Вони не рівні в правах. І тому те, що нас розділяє, — це не просто питання поведінки чи моралі, це соціальне питання. Це культурне питання. Це питання, що стосується самої ідеї про те, що ми робимо з нашим життям у суспільстві.
Ось що ми скажемо диференціалістам. А універсалісту? Ми все одно розпитаємо його — що він робить з відмінністю? Що він з нею робить? Він її заперечує. Він хоче стерти її. І часто ми погодимося з ним, якщо йдеться про соціальну відмінність. Ось тільки не треба це називати «соціальною відмінністю». Це називається соціальною нерівністю. Нерівність — це найважливіше слово для нас. Нерівність і рівність. Є, звичайно, ті, хто кажуть: «але все ж таки треба ділити все по справедливості (équité)». Звичайно, розуміється, а хто буде вирішувати, що справедливо? Завжди одні й ті самі [влада імущі]. То не треба нас стомлювати розмовами про справедливість (équité). Рівність — ми хоча б знаємо, що це таке. А справедливість ніхто не здатний описати, або, точніше, єдиний, хто здатний її описати, — це той, хто сам вирішує, що справедливо, а що ні. Для нас, у політичній боротьбі, боротьба за слова має дуже велике значення. Ми звичайно всі робимо одні й ті самі помилки. Наприклад, я навіть не знаю, скільки разів чув від хороших товаришів — я не суджу їх за це і я сам так робив — про «міські бунти». Ні, ні, ні. Немає ніяких «міських бунтів». Є міські повстання. Це не одне й те саме. «Бунт» — це люди, які втратили контроль над собою і, як звірі, кинулися громити і підпалювати. Я можу розповісти вам про Марсель, який постраждав від міських повстань — що було розграбовано і чому. І в різних районах ситуація різна, і грабежі відбувалися не в тих самих місцях. У нижньому Марселі це були люди без документів, які шукали щось, що можна обміняти на дзвінку монету. У верхніх кварталах Марселя грабували продуктові магазини. І щоразу це відповідає конкретній соціальній ситуації. Міські повстання не сліпі. Звичайно, в них є частка сліпоти, тому що їх ніхто не організовує, тому що вони спонтанні, і тому певною мірою дають волю помсті. Вони вивільняють потреби, які весь інший час стримані, соціалізовані, приведені до порядку і форми, тому що жодне суспільство не може жити в безладді, за законом сили. Зараз ми розуміємо це як ніколи.
Так от, як ми розпитаємо їх обох. Як я вже говорив, право на відмінність може деградувати в право на байдужість, що збігається з усіма приписами, які, у свою чергу, збігаються з відмінністю в правах, а потім запускають у хід діалектику взаємного відторгнення. А це для нас найстрашніше. «Я не хочу тебе тут бачити, ти нас бісиш. Забирайся додому! Повертайся до Африки!» І це, до того ж, звернено до хлопця, який туди не повернеться, адже він народився тут, його батьки поховані тут. Єдиний у цій історії, хто народився в Африці, — це я.
Отже, універсалізм може позбавити легітимності ті відмінності, які є легітимними, або ігнорувати їх, або зневажати їх. А диференціалізм же в кінцевому підсумку приведе нас до діалектики взаємного неприйняття. Ти не хочеш бачити мене — я не хочу бачити тебе. Ось і все, і це — найстрашніше, що загрожує нам у молодому поколінні, тому що покоління їхніх батьків і дідусів з бабусями, вони вкалували. Бабусі й дідусі, щоб дозволити тим, хто сьогодні став батьками, досягти успіху в житті через освіту. Сьогоднішній же молоді треба пояснювати. Я говорю з вами без купюр. Треба пояснювати твоїй дитині, якщо вона не білошкіра і якщо вона не світловолоса, що, навіть якщо всі її друзі горланять і раптом з’являється мент, йому — йому треба заткнутися. І треба пояснити йому чому. Немає нічого хорошого в тому, щоб бути молодим батьком сьогодні, коли ми в такій ситуації. Тому що нам самим доводиться пояснювати нашим дітям речі, які ми не хочемо пояснювати. І які можуть привести їх до в’язниці, тому що вони вчать їх повстанню. Ви ж не думаєте, що вони погодяться з тим, що їх вважають унтерменшами, недолюдьми? Звичайно ні, а отже, вони повстануть. І перше, що спадає на думку: «ти не хочеш бачити мене — я не хочу бачити тебе».
Універсалізм — це ідеологічне завоювання, тому що просто так, спонтанно кожен сприйматиме те, що він бачить у погляді іншого. І якщо він побачить відмінність у погляді іншого, вона вкорениться в ньому, стане ідентичністю. У цьому й полягає диявольський механізм взаємного відторгнення. Саме тому наша боротьба — культурна.
І тепер до другої частини. Я вже пояснив, чому креолізація — це процес становлення людиною (humanisation). Створюючи нове, ми з’єднуємося і, створюючи нове, ми ділимося. Креолізація стала для нас зрозумілою, як тільки ми зрозуміли її таким чином — як конкретний процес універсалізації. Відмінність продукує соціальну поведінку. Прагнення до схожості продукує соціальну поведінку. Вони знаходять своє соціальне і культурне вираження. Ми поговорили про мову рабів, це, звичайно, почуття схожості, що штовхає створювати мову, щоб насолоджуватися її перевагами. Отже, креолізація — це продукування нового. Вона відрізняється від попереднього їй стану, але вона прагне до універсального. Саме з цієї причини в якийсь момент можна було сказати, що креолізація — це майбутнє світу. Можна сказати, що вся людська цивілізація є результатом креолізації. Ми ділилися винаходами, ідеями, речами і підкріплювали культуру один одного, а диференціація культур відбувалася в міру того, як людські суспільства, розвиваючись, починали відрізнятися одне від одного. Якщо в історії людства і є епохи, коли міфи були спільними, коли символи були спільними, то це тільки тому, що людей було мало і мало з них переміщувалося по світу. Чим більше ставало людей, тим більше з’являлося колективних структур, починаючи з міста, яке стане ключовим місцем креолізації. Культури, способи жити і, особливо, музика будуть ставати спільними.
