Восени 1964 року Жан-Франсуа Ліотар прочитав студентам підготовчих курсів Сорбонни чотири лекції, пропонуючи поміркувати над питанням, навіщо зараз займатися філософією. Пропонуємо вашій увазі уривок з виступу французького мислителя.
З книги Жана-Франсуа Ліотара «Навіщо філософствувати?»
Гегель пише в ранній роботі «Різниця між філософськими системами Фіхте та Шеллінга» (1801): «Якщо з життя людей зникає сила єднання, а протилежності втрачають своє живе відношення та взаємодію і набувають самостійності, то виникає потреба в філософії».
Ось більш ніж ясна відповідь на наше питання «Навіщо філософствувати?». Потреба філософствувати є тому, що ми втратили єдність. Початок філософії — це втрата єдиного, смерть сенсу.
Але чому єдність була втрачена? Чому протилежності стали самостійними? Як вийшло, що людство, яке жило в єдності, бачило сенс у світі й у собі самому, як каже Гегель у тому ж уривку, зрештою втратило цей сенс? Що сталось? Де, коли, як, чому?
<…>
Цьому питанню не бракує гостроти, але ми не повинні дати їй себе залякати. Якби сенс, λόγος, Єдине й справді колись зникли повністю, ми навіть не знали б ні того, що єдність можлива, ні того, що воно існувало: сама його втрата була б втрачена, і його смерть померла б, подібно до того, як померлий перестає бути померлим і остаточно зникає, коли жодні приношення на його могилу вже не роблять її видимою, і його образ не зберігається ні в чиїй думці й житті, так що саме його зникнення зникає і він стає ніколи не існувавшим. Якби єдність, про яку говорять Гегель та Геракліт, ось так, повністю, померла, ми не могли б сьогодні відчувати в ній нестачі, бажання, та й говорити про неї.
А отже, гострота нашого питання — «Чому сенс, єдність були втрачені?» — пом’якшується, варто їй зустрітися з зносостійким матеріалом. Цей матеріал — час, який зберігає те, що губиться. Поставлене питання розташовує до історичної відповіді або, принаймні, до історичного пошуку відповіді: наприклад, до того, щоб з’ясувати на фактичному матеріалі, що саме сталося в Греції в епоху виношування та народження філософії. Звичайно, ми багато чого дізналися б з такого дослідження: не лише тому, що нам ще не цілком зрозуміло, з чого почалася філософія (в історичному сенсі — як історики говорять про виток або витоки Великої французької революції, Першої світової війни), і воно могло б відкрити нам її початок, але й тому, що ми не допускаємо сумніву, що цей вид діяльності — філософствування — стоїть в одному ряду й поділяє одну долю з усіма іншими, тобто несе на собі відбиток свого часу та своєї культури, які одночасно виражає й визначає, — подібно до архітектури, устрою міста, політики чи музики, є частиною цілого, яким був грецький світ: частиною, пов’язаною з цим цілим взаємною необхідністю.
Але постановка питання в такій рішучій історичній манері ризикує його збіднити. Потрібно зрозуміти, що, питаючи «Навіщо філософствувати?», ми не ставимо проблему початку. З двох причин:
— По-перше, для нас важливо не стільки народження філософії, скільки пов’язана з її народженням смерть чогось іншого. Можливо, історично датувати народження філософії неважко — наприклад, взявши за точку відліку момент, до якого відноситься перше слово першого відомого нам філософа, що дійшло до нас (і допустивши, що ми уже знаємо, що мається на увазі під словом «філософ»). Але куди важче історично датувати смерть того, що ми називаємо тут сенсом або єдністю, визначити ці сенс або єдність — поставити їм межу; дуже важко встановити момент, коли в суспільстві — наприклад, в грецькому суспільстві Іонійського союзу — інститути, що регулюють відносини людини зі світом, в достатній мірі й з досить відчутною швидкістю наближаються або віддаляються, змінюючи видиму величину, так що в людей виникає можливість піддати їх рефлексії, підняти питання про їхній сенс, запитати себе, чому вони роблять те, що роблять. Не було ніякого взяття Бастилії, не було ніякої відрубаної голови, які дозволили б сказати: цього дня сенс був втрачений. Перша значна втрата, яку історик може записати на рахунок Греції, — це не втрата єдності чи сенсу, а втрата Сократа, що свідчить, навпаки, про те, що Афіни не хотіли чи не могли чути голос, через який висловлювалася й нападала на людей і речі недостатність сенсу.
— І по-друге, що ще важливіше, філософія сама ручається за те, що, питаючи «Навіщо філософствувати?», ми не ставимо проблему початку в історичному сенсі слова: ручається просто тим, що вона володіє історією чи навіть є історією. Це знову повертає нас до теми часу.
Існує історія філософії, історія бажання, потягу до σοφόν, Єдиного, як каже Геракліт. Це, безсумнівно, значить, що існує переривчаста послідовність думок або промов, що домагаються єдності: від Декарта до Канта змінюються слова й разом із ними змінюються значення, змінюється думка, що тече словами й утримує їх разом.
Філософ не той, хто, отримавши спадщину, приймається витягувати з неї вигоду. Він завжди прощупує й ставить під сумнів той спосіб постановки питань і пошуку відповідей, який використовували його попередники й на якому вихований він сам. Я вже говорив: ми щоразу починаємо філософствувати з нуля, оскільки щоразу об’єкт нашого бажання втрачений. Скажімо, послання, яке посилають нам твори Платона, ми повинні перехопити, розшифрувати і зашифрувати наново, зробити його невпізнанним, щоб, можливо, зрештою зуміти розпізнати в ньому те саме бажання єдності, яке відчуваємо самі. Тобто в самому факті того, що філософія володіє історією, або, вірніше, є історією, вже є філософське значення, оскільки перетини послідовності, розриви, що дроблять і ритмізують філософську рефлексію, розстилаючи її в часі (саме як історію), — вони, ці переломи, власне, й доводять, що сенс втікає від нас, що прагнення філософа зібрати крихти сенсу в порожнечі осмисленої промови має завжди поновлюватися наново.
