Усім привіт, ласкаво просимо до цього випуску «І юй даопо». Сьогодні ми поговоримо про найсладніший і найключовіший результат зустрічі глав Китаю і США — «конструктивні відносини стратегічної стабільності Китаю і США». Висунення цього поняття надало нове позиціонування китайсько-американським відносинам, а також упродовж наступних трьох років і навіть довшого часу забезпечуватиме стратегічне спрямування для відносин між двома країнами. Тому давайте разом поговоримо про його зміст і реальні орієнтири.
Це нове позиціонування має важливе політичне значення; воно не є простим повторенням традиційного поняття «стратегічної стабільності» у контексті контролю над озброєннями, а також не є механічним продовженням попередніх формулювань на кшталт «конструктивні стратегічні партнерські відносини», «конструктивні відносини співпраці», «партнерські відносини» або «новий тип відносин великих держав». Воно є переозначенням відносин між двома країнами в умовах, коли структура сил Китаю і США, стратегічна взаємна довіра, економіко-технологічна конкуренція, а також відповідальність за глобальне управління зазнали глибоких змін.
Це нове позиціонування, з одного боку, зберігає основний зміст «стратегічної стабільності» як миру між великими державами — запобігання великим конфліктам і уникнення ескалації через хибні оцінки; з іншого боку, через додавання означення «конструктивні» воно здійснює розширення, підкреслюючи, що стабільність — це не пасивне застигле протистояння, а повинна ґрунтуватися на співпраці, управлінні, взаємній вигоді та спільній відповідальності.
Далі ми поділимо розгляд на кілька частин.
Перша частина: історичне підґрунтя та базовий зміст поняття «стратегічна стабільність»
Ті, хто вивчає міжнародні відносини, знають, що поняття «стратегічна стабільність» (Strategic Stability) спочатку виникло в умовах холодної війни й розгорталося в контексті ядерної стратегії та контролю над озброєннями між США і СРСР.
Наприкінці 1950-х — у 1960-х роках, із швидким розвитком ядерної зброї, міжконтинентальних балістичних ракет і засобів дальнього ураження, обидві сторони зіткнулися з безпрецедентною дилемою: якщо будь-яка сторона побоюється, що інша може здійснити превентивний ядерний удар, то вона сама отримує сильний стимул застосувати ядерну зброю першою; навпаки, якщо будь-яка сторона вважає, що шляхом нарощування ядерного арсеналу, розгортання систем ПРО або розвитку нових засобів ядерного удару можна послабити здатність противника до відплати, це підштовхує до ескалації гонки озброєнь.
Обидві траєкторії є небажаними: перша може призвести до передчасного початку ядерної війни, друга — до того, що конкуренція навколо ядерної зброї накладає важкий економічний і соціальний тягар. Саме в цьому контексті такі дослідники, як Томас Шеллінг і Мортон Галперін, які вивчали контроль над озброєннями та гонку озброєнь, запропонували змістити основну мету контролю над озброєннями від простого скорочення кількості зброї до зменшення стимулів для першого застосування ядерної зброї, посилення стриманості під час криз, а також підтримання стабільності взаємного стримування. Таким чином було сформульовано поняття «стратегічна стабільність».
У класичному розумінні стратегічна стабільність зазвичай включає два аспекти «стабільності»: перший — це стабільність у кризі, тобто навіть якщо двосторонні відносини перебувають у стані кризи, жодна зі сторін не має сильного стимулу завдати першого ядерного удару; другий — це стабільність гонки озброєнь, тобто жодна зі сторін не має сильного мотиву нарощувати озброєння або розвивати руйнівні технології з метою зміни стратегічного балансу. Її базовою передумовою є те, що обидві сторони повинні поділяти таку систему уявлень: визнавати, що ядерна війна є неприйнятною, прагнути уникати виходу ситуації з-під контролю та ескалації, а також через механізми контролю над озброєннями, «гарячі лінії», прозорість, кризову комунікацію та взаємне стримування формувати певні стабільні очікування.
Стратегічна стабільність у відносинах США і СРСР у період холодної війни не означала високого рівня взаємної довіри і не означала відсутності ідеологічного конфлікту; вона означала, що навіть за умов крайнього протистояння сторони все ж могли сформувати і підтримувати базовий набір механізмів для уникнення ядерної війни та неконтрольованої ескалації.
