Київ, 11 листопада 2015 року (Права людини в Україні, Всеволод Речицький). Стосовно права на вільне володіння зброєю є цікава статистика. У Прибалтиці після запровадження дозволу на вільне придбання зброї злочинність (тяжкі злочини) впала майже вдвічі. У США на руках є приблизно 220 млн. одиниць нарізної зброї на більш як 300 млн. населення, а кількість смертей від насильства (на душу населення) менша ніж у Росії, де право на зброю не передбачено. Не кажу вже про Швейцарію чи Ізраїль. За даними міністерства юстиції США, із загальної кількості злочинців в тюрмах та колоніях приблизно 34% були поранені або затримані не поліцією, а озброєними співгромадянами. При цьому майже 40% опитаних визнали, що свого часу відмовились від вчинення злочину, оскільки запідозрили, що потенційна жертва має при собі зброю. Навпаки, в окрузі Колумбія через 17 років після того, як громадянам було заборонено мати при собі вогнепальну зброю для самозахисту, рівень тяжких злочинів зріс на 97%. Рівень убивств піднявся до відмітки 81 випадок на 100 тис. жителів, що втричі більше, ніж до заборони. У Канаді особи з доходом від 20.000 до 60.000 доларів на сім’ю складають 82% всіх власників зброї. Простіше кажучи, в суспільстві бідних людей зброя може й не має сенсу, але в суспільстві власників вона просто необхідна.
Українці сьогодні на 80% (за статистикою згідно з нормами ООН) – бідняки. Але не хотілося б, щоб це було нашим прокляттям навіки. Якщо запровадити вільний продаж-купівлю землі (як на мене, це єдиний шанс створити в Україні середній клас), то земельних власників не захистить жодна поліція. Доведеться автоматично запроваджувати право на придбання і володіння зброєю. Звісно, можна тримати населення як кроликів у зоопарку, але чи таким має бути український народ? Без поважної власності (замість цього безкінечні пільги-подачки від держави), без можливості ефективно захистити себе і свою сім’ю (серійний убивця Онопрієнко з обрізом заходив у першу-ліпшу хату на краю села й починав стріляти), абсолютно в усьому підконтрольного державі – таким ми хочемо бачити пересічного українця?
Загалом, коли ми говоримо про такі речі, емоції можна тимчасово відправити десь у тінь, хоча й вони мають значення. Я покладаюся на свідчення професіоналів-кримінологів. Як мені розповіла свого часу професор кафедри кримінології НЮУУ Олена Шостко, відповідно до чисельності населення в Україні (це десь років три-чотири назад) від насильницьких смертей гинуло втричі більше людей, ніж в США, в Росії – ще більше. З огляду на розповсюдження зброї внаслідок АТО, озброєними в Україні будуть (вже є) всі більш-менш «поважні» злочинці. А порядні люди, а «батьки сімейств», як писала в Парижі Марія Башкірцева з огляду на революційний розбій наприкінці 19-го – початку 20-го століття?
Очевидно, що продавати зброю треба після відповідної заяви та проходження певної законної процедури. У США вона триває в окремих штатах майже місяць. Поки що в Україні травматичну зброю можуть придбати лише правоохоронці за фахом та журналісти. Але з журналістів не всі, а лише ті, що працюються в ЗМІ, що належать державі або органам місцевого самоврядування. Чи це не анекдот! Держава вкотре озброює лише «своїх». Між тим, в США право на зброю було запроваджене як політичне право, тобто для того, щоб федеральна влада і війська з Вашингтону не могли нав’язати свою протиправну волю вільному населенню штатів. Нарешті про емоції: уявіть собі, що має відчувати десь на пікніку поза містом молодий батько з дружиною й дітьми перед агресивними й неврівноваженими місцевими молодиками? А що має відчувати фермер з родиною, який живе на віддаленому хуторі? А літній колекціонер чогось коштовного (картини, ордени, марки) у своїй квартирі?
Думаю, що якби населення України мало право на зброю, не потрібні були б і жертви Небесної сотні. Що могли б вдіяти з нашим населенням приблизно 300.000 вірних у всій країні диктатору поліцейських, коли б зброю мали 15-20 мільйонів відданих свободі і захисту власної гідності українців? У нас тепер хочуть вкотре піднести в Конституції ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ. Я – очевидно за, але давайте робити це реальними кроками, а не лише на конституційному папері. Гідна людина завжди у першу чергу прагне спиратися на свої власні сили, а не кричати «караул» чи бігти до поліцейського.