Креолізація — це саме процес, це не кінцева універсалістська відповідь, і ми повинні прийняти це, цей процес відбувається повсюдно. Мені треба б висміяти тих, хто не любить креолізацію, тому я подам вам її «по-Земмурівськи». Він каже: «Ми! Велике заміщення (le grand remplacement)! Боротьба!» Можливо, він і бореться з тим, що він називає великим заміщенням, але я-то знаю, що велике заміщення — це постійне явище, особливо в історії Франції. Отже, я розповів вам про карибську креолізацію, сказав, що креолізація — це майбутнє світу. Тому що я чую його крики проти арабів і людей, які приїжджають з африканського континенту, афро-французів. Але я, якщо він захоче, відведу його на вулицю, поведу його на бульвар Страсбур перед Східним вокзалом, навпроти Східного вокзалу, я живу там неподалік, і там не буде жодного магазину, назва якого не буде написана англійською! Навіть фастфуду! І так уздовж усього бульвару. Ну гаразд, гаразд, це креолізація в стилі янкі, його не бентежить — англо-саксонське. Але процес креолізації світу вже відбувається. На жаль, це форма, яка насправді є поганою формою креолізації, тому що. І ось тут я підходжу до того моменту, саме через цей момент я хочу підвести вас до другої ідеї. Універсалізм аж ніяк не може бути уніфікацією. Тому що уніфікація — це початок смерті. Тільки в смерті ми всі дійсно рівні. Не в тому, як вмираємо, не в тому, як нас ховають, але в тому, що кінець — це умова, спільна для всіх.
І якщо ви поїдете до Версаля, є люди, яким Версаль здається прекрасним, і я не хочу руйнувати їхні мрії. Я сам знаходжу його жахливим, тому що це симетрія і тільки симетрія. Я не люблю симетрію, тому що я знаходжу симетрію інертною. Симетрія більше не рухається. А ось дивність, різноманітність, переривчаста лінія, зміна тону — ось що, зрештою, становить життя. Це розлом прямої лінії. До речі, у природі немає прямих ліній. Ну гаразд, хтось заперечить мені: «ну ні ж, а лінія горизонту?» Гаразд. Але це просто тому, що ти просто не бачиш вигину [нашої планети], але прямих ліній там немає. Я вас запевняю. Вибачте, щось я затягую.
Але я дуже хочу поговорити з вами про Францію, щоб ви зрозуміли, що найкреольськіша нація Європи — це Франція. Іспанці теж креолізовані, але вони не хочуть цього визнавати. Ні, ну я хочу сказати, що вони, як вони самі кажуть, були окуповані арабами протягом 8 століть, і вони вдають, що вони не креоли. Хоча вони так і не дійшли до того, щоб зробити зі своєю історією те, що зробили ми, французи. Ми ж «галло-римляни». Чому галло-римляни? Галлів не існувало. Галлів не існує. Це вигадка Цезаря, щоб змусити повірити, ніби народи, які він підкоряв, утворювали якусь єдність. Вони ніколи її не утворювали. Єдиний раз, коли вони спробували — під Бібрактою — опівдні вони обрали спільного короля, о шостій годині половина вже втекла з табору, тому що не хотіла йому підкорятися. Треба сказати, що той запропонував їм досить грубий метод [оборони]: якщо ми просто так усе спалимо, римляни не зможуть просуватися далі. Ну, і багато хто сказав: «ну, ти-то і підпалюй у себе вдома, а не в нас», от і все. Галлія не була нацією, так що все це міф, це все вигадка часів Третьої Республіки. І ми не галло-римляни. Чому? Тому що тут були римляни, а римляни для людей Третьої Республіки — це цивілізація. І це, до речі, не брехня. Ну і раз тут були римляни, то, значить, ми — галло-римляни. І вже цього достатньо, щоб виступати проти [поняття] «корінних французів» — від якого коріння? У нас їх як мінімум два. А якщо ви почнете вивчати галлів, то ви дізнаєтеся, що в них було більше 200 або 300 племен, усі абсолютно різні. Едуї, наприклад, чудово працювали з римлянами, поки їхній шаман Дівіатік не змусив їх піти на них [римлян] війною. Або візьміть кельтів, там у Бретані — у них не буде нічого спільного з галлами з-під сучасного Перпіньяна. А там знаходиться Марсель — чудовий і неповторний, найстаріше місто Франції, 2600 років. Навіть перший галльський текст написаний грецьким [алфавітом]. І місто з’явилося з союзу грецького, який жах, іммігранта, і дочки місцевого вождя галлів. Оскільки це було досить ліберальне плем’я, дівчина сама обирала за кого вийти заміж. І що ж вона робить? Вона обирає хлопця, який тільки приплив сюди, тому що він їй подобається. І вона виходить за нього заміж — ось так і народився Марсель. Принаймні це міф про його заснування.
То не треба нам розповідати про «корінних французів». Тому що якщо достатньо заглибитися в це коріння, то ніяких «корінних» не буде — там буде маса різних народів, так багато різних людей уже було тут, коли прийшли вандали. А потім гуни, потім остготи і всі інші пройшли через нас. То «корінні французи», від незрозуміло якого коріння, у нас є спільна мова — французька. Але й французька — це політичний винахід. Це король Франциск I вирішив, що офіційні тексти писатимуться французькою. Французька ж — це мова дуже маленького регіону Франції, до того ж далеко не найрозвиненішого, адже південь Франції завжди був найрозвиненішим.
Послухайте мене: трагедія Півдня нашої країни в тому, що він настільки випереджав свій час, що породив всілякі безвихідні ідеології, тому що Гастон Феб та інші значно випередили свій час у поезії, науці та культурі. Чому? Тому що тут бували араби, і євреї, вигнані з Іспанії, які несли з собою тексти і книжки, які безперервно збагачували Південь. У Півдня навіть кілька мов: провансальська, окситанська — це повноцінні мови, а не просто бідні діалекти, яким бракує слів. У провансальській більше слів, ніж було у французькій у момент її появи на світ. І до того ж, французька мова — це винахід, це не «корінні французи» придумали і поширили її. Це король Франциск I своїм ордонансом вирішив, що відтепер писатимуть французькою. Мої дорогі товариші, навіщо він це зробив? Щоб нашкодити церкві, ось чому! Щоб не писати латиною. Він говорив, що її ніхто не розуміє, правда, французьку теж ніхто не розумів. Того часу французькі провінції були менш одноманітними, менш змішаними. На пагорбі Вальмі люди говорили не однією мовою, та й служили вони не одному Богу. Звертаю вашу увагу: одні були протестантами, інші — католиками, що, загалом, завдавало їм чимало клопоту.