Після холодної війни
Після завершення холодної війни поняття «стратегічна стабільність» поступово розширювалося. Ядерна зброя залишалася центральним питанням, але кіберпростір, космос, протиракетна оборона, гіперзвукова зброя, штучний інтелект, високоточні звичайні удари, економічні санкції та технологічні обмеження — усе це також впливає на стратегічну стабільність.
Для китайсько-американських відносин класична модель ядерної стабільності США–СРСР очевидно не може бути безпосередньо застосована, оскільки між Китаєм і США існують значні відмінності у масштабах ядерних сил, стратегічній культурі, безпековому середовищі та рівні економічної взаємозалежності. Це робить зміст «стратегічної стабільності» в китайсько-американських відносинах більш складним. Вона стосується не лише ядерного стримування та контролю над озброєннями, але й політичної довіри, стратегічного сприйняття, управління кризами, меж економічно-технологічної взаємодії, а також поваги до ключових інтересів один одного.
Саме в цьому сенсі висунення концепції «конструктивних відносин стратегічної стабільності Китаю і США» переносить традиційне розуміння стратегічної стабільності з військово-безпекової сфери на загальну рамку відносин великих держав. Вона підкреслює стабільність, але не ставить за мету «замороження» суперечностей; визнає конкуренцію, але вимагає, щоб вона була обмеженою; визнає розбіжності, але вимагає, щоб вони були керованими; прагне миру, але не через пасивне уникнення конфлікту, а через співпрацю та рух назустріч, створюючи стійку основу миру.
Друга частина: еволюція ідентичності відносин Китаю і США
Це стосується змін у взаємному сприйнятті між КНР і США. З 1949 року це сприйняття пережило кілька великих трансформацій, і кожна зміна відображала зміни у балансі сил, міжнародному середовищі та взаємному розумінні.
Перший етап — ворожі відносини після Корейської війни. Після створення КНР США не визнали новий уряд Китаю, і між сторонами виникли гострі суперечності щодо представництва в ООН, старих договорів і боргів. Корейська війна перевела відносини з політичного розриву у військове протистояння. Протягом понад 20 років між країнами не було дипломатичних відносин. США здійснювали блокаду і ізоляцію Китаю; Китай, у свою чергу, розглядав США як головне зовнішнє джерело безпекової загрози. Ідентичність сторін у цей період — «вороги».
Другий етап — 1970-ті роки, стратегічне зближення на тлі протидії СРСР. Погіршення китайсько-радянських відносин і зростання тиску на кордонах Китаю, а також труднощі США у В’єтнамі сприяли зближенню. Візит Ніксона до Китаю у 1972 році та «Шанхайське комюніке» означали перехід від ворожості до стратегічного контакту. Хоча сторони не були союзниками, вони сформували квазі-стратегічну співпрацю. Ідентичність — «несоюзницькі стратегічні партнери».
Третій етап — розширення контактів наприкінці холодної війни. Після встановлення дипломатичних відносин у 1979 році співпраця у сфері економіки, технологій, освіти та безпеки розширювалася. Після холодної війни, попри коливання, сторони прагнули зберігати стабільність через взаємодію. У 1997 році було запропоновано «конструктивне стратегічне партнерство».
Четвертий етап — початок XXI століття: «конструктивні відносини співпраці» та «партнерство». У цей період економіки Китаю і США глибоко інтегрувалися.
П’ятий етап — «новий тип відносин великих держав».
Шостий етап — сучасна стратегічна конкуренція і формула «конструктивної стратегічної стабільності» (з 2017 року).
Еволюція ідентичності Китаю і США показує закономірність:
стабільність їхніх відносин не може ґрунтуватися лише на тимчасових спільних інтересах і не може будуватися на ілюзії, що одна сторона змінить іншу. Вона повинна спиратися на правильне стратегічне розуміння, взаємну повагу до ключових інтересів, ефективне управління розбіжностями та розширення сфер співпраці.
Частина третя. Розглянемо з позиції «конструктивних відносин стратегічної стабільності», як це розширює й оновлює саме поняття стратегічної стабільності.
По-перше, новизна «конструктивних відносин стратегічної стабільності» полягає в тому, що стратегічну стабільність, яка традиційно обмежувалася сферою військової безпеки та ядерного стримування, поширено на загальну структуру китайсько-американських відносин. Традиційна стратегічна стабільність зосереджується на ризиках ядерної війни, гонці озброєнь і ескалації криз; натомість конструктивна стратегічна стабільність Китаю і США охоплює політичні, економічні, технологічні, безпекові аспекти та глобальне управління. Вона вимагає від обох країн не лише уникати військового конфлікту, а й запобігати виходу з-під контролю торговельно-економічних відносин, розриву технологічної співпраці, збоям у ланцюгах постачання, поширенню стратегічних прорахунків і зупинці співпраці в глобальному управлінні.
