Новий суспільний договір є одним з найбільш значущих політичних уявних в Україні останні років десять, з моменту Революції гідності та втечі Януковича.
Зазвичай, коли говорять про суспільний договір, мова йде про метафору – тобто, негласні, неписані правила, умови відносин між людиною і державою, і ширше – між людиною і системою. Це та метафора, на яку натякали класики теорії договору – Гоббс, Локк, Руссо. Натомість в останні десять років в Україні мова йде про щось радикально відмінне – буквально про Суспільний договір, публічний текст, підписаний чи погоджений або підтриманий невідомою, але великою кількістю осіб. Суспільний договір, таким чином, розглядається як щось на кшталт правового акту – щоправда, зі специфічної сфери права – оскільки заперечує існуючі інституції.
В принципі, він є ключовим елементом ідеології середніх суспільних шарів, що були союзниками умовного прошарку мільйонерів – тих, хто був кінцевим вигодонабувачем Революції Гідності. Вказана революція не могла бути здійснена без допомоги середніх шарів – перш за все, соціальних груп, повʼязаних із креативними класами і дрібними підприємцями. Натомість «мільйонери» – тобто, прошарок вищого середнього класу, а також верхівки чиновництва – зайняли всі командні пости після Революції Гідності, вони ж утримували їх і після електоральної революції 2019 року і приходу Зеленського. Остання зі згаданих подій була спробою чергової вбудови середніх соціальних шарів у систему влади, але після кількох ітерацій знову влада повернулась до рук умовних «мільйонерів» – байдуже, чи були вони персонально тими самими людьми чи такими, що збагатилися і вийшли в преміум-прошарок в останні роки.
Кожного разу, як Україна стикалася із онтологічними питаннями – на кшталт того, як і за яких умов вона буде існувати, який дизайн влади, можливий та оптимальний – ідея Нового Суспільного Договору виринала з небуття, немов Фенікс і збуджувала розум і дискурси того, що у нас прийнято називати громадянським суспільством.
Суть політичного уявного досить проста: достатньо домовитися про принципи і правила, і так можна буде перезаснувати краіну, відтак все більш-менш налагодиться. Останнім часом ідея Нового Суспільного договору стала поєднуватись із республіканізмом римського штибу: Договір – це відкритий код, і лише той хто приєднається (іноді – шляхом здачі якихось екзаменів) може увійти в Царствіє небесне, тобто простір Суспільного договору.
Сьогодні, дискурс з приводу Суспільного договору не дуже змінився. Він нагадує якійсь математичний парадокс, своєрідну квадратуру кола – тобто, його цілком правдоподібно можна уявити, але незрозуміло як побудувати.
Договір в історичній ретроспективі
Низка проблем, повʼязаних із Суспільним договором, досі залишається невирішеною, навіть в теоретичному вигляді. Перша і найбільш очевидна з них – в Україні знов хочуть винайти велосипед, тобто ухвалити публічний і писаний публічний договір. Такого ще в історії не було. Були історії, подібні до цього. Те, що, хоч і з натяжкою, можна видати за якійсь аналог Суспільного Договору.
Передусім на думку спадає іспанська історія 1977 року. По смерті Франсиско Франко Іспанія являла собою «ідеальний шторм»: ще жива памʼять громадянської війни, диктатура в анамнезі, гостра економічна криза, загроза дефолту, дестабілізуючи фактори у вигляді баскського угруповання ЕТА та комуністів, у яких в активі теж була вулиця. Тоді премʼєр Адольфо Суарес зробив фактично неможливе: запросив за стіл переговорів усіх, включно з лідерами компартії. Пакт Монклоа, який був укладений через декілька тижнів напружених обговорень, став своєрідним компромісом: армія отримала гарантії не підсудності за злочини франкізму, праві прийняли легалізацію компартії, свободу преси і початок конституційного процесу. «Страх перед порожнечею» громадського хаоса і розбрату на фоні економічної кризи було подолано. Іспанія доволі безболісно перейшла від диктатури до демократії.
Аналогічний пакт в форматі круглого столу відбувся у Польщі 1989 року: багатомісячні перемовини частково транслювалися в прямому ефірі. Солідарність ще не мала юридичної легітимності, але мала силу. Влада сили не мала, але мала юридичну легітимність. Ця взаємна вразливість, образно кажучи, усадила за один стіл громадських діячів з їхніми тюремними наглядачами. Виникла ілюзія що нові правила робляться просто в прямому ефірі. До речі, круглий стіл не вирішив всіх проблем – напруження між умовними селянами і робітниками існують і досі та визначають польську політику. Але основи Третьої Речі Посполитої він заклав.
Можна згадати скандинавську систему угод з профспілками. Там не було єдиного моменту підписання цих договорів – вони розтягнулись на тридцять років. Але вони так чи інакше зафіксували правила гри і визначили обличчя скандинавської суспільної моделі, яку ми з певними нюансами спостерігаємо дотепер.
Характерно, що ці процеси – «елітні», закриті, вони дали, можливо, не ідеальний, але стійкий результат. А от в Ісландії та Чилі процес був інклюзивним та відкритим, простіше кажучи – народним. І… провалився в обох випадках.
Після фінансової катастрофи 2008 р. Ісландія запустила безпрецедентний конституційний процес. У 2010 р. відбувся Національний форум із близько 950 випадково відібраних громадян, які визначили базові цінності для майбутньої конституції. Наступним кроком мали стати прямі вибори до Конституційної асамблеї з 25 членів – і вони справді відбулись у листопаді 2010 р. Однак Верховний суд визнав їх недійсними через технічну ваду: теоретично можна було встановити уподобання конкретних виборців. Парламент вирішив не скасовувати результати, а призначити 25 переможців виборів до нового органу – «Конституційної ради» – з аналогічними повноваженнями.
Рада засідала чотири місяці у 2011 р. і робила те, чого не робив жоден конституційний орган в історії: щотижня публікувала робочі чернетки у соціальних мережах, збирала коментарі в реальному часі, транслювала засідання онлайн. Понад 3600 пропозицій від громадян частково або повністю увійшли в текст. Фінальний документ – 114 статей у дев’яти розділах – був ухвалений радою одноголосно.
