Коли до ультиматуму Трампа про «знищення іранської цивілізації» залишалося лише дві години, він знову вчинив TACO (Trump Always Chicken Out – Трамп завжди здає назад) і оголосив про переговори з Іраном щодо двотижневого припинення вогню. Водночас Іран оприлюднив заяву про згоду на переговори, стверджуючи, що США «погодилися» вести переговори на основі його десяти пропозицій і погодилися відкрити Ормузьку протоку «в міру технічних можливостей» на час переговорів.
Якщо говорити про вимоги сторін, то п’ятнадцять пропозицій США далекі від десяти пропозицій Ірану. Найголовнішою вимогою Ірану є «повне припинення війни» – він вимагає від США гарантій ніколи не розпочинати війну проти Ірану та вивести військову присутність із Близького Сходу. Натомість головна вимога США зосереджена на «відкритті Ормузької протоки». Інші питання, такі як відмова Ірану від ядерної програми та передача збагаченого урану, мали перспективу домовленостей ще в довоєнних переговорах; а «зміна режиму» вже зникла з американських вимог. Саме тому, що головні вимоги сторін не є взаємовиключними, а Іран погодився відкрити Ормузьку протоку на час переговорів, це припинення вогню стало можливим, що врятувало обличчя Трампа.
Але Іран отримав справжню вигоду. Адже до війни Ормузька протока була вільною міжнародною водною артерією, над якою Іран не мав контролю. Після цієї війни Іран отримав це право. Фокусом американських вимог є відкриття Ормузької протоки, а не – як мало б бути – відновлення вільного судноплавства в ній. Іншими словами, контроль Ірану над Ормузькою протокою став доконаним фактом – хоча міжнародному співтовариству важко це прийняти.
Однак перший раунд переговорів між США та Іраном закінчився безрезультатно. 13 квітня Центральне командування ЗС США почало виконувати так звану нову директиву про «блокування Ормузької протоки», запроваджуючи блокаду всього морського руху в іранські порти та з них. У відповідь речник Центрального штабу Хатам аль-Анбія збройних сил Ірану заявив, що Іран рішуче запровадить «постійний механізм контролю над Ормузькою протокою», і що ворожі судна зараз і в майбутньому не мають права проходити через Ормузьку протоку.
Судячи з першого раунду переговорів, ризик зриву цих двотижневих переговорів є надзвичайно високим. Ізраїль, який безпосередньо не бере участі в переговорах, має надзвичайно сильний деструктивний потенціал, і його односторонні військові дії можуть знову втягнути США у війну. Ключова боротьба поза межами переговорів полягає в тому, чи зможуть США стримати Ізраїль, а Іран – контролювати своїх «молодших братів», щоб вони припинили атаки на Ізраїль. Очевидно, що США стримувати Ізраїль значно важче.
Однак результат цієї війни, розв’язаної США та Ізраїлем, уже визначений. Незалежно від того, чи підуть події шляхом війни, миру чи, що більш імовірно, одночасних переговорів і бойових дій, структура втрат і здобутків для США, Ірану та Ізраїлю вже в основному визначена.
1. Переформатування близькосхідної архітектури та втрати й здобутки Ірану та Ізраїлю
Втрати та здобутки Ірану та Ізраїлю в цій війні слід оцінювати з перспективи змін на Близькому Сході. Іран зазнав величезних втрат у цій війні – ціле покоління лідерів було вбито, а його військова, економічна та загальна соціальна сфери зазнали величезних збитків, які важко відновити найближчим часом.
Однак здобутки Ірану значно переважають втрати. По-перше, іранський режим став міцнішим. Більшість його ключових лідерів виросли після Ісламської революції 1979 року, пройшли через випробування восьмирічної ірано-іракської війни 1980-х років, і їхнє стратегічне мислення, засноване на стримуванні насильства насильством, є глибоко вкоріненим. Більше того, «невибіркові» атаки США та Ізраїлю призвели до високого ступеня злиття іранського націоналізму та релігійної доктрини, які раніше були досить віддаленими один від одного. Тому бойовий дух іранського суспільства став сильнішим, а помірковані не мають жодного простору для існування. Це є основною причиною того, що Іран, незважаючи на такі величезні втрати, залишається стійким і непохитним, проводячи організовані та планові контратаки.
