В Україні наразі триває війна. Ллється кров, гинуть люди. Взаємини з нашими західними партнерами та союзниками не такі безхмарні, як були ще рік тому. Попри відчутні втрати на фронті до військоматів давно не стоять черги. А корупційні скандали ллються наче з рогу достатку.
Природно, що зранена нація зосереджена на собі. Але зараз за тисячі кілометрів, у найвіддаленішому куточку Європи (чи то пак на фронтирі Європи та Азії) відбувається розвʼязка трагедії, яка закладає патерни на майбутнє і пропонує Україні уроки, які нам ще належить засвоїти.
Вірменія на початку 90-х виграла війну, але програла майбутнє. Перемога у Першій карабахській війні викликала в Єревані ейфорію, країна замість реформ занурилась у корупцію, а замість ставки на власні сили довірилась безпековій парасольці Росії. Карабахський клан “переможців”, що 20 років був при владі у Вірменії, сприйняв результати війни як ліцензію на інкасацію країни. Як результат: корупція, бідність, занепад та принизлива поразка в “одноденній війні”з Азербайджаном, коли Єреван був змушений визнати суверенітет Баку над Нагорним Карабахом так і не вступивши в бій…
Азербайджан на початку 1990-х поступився територіями, але зосередився на розбудові держави. Попри те, що сучасний Баку далекий від стандартів демократії, Алієвим вдалося збудувати ефективну державу, збільшити на порядок ВВП, модернізувати армію, знайти своє місце у світовій економіці, залучити інвестиції провідних компаній світу. Вибудувати стратегічний альянс з Туреччиною, не увійшовши в прямий конфлікт з Росією.
Головний урок з нагорно-карабахської трагедії, яка розтягнулася в часі більш як на 30 років, очевидний. Реформи важливіші за території. Модернізація країни, проведена завдяки реформам, дозволяє виграти війну. Причому саме модернізація кардинально зменшує ціну перемоги.
Урок другий. Аби виграти війну, потрібно вести максимально прагматичну зовнішню політику. Як приклад, мусульманському Азербайджану вдалося вибудувати вкрай ефективні та взаємовигідні взаємини з Ізраїлем, який став одним з головних постачальників модерної зброї до країни. Водночас прагматична політика Баку щодо Росії фактично нейтралізувала потенційні вигоди Єревана від участі Вірменії в ОДКБ. В найбільш критичний для вірмен час Росія без жодних вагань зрадила свого головного союзника на Південному Кавказі, розмінявши рештки статусу гаранта безпеки в регіоні на політичну помсту Пашиняну. Що ще раз нагадує: ставку слід робити насамперед на власні сили та власну спроможність. Будь-які зовнішні гарантії безпеки можуть виявитись варіаціями на тему добре знайомого українцям будапештського меморандуму.
Урок третій. Залучайте на свій бік глобальних економічних гравців. В той час, коли Баку проводив у Карабасі “антитерористичні заходи локального характеру”, через які Франція скликала Радбез ООН і які засудили США та Німеччина, верхівка British Petrolium відзначала в Баку 100-річчя Гейдара Алієва (який насправді народився у травні, але напевно як день народження британського монарха, сторіччя батька-засновника сучасного Азербайджану можна святкувати цілий рік). Попри впливову вірменську діаспору, особливо у Франції та США, економічні інтереси таких монстрів як BP чи Exxon, учасників “контракту століття”, укладеного в Баку 29 років тому, завжди щонайменше балансуватимуть, якщо не переважатимуть, занепокоєння вірмен.
Реінтеграція Нагірного Карабаху до Азербайджану може стати поворотним моментом пострадянської історії, запустивши процес відновлення суверенітету колишніх радянських республік у міжнародно визнаних кордонах. Найкращий шанс наступним повернутися до рідної гавані у Придністровʼя. Потім – Крим. І насамкінець – Південна Осетія та Абхазія. Але для цього і Молдові, і Україні, і Грузії потрібні насамперед реформи, збільшення ефективності держави, правильне геополітичне позиціонування та стратегічна витримка. Історія грає проти Росії. Це наразі очевидно.
І останнє. Зрозуміло, що українцям природно радіти відновленню територіальної цілісності Азербайджану. Бо ми мріємо про те саме. І не тільки мріємо. Щодня ми платимо за повернення наших земель велику ціну. Але ця радість має бути розбавлена емпатією. Вірмени – не наші вороги. Багато етнічних вірмен воює за Україну. Ми маємо знайти в собі волю до співчуття тим, хто наразі переживає справжню гуманітарну катастрофу. Багато з них – місцеві автохтони. Які стали жертвами свого недалекоглядного уряду, його стратегічних помилок, зрадливості головного союзника, зверхності та зарозумілості вірменських політиків, ейфорії від колишніх перемог, культивованої ненависті до сусідів-азербайджанців…
Ставлення до етнічних вірмен-біженців з Нагорного Карабаху – це тест для всіх нас на людяність. Яку так легко втрати за півтора року великої і нещадної війни. На вміння любити дальнього. На готовність бодай поспівчувати людині, що потрапила в біду. Бо після того, що трапилось, Росія ніколи більше не буде головним союзником вірмен. Принаймні я на це щиро сподіваюсь. І Україні, якщо вона навчилась мислити і грати вдовгу, самий час простягнути руку гуманітраної допомоги нашим вірменським братам…
Автор: Генадій ДРУЗЕНКО
Джерело тут