По-друге, підкреслюється ключовий зміст «конструктивності». Традиційна стратегічна стабільність часто має певний негативний відтінок — запобігання війні, превентивним ударам і гонці озброєнь; натомість конструктивна стратегічна стабільність вимагає, щоб сама стабільність мала позитивний зміст. Як зазначив Голова Сі, «позитивна стабільність, де домінує співпраця», означає, що китайсько-американські відносини не можуть залишатися на низькому рівні «не воювати», а повинні через співпрацю в торгівлі, охороні здоров’я, сільському господарстві, туризмі, гуманітарних обмінах, правоохоронній діяльності та глобальному управлінні постійно нарощувати позитивні активи відносин. «Здорова стабільність із обмеженою конкуренцією» означає, що конкуренція неминуча, але вона має мати межі, правила й «червоні лінії», і не повинна перетворюватися на крайній конфлікт. «Нормальна стабільність із контрольованими розбіжностями» означає, що розбіжності не зникнуть, але їх можна ефективно управляти через механізми комунікації, політико-дипломатичні канали та канали зв’язку між збройними силами. «Тривала стабільність із очікуваним миром» спрямовує кінцеву мету стабільності на довгостроковий мир, а не короткострокове пом’якшення.
По-третє, це пов’язує «стабільність» із «рухом назустріч один одному». Голова Сі наголосив: «Конструктивні китайсько-американські відносини стратегічної стабільності — це не гасло, а дії назустріч один одному». Це означає, що нове визначення не є односторонньою вимогою чи абстрактною декларацією, а потребує спільної підтримки з боку політики обох сторін. Американська сторона не може, з одного боку, словесно підкреслювати стабільність, а з іншого — подавати хибні сигнали з питань Тайваню, розширювати поняття національної безпеки в технологічній сфері, чинити односторонній тиск у торгівлі чи формувати блокове протистояння в міжнародних справах. Стабільність має проявлятися в діях, реалізовуватися через політику й гарантуватися конкретними механізмами.
Голова Сі пояснив, що «конструктивна стратегічна стабільність» має бути: позитивною стабільністю, де домінує співпраця; здоровою стабільністю з обмеженою конкуренцією; нормальною стабільністю з контрольованими розбіжностями; тривалою стабільністю з очікуваним миром.
Насамкінець, це надає стратегічні орієнтири для китайсько-американських відносин на найближчі три роки й довше. Нині, на тлі зміни політичного циклу в США, посилення соціальної поляризації, поширення індустріальних тривог, формування жорсткого курсу щодо Китаю як міжпартійного консенсусу та накладання геополітичних конфліктів, китайсько-американські відносини стикаються з високою невизначеністю. Висунення «конструктивних відносин стратегічної стабільності» покликане задати рамку стабільності в умовах цієї невизначеності, щоб сторони мали принципи для орієнтації, механізми для використання, «червоні лінії» для дотримання та можливості для співпраці.
З погляду майбутнього впливу це нове визначення має три важливі значення. По-перше, воно створює політичну рамку для стабілізації китайсько-американських відносин. По-друге, воно забезпечує принципову основу для відновлення передбачуваності економічної та технологічної співпраці. По-третє, воно подає стабільний сигнал міжнародній спільноті щодо напрямку розвитку цих відносин. Китай і США, як дві найбільші економіки світу та постійні члени Ради Безпеки ООН, самою стабільністю своїх відносин створюють глобальне суспільне благо. Якщо «конструктивні відносини стратегічної стабільності» буде реалізовано, це сприятиме відновленню світової економіки, покращенню глобального управління та ефективному контролю регіональних криз.
Частина четверта. У «конструктивних відносинах стратегічної стабільності» тайванське питання є ключем до перевірки життєздатності цієї нової концепції.
Під час переговорів 14 травня Голова Сі наголосив:
Тайванське питання є найважливішим у китайсько-американських відносинах. Якщо його буде вирішено належним чином, двосторонні відносини зможуть зберігати загальну стабільність. Якщо ж ні — сторони можуть зіткнутися і навіть вступити в конфлікт, що поставить відносини на вкрай небезпечний рівень. «Незалежність Тайваню» несумісна з миром у Тайванській протоці. Підтримка миру і стабільності в протоці є найбільшим спільним інтересом обох сторін.