Отже, креолізація. Французька мова — це не корінна мова. І це абсолютно правильно, тому що в цій країні всі все забувають. Це настільки правильно, що, по-перше, вже сьогодні в нашій мові більше 400 іспанських слів, є слова з івриту, навіть хінді, з арабської взагалі повсюдно, починаючи з цифр. Це настільки правильно, що французька політично створена мова, що як тільки її придумали, вони одразу зрозуміли, що в них нічого не виходить. Але в них були придворні поети, яким платили за це. Жоашен Дю Белле пише книгу «Захист і прославлення французької мови», 1549 рік, я навіть записав це, тому що ордонанс Віллер-Котре, який заснував французьку мову, — це 1539 рік. Минуло 10 років, а вони так і не зрушили з мертвої точки. Він [Жоашен Дю Белле] каже, що «у будь-якому разі, коли нам бракує слів, потрібно просто їх вигадувати». Звичайно, вигадувати слова — це мило, але слова так просто не вигадуються. Отже, залишається тільки брати з латини і грецької те, чого нам бракує. Але навіть з латиною і грецькою їх все одно не вистачало. І він каже, що «ми можемо вигадувати слова, подивіться на юристів — вони вигадують, і ніхто й слова їм не каже. Вони вигадують, використовуючи латину і грецьку». А потім він каже, що, якщо вже на те пішло, то можна просто запитати в народу, як вони самі говорять. Ми звичайно не розуміємо, що вони говорять, але це має бути корисно, тому що ці слова допомагають їм виконувати їхню роботу. Ну і він каже, що треба брати слова з професійних мов і додавати їх у французьку мову. І це текст 1549 року, «Захист і прославлення французької мови» зрештою стають його винаходом. То й тут годі тикати в нас недоторканною традицією. Ми говоримо, що креолізація і використання спільної мови, сьогодні це французька, підживлюється тими, хто нею говорить. І найбільше нею говорять уже не французи метропольної Франції. Це франкомовні африканці, і, отже, мова — на щастя, на щастя! прямо як музика — вже запліднюється африканським натхненням, американським натхненням, креольським натхненням. Отже, це — політична мова. Французька ніколи не визначатиме Францію, тому що в 29 країнах вона — офіційна мова. То перестаньте говорити, що бути французом — означає говорити французькою, тому що ви апропріюєте людей, які не хочуть, щоб ви їх апропріювали. Тож, коли я приїжджаю до Африки, я вважаю за краще говорити «спільна мова». Я б хотів, щоб у нас було інше слово [для цього]. Я б хотів говорити про французьку «наш креольський», тому що це дійсно наш креольський.
Так от, я щойно розповів вам про креолізацію як про французьку реальність і про Францію як про креольську націю. Вона креольська у всіх можливих сенсах. І тут перейдемо до політики. Ви вже бачили, як реакціонер відреагує проти ваших вимог, пов’язаних зі схожістю людей і, отже, рівністю їхніх прав на задоволення їхніх життєвих потреб. Саме тому їх і називають реакціонерами: тому що вони переходять від необхідного порядку — універсального порядку, визнання схожості з іншою людиною — до порядку доуніверсального, який за своєю природою гнобить, принижує, руйнує і дегуманізує. Гуманізм же пояснює, що кожна людина — це будівник самого себе.
Коли мені було 20 років, я думав: «чоловіки, жінки, ну вистачить, це все одне й те саме». І удачею мого життя було потрапити в руки незвичайної жінки. Колетт Одрі, єдина жінка, яка цитується в книжці Сімони де Бовуар. І вона каже мені: «послухай, ти мені дуже подобаєшся, — коли я з нею познайомився, їй було 64, вона курила сигарети “Gitanes de Maïs” — уявіть собі, який у неї був голос! вона ще дуже стильно вдягалася, у неї була краватка-лавальєр, і вона сказала мені, — я дуже тебе люблю, — вона була гарна як сонце, що сходить, і вона каже мені, — я не можу дозволити тобі говорити такі дурниці все твоє життя, тому що реально дурниці, ти нічого не розумієш». І вона добре мені все пояснила, як могла тільки вона, я слухав. І я сказав собі, що треба цим зайнятися. І я почав читати все, що потрібно було прочитати.
І вже набагато пізніше я виявив, що, вивчаючи XVI століття, я приділяв першочергову увагу Піко делла Мірандолі, тільки от Піко делла Мірандола — це 1487 рік, але ще до цього в нас уже є текст, гуманістичний за своїм духом, але конкретний. Це Крістіна Пізанська, «Книга про град жіночий». І Крістіна Пізанська каже, що якщо ви будете виховувати своїх дочок так само, як своїх синів, вони будуть здатні на ті самі інтелектуальні подвиги». Це вона перша рве з гендерним приписом знання і доступу до знання. Отже [і вона буде] серед струмочків, які складуть потік фемінізму, революційного фемінізму, того, який зробить революцію 1917 року, який зробить революцію 1789 року і так далі. Того, який прямо зараз робить революцію нашого часу. Він передує формулюванню філософського гуманізму. І все ж. Битва за права <…> у своїй основі стає саме битвою за право вибору, право бути господарем самого себе. Це може викликати усмішку. Це може змусити ставити запитання. Це може шокувати. І саме це вища форма самовизначення, побудови самого себе, вища, тому що ви йдете проти біологічної та фізичної очевидності, точніше, псевдоочевидності. І саме в цьому сенсі, коли ви приходите до подібного вибору, ви людяніші, ніж будь-коли. Я не маю на увазі бути <…>, але що ви приймаєте рішення поставити вашу <…> ідентичність під питання і [поставити під питання] те, чи підходить вона вам чи ні. <…>
Відчуваєте, як це стосується креолізації? Ну звичайно тим, що це створює нове. Я не кажу, що андрогін — це майбутнє людства, але я кажу, що андрогін породжує щось нове, що привертає увагу всіх, включаючи тих, хто зовсім не андрогінний, і хто вловлює в проявах андрогінності культурні явища, радикальні нововведення, які доступні кожному, незалежно від того, андрогін він чи ні.