У жовтні 2012 р. відбувся дорадчий референдум: 64,2% підтримали перше питання – про те, щоб текст Ради став основою нової конституції. Явка склала 49%. Однак референдум був юридично необов’язковим – він лише рекомендував парламенту діяти. Блокування почалось іще до виборів 2013 р.: у порушення парламентської процедури спікер виніс на голосування інший законопроект, не давши можливості проголосувати за конституційний. Це сталося опівночі на останньому засіданні перед перервою. Після виборів 2013 р., які повернули до влади партії, пов’язані з рибальською і фінансовою елітою, питання конституції було заморожено остаточно.
Конституційне питання повністю не зникло з порядку денного. Після «Панамських документів» 2016 р. і чергових виборів парламент неодноразово повертався до теми. У 2018–2021 рр. прем’єр-міністр представив план поетапної конституційної реформи впродовж двох каденцій. Венеціанська комісія надавала висновки щодо чотирьох законопроектів. Реформа все ще не завершена: попри широку підтримку серед громадськості і декларовану волю всіх партій, конкретного результату немає. Ісландія живе за конституцією 1944 р. – і конституційна сага триває вже понад 12 років.
Ще один приклад невдалого конституційного процесу – Чилі.
У жовтні 2019 р. підвищення ціни на метро запустило найбільші протести за 30 років. У жовтні 2020 р. 78% проголосували за написання нової конституції обраною асамблеєю. Це був рідкісний момент справжнього установчого консенсусу. У травні 2021 р. обрали 155-членну конституційну конвенцію з гендерним паритетом і 17 додатковими місцями для представників корінних народів. Конвенція пропрацювала рік і написала текст із 388 статей. Документ передбачав плюринаціональний характер держави (так і писали в тексті – що робило його дивним і незрозумілим), автономні території для корінних народів із власними системами правосуддя, скасування Сенату, права природи як юридичного суб’єкта і широкий перелік соціальних прав.
У вересні 2022 р. 62% відхилили текст на референдумі. Опитування показали, що головними причинами стали спосіб роботи самої конвенції (31% респондентів) і побоювання щодо надмірного розколу країни (26%). Найбільше занепокоєння викликали не «права природи» самі по собі, а плюринаціональна держава, паралельні системи правосуддя для корінних народів і ліквідація двопалатного парламенту.
Але політики і громадські діячі не здавались. Після провалу першої спроби парламент домовився про нові правила. У травні 2023 р. відбулись вибори до нової 50-членної Конституційної ради. Несподівано для всіх праворадикальна Республіканська партія отримала 34% голосів і 23 місця — достатньо для права вето. Разом із традиційними правими партіями правий блок мав понад три п’ятих складу. Новий текст виявився ще консервативнішим за чинну конституцію Піночета: посилював захист приватної власності, обмежував право на аборт і знімав деякі соціальні гарантії, накопичені з часів повернення демократії. У грудні 2023 р. 55,7% відхилили і цей текст. Причому відхилення правого проекту не означало перемоги лівих — обидва табори отримали по конституції, яку відкинули. Чилі першою у світі відхилила два послідовних конституційних проекти. Президент Борік оголосив, що конституційне питання закрите на його каденцію.
У підсумку, Чилі живе за конституцією Піночета 1980 р., яку вже понад 70 разів реформували звичайним законодавством. Борік проводить часткові реформи через парламент – пенсійну систему, мінімальну зарплату. Але структурного оновлення через новий договір не сталось. Аналітики вважають, що наступна спроба можлива лише після нового соціального вибуху, а до того часу – щонайменше десятиліття зі старою конституцією.
Про що говорять ці кейси конституційних договірних спроб із залученням широких мас?
а) Відкритість і легітимність процесу не гарантують прийняття результату. Для успіху потрібен попередньо закріплений обов’язковий механізм ратифікації — без нього будь-який результат можна заблокувати процедурно.
б) Конституційна реформа провалюється, коли вона загрожує конкретним привілеям конкретних груп – у випадку Ісландії це були власники рибальських квот, які отримали їх фактично безкоштовно і не хотіли конституційного закріплення принципу «природні ресурси – національна власність».
в) в чилійському випадку суспільство знало, чого не хоче (конституції Піночета), проте не знало, чого саме хоче
г) проводити конституційний чи договірний процес в умовах політичної поляризації (в даному випадку лівий-правий) за умов якщо політики не бажають чути одного від слова зовсім – марна трата сил
Тепер розглянемо ситуацію в різних вимірах – логічному структурному, політичному культурному і ситуативному – щоб мати уявлення про умови, а отже й можливість (чисто теоретичну) укладання в Україні публічного суспільного договору, в тому числі укладання зараз, до війни.
Логічний вимір
Чомусь, коли говорять про Суспільний договір, про це забувають. А дарма – адже логічна можливість чи неможливість – це система інваріантів, подолати які практично неможливо. Саме тому логічний вважається глибинним рівнем.
Ідея договору – це суто модерна, не сказати ринкова чи капіталістична ідея. Вона трошки відрізняється від заповіту чи клятви, які панували у середньовіччі, коли домовленість опосередковувалася певною трансценденцією. Договір – це домовленість відносно вільних і рівних, лише в цьому випадку він працює доволі ефективно. В економічній царині, як правило – ідеально, принаймні до моменту, коли одна сторона договору отримує додаткову перевагу – тоді вона договір ламає. Чи не ламає, якщо дотримується стандартів прийнятої ділової етики (див. «купецьке слово» і т.п.) доречі, щойно предмет домовленості виходить за межі суто економічної царини (наприклад, трудовий договір між роботодавцем і найманим працівником не є суто економічним, щоб не говорили лібертаріанці) – він перестає бути договором вільних і рівних. В нашому випадку – умови створені таким чином, що робітник змушений продавати свій труд (час, тіло, сили) роботодавцю – причому за ціну, яку вказує ринок. Може, в цьому є певна справедливість, але ніяк вже не рівність, яка необхідна для укладення будь-якого договору.