Це твердження глибоко розкриває внутрішній зв’язок між тайванським питанням і стратегічною стабільністю Китаю та США.
По-перше, тайванське питання — це не звичайна дипломатична розбіжність, а ядро ключових інтересів Китаю. Воно стосується суверенітету та територіальної цілісності, а також національного возз’єднання і відродження. Будь-які спроби інструменталізувати, інтернаціоналізувати чи затягувати це питання в часі зачіпають «червону лінію» Китаю й безпосередньо підривають основу стабільності китайсько-американських відносин.
По-друге, «незалежність Тайваню» несумісна з миром у Тайванській протоці. Ця оцінка вказує, що для підтримки стабільності необхідно чітко визначати джерела ризику. Найбільшою загрозою миру в протоці є не позиція Китаю щодо возз’єднання, а поєднання сепаратистських дій «незалежності Тайваню» з втручанням зовнішніх сил. Якщо США, з одного боку, заявляють про підтримку миру, а з іншого — продовжують продаж зброї Тайваню, підвищують рівень офіційних контактів і заохочують помилкові оцінки ситуації з боку сепаратистів, це створює серйозну стратегічну нестабільність. Підтримка миру означає не збереження стану розділення і не створення простору для «незалежності», а тверде дотримання принципу «одного Китаю» та політичної основи, закладеної трьома спільними комюніке Китаю і США.
По-третє, належне вирішення тайванського питання є передумовою загальної стабільності. Це відображає чітке розуміння Китаєм загальної картини двосторонніх відносин. Попри широкі можливості співпраці у сфері економіки, технологій, клімату, охорони здоров’я, фінансів і міжнародних питань, вихід ситуації навколо Тайваню з-під контролю підірве всі інші напрями співпраці. Іншими словами, це не звичайне питання, а фундаментальна основа стабільності відносин.
По-четверте, підтримка миру і стабільності в Тайванській протоці є найбільшим спільним інтересом обох сторін. Це визначення задає чіткий напрям політики для США. Якщо вони справді прагнуть миру і не хочуть конфлікту з Китаєм, то повинні на практиці дотримуватися принципу «одного Китаю» і трьох спільних комюніке, припинивши подання хибних сигналів сепаратистським силам. Для США це не поступка Китаю, а раціональний вибір для збереження стратегічної стабільності, уникнення конфлікту великих держав і захисту власних інтересів. У межах концепції «конструктивної стратегічної стабільності» тайванське питання є «нижньою межею» стабільності: якщо її постійно випробовувати, сама стабільність втрачає основу. Якщо ж США обережно підходитимуть до цього питання, з’являються умови для розширення співпраці в інших сферах і формування більш конструктивної взаємодії.
Підсумок.
Запропонована концепція «конструктивних китайсько-американських відносин стратегічної стабільності» є важливим інноваційним підходом і політичним проривом на новому етапі розвитку відносин. Вона зберігає базові елементи традиційної стратегічної стабільності — запобігання великим конфліктам, уникнення помилкових оцінок і підтримку миру між великими державами — але виходить за межі військового контролю, розширюючи поняття стабільності до політичної довіри, економіки, технологій, глобального управління та поваги до ключових інтересів.
Вона визнає, що відносини не повернуться до минулого, але вказує на можливість кращого майбутнього. Вона не заперечує конкуренцію і розбіжності, але підкреслює: конкуренція має бути обмеженою, розбіжності — контрольованими, мир — очікуваним, а співпраця — основною.
З 1949 року китайсько-американські відносини проходили етапи «ворогів», «квазі-союзників», «конструктивного стратегічного партнерства», «партнерства» і «нового типу відносин великих держав». Сьогоднішня концепція є відповіддю на питання, як країни повинні взаємодіяти в умовах постійної стратегічної конкуренції. Ключовим залишається те, чи зможуть США сформувати правильне розуміння Китаю, поважати його ключові інтереси, зокрема обережно підходити до тайванського питання.
Для світу стабільність китайсько-американських відносин є однією з головних гарантій визначеності. Для обох країн ця концепція — не тимчасове рішення, а реальний шлях уникнення конфлікту, розширення співпраці та досягнення взаємного розвитку в довгостроковій перспективі. Лише дотримуючись взаємної поваги, мирного співіснування і взаємовигідної співпраці, Китай і США можуть у нових історичних умовах знайти правильну модель співіснування великих держав.
автор – Шень І, професор кафедри міжнародної політики Фуданського університету
