Уривок із книги Девіда Ґребера «Бездомні. Магія та спадщина рабства на Мадагаскарі»
«Що ж до страждань, які постійні війни завдавали провінційним жителям, то вони не піддаються опису. Бо через битви, а ще більше – через обман (коли їм обіцяли життя та помилування за умови здачі), тисячі й тисячі людей були холоднокровно вбиті, а їх численні дружини, діти та худоба захоплені та продані в рабство.
Матірів відділяли від малолітніх дітей та інших родичів: їх розділяли та розвозили до різних господарів, так що вони опинялися в різних куточках країни й більше ніколи не зустрічалися – за найрідкіснішими винятками. Один офіцер, справжній християнин, сказав мені, що навіть пекельні муки не можуть бути гіршими за ті, які переживають ці нещасні, коли їх розлучають, щоб розвезти до різних господарів.
Їхні крики, плач і голосіння, – сказав цей християнин, – мало не здатні підняти мертвих із могил, щоб ті прийшли їм на допомогу…» («Анали» Раомбани, А2, № 5: с. 74 [693–696]). Так писав Раомбана, секретар королеви Ранавалуни I, близько 1855 року у своєму історичному практі – англійською, щоб ніхто при дворі не зміг його прочитати.
Для тих, хто потрапляв у полон і продавався на імеринських ринках, рабство насамперед означало розрив усіх зв’язків – любовних і родинних, прощання з часами, коли вони були вдома, серед родичів, друзів, коханих, втрату всього, що мало для них найвищу цінність. Навіть якщо поневолення не супроводжувалося масовими вбивствами (хоча зазвичай було інакше), воно позбавляло людину всього, що наповнювало її життя сенсом. Першим наслідком була втрата людських стосунків; щоправда, тоді частіше говорили про втрату рідного місця. Рабів називали «загубленими» (олона вері): зганяні з земель предків, вони опинялися серед чужих, для яких самі були чужинцями.
Навіть рабам, народженим у Імерині, було дуже важко встановити міцні зв’язки з людьми чи місцями. Раби завжди були наймобільнішою частиною населення. Лише одиниці жили з господарями. Більш того, вільні й раби мешкали окремо: перші – у містах і селах на пагорбах, другі – у збудованих наспіх хатинках у низинах, біля рисових полів. Один астролог розповідав мені, що сьогодні люди уникають низин із страху перед лоло. Вночі духи блукають низинами – зазвичай вздовж струмків і річок, що течуть сирими долинами, – або ховаються у глибоких ровах. Якщо так, виходить, рабів висилали до неспокійних місць, наповнених уривчастими спогадами, намірами та силами, що приходили звідкись іззовні. Але й у таких місцях мало хто затримувався довго.
Центром більшості селищ, де мешкали раби, були хатини найстаріших чоловіків та жінок. Молодші раби не мали певного місця проживання – вони переміщувалися між селами по всій Імерині, які іноді належали різним господарям, зустрічаючи родичів, друзів і коханих, також розкиданих краєм. Вони становили основу каламутного, торгівельного, напівкримінального підпільного світу, мешканців якого вважали підозрілими через їхню мобільність. Дрібну торгівлю віддали рабам. Переважна більшість грабіжників і розбійників були рабами.
Мобільність дозволяла їм нехтувати розпорядженнями господарів, але водночас не давала ніде осісти. Наприклад, ніхто не міг мені сказати, де ховали рабів. Те небагате, що вдалося з’ясувати, підводить до такого припущення: для більшості з них влаштовували імпровізовані могили – по суті, прикриті ями – біля їхніх поселень. Майже завжди разом ховали чоловіків і жінок різного походження. Лише через кілька десятиліть після звільнення деяким родинам вдалося зібрати кошти на спорудження солідних, міцних гробниць.
Майже всі раби, звільнені 1896 року, покинули ці селища і або повернулися на батьківщину (якщо ті села ще існували й невільники могли згадати, де вони знаходяться), або заснували нові села, або перебралися до міст. Ті, хто залишився, зробили це переважно через земельні наділи. Нагадаю, що в більшості сільських громад на кшталт Бетафо всіма нитками керують нечисленні заможні родини. Після приходу французів нащадки цих родин переважно покинули сільську місцевість, ставши лікарями, інженерами чи дрібними чиновниками в столиці. Проте їх продовжували ховати переважно на рідних землях, для чого їм доводилося зберігати володіння в цих краях. Як правило, вони обирали відповідальних чоловіків середнього віку з-поміж своїх колишніх рабів і пропонували їм земельні наділи за умови, що ті стануть їхніми орендарями.