Навіть якщо ми сконцептуалізуємо договір рівних і вільних (що є нашим бажанням, але не реальністю), такий договір потребуватиме мета-договору – тобто, правил самого процесу домовляння. В свою чергу, мета-договір потребує мета-договору вищого рівня (бо він теж теоретично має звідкись взятися, з якихось правил походити). І далі – так само. Отже ми маємо або нескінченний регрес, або цей нескінчений регрес припиняємо вольовим шляхом: грубо кажучи, в один прекрасний момент хтось скаже: досить видумувати правила, давайте домовлятися по суті. І цей «хтось» буде фігурою, яка буде мати в процесі договору рівних та вільних велику перевагу – а значить, ідея договору як така руйнується. Регрес можна припинити ще традицією, в цьому, до речі, секрет успіху конституцій. Але в нас традиції нема, а зміна Конституції неможлива через війну. Навіть коли вона буде можливою, є чітко виписана процедура її зміни, яку надто складно дотриматися.
Не будемо забувати парадокс репрезентації. На «довгих дистанціях», що межують з нескінченністю – наприклад, діяльності парламенту- він непомітний, але на процесі, що в ідеалі має початок і є кінцевим у часі, ситуація загострюється. Справа в тому, що ми прагнемо забезпечити представництво максимальної кількості людей, що природно для принципів демократії та народного правління. З іншого боку виникає парадокс : народ не є однорідним в собі, і збільшуючи кількість людей, що представлені, ми кратно збільшуємо кількість інтересів, які треба представляти. Узгоджувати ці інтереси жоден документ в принципі не зможе. Навіть штучному інтелекту, який працює з великими масивами даних, доведеться редукувати якусь ідею до якогось спільного знаменника. В результаті договір перетвориться на декларацію намірів, яка буде «провисати» чи в одному сегменті, чи в іншому.
Нарешті проблема часового горизонту. Томас Джефферсон казав, що Конституція має імперативно змінюватись кожні 19 років – себто, коли приходить нове покоління. З цієї точки зору, ми абсолютні лузери і до величі мислі Джефферсона ще не доросли. Єдине, що може нас втішити – всі інші демократичні країни такі самі. З авторитарними справа ще гірша. Якщо перші, хоча і рідко, все ж міняють конституцію, то інші якщо й міняють то з волі авторитарного правителя чи партії. Згадайте «найдемократичнішу конституцію СРСР» чи то 1936, чи то 1977 року. Джефферсон йшов далі. В його філософії і світ взагалі був узуфруктом (тимчасовим володінням) тих, хто живе, і правила мали існувати лише для того покоління, яке при владі у всіх її формах. А зміна покоління означає і зміну правил. Звичайно, це суто теоретична абстракція, яка й сьогодні виглядає досить свіжою. Але важливо те, що Джефферсон ухватив в ній ще 200 років тому важливу логічну ідею: ті, хто підписав або приєднався до Договору, не можуть зобовʼязати майбутні покоління зберігати йому вірність. Знов-таки, раніше, коли міжпоколінський звʼязок був доволі міцний, це не мало значення. А за нинішнього розриву, покоління Договору може пережити його скасування або перегляд в реальному часі. Конституції намагаються вирішити цю проблему через інституції, і то не дуже виходить (у Європі, наприклад, молодь є постійним джерелом невдоволення), але в Україні інститути не мають достатнього авторитету.
Структурний вимір
В Україні немає нейтрального модератора, який би був визнаний всіма сторонами договору як такий – тобто нейтральний і неупереджений арбітр. У деяких країнах світу ця проблема вирішується доволі просто: до Конституанти, тобто органу, що виробляє Конституцію, входять люди, які беруть на себе зобовʼязання ніколи не претендувати на політичні або державні посади. Тим самим забезпечується хоч якась їхня неупередженість і незаангажованість. І вирішується парадокс завіси незнання Джона Ролза: тобто, учасники конституанти наперед знають, що у майбутньому не будуть впливати на прийняття рішень державного штибу, що робить їх нейтральними в процесі вироблення конституції.
На це можна сказати, що по-перше, про вироблення конституції не йдеться. Під час війни це неможливо. А по-друге, навіть якщо ми цей метод екстраполюємо на суспільний договір, не говорячи про Конституцію, нам доведеться визнати одну обʼєктивну річ. А саме: неупереджені не мають сили, хоча і можуть мати деяку легітимність.
Ще один структурний недолік – в Україні немає інституції, політичної партії, профспілки і навіть церкви, яка б мала і масову базу, і переговорний мандат на представлення інтересів. Грубо кажучи, ми настільки «розділені в собі», що у нас немає суспільної сили, яка б обʼєднувала так чи інакше більшість. В Америці, наприклад, такі сили є: які б суперечності не точилися між окремими політиками та виборцями, абсолютна більшість так чи інакше є або республіканцями, або демократами. В Україні партії поки що в зародковому стані і є виразниками інтересів основних спонсорів, профспілки практично непомітні, а в церквах – навіть православних – панує розкол.
У нас велика ресурсна асиметрія. Державний апарат та великий бізнес володіють в рази більшим обсягом ресурсів, ніж будь-яка інша соціальна група. Ветеранська спільнота має високий рівень легітимності, однак ще не усвідомила себе в собі. Бізнес має безліч суперечливих інтересів, у тому числі суперечливих всередині себе. Наймані працівники взагалі не обʼєднані і мають голос виключно у соцмережах, та й то далеко не всі.
Структурні недоліки доповнюються ще одним, на мою думку, суттєвим. В Україні і ординарні закони та інші державні рішення погано виконуються через погане правозастосування. Як казала одна мудра людина, легше новий закон ухвалити, ніж старий виконати. Що вже говорити про абстрактний Суспільний договір?
Припустимо, з ним погодяться так чи інакше всі. Хто шляхом підписання, хто шляхом приєднання. Але хто чи що зобовʼяже сторони виконувати перелічені там зобовʼязання (якщо зобовʼязань немає – це вже не договір, це якась казка про все хороше без нічого поганого)? Особливо цікаво, як воно забезпечить виконання умов договору ресурсно міцними сторонами – владою і великим бізнесом, наприклад?
