Матеуш Тондера описує умови можливості нового зачаклування світу
К. С. Льюїс висловив колись думку, що, ймовірно, щоб вдалося знову зробити європейців християнами, необхідно буде спочатку зробити з них добрих язичників. Боги повернуться. Від нас залежить, чи їхнє прибуття нас здивує й перелякає, чи ми вітатимемо їх із обережною радістю (з богами й ельфами завжди слід бути обережним) й накажемо вести себе до їхнього Пана та Володаря.
Побожна одержимість розчаклуванням
Язичництво — справді зручна палиця. Добре лежить у долонях консервативних мисливців за «духовними загрозами» та погромників Гелловіну, але останнім часом несамовито луплять нею також і католики лагідні, що будують справжні зв’язки замість закостенілих інституцій і постійно запрошують нас до якихось глибоких стосунків. Саме від них особливо сильно дістається усім формам «язичницької етики честі» чи «магічного мислення в молитві».
Хтось колись сказав, але я не знаю хто, бо не можу знайти джерела (можливо, мені це просто відкрилося уві сні), що у кожному протестанті є щось від юдея, а у кожному католику є щось від язичника. Думаю, це влучна золота думка. Нехай вона нам світить.
Думаю, є щось вражаюче протестантське в обох цих напрямках атак. Якийсь страх перед вірою, що може існувати життя в космосі. Я маю тут на увазі, звісно, не сучасний космос, наповнений холодним відлунням давніх вибухів.
Я думаю про космос греків, у якому за кожним рогом таїлася якась наділена суб’єктністю сила. Адже якби (так уявляю собі відлуння побоювань цих топителів язичництва) космос не виявився порожнім, то присутні в ньому буття або привели б нас прямо в обійми диявола, або принаймні віддалили б від Бога. Отже, космос має бути порожнім і міститися в ньому мають лише Бог (суворий і пильний, або ніжний і прислухаючийся до наших шепотів) та людина.
Однак, цей погляд має слабкість, і хоча риторично вона прихована перед нами, то її наслідки для нас очевидно видимі. Порожній космос мав зробити Богові більше місця, але насправді перестав нам Його вказувати. Контакт із порожнечею ввійшов у нашу кров. Може, й багато місця для Бога, але не дуже добре він вписується в інтер’єр, який ми для Нього облаштували.
Шукаємо дірок, які можна Ним залатати, або делегуємо Його до ролі шепоту на дні наших ще не до кінца натуралізованих сердець. Хоча мав бути великим, стає все меншим — цей суворий адже трохи смішний і неефективний, а той турботливий ніби зникає, гомеопатичний. Принаймні ніяка русалка нам у голові не запаморочить.
Світ має стати наново язичницьким
К. С. Льюїс висловив колись думку, що, ймовірно, щоб вдалося знову зробити європейців християнами, необхідно буде спочатку зробити з них добрих язичників. Таке висловлювання справи викликає опір, бо повернення до чогось гіршого, коли вже існує краще, здається дивною стратегією розвитку.
І все ж, цілком можливо, що релігії не є просто незалежними одна від одної ідеями, якими ми можемо довільно жонглювати (така візія сама по собі є льодовито сучасною), але глибокими наборами значень, ставлень і моделей життя, які переходять одна в одну набагато органічніше, ніж довільно.
Космос сьогодні настільки стерилізований від сенсів, що важко проголошувати в ньому Сенс. Налаштували ми вуха так, щоб нічого не чути, а очі так, щоб нічого не бачити. Пишаємося (слушно) тим, що Христос змінив цілком язичницький світ, але ж при всій жорстокості того світу це був світ балакучий і співочий.
Стрілчасті метафори й образне a fortiori Ісуса з Назарету влучали, як снаряди, у родючий ґрунт сенсів, символів, патернів і міфів, щоб через кілька поколінь увійти у творчу симбіоз з моделями реальності плідної й готової на більше. Боги могли бикати, а їхні жерці спочатку не розуміли, але всі храми вказували на Небо, усі міфи розповідали фрагменти Євангелії.