Гуссерль говорив, що філософ — вічний початківець.
Однак ця перервність парадоксальним чином свідчить про безперервність. Праця розбиття та нового синтезу, яку провадить один філософ за іншим, означає принаймні те, що в обох живе те саме бажання, той самий дефіцит. Вивчаючи конкретну філософську систему, тобто сукупність слів, що утворює цілісне значення, ми не лише шукаємо в ній ахіллесову п’яту, недороблену чи погано припасовану деталь, удар по якій зруйнує всю будівлю; навіть коли філософ критикує платонівське поняття ідейного (зрозумилого або досяжного розумом) і робить висновок, що воно незбагненне, ним навряд чи керує якийсь інстинкт смерті, нестримне прагнення знищити всі відмінності, посилити перешкоди, що утруднюють наш діалог із Платоном, потопити його послання в «шумі й люті історії, оповіданій дурнем».
Ні, швидше, протилежне мало б статися, якби відносини між філософами справді керувалися інстинктом смерті (цей вираз, як вам відомо, з’являється в працях Фрейда); справді, Фрейд пояснює, що потяг до небуття знаходить свій вираз і ритм у повторенні. Справжнім вбивцею Платона, усієї суті його слів, є той, хто ототожнює себе з Платоном, хоче бути Платоном, намагається його повторити.
Філософська ж критика, виявляючи неузгодженість, беззв’язність певної системи, намагається виявити зв’язність міцнішу, стислішу, могутнішу — більш відповідну Єдиному. Жоден філософ — чи то сам Платон, Кант чи Гуссерль — не робив подібної критики протягом свого життя, не озирався на те, що думав раніше, не руйнував свою колишню думку і не починав наново, тим самим доводячи, що справжня єдність його праці полягає в бажанні, породженому втратою єдності, а не в задоволенні від вибудованої системи, від набутої єдності. І те, що вірно для одного філософа, вірно й для всієї низки філософів; панівна в історії, утвореній цією низкою, перервність, розмаїтість мов, мішанина аргументів набувають для нас такого нестерпного, такого пригнічуючого значення помилкових дій, непорозумінь, квипрокво і, зрештою, безглуздості, лише тому, що всі промови, що звучать у цій історії, свідчать про одне спільне, усіма розділюване бажання; і навіть скаржачись на вавилонське стовпотворіння у філософії або насміхаючись з нього, ми все одно знову і знову годуємо надію на абсолютну мову, прагнемо єдності.
Виходить, єдність не втрачена повністю; оскільки існує історія філософії, тобто розрізненість, перервність, властива мовленню, що прагне цю єдність висловити, ми можемо бути впевнені, що не володіємо сенсом; а оскільки філософія є історією, і обмін філософів розумними доводами й пристрастями — словом, аргументами — утворює протяжну послідовність, причому аж ніяк не механічну, бо в ній щось відбувається, майже як у картковій грі чи шаховій партії, це доводить, що клаптики, викроєні різними індивідами, культурами, епохами, класами в тканині філософського діалогу, незважаючи ні на що, тримаються разом, що існує таки безперервність — безперервність бажання єдності. Розкол, про який говорить Гегель, не стався — у постійній, абсолютній актуальності цього розколу, у безперервній втраті єдності лише й може розвиватися, відрізняючись від самої себе, рвучи із самою собою, філософія. Поділ, що стався колись, — це поділ, що відбувається сьогодні, і саме тому, що «колись» і «сьогодні» не розділені, поділ може бути їхньою спільною темою. Бажання єдності засвідчує відсутню єдність, але є єдність бажання — свідчення того, що єдність присутня.
Ми запитали себе: «Чому й як єдність була втрачена?» Це питання виросло з іншого: «Навіщо бажати?» А воно, у свою чергу, було породжене нашим головним питанням: «Навіщо філософствувати?» Зараз ми, можливо, наблизилися до розуміння того, що питання втрати єдності — не просто історичне питання, на яке історик міг би дати вичерпну відповідь, представивши його під заголовком «Витоки філософії». Справді, ми щойно з’ясували, що сама історія, і зокрема історія філософії (але й будь-яка інша), у самій своїй структурі містить ознаки того, що втрата єдності, розкол, що розділяє реальність і сенс, є не подією в ній, а її мотивом. Криміналісти називають мотивом те, що спонукає до дії — вбивства, крадіжки. Втрата єдності — мотив філософії в тому сенсі, що вона спонукає нас філософствувати; із втратою єдності бажання звертається на себе [se réfléchit]. Але музикознавці також називають мотивом музичну фразу, що панує в творі й надає йому мелодійної єдності. Так само втрата єдності панує в усій історії філософії й, власне, робить її історією.
Тому, направивши історичну указку на VII чи V століття до нашої ери, що нібито служить початком філософії, ми просто виставили б себе на посміховисько, якого заслуговує будь-яке генетичне пояснення. Адже воно вважає, що може пояснити сина батьком, наступне — попереднім, — але забуває про той, здавалося б, дріб’язок, що як син походить від батька — адже сина без батька бути не може, — так і батьківство батька залежить від існування сина — адже батька без сина теж бути не може. Всяка генеалогія має бути прочитана у зворотному порядку (саме так зрештою стало ясно, що тварина — творець свого творця, що людина створила Господа Бога в тій же мірі, що й навпаки). Витоки філософії — сьогодні.
переклад ПолітКом