Звісно, можна розмірковувати, сподіваючись на те, що мова йде про майбутню владу, якій чітко буде доведено, що вона має дотримуватися правил, на відміну від усіх попередників. Історія України показує, що навіть у випадку непублічного і неписаного договору влада схильна його порушувати, якщо ситуація стає загрозливою. Ситуація з ФОПами і, наприклад, або з ТЦК – тому підтвердження. Правила можуть змінювати ті, в кого є ресурси. Українці теж могли змінювати правила, однак за рахунок високовартістноі і надзвичайно складної речі – майдану. Це був механізм змінення правил через їх скасування, але командної сили у населення, навіть у політизованого «народу» небагато для такої зміни. Хоча всі вже розуміють, що українці на це здатні. В цьому нічого дивного, адже, наприклад, французи, не дивлячись на міцні інститути, досі іноді вирішують політичні проблеми шляхом чогось, схожого на повстання.
Політичний вимір
Перелічувати недоліки нашої політичної системи – справа невдячна. Цим регулярно займаються приблизно всі аналітики на різні голоси досить довгий час. В цьому плані ми можемо “позаздрити” Росії – там домінує дискурс, всередині якого прийнято хвалити систему в цілому і лаяти окремі “недостатки”. В нас система як правило заперечується цілком і одразу, бо конкретні баги сприймаються лише як симптом загальних недоліків. Але в нашому випадку йдеться конкретно про ті системні риси, які блокують договір і роблять його неможливим.
Перший політичний баг системи – це персоналізм. І не просто персоналізм, а персоналізм, що відтворюється у часі і просторі. Відоме прислівʼя – там, де два українці, там три гетьмани. Всі межі інституцій довільні в змінювані. Їх дизайн визначається особистостями. Постійне перетягування на себе ковдри владних повноважень і важелів. Критичний рівень залежності від особистості та її масштабів. Критично мала залежність від інститутів і правил, які можна контролювати. Партії і політичні сили не обʼєднуються, а подрібнюються – адже кожна особистість, яка дума про себе, що вона на щось здатна, хоче власну, а не спільну з кимось політичну силу, партію або якійсь інший інститут.
Інституційних обмежень немає – точніше, вони є, проте на них ніхто не зважає. Натомість є якісь неписані правила і межі, які ти не маєш перетинати. Ці межі весь час активно випробовуються. Наприклад, кожен український президент так чи інакше розсуває по змозі рамки цих меж. Але це не можна робити нескінченно – Янукович розширив рамки критично і дав сигнал, що буде розширювати далі. Отримав майдан, підтриманий всіма, крім власної сімʼї – навіть олігархами. Зеленський теж активно розширює межі – він прийшов як людина, що не визнає меж. Роки протистояння Зеленському – спроба йому нагадати, що межі все ж є, і вони структурні, а не волюнтаристські. І не можна подолати остаточно – принаймні, не можна подолати, вкладаючи більше волі.
Але, не дивлячись на наявність цих неписаних правил, волюнтаризм і персоналізм в політиці процвітає. Відповідно, концентрація нестандартного в непередбачуваного в ній залишається високою. Це так, ніби в Україні зʼявилось пара сотень Трампів, кожен з яких гне свою лінію. Я не хочу сказати, що це однозначно погано. Це сприяє пошуку нестандартних рішень в політичних ходів, а межі, як ми бачили, є структурним запобіжником проти ситуацій, коли особистого стає занадто багато. Але для суспільного договору це погано. Свідомий і публічний документ створить такі межі, які навіть до його затвердження захочеться зруйнувати, порушити.
З цим багом системи повʼязаний другий – шалений брак довіри. Перш за все, довіри всередині еліти між учасниками політичного процесу. Знов-таки одна мудра людина, тільки інша, сформулювала це у фразі “В Україні успішною вважається угода, яку хоча б оджна зі сторін виконала хоча б наполовину”. Якщо це перебільшення, то не таке вже й велике. В політиці є яскраві ілюстрації цього. Люди постарше памʼятають несподіване рішення Олександра Мороза пристати до “універсалу національної єдності” з Януковичем, хоча раніше він був союзником Нашої України і Батьківщини (так званих помаранчевих сил). Ще один випадок – навпаки, відмова Януковича входити в широкую коаліцію із Юлією Тимошенко. При чому відмова в останній момент, коли всі очікували від нього зворотнього. Українські політики та державні діячі у всьому підозрюють “кидок”. І я не бачу, чому вихідці з так званого громадянського суспільства будуть думати інакше. Хіба що серед них присутні ретельно замасковані рожеві єдинороги. Красиві, але неіснуючі. Всі лише люди і поводяться в політиці передусім як люди, а вже потім як носії певних ідеологій чи учасники певних політичних коаліцій. Цей баг може охороняє українську політику від надмірного доктринерства, але для Суспільного договору він досить неприємний і гальмівний.
Третя характеристика української політики повʼязана з першими двома. В Україні немає організації, що мала б абсолютний мандат довіри або принаймні мандат більшості. У нас немає “Солідарності”, який би так чи інакше довіряли 80% населення. Навіть в ході діалогу це робить серйозними переговорні позиції. А в ситуації, коли діалогу немає, є диктат і револційна доцільність, взагалі може визначити дизайн ключових змін. Такої сили в Україні немає. Вона була, хоча і не інституціолізована, або слабо інституціолізована і не дуже структурована): в 2014 році це були активісти-майданівці (тоді навряд чи були люди, які на Мадані не стояли), в 2019 році – всі під зеленим партійним кольором. Ще раніше, на початку Незалежності – прибічники Народного Руху. Тобто, такі сили були. Іноді їм бракувало легітимності, але міць однозначно була присутня. Але зауважте: дизайн нашої політичної системи передбачає мало не миттєву фрагментацію таких утворень. Як майданівські активісти дуже скоро зрозуміли, що вони різні люди (навіть на парламентські вибори 2014 року йшли двома командами), так і “Слуга народу”, історично перша монобільшість, буквально з перших місяців почала фрагментуватися на залишки. Відбувається це природним шляхом чи в цьому є якійсь злий умисел – питання дискусійне. Радше, все природно. Бо в іншому разі злий умисел був би тією самою “довгою волею”, якої бракувало всім силам з широким мандатом.