Так от, процес креолізації, у міру того, як ви в нього занурюєтеся, ви починаєте розуміти, що він може поширюватися на будь-які обставини і що він дає вам можливість описувати культурні процеси без допомоги біології, примусу, моди. Ви опиняєтеся в ситуації, яка дозволяє вам відновити центральну роль культури для нашого становлення соціальними істотами, це вам каже марксист, між іншим. Тому що визнавати ідею, що люди — це культурні створіння, не означає заперечувати марксизм, рівно навпаки, це означає розуміти, як реально організуються суспільні відносини.
Уже в першій версії програми «Спільне майбутнє» ви можете знайти гасло «Нової Франції». Нова Франція — креольська. У ті дні, коли я особливо збуджений, я просто не можу перестати про це говорити. Говорити, що Франція П’ятої республіки, а саме її ми хочемо поставити під сумнів скликанням установчих зборів Шостої республіки, це Франція 1958 року. У 1958 році країна була сільською, а не міською. У 1958 році жінки не могли мати свою чекову книжку. У 1958 році іммігранти були ще першого покоління, їх привозили сюди з сіл, щоб платити їм менше грошей. Тепер ми в Новій Франції, яка стала результатом прав жінок. У нас уже третє покоління [іммігрантів]. Я і сам із цього покоління. Моя внучка — це вже четверте, п’яте покоління. І поняття Нової Франції перестає розділяти (trier). Це не «давайте дамо місце різноманіттю (diversité)». Чому ти кажеш «різноманіття»? Давай, але що ти називаєш «різноманіттям»? Чорних і арабів? Ти боїшся це сказати? Тому що тобі теж соромно ділити людей за їхнім походженням! Тому ти придумуєш слово, яке звучить краще. «Різноманіття». Так все добре замасковано. Ні, ми — Нова Франція. Ми говоримо тут про позитивне поняття.
Ми апропріюємо цю країну і ми починаємо говорити: «це наша країна». Ми проголошуємо її предметом наших спільних домагань і тим самим виходимо за межі як відмінності, так і абстрактного універсалізму — ми не просимо, щоб нас асимілювали. Все це нічого не означає: асимілювати з чим? З чим тебе асимілюють? Ви хочете асимілювати людей? Ви просто не знаєте, про що ви говорите. Єдина можлива асиміляція — це дотримання закону. Тому що єдине, що нас об’єднує, — це спільнота закону, звідси його важливість, звідси й важливість тих, хто його пише, звідси й важливість політичної деліберації. Тому що в нас немає іншої спільної ідентичності, крім тієї, яку ми даємо самі собі через те, що дозволено, і те, що заборонено, і ми робимо це за допомогою закону і деліберації. Ми самі урезонюємо себе через закон, через спільну культуру, через табу.
Так от, Нова Франція, вона буде результатом цього. Креольським результатом. Звичайно, у мене ще немає її проєкту, вона ще не готова. Я намагаюся просунути її по шматочках туди-сюди, тому що нам потрібно вміти чітко визначити, що ми маємо на увазі під Новою Францією. Не тільки через вихваляння подолання етносу. Але, я хочу сказати вам, товариші, щоб нарешті закінчити з цим питанням етносу. Добре запам’ятайте одну річ: межа етносу — це завжди жіноче тіло. Межа етносу — це жіноче тіло, наші жінки не народжують дітей від чужих. Чужі ж жінки можуть народжувати нам дітей. Тут я говорю про патріархальну систему, і я не буду заглиблюватися в цей сюжет, але завжди пам’ятайте про це. Етніцизм і постійна ідентифікація з корінням завжди приводять нас до меж між людьми. А значить, нам треба працювати з культурами, а не з етніцизмом. Етніцизм перетворює етнос на політичну лінію.
І друге, про що потрібно постійно пам’ятати, — це те, що в креолізації Франції є й римська складова. І римська частина — це місто. У місті всі голосують. Ти приходиш у нього і ти стаєш членом міської спільноти. Це, звичайно, неправда, [наприклад] у Марселі не всі голосували, щоб обрати муніципальну раду. Існував принцип «ремесло — це стан (métier vaut noblesse)», тобто якщо ти належав до професії [в сенсі професійної спільноти, наприклад гільдії], то ти голосував і був представлений. Але саме Рим породив республіканський дух. Республіканська ідея і зародилася, і відродилася в Італії. Не у Франції. Тому що в Італії є міська традиція муніципальних рад, хай навіть під впливом тих чи інших сил, і виборів до цих рад. Вибори — це не винахід 1789 року. Це глибоко вкорінена традиція. Якщо взяти весь південь Франції, то в усіх його містах були вибори. Нехай рідко, нехай не всі могли голосувати. Але сьогодні питання про місто навіть не варте обговорення.
Всі живуть у містах: 80% населення проживає в містах або передмістях. Та й сільські жителі вже не ті, що в 50-ті. Вони більше не полюють, це неправда, і вони більше не селяни, далеко не так. Отже [для нас] прийняти те, що дала нам наша земля, — це можливість [почати] самим себе визначати, тому що в нас є спільне, універсальне і міське. Це наша удача. Це не тяжкий тягар, що відтягує нас униз. Тому ми будемо продовжувати розвивати поняття Нової Франції, щоб артикулювати її як результат нашої громадянської революції. Мета громадянської революції — заснувати Нову Францію, тому вона й вимагає нової конституції. У якій будуть визначені нові права і створені нові заборони.
Події розвиватимуться саме так. Я був досить довгий, я не вклався у відведений мені час, дякую за ваше терпіння.
Примітки:
[1] Креольський центр (https://kreolex.center/) — уявна художня інституція та художньо-дослідницька група активістів, що народилася в Алмати в 2012 році як спроба застосування мартиніканської креольської філософії до реалій, насамперед художніх, Центральної Азії. Їй належать тексти «Апологія креольності: Центральноазійський випадок» та «Традиції креольського центру», виставки «Друга стать» (Алмати, простір «Л.Є.С.», 2012), «Ментальна карта Центральної Азії» (Санкт-Петербург, ДК Рози, 2016), «Бла-бла-леб: мистецтво як письмо» (Алмати, Галерея Есентай, 2019) та «Фантомний офіс в ефірі» (Алмати, Техноклуб «Злітна», 2018).