По-друге, ця війна, безсумнівно, закріпила статус Ірану як регіональної держави, а також призвела до відродження «Хезболли», яка вже була придушена Ізраїлем, і продемонструвала її сильну бойову спроможність; а Ірак і Сирія, які вже схилилися до США, тепер знову дистанціюються від Америки.
По-третє, переговори з США не лише викрили та збільшили розрив між США та Ізраїлем, але й змогли викрити суперечності всередині команди Трампа. Це, очевидно, вигідно для Ірану – у цьому, ймовірно, полягає сенс повідомлень іноземних ЗМІ про те, що Китай закликав Іран бути «гнучким».
По-четверте, ця війна зруйнувала міф про США як «охоронця безпеки» на Близькому Сході. Після Другої світової війни країни Перської затоки уклали союз із США, а після закінчення війни в Перській затоці 1990-1991 років шість країн РСАДП погодилися на створення американських військових баз на своїй території в обмін на захист безпеки з боку США. Під час цієї війни країни РСАДП зазнали масованих атак Ірану через наявність на їхній території американських військових баз, а США не тільки не надали ефективного захисту, але й вивели війська та засоби ППО для самозахисту. Таким чином, американська військова присутність стала негативним активом безпеки для цих країн. Від початку війни ціни на активи країн Перської затоки різко впали, а капітал потоком полишав їх. Блокада Ормузької протоки Іраном ще більше погіршила становище цих країн. Крах віри в безпекові гарантії США на Близькому Сході, особливо для країн Перської затоки, є стратегічною перемогою Ірану в цій війні, яка матиме довгострокові наслідки.
Ізраїль зазнав величезних втрат у цій війні. По-перше, незважаючи на те, що Ізраїль, який має військову перевагу, за повної підтримки США кинув у бій усі свої сили, ізраїльське суспільство одностайно скаржиться, що війна «не досягла поставлених цілей». Уряд Нетаньяху опинився під тиском з обох боків.
По-друге, публічний імідж Ізраїлю, який США створювали роками, зазнав першого з часів Другої світової війни розвороту. Частка американців, які мають негативне ставлення до Ізраїлю, зросла з 42% у 2024 році до 53% на початку 2026 року. Опитування березня 2026 року показало, що 39% зареєстрованих виборців США ставляться до Ізраїлю неприхильно, що перевищує 32%, які ставляться до Ізраїлю прихильно; серед молодих виборців віком 18-34 років неприхильно до Ізраїлю ставляться аж 63%, тоді як прихильно – лише 13%. Цей розворот у відносинах з американською громадськістю завдає Ізраїлю найбільш суттєвої шкоди.
По-третє, довгий час «прихований альянс» Ізраїлю з сунітськими країнами на чолі з Саудівською Аравією проти Ірану був ще одним наріжним каменем його безпеки. Цей наріжний камінь був фундаментально похитнутий після саудівсько-іранського примирення на початку 2023 року. Після цієї війни важко уявити, що Ізраїль зможе відновити «прихований альянс» з країнами Перської затоки. Адже Пакистан, Саудівська Аравія, Єгипет і Туреччина, які брали участь у посередництві між США та Іраном щодо двотижневого припинення вогню, є переважно сунітськими країнами.
По-четверте, хоча США навряд чи погодяться на вимогу Ірану «вивести війська з Близького Сходу», той факт, що американська військова присутність на Близькому Сході значно ослабла, є незаперечним, і це є екзистенційним викликом безпеці для Ізраїлю. Саме тому уряд Нетаньяху вже заявив про вимогу розміщення американських військ в Ізраїлі, що фактично є вимогою прямого захисту безпеки Ізраїлю з боку США через їхню військову присутність.
По-п’яте, після цієї війни гегемонія Ізраїлю на Близькому Сході зазнала серйозної невдачі. Незалежно від кінцевого результату, довготривала правляча ізраїльська права сила зазнає серйозного удару, і можна передбачити, що політична кар’єра Нетаньяху навряд чи закінчиться добре.