Відлуння Слова розходилося в густому повітрі живого Космосу. Сьогодні в порожнечі ніхто не почує твоєї євангелізації.
Питання пропорцій часто стає жертвою риторичних уколів. Відповіддю на банальність про правду, що лежить посередині, є мало що менший баналь про правду, що лежить «там, де лежить», що зазвичай лише маскує переконання мовця про те, що вона лежить на найдалі винесеному плацдармі його переважної цінності. Мудрість, однак, полягає в тому, щоб взяти до уваги всі істотні чинники, тоді справді є шанс побачити ясно, де правда лежить насправді.
Честертон стверджував, що від Нових часів світ занурений у послідовні напади мономанії, божевільні спроби довести ізольовану цінність чи ідею до «логічного кінця». Виявилося, що насправді ревне очищення світу від ідолів мало розігнати рід завзяття, який у самому Богові побачить чергового ідола.
Звісно, сучасний світ сповнений ідолів, але нагадують вони безплідні тіні, чисті й абстрактні бажання та переживання, не закріплені в нічому тривалому. Оброслий мохом валун чи старий в’яз, звичайно, матеріальні, але через свою сталість і багатоаспектність можуть бути передавачем і приймачем. Самою своєю природою вони штовхають до вичікування й контемпляції.
Гроші та переживання, хоч самі по собі вони, звісно, більш «духовні», то водночас є радше примарами, що навіюють на мить порожню будівлю мертвого світу, і через повну залежність від наших думок та емоцій утверджують нас у відчутті, що окрім нас нікого й нічого більше немає.
Нічого не можна прочитати в логіці знаку, якщо світ не може творити жодних знаків. Маємо лише примарні кімнати наших розумів, де нібито чекає Бог, готовий будувати з нами стосунки.
Світ є книгою знаків
Ось саме, знаки. У турботі про захист нас перед «магічним мисленням» наклали анафемою сорому будь-які спроби читати зі світу. Кумедно, що стільки говорять про читання знаків часу, діяннях Духа Святого, але важко сказати, що на практиці має робити людина, яка хотіла б взяти собі цей наказ до серця.
На таких людей тільки й чекають по правій руці мисливці за «язичницькими практиками ворожіння», а по лівій стороні — турботливі вкажчики «магічного мислення». Аж страх сказати, що «гарну сьогодні маємо погоду, дякувати Богові». Мова навіть не про те, наскільки таке мислення дозволяє фактично інтерпретувати чи передбачати події.
Просто, шукаючи у світі, особливо в природі, сенсів і значень, мислимо про неї як про живу книгу. Якщо зустрічаються в ній персонажі й герої, то тим більше сподіваємося, що читаючи уважно, дізнаємося щось про Автора. Так, звичайно, маємо Писання, ми є «людьми Книги», не мусимо ворожити з хмар, щоб пізнати Слово, але ж саме ця Книга така повна символів, метафор і знаків, які нам дедалі важче зрозуміти.
Чим є зернятко гірчиці для когось, хто його ніколи не бачив? Мовчазний космос уже не може бути для нас словником і коментатором. Він безплідний, як ґрунт, на який падає зерно, щоб обмертвіти, а ми безплідніємо разом із ним.
Хто стежить за перебігами духу часу й намагається тримати руку на пульсі світу, той знає, що епоха великої редукції й системного боговбивства добігає кінця так чи інакше. Боги повернуться. Від нас залежить, чи їхнє прибуття нас здивує й перелякає, чи ми вітатимемо їх із обережною радістю (з богами й ельфами завжди слід бути обережним) й накажемо вести себе до їхнього Пана та Володаря.
автор – Матеуш ТОНДЕРА, співробітник порталу думок Ягеллонського клубу та журналу ідей «Pressje».
переклад ПолітКом