Чи може історія повторитися і на тлі сучасної політики знову зʼявитьься політична сила, яка володітиме мандатом більшості? Так, і набагато раніше, ніж ми думаємо. Сьогодня ця сила, цей клас – захисники України, ветерани і взагалі всі, хто причетний до війська і – частково – волонтерів. Але звичайно прихід даної категорії має свої обмеження. По-перше, вона не усвідомила ще спільність своїх інтересів. Військо не набирається з інопланентян, воно складається з українців, тому військові так само розділені, як і громадяни країни – хіба, може, в них є дух побратимства, але він навряд чи розповсюджується на всіх, хто служив. По-друге, вже нині, не очікуючи кінця війни певні сили фрагментують цю аудиторію, адресуючи військових і до міфічної партії Білецького, і до партії Буданова, і до партії Залужного. Всі три – точно такі латентні єдинороги, з тієї точки зору, що їх поки не існує. Але рівень підготовки еліти до виборчих змагань підвищується. Військових розберуть в політичні проекти, і в черговий раз нічого не зміниться. Принаймні, на суспільний договір чи Нову Конституцію це вплине край негативно.
Хотілося б підкреслити: для суспільного договору, тобто радикальних змін соціальний носій дуже важливий. Він може сприяти виходу з колії path dependence, тобто традиційних соціокультурних інваріантів розвитку подій і може протиставити свою позицію позиції еліти. Біда в тому, що у соціального носія весь час не вистачає сил, енергії і, відверто кажучи, масовості. Активна меншість намагалась щось змінити і реформувати, але консервативні еліти одночасено апелювали до пасивної більшості. “Ядерний реактор” – метафора, якою позначають конвертацію негативної енергії і невдоволених настроїв народу – краще виходить у еліт, ніж у так званого громадянського суспільства. Щоправда, чистий прецедент такого “реактора” був в 2019 році, коли практично вся Україна проголосувала за Зеленького. Чи вдасться ще раз таке повторити – наприклад, із Залужним, знову створивши ілюзію “радикального оновлення еліт”, незрозуміло.
Культурний вимір
“Культура їсть стратегію на сніданок”, – здається так формулюється відома максима бізнес-гуру. Може, вона не скрізь справедлива, але в Україні вона точно справджується по відношенню до процесу суспільного договору. По-перше, через дуже “річпосполитську” політичну культуру, що має свої переваги (вкорінений демократизм і договірний характер навіть монархічної та квазімонархічної (наприклад, президентської) влади – і свої недоліки (неконструктивність дискусій і критики влади, що призвело до послаблення і зрештою загибелі Речі Посполитої. По-друге, культурні інваріанти формуються радянською колоніальною матрицею, де держава виступає ворожою сутністю, а не спільною справою громадян. Можна, звичайно, доволі різко засуджувати цю ментальну звичку але ролі це не відіграє: просто так, зусиллям волі її не позбудешся.
Отже, що говорить культура і які конкретні барʼєри, спричинені двома переліченими базовими факторами існують?
По-перше, недовіра до договорів в принципі. Тобто домовленість – це за визначенням так би мовити “договорняк”, домовлятися про щось можуть тільки корупціонери і зрадники.
По-друге, максималізм. Над Україною нависає парадигма власної правоти. Тобто, треба утвердити свою і лише свою правду, свій погляд на речі, а компроміси з чужими поглядами вважаються за визначенням зрадою.
По-третє, цьому сприяють медіа в їх нинішньому стані, а також в першу чергу соцмережі. Будь-яка середня позиція відкидається, полярізовані збирають прибічників. До речі, це якраз не суто український феномен – його відзначають в різних точках планети. На цей рахунок висловлювався за життя Бернар Стиглер, в Штатах ми спостерігаємо розрив між республіканцями і демократами.
По-четверте, будь-яка правова норма не є обовʼязковою, якщо разом з нею не створена чи не застосована інфраструктура насильницького правозастосування. В Україні – і цим вона драматично відрізняється навіть від Росії, не кажучи вже про законослухняні держави Східної Європи – жодна угода, договір чи навіть закон не є доконечним, він може бути переглянутий, іноді – моментально.
Підсумовуючи, треба констатувати: в українському публічному дискурсі слово «домовитись» несе підозрілі конотації. «Домовились» – означає поділили. «Досягли компромісу» – означає хтось здав позиції. Це не просто мовна звичка: це осад досвіду, де публічні переговори справді часто означали кулуарні торги між елітами, а рядовий громадянин отримував рахунок. Поки ця семантика не зміниться – а вона міняється повільно і лише через позитивні прецеденти – публічна дискусія про «суспільний договір» буде сприйматись або як маніпуляція зверху, або як наївність знизу.
Ситуативний вимір
Нарешті, контекст. Звичайно це слабий вимір аргументації, оскільки серйозні речі завжди не на часі. Менше з тим, не зважати на сьогоднішній контекст взагалі було б неправильним, оскільки він в кінцевому випадку визначає більшість умов.
Почнемо з того, що у всіх гілок нашої влади так звана подовжена легітимність. Тобто, і всі гілки центральної і місцева влада пересиділи свої терміни. Це цілком нормально в умовах воєнного стану, але ненормально для такого засадничого процесу, як суспільний договір. В основному тому, що влада обиралася до повномасштабного вторгнення і відповідно відображала інші настрої і пріоритети населення країни. Вона актуальна для того, щоб здійснювати владу, але щоб якось визначати стратегічне майбутнє – ні. Потрібна нова, навіть якщо, наприклад, персона президента або більшості мерів будуть тими самими. Мова йде не персони, ми це прекрасно розуміємо.
Потім, суспільство розколото секторально. Є ті, хто виїхав до Європи та інших безпечних місць. Є ті, хто на фронті. Є ті, хто в великих містах під обстрілами. Є внутрішньопереміщені особи, а серед них є ті. хто втратив житло назавжди і ті, хто не втратив. Є, врешті-решт люди на окупованих територіях.
В системі влади – перекос воєнного характеру. Наша влада завжди була кривобокою, але під час воєнного стану надконцентрація – досить раціональний вихід. Дай Боже, щоб це було на період воєнного стану, тобто тимчасово. В будь-якому випадку, під час війни і через принаймні шість місяців після це буде викривляти політичну реальність настільки, що будь-який суспільний договір виглядатиме сумнівним.
Нарешті, невизначеність кінцевого стану. Ми й так вже живемо в моменті події, як сказав би Жиль Дельоз. Тобто минуле і майбутнє віддалаються від нас з космічною швидкістю. І нам лишається тільки нескінченне воєнне теперішнє. Це, доречі, непогано і не добре.Це як є. Але договір передбачає зрозумілі рамки: територія, населення, ресурси. А також часова тривалість періоду мирного розвитку. Нічого з цього у нас немає.