2. Глобальна гегемонія США зазнала нищівного удару
США втратили дуже багато в цій війні. На внутрішньому рівні війна загострила соціальний розкол і політичну поляризацію, а економіка США зазнала величезного удару через зростання цін на енергоносії. Рейтинг підтримки самого Трампа впав до 39%, що є найнижчим показником з моменту його приходу до влади. Судячи з поточної ситуації, поразка Республіканської партії на проміжних виборах є вирішеним фактом.
Ще важливіше те, що США не в змозі довгостроково вести війну проти Ірану ні з точки зору постачання боєприпасів, ні з точки зору військової готовності, а ведення великомасштабної наземної війни взагалі важко уявити. Хоча наразі на Близькому Сході перебуває 50 000 американських військовослужбовців, лише близько 2500 морських піхотинців з Японії та майже 3000 десантників 82-ї повітрянодесантної дивізії можуть реально брати участь у наземних бойових діях. Однак техніка та навчання перших призначені для бойових дій на островах і в джунглях, що явно не відповідає умовам іранських пустель і високогір’я; до того ж обидва підрозділи є легкою піхотою без важкого озброєння. Ще гірше те, що два авіаносці (близько 100 винищувачів) та ВПС Ізраїлю (близько 200 винищувачів) абсолютно неспроможні забезпечити цілодобове та всеохопне панування в повітрі для наземних операцій. У таких умовах ведення наземної війни може бути лише катастрофою. За даними американських ЗМІ, понад десять генералів, включаючи начальника штабу армії США та міністра армії, були звільнені 2 квітня саме тому, що вони не хотіли «посилати солдатів на смерть».
Те, що дійсно може змусити Трампа відступити, – це величезний ризик падіння фондового ринку і навіть фінансового краху. Фактично, чотири випадки TACO Трампа з початку війни були пов’язані з великими коливаннями на фондовому ринку. Колись Клінтон сказав відому фразу: «Головне – економіка, дурнику!» (It’s economy, stupid!). Для Трампа «головне – Уолл-стріт, дурнику!» (It’s Wall Street, stupid!).
З глобальної перспективи гегемонія США опинилася в кризі. По-перше, національна довіра різко впала. Адже легковажність Трампа та його нездатність дотримуватися слова не лише свідчать про його особисту недоброчесність, але й надзвичайно шкодять іміджу очолюваної ним Америки, настільки, що деякі відомі американські вчені та лідери громадської думки називають США «державою-ізгоєм».
По-друге, через відсутність підтримки союзників США змушені перекидати сили з усього світу для ведення цієї війни, що порушило їхні глобальні плани у військовій, безпековій, економічній та інших сферах. Глобальна стратегічна дезорганізація та перенапруження сил не лише призвели до розмиття зовнішньої політики адміністрації Трампа, особливо її стратегії безпеки, але й після того, як Верховний суд визнав її тарифну політику «такою, що не має правової підтримки», ситуація ще більше погіршилася, з ознаками провалу. Це створює величезну невизначеність для світового порядку, включаючи США.
По-третє, якщо залякувальна політика Трампа «Америка понад усе» вже завдала серйозного удару по альянсовій системі, яку США будували з часів Другої світової війни, то ця війна остаточно зруйнувала американську альянсову систему. Це найбільш ізольована війна, яку США вели з часів Другої світової війни. Незважаючи на те, що Трамп публічно просив союзників про допомогу, вони одностайно відмовили. Навіть адміністрація Такаїті, яка прагнула приєднатися до США, проігнорувала публічний запит Трампа про приєднання Японії до ескорту в Ормузькій протоці. Світова гегемонія, яку США будували з часів Другої світової війни, насправді була побудована на системі союзників. Без цієї системи глобальна гегемонія США не зможе тривати.