[2] Юнус Омаржі (Younous Omarjee) (нар. 1969) — депутат Європарламенту з 2012 року, у 2019–2024 роках голова комісії Європарламенту з регіонального розвитку, з 2024 року — віцеголова Європарламенту. Обраний за списком Непокірної Франції. На рубежі 90-х і 00-х років він був парламентським помічником комуніста Поля Вержеса (Paul Vèrges) (1925-2016), батька Франсуази Вержес (Françoise Vèrges) (нар. 1952), мислительки та деколоніальної і фем-активістки з Реюньйону («Від раба до громадянина», «Закутана пам’ять. До питання рабства», «Деколоніальний фемінізм»).
[3] Острів Реюньйон — заморський департамент і регіон Франції, що до 1848 року був рабовласницькою колонією з виробництва тростинного цукру, розташований на схід від Мадагаскару в Індійському океані. Більша частина населення острова походить від колишніх рабів з Мадагаскару та Південної Африки (кафри), рабів і невільних робітників-мусульман із західних регіонів Індії, особливо Гуджарату (зараби), вихідців з Андхра-Прадешу і Таміл Наду (малбари), вихідців з Південного Китаю та європейців (яби).
[4] Ерік Земмур (нар. 1958) — французький ультраправий політик, лідер партії «Реконкіста», кандидат на президентських виборах 2022 року. У відрізку йдеться про період жовтня 2021 — квітня 2022 року, коли різні опитування громадської думки давали йому до 18% голосів на виборах. На виборах він набрав 7% голосів.
[5] Піко делла Мірандола (1463-1494) — італійський філософ-гуманіст. Найбільш відомий своєю «Промовою про гідність людини», написаною 1496 року, центральною ідеєю якої стає повна свобода людини як творця свого «я», її повна пластичність. Вона мала бути виголошена на відкритті диспуту, що не відбувся, у Римі, на якому Піко делла Мірандола мав захищати свої «900 тез з діалектики, моралі, фізики, математики для публічного обговорення». Диспут не відбувся, оскільки комісія, скликана папою римським Інокентієм VIII, визнала 13 тез делла Мірандоли єретичними, написана в їхнє виправдання «Апологія» призвела до визнання всіх тез єретичними, делла Мірандола втік до Франції, щоб врятуватися від святої інквізиції, але невдовзі повернувся до Флоренції за протекцією Лоренцо Медічі.
[6] SOS Racisme (СОС Расизм) — міжнародна НКО, що бореться проти расизму, антисемітизму та будь-яких форм дискримінації. Заснована у Франції 1984 року, вона належить до помірного і навіть «аполітичного» крила антирасистського руху у Франції, борючись проти конкретних випадків дискримінації (у приватному житті, при прийомі на роботу, пошуку житла, фейсконтролі тощо), опонуючи їй з моральної точки зору і співпрацюючи з лівоцентристською Соціалістичною партією. Найбільш відома гаслом «Touche pas à mon pote» («Відчепися від мого друга»).
7. Едуар Гліссан (Édouard Glissant) (1928-2011) — мартиніканський поет, письменник і філософ, один із засновників ідеї креолізації. Учень Жана Валя і Гастона Башляра, у юності він був мартиніканським політичним активістом, який виступав за її автономію. Всесвітню відомість отримав як письменник і есеїст, автор серії «Поетик», трактату «Все-світ» («Tout-monde»), роману «Лезард» («La Lézarde»). З 1980 по 1988 рік працював головним редактором «Кур’єра ЮНЕСКО». 1992 року він увійшов до короткого списку Нобелівської премії з літератури, яка зрештою була присуджена його близькому другові, сент-люсійцю Дереку Волкотту.
[8] Острів Мартиніка — єдиний територіальний колектив (спеціальний автономний статус) Франції в архіпелазі малих Антильських островів у Карибському морі. До 1848 року Мартиніка була рабовласницькою колонією з виробництва цукрової тростини. Після геноциду і вигнання доколоніального населення острова (Калінаго, також Кариби) французькими колоністами 1658 року острів був заселений переважно африканськими рабами, європейськими колоністами (беке) і, пізніше, робітниками з Індії (кулі) та Близького Сходу.
[9] Еме Сезер (Aimé Cesaire) (1913-2008) — мартиніканський письменник, політик, мер столиці Мартиніки Фор-де-Франса (1945-2001). Сезер був одним із лідерів франкомовного та світового антиколоніального руху, одним із засновників руху негритюду (разом з Леопольдом Седаром Сенгором [14]) і постколоніальної думки як такої. Починаючи свій шлях із вихваляння особливої, гранично відмінної від європейської, чорної культури (негритюд), Сезер у післявоєнний час де-факто відійшов від цих позицій у бік радикального гуманізму, побудованого на погляді на людину як будівника самого себе. Автор «Промови про колоніалізм» («Discours sur le colonialisme»), «Щоденника повернення в рідну країну» («Cahier d’un retour au pays natal»), п’єси «І собаки замовкли» («Et les chiens se taisaient») та перекладу «Бурі» («Une tempête») Шекспіра.
[10] Франц Фанон (Frantz Fanon) (1926-1961) — мартиніканський, французький та алжирський філософ, активіст і борець проти колоніалізму. Уродженець Мартиніки, він приєднався до Руху Опору у Франції і брав участь у Визволенні Франції від нацистів. Зіткнувшись із повсякденним расизмом у повоєнній Франції, він однак здобув психіатричну освіту в Ліоні й приступив до роботи в психіатричній лікарні Бліди в, тоді, колонізованому Алжирі. З 1954 року приєднується до Фронту національного визволення, що веде боротьбу за визволення Алжиру, пише статті для їхнього друкованого органу і згодом стає їхнім послом у Гані. Автор ключових для постколоніальної теорії та антиколоніальної практики книг «Увесь світ голодних і рабів» («Les damnés de la terre»), «Чорна шкіра, білі маски», «П’ятий рік алжирської революції». Спадкоємець діалектичної думки в її викладі Мерло-Понті та Сартра, якому він довірив написати відоме переднє слово до «Усього світу голодних і рабів». Фанон помер 1961 року в США від лейкемії, не доживши кількох місяців до отримання Алжиром незалежності.