Ключові альтернативи
Отже, публічний суспільний договір з широкою народною підтримкою/підписанням в Україні неможливий не тому, що українці погані або влада зла — а тому, що для нього відсутні умови відразу у всіх вимірах: логічному, структурному, політичному, культурному, ситуативному. Відсутність будь-якої однієї з цих умов робить договір важким. Відсутність усіх пʼяти робить його неможливим — у повному, системному сенсі цього слова — саме зараз.
Але це не означає того, що ми повністю позбавлені перспектив. У нас є альтернативи моменту підписання Суспільного договору. І тут якраз українські традиції стануть у нагоді – наша налаштованість виходити за межі просчтору закону і перезановувати правове поле (як ми не разх вже робили навіть під чапс новітньої історії) може зіграти позитивну роль. Отже, які в нас варіанти, чи то, як модно нині говорити, які в нас карти?
Варіант перший: вихід назовні
Власне, це варіант, яким йде Україна сьогодні. А точніше – який тримає в якості основного десь із середини 90-х років. По суті, мета – вихід за межі внутрішнього порядку денного і вирішення всіх проблем шляхом приєднання до Європейського союзу. Фактично, представники еліти сподіваються, що правила і регуляції ЄС, з якими так чи інакше погодяться всі, допоможуть зняти конфлікти всередині еліти і збалансувати політичну систему в цілому. А заодно дадуть народу перспективу і можливість вільно подорожувати Європою (це вже здобули), злагоду чи принаймні згоду із владою, а державі – гроші, які належить отримувати мв ході вступу і далі (по аналогії з країнами Східної Європи, що вступили до ЄС на початку 2000-х). В цьому випадку європейські aqui communitaire стають змістом суспільного договору.
Вступ до ЄС – теж непогане вдаване, не гірше ніж намагатися укласти Суспільний договір дома. Цей вступ вирішує відразу кілька питань: питання легітимності влади знімається раз і назавжди; Україна отримає ті самі гроші, яких завжди не вистачає, правила і регуляції стають європейськими – відповідно, баланс “мільярдерів” і “мільонерів” помʼякшується; сюди приходить європейський бізнес і так далі. Відповідність цим вимогам змушує державу поводитись так, ніби між нею і громадянами є договір – навіть якщо реального договору немає.
Щоправда, деякі наслідки такого кроку залишаються прихованими для масової свідомості, а надто – для позиції затятих реформаторів і євроінтеграторів серед політиків і представників так званого громадянського суспільства. Звісно, з більшістю правил і регуляцій ЄС, про складність і заплутаність яких ходять легенди, ознайомлені хіба що обрані юристи, тому на українців чекає маса неприємних сюрпризів.
Реформи у Польщі, Чехії і так далі, які йшли тим самим шляхом, відбувалися не просто в спокійній атмосфері без війни і нищівних руйнувань, а взагалі максимум на початку ХХІ століття – до економічної кризи 2008 р., коли світова економіка була на підйомі. Крім того, якщо ЄС – єдиний справжній гарант реформ, то внутрішня легітимність цих реформ залишається слабкою. Як тільки зовнішній тиск послаблюється – відкат стає можливим. Угорщина – наочний приклад.
Але це не гірше. Треба сказати і про безумовні заборони, які в ЄС існують, а в Україні ще ні (найбанальніше – продаж молока на ринках чи присадібне господарство розміром з невеличке фермерське). Наші євроактивісти щиро сподіваються, що ці норми їх не стосуватимуться, і сподіваються недарма: вони в основному задіяні не в реальному, а так би мовити в креативному секторі економіки.
Але найпікантніше не це. Не дивлячись на те, що даний варіант доволі реалістичний і ми просуваємось ним в активній фазі років 12, він не здається перспективним. Простіше говорячи, нас не візьмуть до Євросоюзу від слова зовсім. Навіть повномасштабна агресія і обʼєктивна потреба ЄС в Україні для побудови системи європейської колективної безпеки, не переконали європейських посадовців у тому що треба прийняти Україну. А печальний досвід Туреччини свідчить, що переговори про вступ можна вести приблизно нескінченно. Красиві заяви європейських політиків наштовхуються на просте питання, яке залишається без відповіді: чому ми так і не отримали чіткої і недвозначної оцінки, що Україна буде членом і ЄС і коли це може статися, якщо Україна виконає умови? Навіть в нинішніх умовах Євросоюз уникає відповіді на це питання, а принцип консенсуса, яким приймаються рішення в нереформованому ЄС зводить перспективу нашого вступу до нуля: хтось обовʼязково буцде прои. Ми надто відстаємо в веховенстві права і боротьбі з корупцією, надто далекі від законодавства ЄС в ключових галузях, в ЄС знайдеться в даний конкретний момент хоча б один агент чи симпатик Путіна, який буде заперечувати наш вступ бо так хоче.
Менше з тим, вступ до ЄС залишається надією і мотивацією українців. Ми не всі і не до кінця ще усвідомлюємо, що ідея вступу до ЄС суперечить ідеї нового Суспільного договору аж до взаємовиключення – але продовжуємо уповати і на те, і на інше.
Варіант другий: елітарний пакт
Тобто, вчинити за сценарієм Іспанії або Польщі, що були описані вище. В цій ідеї є багато раціонального. Адже великий обсяг відносин, що їх необхідно врегулювати – так чи інакше всередині еліти і тих, хто на елітарний статус претендує. Суспільство в даному сценарії ставиться перед фактом. Це обурить апктивну частину суспільства, але її можна кооперувати в еліту. Решта змириться.Пакт “зверху” пізніше легітимізується через вибори або референдум.
Варіант непоганий. Але відразу виникає декілька питань. Перше: якщо це зобов’язуючий документ це, напевне, Конституція – міняти її під час війни не можна, а після – існує описана в законі процедура. Яка, як на мене, не дуже дає творцям легітимності, хіба що всі дійсно домовляться.
