Після резонансної статті в «Економічній правді» про борги Харкова за енергоресурси дискусія різко поляризувалася та вийшла далеко за межі економіки. Одні намагаються подати це як приклад «комунального соціалізму», де міська влада нібито роками купувала лояльність мешканців ціною відкладених тарифних зобов’язань. Інші – як відверто політиканську атаку на найбільшу в Україні прифронтову громаду та особисто мера Харкова Ігоря Терехова.
Здавалося би, це дуже влучно і зручно – з гучними цифрами в руках, вказувати на нібито безвідповідальну політику міста. Але така інтерпретація – спрощення, яке не просто далеко від реальності, а й небезпечно її викривлює.
Бо за цією риторикою дедалі виразніше проступає інша логіка – логіка «людожерської політики». Політики, яка пропонує вирішувати системні проблеми за рахунок крайніх – простих громадян.
Є стара, майже архаїчна метафора держави як організму, живої системи. У здоровому організмі жоден орган не «проїдає» інший – усі працюють на спільне існування. Але в нашій практиці дедалі частіше проступає інша, темніша модель – політика, яка починає живитися власними соціальними тканинами.
Саме це я називаю «людожерською політикою».
Вона не обов’язково виглядає жорсткою чи, Боже збав, жорстокою – на рівні риторики. Навпаки, часто вона маскується правильними словами: «фінансова дисципліна», «ринкові правила», «відповідальність споживача». Але її суть – у тому, що баланс системи досягається за рахунок найбільш соціально вразливих.
Коли тариф не покриває собівартість – різницю має хтось компенсувати. У «людожерській» логіці це не держава, яка встановила такі неадекватні правила, а людина, яка попала в їх жорнова. Коли місто не зводить баланс – винним стає не хибна конструкція системи, а громада, яка в ній виживає.
Харків у цій історії став не лише об’єктом критики, а й дзеркалом, де відображаються проблеми, болючі для всієї країни. Бо десятки мільярдів боргів – це не просто цифра. Це матеріалізований наслідок рішень, які роками ухвалювалися «тут і зараз», без відповіді на запитання «що далі».
Справді, комунальні борги Харкова значні і Терехов це не приховує. Ланцюг взаємної заборгованості між теплокомуненерго, енергокомпаніями, державою і населенням виглядає як замкнене коло. Але головне питання – не в самому факті боргу. Питання в тому, як і чому він сформувався.
Перша і найважливіша причина – це хронічна невідповідність тарифної політики і реальної вартості ресурсів. Держава роками утримувала ціни для населення на політично вигідному рівні, обіцяючи компенсувати різницю. Компенсації або надходили із запізненням, або не надходили взагалі. У цій ситуації місцева влада опинялася перед вибором без хорошого рішення: або різко підвищити тарифи і отримати соціальну катастрофу, або вимушено накопичувати борги.
Друга причина – війна. Харків – не абстрактна адміністративна одиниця з підручника економіки. Це прифронтове місто, яке живе під постійними обстрілами. Тут руйнується інфраструктура, нищиться бізнес, падають доходи населення. У таких умовах вимога «платити тут і зараз за ринковими правилами» звучить як спекулятивна конструкція, відірвана від реальності. І цілком можна зрозуміта Терехова, який намагається амортизувати тиск на людей.
І саме тут з’являється небезпечна підміна понять. Замість розмови про недосконалість державної політики, про провали тарифного регулювання, про відсутність чіткої моделі компенсацій – суспільству пропонують просту і зручну відповідь: винен мер, винне місто, винні «популісти».
Це і є сутність «людожерської політики» – перекласти відповідальність з системи на конкретну громаду і врешті-решт на конкретну людину.
У цій логіці вирішення проблеми виглядає так само просто: припинити «поблажки», посилити стягнення боргів, відключати, штрафувати, «наводити порядок». Іншими словами – змусити платити будь-якою ціною.
Але давайте чесно: що це означає на практиці? Це означає виставити непосильний рахунок людям, які втратили житло. Людям, які живуть без стабільного доходу. Людям, для яких комунальний платіж – це вже питання виживання, а не фінансової дисципліни.
І це вже не про економіку і ціну за кВт-год. А про цінності, на яких тримається суспільство. Якщо держава створена для людей, то вона має проводити, скажімо просто, людську політику. Де відправною точкою є не абстрактні показники, а фактичні можливості та потреби людей. Реальний державний підхід – це визнавати свою відповідальність і не переносити ціну системних помилок на громадян.
Тут варто провести чітку межу. Адекватна політика – це не політика «безкоштовного всього і всім». І це не заперечення того, що за ресурси потрібно платити. Вона передбачає інше: чесний розподіл відповідальності між державою, місцевою владою і громадянами. Вона означає, що якщо держава заморожує тарифи – вона забезпечує компенсації. Якщо місто виконує критично важливу соціальну функцію у вкрай важких умовах – воно отримує підтримку. Якщо люди опинилися в кризі – вони не стають головними боржниками системи.
Натомість те, що ми часто бачимо у жвавих публічних дискусіях, – це спроба звести складну багаторівневу проблему до політичного ярлика. «Комунізм», «популізм», «боржники». За цими словами губиться головне: відсутність цілісної державної стратегії в тій же енергетиці, комунальній сфері, зрештою, соціальній політиці.
Харків у цьому сенсі – не виняток, а симптом. Симптом системи, де тарифи визначаються політично, компенсації – ситуативно, а відповідальність – розмита. Де центральна влада і місцеве самоврядування роками перекладають проблему одне на одного, поки вона не досягає критичної маси.
І коли ця маса накопичується, завжди виникає спокуса знайти «крайнього». Це зручно. Це політично вигідно. Але це не вирішує нічого.
Бо справжній ризик – не в самому боргу. Ризик у тому, що країна може піти шляхом жорстких, формально правильних, але соціально руйнівних рішень. Коли «фінансова дисципліна» досягається ціною руйнування довіри і самої соціальної тканини.
У короткій перспективі це може виглядати як наведення порядку з неплатежами тощо. У довгій – це шлях до ще глибшої кризи.
Саме тому сьогодні потрібна не чергова хвиля гучнослів’я, політиканства і взаємних звинувачень. Потрібна переоцінка підходів. Визнання того, що енергетика – це не лише ринок, а й соціальна система. Що прифронтові міста – це не «боржники», а точки підвищеної відповідальності держави. Що борги – це не тільки провина громад і громадян, а й наслідок непродуманої політики вищого рівня.
І головне – потрібен вибір між двома моделями.
Моделлю «людожерською», де традиційно платять слабкі, а система лишається незмінною.
І людиноорієнтованою – де складність чи дражливість проблеми не спрощують до зручних ярликів, а беруть на себе відповідальність за її вирішення.
Без цього вибору жодні реформи не матимуть сенсу. Бо питання зрештою не в тарифах і не в боргах.
Питання в тому, якою державою ми хочемо бути? І з простою людською відповіддю на це вже колосально заборгували.
автор – Віталій КУЛИК