При цьому я зовсім не намагаюся заперечити протилежні позиції. Просто важливо брати до уваги якомога більше аргументів «за» і «проти». Переконаний, що народні депутати будуть проти таких, як я. Наш Генеральний прокурор Віктор Шокін нібито підтримав озброєння народу, але думаю, що це більше від фіскальних міркувань. На цьому ділі держава має шанс заробити більше ніж на горілці, і то без великих ризиків для себе. Бо вже й так приблизно три млн. одиниць зброї (так кажуть приватно) десь гуляє в країні. Я сам виріс в родині, де зброя була завжди присутня. І це жодним чином негативно не вплинуло на мою поведінку. Якось один волоцюга вистрілив нам у вікно, мені тоді було 10 років, я був удома лише із п’ятирічною сестрою. Коли того волоцюгу судили, суддя запитав у мене: ти ж із сім’ї мисливця, чому не взяв рушницю і не вистрелив у відповідь? От я і досі не знаю, може таки варто було б?
Так або інакше, з позиції опонентів вільного володіння зброєю випливає, що збереження життя у конфліктному протистоянні є завжди більш вигідним і раціональним фіналом, ніж загибель при відчайдушній спробі відстояти свою свободу (в широкому сенсі цього поняття). Але приблизно те саме казав про філософію життя «не зовсім історичних народів» Гегель. Щоб вижити фізично, вони жертвують своєю свободою. Західні ж люди краще помруть у битві за волю, але жити в рабстві не погодяться за жодних обставин. Простіше кажучи, свобода людини є вищою соціальною цінністю, ніж життя. Дещо спрощуючи, можна сказати, що на цьому розрізненні в оцінці значущості свободи Заходом, і життя – Сходом, Гегель вибудовує свою ієрархію історичних і неісторичних народів.
Словом, норма статті 3 чинної Конституції Україні точно про нас у гегелівській інтерпретації: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Це чомусь не заважає нашому уряду посилати молодих людей в АТО, де вони ризикують і жертвують життям заради суверенітету, незалежності і територіальної цілісності країни (усього того, що наш Основний Закон поціновує нижче від життя). На щастя, реальна поведінка українців спростовує національну Конституцію. Моя ж ідея полягає в тому, щоб зробити наш Основний Закон адекватним до наших реальних людських реакцій. Суть останніх – мета збереження свободи народу є вищою за мету збереження окремого життя. Власне, Друга світова війна саме це, як на мене, й довела.
Звичайно, прикрі випадки використання зброї неврівноваженими чи надто молодими людьми, які описують зазвичай опоненти, можуть мати місце у будь-якій країні. Я свого часу весь академічний рік жив у Вашингтоні (найнебезпечніше місце у США, якщо вірити статистиці й не рахувати Harlem у Нью-Йорку). Котрогось із поліцейських (іноді поліцейських у цивільному) убивали мало не щотижня. Якось було чотири випадки (чотири тижні) підряд – місцеві газети писали. Але одні народи і країни при цьому все-таки наважуються озброюватися, а інші – ні. Очевидно, що я розмірковую як конституціоналіст, який є за професією пов’язаним із загальними нормами, загальними правами і свободами. Як обиватель, я мабуть керувався б не раціональними міркуваннями, а інстинктом самозбереження.
Загалом я дійшов висновку про те, що етос індивідуальної поведінки у випадку наявності чи відсутності зброї зовсім не співпадає з етосом поведінки соціальної (колективної). Колективи, нації, народи – жертвують життям заради свободи, індивіди – переважно ні, бо вони не можуть діяти інакше, як інстинктивно (у випадку загрози їхньому життю). Інстинкт же завжди говорить одне – рятуй життя будь-якою ціною. І, все-таки, ми ж визнаємо в Україні право людей бути мисливцями й купувати смертоносну (не травматичну) зброю. Крім того, Ви знаєте не гірше за мене, що «все начальство» в Україні, користуючись своїм впливом, можливостями у спілкуванні з дозвільною системою є фактично непогано озброєним. Номенклатурні люди іноді володіють цілими арсеналами. Відтак, постає питання про конституційно задекларовану рівність. Магнати, високопосадовці мають власну охорону, просто впливові люди навіть на районному рівні – зброю, а пересічна порядна людина залишається віч-на-віч з проблемою злочинності сама. Очевидно, що зброю треба продавати не як кухоль пива, але все-таки її треба буде продавати…
Мої опоненти сприймають державу (а тому й поліцію) як партнера і захисника людини. А я більше вірю в те, що держава – це необхідне, але все-таки вкрай небезпечне зло. Всі нині знають, що не злочинці, а саме пролетарська (щиро налаштована на народне – простих людей – благо) держава винищила мільйони громадян у 20 столітті в Україні. Тобто громадянське (приватновласницьке) суспільство і держава для конституціоналістів – це не партнери, а «органічні» антагоністи. Я вважаю, що різниця між приватною людиною і поліцейським в правовій державі полягає не в тому, що приватна людина має бути неозброєною, а поліцейський – озброєним і навченим відповідно. Різниця полягає в тому, що вільна людина має право на зброю, а поліцейський – обов’язок її мати і використовувати за певних обставин. Тобто людина сама повинна вирішувати, озброюватися їй за процедурою, визначеною конституційним законом, чи ні. Інакше людина рано чи пізно перетвориться на звичайнісінького раба поліцейської держави.