Для інших же отримання доступу до родючої землі стало нерозв’язною проблемою. «Білі» не хотіли продавати їм ділянки (предки забороняли це) або запитували непомірну ціну. Більшість родин майнти оселилися в Бетафо завдяки раптово набутому добробуту: подарункова земля, військова пенсія, шлюб предків із заможною місцевою спадкоємицею… Якщо комусь усміхалося щастя, незабаром сюди прибували його родичі, сподіваючись розбагатіти, як він. Іноді це призводило до втечі «білих»: чим більше процвітали майнти, тим більше синів фоци покидали село. У кількох селах на північний схід від Бетафо взагалі не залишилося «білих». Але це не було нормою.
Бажання отримати землю мало не лише економічні підстави. Сільське господарство не було надто прибутковим. До того ж, більшість колишніх рабів продовжували продавати свою працю навіть після придбання землі. Найважливішою була можливість передати цю землю нащадкам. Отримавши наділ, людина починала думати про спорудження гробниці. Перші міцні гробниці майнти в Бетафо – розташовані на пагорбах, а не в долинах – з’явилися у 1900-1910-х роках. Це коштувало величезних грошей. Зазвичай кілька родин будували гробницю разом. Важко уявити, скільки всього стоїть за цими простими спорудами з землі та каменю – хитрі схеми, суперечки, багатоденна однотонна праця. Гробниця означала, що в нащадків є постійне місце, а померлого будуть пам’ятати.
Зрозуміло, що гробниці та пов’язані з ними звичаї мають різне значення для “чорних” і “білих”. Предки не були перешкодою для тих, хто намагався знайти своє місце; історія не була важким тягарем для тих, хто це місце втратив.
За антропологічними визначеннями, “чорні” і “білі” мають спільну культуру. Вони розмовляють однією мовою; відмінності в шлюбних звичаях, одязі, ввічливих звертаннях чи музичних смаках незначні. Я не чув про особливі звичаї майнти. Різниця між групами – в різному історичному досвіді.
Таким чином, саме існування рабства визначає сприйняття “білими” свого місця в історії. Сцену на початку цього розділу – солдати-меріни з рушницями, що розділяють родини – можна вважати своєрідним первородним гріхом. Такі сцени, що нескінченно повторювалися, призвели до того, що поруч з “білими” опинилися сотні тисяч “загублених людей”, які стали живим докором. Але після розгрому армії меріна французами образи солдатів і жертв у свідомості людей почали зливатися, і зрештою слово “солдат” стало символом моральної небезпеки, притаманної будь-яким ієрархічним структурам.
Сьогодні це виглядає повчальним. Якщо ви хочете зрозуміти, чому стали можливими постійні зради, масові вбивства, варто придивитися до командних структур, де окремі люди повністю відмовляються від власних суджень. Звісно, це не чітка теорія – скоріше відчуття певних суспільних відносин, яке важко виразити словами. Так чи інакше, це впливає на кожне роздум про історію та підтверджує думку, що світ часто ґрунтується на насильстві, а живі люди зазнають жахливого тиску.
Нащадки жертв бачать історію зовсім інакше. Як і наймана праця, командні відносини для них – неминучий наслідок бідності: багато «чорних» наймають власних родичів або йдуть працювати на них. Іншим є й ставлення до предків. Як це не дивно, багато олона майнти – особливо чоловіки-голови домогосподарств – погоджуються з ідеєю доброзичливого авторитету предків, яка для більшості «білих» лише неохоче підтримувана видимість.
Якщо звернутися до історій окремих родин, які наведені нижче, ці відмінності стають ще виразнішими. Найбільша різниця – між тими сім’ями, яким вдалося отримати землю в Бетафо і зробити її родовим наділом, і тими, що назавжди осіли на чужині. Це історії про вічне розпорошення й мандри, калейдоскоп образів, що невпинно обертаються навколо зловісної постаті вазимби.
