Коли приходить війна, багато людей тривають в ній так, як вони тривали в буденності, вони є об’єктами війни, м’ясом. І навіть командири в більшості не є її суб’єктами, вони так само перебувають у струмі війни, як чиновники в конторі.
Коли ж у струмі війни заявляється той, хто є її суб’єктом, тоді щось раптом змінюється навкруги, тоді на обрії блідо починає майоріти перемога. Суб’єкт війни є одночасно суб’єктом перемоги. На війні ті, хто свою війну носить в собі, з’являються так само рідко, як і в буденності.
В буденності, в підвалах і на кухнях нудяться ті, кому потрібна велика перемога. І якого б ворога вони собі не вигадували, це завжди перемога над буденністю. Їх інстинктивно не люблять, бо суб’єкти перемоги одночасно є суб’єктом війни. Їх відношення до життя є найбільш раціональним.
Немає нічого гіршого ніж бути невинною жертвою. Люди навдивовиж легко пристосовуються, можливо, за рахунок здатності абстрагуватись від майбутнього. Без води та електроенергії в будинках, що обстрілюються, вони тривають в районах бойових дій так природно і безрефлексивно, ніби минулого не було. Смерть забирає рідних і сусідів, а вони все ще сподіваються захиститися власною невинністю, демонстрованим нейтралітетом.
Помилкова, часто не усвідомлена думка, що невинний не сяде, що коли нема за що, то і не вб’ють. Їх і гине найбільше. В усіх війнах невинні складають основну частину жертв.
Це зовсім різні речі: загинули зі зброєю в руках, чи в якості невинної жертви.
У в’язниці найбільш нещасні – невинні.
Немає нічого гіршого того липкого жаху і обвалу свідомості, і безсенсового виття в середині: “За що?” і гидкої слабкості.
Треба позбутися комплексу невинності. Це означає, що треба бути винним. Більша ймовірність втекти і легше сидіти, легше вмирати…
Анатолій ЛУПИНІС (1937-2000) — український політичний та громадський діяч, дисидент, політвязень радянських, таборах та психлікарнях, один з фундаторів УНА-УНСО.
Джерело тут