[11] Патрік Шамуазо (Patrick Chamoiseau) (нар. 1953) — мартиніканський письменник і мислитель, учасник руху креольності разом з Жаном Бернабе (Jean Bernabé) і Рафаелем Конф’яном (Raphaël Confiant), разом з якими написав програмне есе «Похвала креольності» («Éloge de la créolité»), що продовжує роздуми Еме Сезера про місце колонізованого інтелектуала в антиколоніальній і, взагалі, визвольній боротьбі та діалектику партикулярного й універсального в цьому русі. Найбільш відомий як автор роману «Texaco», присвяченого історії однойменного району Фор-де-Франса, столиці Мартиніки, і боротьбі за свободу і визнання чорної спільноти Мартиніки, написаного у формі діалогу між засновницею нетрів Техако та урбаністом, який має їх знести.
12. Лозер (Lozère) — департамент Півдня Франції зі столицею в місті Манд (Mende), у якому проживає трохи більше 12 тисяч осіб. Серед найвідоміших уродженців Лозера — Урбан V (1310-1370), папа римський в Авіньйоні, Оділон Барро (1791-1873), голова французького парламенту в 1848–1849 роках, «ім’я якого, — за словами Маркса в “Вісімнадцятому брюмера Луї Бонапарта”, — обов’язково з’являється там, де потрібен простак», Жан-Антуан Шапталь (1756-1832), який придумав шапталізацію — додавання у виноградне сусло цукру для підвищення градуса в готовому вині.
13. Леопольд Седар Сенгор (Léopold Sédar Senghor) (1906-2001) — перший президент республіки Сенегал (1960-1980), член Французької академії (1983-2001), поет і мислитель. Сенгор є вкрай суперечливою фігурою. Будучи одним із засновників і головних діячів літературного руху Негритюду і одним із найяскравіших пропонентів самобутності чорних, у ролі президента Сенегалу він став символом співпраці зі своєю ж колишньою метрополією та становлення системи неоколоніальної залежності в Африці. Добровільно залишивши 1980 року президентське крісло після відновлення в країні багатопартійного режиму (який він сам до цього заборонив), він став одним із творців франкофонії — мережі культурних організацій, що об’єднують франкомовні країни, яка іноді розглядається як продовження французького неоколоніалізму.
[14] Негритюд (Négritude) — інтелектуальний рух чорношкірих у міжвоєнній та ранній повоєнній Франції та її колоніях, що народився з невдоволення французьким республіканським універсалізмом як насильницьким стиранням будь-яких скільки-небудь відмінних ідентичностей, не готовим на практиці включати не білих людей у свій культурний простір. Його засновниками були Еме Сезер, Леопольд Седар Сенгор і Леон-Гонтран Домас; на противагу білому французькому універсалізму вони намагалися заснувати нову спільну культуру чорношкірих, яка б, не заперечуючи цінностей універсалізму, походила б з інших, властивих чорним, а не білим, культурних засад. Як інтелектуальний рух воно може бути добре охарактеризоване цитатою Седара Сенгора «почуття так само негритянське, як розум елліністичний». Пізніші дослідження, наприклад Сулеймана Башира Діаньє, показують походження негритюду з французької ірраціоналістичної філософії початку ХХ століття, особливо Анрі Бергсона, якого сам Седар Сенгор вписував до пантеону діячів негритюду, незважаючи на його білу шкіру.
[15] Шампаньє (Champagney) — комуна в регіоні Бургундія-Франш-Конте, у якій проживає трохи менше 4 тисяч осіб. Комуна найбільш відома «Клятвою Шампаньє» і своїм будинком Негритюду і Прав Людини, про які див. відповідно [20] і [22]. Історично економіка комуни будувалася навколо вугільних шахт, закритих наприкінці ХХ століття. У Національних зборах Шампаньє, як частина другого виборчого округу Верхньої Сони, з 2022 року представляє Емерік Салмон від ультраправого Національного об’єднання, колишнього Національного фронту, заснованого Жаном-Марі Ле Пеном разом з іншими вихідцями з французького батальйону Ваффен-СС та ультраправої терористичної організації ОАС, яка виступала проти незалежності Алжиру.
[16] Верхня Сона (La Haute-Saône) — департамент на Сході Франції зі столицею в місті Везуль (Vesoul) з населенням у 15 тисяч осіб.
[17] Юра (Jura) — гірський масив на Сході Франції неподалік від кордону зі Швейцарією, достеменне походження назви Юра невідоме. Найбільші міста Юри — французький Безансон і швейцарський Базель.
[18] Товариство друзів чорношкірих (La Société des Amis des Noirs) — французька громадська організація, створена 1788 року. Вона ставила своєю метою негайне припинення работоргівлі та поступове скасування рабства, на їхню думку, визволенню рабів мало передувати їхнє навчання. Серед її членів були такі діячі Великої французької революції, як Мірабо, Лафаєт, Сієс і Кондорсе. За скасування рабства, але вже за межами товариства друзів чорношкірих, будуть боротися Робесп’єр і Олімпія де Гуж. Рабство буде скасовано у Франції та її колоніях у 1794 році, повернуто Наполеоном у 1802 році й остаточно скасовано в 1848 році.
[19] У західно-християнській традиції серед волхвів, вони ж три царі, вони ж три маги, прийнято виділяти Бальтазара, Мельхіора і Гаспара, причому Бальтазар часто зображується чорношкірим. Така традиція бере свій початок від тексту VIII століття, в якому псевдо-Беда Преподобний описує його чорним і бородатим. Масовими зображення чорношкірого Бальтазара стають із XV століття і початку активної работоргівлі чорношкірими в Іспанії та Португалії.
[20] «Клятва Шампаньє» (Vœu de Champagney) — умовна назва 29 статті наказу жителів Шампаньє до Генеральних штатів [21], яка вимагає скасування рабства. «Жителі та громада Шампаньє не можуть помислити біди, що переносять негри в колоніях, без того, щоб їхнє серце пронизував найживіший смуток, уявляючи собі подібних собі, об’єднаних із ними ще подвійним зв’язком релігії, катованих гірше за в’ючну худобу. Вони не можуть переконати себе, що могли б вони користуватися продуктами таких колоній, поміркувавши, що їх полито кров’ю собі подібних: розумно вони бояться, що майбутні покоління, більш просвічені й більш філософські, звинуватять французів цього віку як людоїдів, усупереч імені француза і, понад те, християнина. І тому, їхня релігія диктує їм покірніше благати вашу Високість, щоб зібрати кошти, щоб із цих рабів зробити підданих, корисних королівству та вітчизні» (Переклад — наш). Незважаючи на загальну оману, це не єдиний, а лише один із багатьох наказів, що вимагали скасування рабства. Понад те, саме цей наказ так і не доїхав до Парижа, залишившись у байяжі (дореволюційна адміністративна одиниця) Везуль (Vesoul).