Друге: якщо це не Конституція, а документ на сьогодні – ну може якась протоконституція – що зобовʼяже когось зі сторін виконувати цей договір? Добра воля? Сумніваюсь. Скоріш за все, це залишиться декларацією, скільки б авторитетних представників громадянського суспільства не підписалися б під ним.
Третє: чому влада має відмовлятися хоча б від частини влади, аби укласти Суспільний договір? Найпоширенішою відповіддю на це питання є – тому що ризик вулиці і заворушень силового тиску. Для 2014 року цей аргумент був би, напевне, міцним. Але зараз всі внутрішні заворушення будуть сприйняті як потурання, а може і пряме посібництво ворогу. Тож в кінцевому підсумку – будь-який договір повинен включати тих, хто при владі. Звичайно, вона завжди буде заперечувати процес, наполягаючи на тому, що в демократіях єдиний спосіб зміни влади – це голосування на виборах.
Четверте: покажіть суспільний клас чи верству, яка настільки зацікавлена в суспільному договорі, що готова вкладатися в нього організаційно і змістовно? Спойлер: такої верстви на сьогодні немає. Немає і такої політичної сили – жоден з серйозних претендентів це не декларує. Більше того: так зване громадянське суспільство, вірніше поодинокі групки інтелектуалів і активістів, які блукають українськими просторами, не є в даному випадку структурованою та міцною силою. Видима одностайність щодо Суспільного договору що в них декларується закінчиться щойно почнеться предметна розмова про те, а як саме цей договір укладати. Буде 300+ версій, зрештою переможе варіант найвпливовішого і найміцнішого, який зрештою буде прямо тут опротестований.
Пʼяте: головна, яке на мене, умова результативного елітарного пакту – відносна незалежність учасників. Якщо один має легітимність, інший силу, третій – суспільну підтримку, четвертий ще щось – це схоже на реалізацію сковородинівської притчи про сліпого і безногого, які підтримують один одного і відповідно вирішують спільну проблему – при тому, що у них різні обмеження. Але поки така картина не проглядається – бізнес занадто залежний від влади, громадянське суспільство не має достатньо підтримки в народі,м військові якклас не усвідомили свій інтерес (і роль), влада, хоч і має слабку легітимність, все ж таки має ще неабияку силу, авторитет воєнного часу, а дії проти її думки сприймаються як кремлівське іпсо.
Варіант третій: децентралізація
Децентралізація вже доволі щільно увійшла в наше життя, хоча процес цей складно назвати лінійним. Під час війни спостерігається якщо не централізація, то принаймні відкат децентралізації. Місцеві органи втрачають деякі повноваження і гроші, з острахом спостерігаючи за діями центру.
Власне, місцеві влади сьогодні є так само вимушено легітимні як і центральна. Але вони відображають саме той бік медалі, який не здатна відобразити ніяка центральна влада: місцеві влади є такою собі єдністю в різноманітті, множиною, яка власне складає Україну. Центральна ж влада в кожен конкретний момент часу бере якійсь один наратив і робить його основним. Для Кучми це була промислова логіка Подніпровʼя, для Януковича – Донбас, для Ющенка – вкорінення Західної і Центральної України у влану історію і мову. Свої орієнтації мали Порошенко і Зеленський. Останній намагався вибудувати обʼєднавчий наратив, базуючись на попередньому своєму досвіді. Але цей наратив був докорінно розбитий повномасштабним вторгненням, фактично довелось повернутися на порошенківську “армію, мову, віру”. Але факт залишається фактом: центральна влада не змогла створити обʼєднавчого наративу, що пасував би однаково добре і підходив би до Заходу і Сходу, Півночі і Півдня. Може, тому що центральна влада ставала надто “київською”, тобто представником столиці. Навіть якщо походила з регіонів, вона дуже швидко втрачала “регіональну” ідентичність.
Безумовно, місцева влада завжди ближче до людей – на цій тезі, власне, і була заснована децентралізація як проект. Саме тому вони апріорі володіютьб трохи більшою легітимністю і силою, ніж центральна влада- навіть сьогодні, коли уцентральна влада прагне відкусити у регіонів “шматок пирога”. І вірогідність укладення суспільного договору місцевими владами ненульова. Але таке укладання можливе ли або за умов колапсу центральної влади, або в протистоянні до неї. Фактично, регіональні і межрегіональні проекти на тлі української політики не злітають. Останнім була Партія Регіонів, яка досягла успіху саме через те, що стала столичною, ипопри донецьке походження верхівки. А от партія Бориса Філатова “Пропозиція” далі висування кількох мерів не просунулдася і національних амбіцій не має. Надто слабка міжрегіональна звʼязаність. Свій до свого по своє – досі принцип українського життя.
Варіант четвертий: новий суспільний клас
Ми вже згадували про цей варіант. Це варіант, де новий політичний суб’єкт – організований ветеранський корпус – примушує систему до змін не через переговори, а через тиск. Не замість договору, а як передумова до нього: спочатку з’являється актор із достатнім моральним капіталом, щоб говорити від імені «тих, хто заплатив», – і це змінює баланс сил у публічній сфері.
Клас, який буде мати силу – здобуде легітимність. Але це станеться не раніше, ніж цей клас усвідомить свої інтереси, свою мету і призначення. Коротше кажучи, все за Марксом. На роль цього класу суспільство призначило ветеранів – так само, як в 14 році воно призначило ним тих, хто стояв на Майдані, а в 19-му – тих, хто виступав проти еліт.
Поява на політичній арені нового класу із власним політичним представництвом, цілком можливо призведе до радикальних змін у політичній конфігурації. І цілком можливо – до переформатування політичних правил. Що само по собі добре для Суспільного договору.
Однак, тут є складності. Перша – суто технічна. Цей клас зараз на фронті, політичними сурогатами його замінити буде неможливо. Він відсутній в політиці. Тож всі дії – чи то драми, чи трагедії з його участю – доведеться відкласти до кінця війни.
Друга складність повʼязана з тим, що ветеранів і військових взагалі вже сьогодні. не чекаючи їх повернення, намагаються вписати у вертикалі теперішнього світу і актуальний формат української політики. Подивіться на опитування про гіпотетичний рейтинг партій. На перших позиціях – декілька ветеранських партій, яких ще не існує в природі – партія Залужного, Буданова, Білецького… Саме по собі це – симптом того, що ветеранів як клас наперед запихують в ложе теперішньої політичної конфігурації. більше того – є підозра, що структури так званої старої політики будуть ховатися під військовими та ветеранськими брендами і що їх растаскають по політичних квартирках навіть швидше, ніж активістів Майдану.