По-четверте, ця війна стала демістифікацією військової гегемонії США, зруйнувавши створений з часів війни в Перській затоці 1990 року образ їхньої непереможності. Іран, який не має сучасних військово-повітряних і військово-морських сил, а його сухопутна армія озброєна зразками ще до 1980-х років, не лише витримав бомбардування з боку сучасних ударних сил США та Ізраїлю, але й зміг планово контратакувати США та Ізраїль, а також ефективно атакувати та пошкоджувати всі військові бази та об’єкти США на Близькому Сході. Незважаючи на те, що Трамп неодноразово заявляв про «перемогу» і погрожував повністю знищити Іран, навіть відкинути іранську цивілізацію «в кам’яну добу», результатом стали повторювані TACO, і врешті-решт йому довелося сісти за стіл переговорів. Ось така вона, військова гегемонія.
3. Ризики безладу та відповідальність Китаю
Найбільша шкода від цієї війни – величезний удар по світовій економіці та міжнародному порядку.
По-перше, війна та блокада Ормузької протоки Іраном, зокрема теперішня блокада з боку США, впливають не лише на енергетичну безпеку, але й на стабільність глобального фінансового порядку. До війни адміністрація Трампа намагалася стримувати інфляцію, збільшуючи пропозицію енергоносіїв, що призвело до постійного зниження цін на енергоносії. Крім того, війна в Україні демонструвала тенденцію до деескалації, і після того, як США «захопили» подружжя Мадуро, більшість капіталів грали на зниження цін на енергоносії. Ця «неочікувана» війна завдала величезних збитків великим капіталам, які грали на зниження, змусивши їх розпродавати золото та державні облігації США для закриття позицій та зупинення втрат. Це є основною причиною того, що після «гарматного пострілу» ціни на золото впали, а відсоткові ставки за державними облігаціями США різко зросли. Повторення цього значно підвищує ризик краху міжнародного фінансового ринку.
По-друге, це змінює та порушує напрямки та обсяги світових потоків капіталу. Стабільні та передбачувані напрямки та обсяги міжнародних потоків капіталу є надзвичайно важливими для стабільності світової економіки. За нормальних умов капітал часто прямує до регіонів, багатих на ресурси, із соціальною стабільністю, безперервністю політики та гарантіями безпеки. Це є основною причиною того, що країни Перської затоки, які мають монокультурну економіку та не індустріалізовані, стали місцями концентрації багатства. Але ця війна зруйнувала гарантії безпеки в регіоні Перської затоки, призвівши до різкого падіння цін на активи в цьому регіоні та масового відтоку капіталу. Хаотична ситуація з напрямками та обсягами потоків капіталу створює величезну невизначеність для розвитку світової економіки.
По-третє, переривання поставок енергоносіїв неминуче призведе до перебудови виробничих і постачальницьких ланцюгів. Стабільне постачання енергії та ресурсів є відправною точкою всіх виробничих і постачальницьких ланцюгів. Ця війна змушує великі світові економіки та транснаціональні корпорації переглядати та перебудовувати виробничі та постачальницькі ланцюги. Перебудова виробничих і постачальницьких ланцюгів, спричинена геополітичною турбулентністю, неминуче призведе до підвищення витрат і зниження ефективності, створюючи ще більші виклики для світової економіки, яка стикається з тиском спаду.
По-четверте, глобальна тарифна політика Трампа вже завдала величезного удару по світових торговельно-економічних механізмах; розрив ланцюгів постачання енергоносіїв, спричинений цією війною, завдав ще більшої шкоди світовому торговельно-економічному порядку. Як відбудувати та відновити стабільний торговельно-економічний порядок – це спільний виклик для всіх основних світових економік.
Нарешті, втрата підтримки через несправедливість не лише зробила США безпрецедентно ізольованими в сучасному світі, але й прискорила занепад американської гегемонії. Це аж ніяк не на користь миру та стабільності у світі. У цьому сенсі запобігання безладному занепаду США та підтримка відносної стабільності американського суспільства та економіки є складним викликом для міжнародного співтовариства.
На щастя, Китай відіграє дедалі більшу стабілізуючу роль у цьому турбулентному світі, стаючи оплотом у подоланні величезної невизначеності. Уряд Китаю прагне підтримувати стабільність китайсько-американських відносин, що є надзвичайно важливим не лише для Китаю та США, але й має далекосяжне значення для підтримки стабільності та розвитку всього світу.
автор – ХУАН ЦЗІН, професор Шанхайського університету іноземних мов
переклад з китайської ПолітКом
