Виступ старшого аналітика Центру ініціатив “Повернись живим” Марії КУЧЕРЕНКО на комітеті з безпеки і оборони Європарламенту 18.03.2026
Один з основних уроків, які можуть бути вивчені завдяки українському досвіду, є принцип, що має бути непохитним для безпеки як такої та європейської безпеки – називати речі своїми іменами. Саме неправильна постановка діагнозу часто не дає підібрати вірне лікування: те, що перші вісім років війни Україна витратила на доведення того, що йдеться не про «тліючий конфлікт з сепаратистами», а про операцію ЗС РФ під чужим прапором, яка, втім, не виключала і компоненти участі регулярних формувань ЗС РФ у чистому вигляді, по суті і призвело до ще більших масштабів агресії, і, в підсумку, до катастрофи 2022 р. Ми доводили у Тристоронній контактній групі в Мінську, у Нормандському форматі, що йдеться саме про агресію Російської Федерації. Але Росія впрето намагалась зробити вигляд що це її не стосується ніяким іншим чином, окрім посередницького.
І саме цим Російська Федерація займається зараз в Європі, коли використовує аватар групи Вагнера для подальшого приховування істинної ролі ГУ ГШ ЗС РФ у класичних диверсіях проти країн Європейського Союзу. Росії вигідно щоб ця діяльність називалась діяльністю або базами групи Вагнера, або Африканського корпусу, хоча насправді Африканський корпус є просто ребрендингом назви групи Вагнера, а група Вагнера є структурою з прямим підпорядкуванням ГУ ГШ ЗС РФ. Отже, якщо ми замінимо формулювання «бази Вагнера» на «бази та осередки діяльності ГУ ГШ ЗС РФ», то вималюється геть невтішна картина щодо того як далеко насправді зайшла РФ у своїх спробах випробовувати НАТО як альянс на реакцію. Бо в даному випадку йдеться не про приватних гравців (за російським законодавством в принципі неможливі будь-які ПВК, ця дискусія ведеться всередині РФ досить давно, але до законодавчих змін не призводить, як і не призводить до ліквідації статті Кримінального Кодексу за найманство). Йдеться про регулярні підрозділи російської воєнної розвідки, що фактично означає диверсійну роботу ворожої держави на території Європи на постійній основі.
Росія філіграннно засвоїла прийом публічного відмежування від природи власних агресивних дій. Коли цей прийом не спрацьовує – Росія вдається до іншого улюбленого нею прийому – екстерналізації концепту безпеки як такої. Йдеться про намагання виставити будь-які спроби власної агресії як лише «захист себе» або «захист своїх інтересів, які було тим чи іншим чином порушено». Саме так була пояснена початкова збройна агресія Росії проти України в Криму – нібито жителів Криму та Севастополя необхідно було захищати від ніби то «антиконституційного перевороту». Саме так висувались ультиматуми МЗС РФ у 2021 році – але вже на адресу Європейських партнерів України та НАТО як альянсу, з вимогами повернення до кордонів 1997 р., адже розширення НАТО нібито заважає Росії почувати себе в безпеці. Документи навіть носили назви Договір між США та Росією про гарантії безпеки та Угода про забезпечення безпеки РФ та держав-членів Північноатлантичного альянсу. Тепер подібним чином пояснюються і диверсійні дії проти Європи – мовляв, допомога Європи Україні становить для Росії загрозу і тому вона вважає себе в праві порушувати європейську безпеку. Однак такі перекручування дійсності категорично не можна дозволяти навіть у переговорних форматах, на рівні публічної риторики.
Акти агресії РФ не можуть бути випрадані екстерналізацією безпеки.
Також важливим уроком з України для Європи є те, що війна Росії проти України – це не тільки і не стільки танки, і прямі бойові дії як такі. В 2014 році Європа та світ виявились розгубленими перед банальною операцією під чужим прапором у вигляді «зелених чоловічків» в Криму. І світовий порядок було зруйновано саме цією спробою анексії, адже рішення, що були впроваджені після Другої світової війни тут не спрацювали. Росія не дала світу оговтатись від першого шоку і наполягала на псевдолегістському підході – нібито йшлось про якесь волевиявлення, право народу на самовизначення та референдуми. Однак жодні легістські пояснення Путіна не могли і не можуть домінувати над міжнародним правом – хоча саме такий підхід був фінально закріплений Росією з так званою Конституційною реформою 2020 року.