Третя складність – у них немає бачення змін в Україні, точніше – немає такого спільного бачення. Може, воно і є в якихось групках. Але воно напрочуд різне. Збройні сили – дзеркало суспільства. Відповідно, якщо цей клас змінює систему через тиск (або навіть через вибори) дуже скоро ми отримаємо множину різних бачень і різних уявлень про прекрасне, стратегічних і тактичних. Таке було вже, коли в 2019 році антиелітарні не-політики здавалися монолітом, який здатний змінити країну. Їхня фрагментація настала набагато раніше, ніж президент і його команда вжили доцентрових заходів.
Інерційні сценарії
Звичайно, слід згадати сценарії, за яких Суспільного договору немає, бо його не вдається укласти – ані до війни, ані після. Тим більше, що так, вірогідно, і буде. По сути, цих сценаріїв є три.
По-перше, це шлях без «великого моменту»: замість того щоб укладати договір одним актом, держава послідовно виконує конкретні зобов’язання – і через накопичення прецедентів довіра поступово будується. Судова реформа, яка справді працює. НАБУ, яке справді саджає. Прозорі держзакупівлі. Кожен такий прецедент є мікро-договором. Варіант добрий, але насправді він не є прямою лінією, спрямованою вперед і вгору. Там купа можливостей для відкатів, взагалі це ненадійна логіка – в чому ми могли пересвідчитися протягом останніх років. Цей варіан потребує політичної волі і реформаторської мужності. Бо реформатори мають діяти усупереч своїм інтересам. Бо якщо нап так би мовити будуть наполягати лише ті хто живе або хоче жити на (іноземні) гранти, з таких реформ мало користі – можно наполягати на чому завгодно, що не зачіпає твоїх інтересів, але це працювати не буде. Тільки якщо ти прекрасно розумієш, що в ході реформи ти можеш чимось пожертвувати і щось отримати натомість, реформа має шанс вийти. Грубо кажучи, заради абстрактного цілого, реформувати яке так пафосно закликають активісти, ніхто рвати душу не буде. Будуть за ціле, в рамках якого є шанс розміститись самим. Не врахування цього – найбільша помилка наших реформ та інших перетворень. Ми ніколи не прагнули до того, щоб хоча б частину привілейованого класу зробити союзниками реформування. Вигодонабувачами були хто завгодно – Захід, абстрактний народ, активісти… А привілейовані натомість створили умови, за яких вони отримують щодня нові можливості збільшувати ренту, імітуючи реформи.
По-друге, це так звана технологічна модернізація. Цей варіант поки що є на столі. В його рамках держава не намагається укласти договір із суспільством – вона просто управляє ним ефективно: надає послуги, будує інфраструктуру, забезпечує безпеку і зростання. Сінгапурська модель, деякою мірою – довоєнна Грузія при Саакашвілі. Легітимність тут виводиться не з участі громадян, а з результатів. Модель не вимагає ні публічності, ні розподілу влади, ні складних переговорів. Просто «добре управління». Щось подібне хочуть зробити всі президенти на початку каденції. Хотів Янукович. Хотів Порошенко. Хотів навіть Зеленський, хоча масштаб його завдань був більшим, а запаморочення від успіху на президентських і парламентських виборах – важчою. Але проблема в тому, що технократична модернізація без політичного договору є нестійкою: вона тримається на особистості лідера, а не на інституціях. Як тільки лідер іде або просто втрачає терпець – система розсипається або скочується в авторитаризм або розвалюється іншим шляхом.
Нарешті, по-третє, може бути керована стагнація. Тобто, все може залишитися таким, яким є – і без договору, і без притомних зусиль з боку влади. Це не провал і не катастрофа, а стан, в якому Україна може перебувати роками: формальні інститути є, реальних змін немає, суспільство адаптується через виїзд, неформальні практики і локальні рішення, а держава функціонує як апарат перерозподілу для вузького кола. Це не кінець, але це і не розвиток. Молдова до 2020 р., Грузія після 2012-го, Балкани в нульових. Тут важливо занотувати: відсутність договору – теж вибір, і він має наслідки. Такі самі, як спроби його укласти. Точніше, приблизно такого ж масштабу, хоч і різні за змістом. Грубо кажучи, абсолютно все має наслідки – як діі, так і бездіяльність.
Звісно, є ще один варіант – і він, можливо найгірший. Це коли політик оголошує Суспільний договір частиною своєї програми, при чому явно з наміром скористатися ідеєю, а потім викинути її. Такі прецеденти в Україні були у відносно мирні часи. Через певний час після гучної презентації ініціативи політик навіть не згадала про інноваційну конституцію розроблену нібито на її замовлення. До речі, кажуть, тому, що регіональні партійні боси не сприйняли документ на рівні елементарного розуміння слів. Так чи інакше, чергова ідея суспільного договору відправилася у шухляду.
Зовсім без дискурсу майбутнього нація жити не може, хоча ситуація війни і внутрішньої та зовнішньої міграції його, здавалося б заперечує, щоденно говорячи, що він не на часі. Не може нація без дискурсу майбутнього тому, що на якомусь етапі суспільство задає собі питання: за що конкретно ми воюємо? Воюють всі – в цьому немає сумнівів, зараз не про це. Але пояснювати військові звитяги і тилові злидні простою реакційцністю, необхідністю захищати Батьківщинцу від агресії, щоб Путін не пройшов далі – це багато, і це має бути, але цього недостатньо. Питання – а яким чином зміниться життя після війни чи ви пропонуєте нам жити як жили, з тим же рівнем корупції, зневаги еліт тощо – стає все більш турбуючим. Суспільний договір як перспектива може бути відповіддю. Щоправда, не дуже надійною, змістовною та вичерпною. Ми маємо вирішити чим він є – справжнім виходом з лабіринту або навпаки – шляхом занурення знов у клятий лабіринт зовні простих, але насправді заплутаних рішень.
автор – Денис СЕМЕНОВ (Denis Semenov), філософ, футуролог для ПолітКому
7.04.2026