Антандрок’омби
Два з трьох найвідоміших родів бетафських майнти походять із крихітного, давно покинутого села Антандрок’омби, розташованого на смузі землі біля рисових полів на північ від Антанети. Згідно з ранньоколоніальними записами, три знатні родини разом володіли майже половиною рисових полів навколо Бетафо, включаючи всі землі біля Антандрок’омби та більшість місцевих рабів. Після скасування рабства глави цих родин, ймовірно, обрали двох найвпливовіших рабів і віддали їм усю згадану смугу землі. Це були «надійні раби», про яких говорила Раманана (див. розділ 6): вони не віддалялися від господарів, отримували винагороду за роки ремонту стін, заготівлі дров та внесення гною – міцне положення в громаді та гарантії, що вони й надалі робитимуть те саме.
Їхні імена – Райнізанабохітра (нар. бл. 1870) та Райніманандро (нар. 1872) – досі відомі майже кожному бетафцю, адже тепер вони є Великими Предками видатних родів. Перший, схоже, прийняв католицтво (принаймні, більшість його нащадків сьогодні – католики). У 1916 році, незабаром після його смерті, його вдова разом із кількома друзями та родичами збудувала гробницю на пагорбі над їхнім селом; її назвали «Амбохімасіна». Два роки потому інший чоловік, протестант, уклав угоду на будівництво власної гробниці в місцевості під назвою Амбохітріманінана, східніше на тому ж пагорбі.
У тому ж 1918 році жителі покинули Антандрок’омби (як мені сказали, через страх перед розбійниками). Більшість із них оселилася в Андріаноні, кварталі Бетафо, де вже мешкала значна частина місцевих майнти. Нащадки Райнізанабохітри, католики, у 1935 році знову переселилися до нещодавно заснованого села Антанеті, розташованого на високому пагорбі над колишнім селом, і жили там, коли я їх зустрів – близько шістдесяти осіб у одинадцяти будинках. Нащадки Райніманандро на той час ще мешкали в Андріаноні. Більше того, тоді ще був живий Інгагірайні, син Райніманандро.
Майно Райнізанабохітри швидко поділили між його чотирма дочками. Інгагірайні ж, єдиний син свого батька, незабаром став одним із найбагатших людей у Бетафо – і, безперечно, найбагатшим серед майнти. Він очолив дуже велику родину. У будинку Інгагірайні – розташованому, як і належить, на північ і схід від будинків його нащадків – живуть його дружина та її бездітний брат. Поряд стоять два великі будинки, що належать Норберу, старшому синові Інгагірайні. За мого часу почалося будівництво великого цегляного будинку для його молодшого сина, Мартена, який нещодавно став учителем математики в державній середній школі в Арівонімамо. Інші будинки навколо призначалися для дочок і онуків. Це була найбільша родина в Бетафо: сім домогосподарств, усі члени яких походили від одного предка. Не дивно, що Інгагірайні був єдиною людиною в Бетафо, яку й «чорні», і «білі» вважали справжнім Рай амандРені.
Цікаво, що ті, хто належав до цих відносно успішних родів, майже нічого не могли розповісти про їхню історію. Їхні предки вирощували рис, будували гробниці, залишали потомство та час від часу переселялися. Також цікаво, що нащадки Інгагірайні досягли свого становища завдяки тому, що вважалися найвірнішими та найнадійнішими зі старих слуг андріан, але сьогодні вони вважаються найзапеклішими та найпідозрілішими серед бетафських «чорних» – нам уже відомо про стосунки Норбера з Міаданою.
Цей парадокс добре ілюструють дві історії з минулого, які мені все ж вдалося почути. Одну з них розповів сам Норбер. Його родина, сказав він, переселилася до Андріаноні через близькі стосунки його батька з простим селянином-андріаною на ім’я Радзаонера. Побоюючись розбійників, Радзаонера перекохав свого коханого покинути Антандрок’омбі та допоміг йому збудувати новий дім у Андріаноні, поруч із своїм. Пізніше чоловіки скріпили свій союз клятвою на крові. Розповідаючи про свої минулі зв’язки з андріанами, усі члени родини згадували цю історію.
Але в ній є й інший бік: саме члени цієї родини після сварки Норбера з Міаданою постійно нагадували їй про їхнього предка (чи то самого Райніманандро, чи його батька?), якого зв’язали та кинули до свиней. Можна стверджувати, що ця захоплююча історія сама по собі є показником успіху родини. Вона дуже схожа на офіційні історії андріан: зовні все виглядає мирно, але під цією оболонкою ховаються конфлікти та насильство.
Девід ҐРЕБЕР, американський антрополог
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