Саме на таку розгубленість може і буде робити ставку Росія – що, якщо агресія проти Європи буде вдягнена не в камуфляж, а в сірий одяг? Що, якщо йтиметься про чергові псевдореспубліки під приводом захисту тої чи іншої етнічної меншини – наприклад, на східних кордонах Європи? Розстріл штучного мітингу тої чи іншої меншини представниками російських спецслужб – це значно дешевше, аніж повноцінна воєнна операція. Наслідки ж можуть бути фатальними – втрата управління внаслідок розгубленості, дискредитація НАТО як оборонного союзу, який в будь-якому випадку витратить значну кількість часу на реагування. І це лише один з прикладів. Це можуть бути і спроби повторити відомий марш-бросок на Слатину – але вже по європейському маршруту. В 1999 році це теж була спроба маскувати свою діяльність – буквально через перефарбовування бронетранспортерів SFOR на KFOR. Саме тоді заступник Міністра оборони РФ Юнус-Бек Євкуров здобув свій авторитет і своєрідну славу в очах воєнних розвідок світу. І саме Євкуров зараз курує діяльність іншого інструменту Російської Федерації, що покликаний переформатовувати світовий порядок у вигідний Росії спосіб – Африканський корпус. А цей інструмент, в свою чергу, спрямовує до іншого уроку з України – війна глобальна. Це було доведено і продовольчою кризою 2022 року, і викликами морській безпеці, створеними цією фазою війни. І нема жодних окремих дій Росії в Україні, на Близькому Сході, в Північній Африці або на суші та на морі. Є комплексний підхід, який застосовує Росія – за рахунок проекції сили Росія отримує і політичні можливості входу в той чи інший регіон. Адже коли йдеться про Африканський корпус – йдеться не тільки і не стільки про бойовиків на землі, скільки про роботу політтехнологів, медійників, дипломатів і їхні об’єднані зусилля.
Найнебезпечніший ворог з російського боку не обов’язково має бути вдягнений у форму. Інколи це воєнний радник – який може як носити форму, так і костюм, як це зараз робить Суровікін в Алжирі, переміщуючись між Алжиром та Лівією, але не обмежуючись цими країнами. Часто це добре підготована людина в цивільному, яка налагоджує зв’язки, продає послуги людей у формі та забезпечує потрібний Росії результат на міжнародних майданчиках – наприклад, в ООН. Часто це люди, які в ручному режимі організовують міграційні кризи за допомогою біженців з Лівії. Інколи – це фахівці, які виграють вибори для проросійських кандидатів, що змінюють політичний ладшафт регіону. Інколи – це фахівці Росатому, які заводять троянських коней у вигляді енергетичних проєктів, слідом за якими таким чи іншим чином на середньострокову перспективу в країни заходять представники російських спецслужб. Інколи це Ніколай Патрушев особисто, що зараз очолює монструозну структуру під назвою Морська колегія РФ. Вона обєднує активності російських спецслужб, майже всіх міністерств, голів морських регіонів РФ. Для координації цього органу було створено окреме управління з морської безпеки в Адміністрації президента, яке очолив давній соратник Патрушева Сергій Вахруков.
І саме ці люди та президент Путін є відповідальними за активність Тіньового флоту, який використовується не лише для обходу санкцій проти енергоносіїв, але й як платформа для подальшої технічної розвідки. І саме ці люди сьогодні будуть навязувати світу своє КДБістське бачення майбутнього Арктики. І саме акцент на методах КДБ, а не на суто воєнних методах та класичних воєнних операціях – це і є, і буде основним фокусом РФ.
У війни багато вимірів, війна може бути вдягнена по-різному – і в однострій, і в дипломатичний костюм. Але все це – війна. Але війна Росії проти України та Європи – це завжди про необхідність бачити вертикаль підпорядкування безпосередніх акторів. Та про необхідність мати сміливість називати речі своїми іменами.
автор – Марія КУЧЕРЕНКО, старший аналітик Центру ініціатив “Повернись живим”.