[21] Генеральні Штати (Les États généraux) — представницька установа в дореволюційній Франції, зі скликання якої влітку 1789 року почалася Велика французька революція. 17 червня 1789 року вона проголосує за свою трансформацію в Національні збори, з 9 липня 1789 року — в Установчі національні збори. Її депутати скасують усі феодальні привілеї, проголосять свободу віросповідання та преси, ухвалять Декларацію прав людини і громадянина, націоналізують церковне майно, позбавлять короля всіх його повноважень (смертну кару йому винесе вже Національний конвент, який і проголосить Францію республікою) і ухвалять першу французьку конституцію 1791 року. Голосування з питання права вето короля в Національних зборах призведе до появи термінів «ліві» та «праві» — прихильники права вето сидітимуть праворуч від короля, тоді як його противники — ліворуч.
[22] Будинок Негритюду і Прав Людини (La Maison de la Négritude et des Droits de l’Homme) — музей у Шампаньє, заснований 1971 року і присвячений історії работоргівлі, рабства, його скасування та Негритюду. У різні роки йому заступали в різних статусах Леопольд Седар Сенгор та Еме Сезер.
[23] Йдеться, зрозуміло, про геноцид у Газі, який організовує держава Ізраїль з 2023 року. До січня 2026 року його жертвами стали щонайменше 71 395 осіб, у липні 2024 року журнал Lancet висував оцінку понад 186 000 осіб, включаючи загиблих від наслідків воєнних дій.
[24] Історичний блок — найважливіше для французького лівого активізму поняття Антоніо Ґрамші, що позначає стратегічний союз різних соціальних груп, який стає реальним представленням трансформації суспільства, створення нового суспільства з уже наявних (і об’єднаних у новому історичному блоці) соціальних сил.
[25] Депортація, тобто насильницьке переміщення людей із місць їхнього проживання, природним чином лежить в основі атлантичної работоргівлі. Саме використання слова депортація в такому контексті має пряме політичне значення як переосмислення самого поняття депортації, розриву його зв’язки з повсякденним вигнанням «нелегалів» за межі національних держав та зв’язку з масовими депортаціями попередніх століть, які сутнісно мало відрізняються від масових депортаційних кампаній Трампа чи Путіна, починаючи з 2024 року.
[26] Малойя (також малойя) (Maloya) — музичний жанр креольської музики Реюньйону та відповідний йому танець. В основі малойї лежить ритмічний барбан рулер (rouleur), до якого можуть додаватися нагадує за звуком маракаси каямб (le kayamb), реюньйонський вид музичного лука бобр (le bobre) і зроблений зі стовбура дерева барабан пікер (le piqueur). Малойя має своє походження в синкретичних релігіях Реюньйону та історично практикувалася як танець непокори та висміювання білих рабовласників; певні форми малойї були заборонені до 1980-х і практикувалися підпільно комуністичною партією Реюньйону. Серед сучасних виконавців малойї варто виділити Фірміна Вірі (Firmin Viry), Даніеля Варо (Danyèl Waro) та групу Зіскакан (Ziskakan). З 2009 року малойя входить до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
[27] Гвока (Gwoka або Gwo ka) — музичний жанр креольської музики Гваделупи, а також спеціальний барабан, який використовується в ньому. Гвока народилася як форма музичного опору рабству, з 2014 року вона внесена до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
[28] Юпітер — тут римська назва верховного бога-громовержця, вважається, що він перейшов до римського пантеону з грецького, де йому відповідає Зевс. У Римській імперії багато верховних божеств підкорених земель ототожнювалися з Юпітером і розглядалися як його аспекти. Наприклад, Секст Юлій Африкан згадує про наявність в одному з храмів Персії напису «Юпітеру-Сонцю, Всемогутньому Богу, Царю Ісусу присвячують це зображення всі сили Персії».
[29] Північний вокзал (Gare du Nord) — власне Північний вокзал Парижа, з якого відходять потяги до Брюсселя, де засідає Європарламент. Поблизу Північного вокзалу розташовані райони Гут д’Ор (Goutte d’Or), Барбес-Рошешуар (Barbès-Rochechouart), вулиці Луї Блана та Фобур-Сен-Дені, що є центрами розселення мігрантів і французів, які походять із міграції, у Парижі.
[30] Йдеться насамперед про міські повстання, що прокотилися всією Францією влітку 2023 року після вбивства 17-річного Наеля Мерзука поліцейським у Нантері під час контролю за порушенням ПДР. У повстаннях брало участь до 200 тисяч осіб, майже 1800 осіб були засуджені до тюремного ув’язнення за насильство проти поліції, пошкодження майна та мародерство, двоє людей загинули. Подібні повстання прокотилися до цього у Франції в 2005 році після смерті під час Рамадану 17-річного Зіеда Бена і 15-річного Буни Траоре — вони були уражені електричним струмом у трансформаторній будці, в якій вони ховалися від поліцейських, які намагалися затримати їх за проникнення на будівельний майданчик, куди залетів їхній футбольний м’яч.
[31] Жан-Люк Меланшон народився 19 серпня 1951 року в Танжері, Марокко, у сім’ї п’є-нуарів (білих колоністів у Французькій Північній Африці) іспанського та сицилійського походження, його дід і баба по батьківській лінії та дід по материнській були іспанцями. Разом зі своєю матір’ю він залишив Марокко і переїхав до Франції 1962 року після її розлучення з його батьком.
[32] Бульвар Страсбур (Boulevard Strasbourg) — вулиця на Півночі Парижа, що сполучає Східний вокзал із бульваром Севастополь (названим так на честь взяття Севастополя англо-французькими військами під час Кримської війни). Один із центрів субсахарської африканської міграції в Парижі.
[33] Бібракта — городище (оппідум) галльського племені Едуїв на злитті басейнів Йони, Сони і Луари в регіоні Бургундія-Франш-Конте. 52 року до н. е. у Бібракті відбулася рада всіх галльських племен, яка обрала Верцингеторикса своїм лідером. Невдовзі після цього армія Верцингеторикса буде розбита під час облоги римськими військами Алезії, сам він буде полонений і згодом страчений у Римі.