Власне, наведені опонентами приклади саме й демонструють те, що системно відбувається з посттоталітарним у своїх поведінкових звичках і навичках «рабом», коли силою обставин йому до рук раптом потрапляє зброя. Я ж кажу не про озброєних і зведених до примітиву світобачення плебеїв, а про свідомих (очевидно, що свідомих не відразу, але поступово, паралельно з поверненням індивідуалізму, навичок підприємливості й загальної поваги до людини-власника) громадян держави.
Чому сьогодні наші молоді й навіть середнього віку люди є такими, що їм ніби й не випадає довірити землю чи зброю? Справді, пересічний молодий українець – це часто такий собі сяючий соняшник, романтичний, сентиментальний і безвідповідальний веселун. Допоки подібна людина не бачить іншого світу, вона поводиться «як годиться». Але щойно їй випадає перетнути на півроку-рік зі знанням мови кордон з вільним світом, як переміна в психологічних налаштуваннях, самооцінці, «філософії життя» вражає. Індивідуальність розмивається й ніби щезає. На заміну приходить снобізм, ревнощі до «вихованого й легкого» світу, а потому й фрустрація. Якщо це наука, то перебільшено старанна у копіюванні західних зразків, якщо мистецтво – то відразу надуті гелієм скульптури в небі (бо Захід… «епатажний»), якщо право – то обов’язково міжнародне, пов’язане із структурами ЄС, ООН чи ОБСЄ (бо лише там – обнадійливі зустрічі, коктейлі й транзит світом). Не раз бачив, як наші мавки й козаки-характерники плачуть в Борисполі, бо мусять вертатися в szary swiat рідного дому. Де там гідність, споглядальність чи самоіронія? Натомість розпач, один розпач.
І от думаєш, а де ж корені цього скандального самознищення, самозаперечення, відмови від себе? Куди поділася ідентичність? Її ж бо справді немає, бо людину змалечку виростили «на помочах» колективізму й примарними манівцями вели по життю й світу. Власність: землю, худобу, статки відібрали у 20-х, освіту замінили вульгарним марксизмом. Так індивідуалізм «братів-хліборобів» (В. Липинський) трагічно переплавили у колгоспний солідаризм. Очевидно, що перетворення Яреми Галайди на малоросійську «людину з рушницею» не може не викликати відрази. Але й сьогодні «загублена українська людина» Миколи Шлемкевича не стане на ноги, якщо їй нічого серйозного не довірять. Серйозне – це земля гектарами, «зіркові» гонорари за геній і талант, нарешті, зброя.
Я хлопцем служив у війську в неспокійній Польщі, у мене було 50 цілодобово озброєних підлеглих (іноді спали з автоматами й набоями не ремені). Але солдати швидко адаптувалися до відповідальності. Якось один поляк був шокований, зрозумівши, що патруль на вулицях його Торуня є реально екіпірованим для ведення бою. Утім, за два роки нічого прикрого не сталося. Ми вчасно подорослішали й на нас можна було покластися. Тому зброя в моїх очах – це ще й засіб дорослішання української людини. Якщо не можемо наважитися віддати людям землю, то давайте почнемо зі зброї. Треба ж бо зробити щось серйозне, тоді люди відчують довіру до себе. Бо без такої довіри «Проект Україна» (Данило Яневський) мені особисто здається приреченим на фіаско.
Наостанок пропоную таку редакцію конституційного вирішення питання про вільне володіння зброєю:
«Право на життя.
- Кожна людина має право на життя.
- Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений.
- Обов’язок держави – захищати життя людини.
- У випадку смертельної небезпеки право на збройний захист життя належить кожному. Порядок придбання, зберігання та використання зброї в Україні регулюється законом».