[34] Стратегія випаленої землі приписується Верцингеториксу Цезарем у його «Записках про Галльську війну».
[35] Афіней Навкратійський у своєму «Бенкеті мудреців» наводить цитату з незбереженого тексту Арістотеля, у якому той повідомляє про заснування Марселя. «Массалія була заснована іонійськими фокейцями, які прибули в ті краї у торговельних справах. Фокеєць Евксен був гостинним царем на ім’я Нан. Цей Нан, справляючи тоді весілля своєї дочки, запросив на бенкет випадкового гостя в Массалії Евксена. Весілля ж там справляють так: коли гості наситяться, входить наречена з чашею вина і подає її одному з наречених, оголошуючи його своїм нареченим. Петта, дочка Нана, подала кубок Евксену. Батько не заперечував проти такого вибору, бачачи в цьому божественну волю. Евксен узяв у дружини Петту і оселився з нею, давши їй нове ім’я — Арістоксена. У них народився син, названий Протідом, і ще в наші дні в Массалії існує рід Протіадів, який походить від цієї людини».
[36] Германське плем’я вандалів вторгається на територію сучасної Франції під час Великого переселення народів після переходу Рейну в 406 році, але вже в 409 році йде в сучасну Іспанію і згодом у 429 році до Північної Африки, де буде засноване королівство вандалів і аланів. Гуни ж вторгаються на територію сучасної Франції в 451 році, але після битви на Каталаунських полях того ж року вони були змушені відступити. Остготи під керівництвом Теодоріха Великого (455-526), захопивши Італію в 488 році, фактично контролювали більшу частину Галлії, починаючи з 508 року і до 536 року, коли останні шматки держави остготів перейшли під владу франків.
[37] Йдеться про регіон Іль-де-Франс (Île-de-France), що включає Париж та його околиці (наприклад, міста Сен-Дені, Фонтенбло, Понтуаз, Версаль, Сен-Жермен-ан-Ле) та історично входив до безпосередньої власності короля Франції. Аж до другої половини ХХ століття Іль-де-Франс, за винятком Парижа, залишався вкрай сільським регіоном. Саме діалект Іль-де-Франсу ляже в основу літературної норми французької мови.
[38] Гастон III де Фуа, також Гастон Феб (Gaston III Fébus de Foix) (1331-1391) — граф де Фуа, віконт де Беарн, де Марсан і де Габардан, князь-співправитель Андорри, гасконський воєначальник часів Столітньої війни та автор «Книги про полювання» («Miroir de Phebus des déduiz de la chasse des beste sauvaiges et des oyseaux de proye») і «Книги промов» («le Livre des oraisons»), писав французькою, окситанською та латиною. Традиція приписує йому авторство пісні Se Canta (залежно від наріч окситанської також Se Chanta, Se Canto або Se Canti), неофіційного гімну Окситанії. Його стиль письма увійшов у французький вираз «faire du Phebus» — говорити пихато, високопарно, дослівно «робити Феба» або «фебствувати».
[39] Йдеться про битву при Вальмі, що відбулася 20 вересня 1792 року біля селища Вальмі, між військами революційної Франції та коаліцією європейських монархій і французьких роялістів. Будучи першою серйозною перемогою революційних військ, Вальмі стала символом революції, нації та боротьби проти феодальних режимів у Європі. Ґете, будучи свідком битви, писав: «тут і віднині почалася нова епоха всесвітньої історії, і ви маєте право сказати, що були присутні при її народженні». На наступний день після битви Франція була проголошена республікою.
[40] Жоашен Дю Белле, також Іоахим Дю Белле (Joachim Du Bellay) (1522-1560) — поет і член групи «Плеяда», друг її керівника П’єра де Ронсара. Багато в чому орієнтуючись на італійську поезію свого часу, він однак виступав проти всієї попередньої середньовічної поетичної традиції та зловживання латиною, закликаючи писати більш народні та зрозумілі вірші.
41. В епоху, що передувала сучасності та капіталізму, у всьому світі існувало безліч професійних жаргонів і наріч, здатних сягати рівня цілої мови. Класичним французьким прикладом є кокійяр, мова професійних злодіїв, нею, зокрема, написані окремі рядки та вірші Франсуа Війона.
[42] Колетт Одрі (Colette Audry) (1906-1990) — французька письменниця, соціалістка, феміністка, профспілкова активістка та учасниця Руху опору. Найбільш відома як авторка «За ванною» («Derrière la baignoire»). Колетт Одрі згадується у другому томі «Другої статі» «Життя жінки» Сімони де Бовуар, чиєю близькою подругою вона була.
[43] Крістіна Пізанська (Christine de Pizan) (1364/1365 — близько 1430) — одна з перших французьких письменниць і жінок-філософів, вона змогла здобути освіту через життя при дворі короля Франції, чиїм медиком і астрологом був її батько, та вільного доступу до бібліотеки Лувру. Окрім прекрасно резюмованої Меланшоном «Книги про град жіночий» («Le Livre de la Cité des Dames»), перу Крістіни Пізанської належить понад 300 балад, енциклопедична поема «Шлях довгого навчання» («Le Chemin de longue étude») і «Пісня про Жанну д’Арк» («Le Dittie de Jeanne d’Arc»). Також необхідно відзначити ілюстрації до «Книги про град жіночий», виконані безіменним майстром на особистому примірнику Крістіни Пізанської, що зберігається в Національній бібліотеці Франції.
[44] В інших своїх текстах і виступах Жан-Люк Меланшон робить серйозний акцент на центральності жіночої участі в політиці, вказуючи на марш парижанок на Версаль 5 жовтня 1789 року та повстання петербурзьких жінок 23 лютого (8 березня за новим стилем) 1917 року. В обох випадках йдеться про жіночу працю з відтворення (або працю турботи (care)) — жінки, які безуспішно стояли в хлібних чергах, стають тут каталізатором кінця абсолютистських монархій, сама їхня політична агентність тут походить з розриву базових ланцюжків економічного відтворення, але тим самим робить політичними суб’єктами самих жінок, до цього виключених із політичного порядку.
[45] Гіптіс і Протіс (Gyptis et Protis) — одне з можливих імен пари, яка заснувала Марсель, про це див. [35].
