Вільний переклад статті Ніка Срнічека про знання, планування, пошук свободи за межами капіталістичної необхідності
У нещодавніх дискусіях «акселераціонізм» постав як термін, що претендує на об’єднання широкого спектра, здавалося б, різнорідних течій: від ультрасучасної епістемології до прометеївських мрій, космістського утопізму та посткапіталістичних форм економічної організації. Моя мета — окреслити деякі зв’язки між цими тенденціями, особливо наголосивши на тонкій відмінності між епістемічним та політичним акселераціонізмом. Перший вказує на підхід до знання, пов’язаний із розширенням його сфери, синтезом розрізнених полів через творчі сполучні конструкції та розгалуженням простору раціональних підстав. Це просвітницькі принципи критики та раціональності, відокремлені від своєї історично випадкової гуманістичної опори. Політичний акселераціонізм, своєю чергою, вказує на посткапіталістичний лад, де обмеження теперішньої логіки накопичення будуть зруйновані, а продуктивні потенціали суспільства вивільнені. Спочатку ця стаття розгляне декілька спекулятивних міркувань про зв’язок між цими двома акселераціонізмами. Потім вона спробує дати попередню відповідь на питання: на що вказує акселераціонізм у політичному контексті? Нарешті, вона запропонує кілька роздумів про те, як технологічні моделі та естетика можуть сприяти такому акселераціонізму.
Почнімо з питання про акселераціонізм — з питання про те, що саме становить спільну основу всього цього. Чи існує така спільна основа? Чи взагалі є змістовний сенс у терміні «акселераціонізм»? Мене самого передусім цікавила політична сторона, тоді як, наприклад, інтерес Рези Негарестані, здається, зосереджений головним чином на епістемічних аспектах. Поступово стало зрозуміло, що тут діють дві ідеї акселераціонізму: епістемічне прискорення, пов’язане з розширенням знання та синтезом різних галузей; і політичний акселераціонізм, який по суті передбачає використання певних технологій і соціальних організацій для збільшення власних спроможностей — і всього такого.
Потім або Бенедикт [Сінглтон], або Піт [Вулфендейл] підкреслив, що свобода є фундаментальною спільністю всіх цих форм акселераціонізму. На епістемічному боці свободу слід протиставити будь-якому натуралізованому або іманентному баченню свободи, виведеному з якоїсь унікальної властивості людського стану. Свобода тут означає пов’язування себе раціональним правилом і слідування йому. На політичному боці з’являються технології та рамкові елементи соціальних, політичних та економічних інституцій, які уможливлюють реалізацію такої свободи. Тому спільну акселераціоністську мету слід означити, словами Бенедикта, як «генералізована ескапологія»² — неослабний проєкт розмикання необхідностей цього світу й перетворення їх на матеріали для подальшого конструювання свободи, на медіуми прискорення людських істот за межі теперішніх обмежень.
Я хочу спробувати подумати про це, пов’язавши епістемічний акселераціонізм із політичним, а потім зробивши кілька попередніх кроків до того, щоб пропустити цей зв’язок через економічне знання в його теперішньому вигляді. Передусім ідеться про неокласичне економічне моделювання — про ті моделі, якими користуються МВФ та Світовий банк, щоби зрозуміти, як саме економічні політики взаємодіятимуть зі світом і всередині світу.
Епістемічна критика цих моделей може фактично призвести до аргументу на користь чогось на кшталт посткапіталізму. Два приклади. Перший: в основі такого роду неокласичної економіки лежить ідея рівноваги. Ідея про те, що між попитом і пропозицією існує певний набір точок, певний набір цін, які дають змогу досягти рівноваги. Це підґрунтя неокласичного моделювання. Проблема в тому, що коли 1954 року було доведено цю теорему — про існування рівноваги, — ніхто не запропонував аргументу про те, як економіка насправді має дійти до цієї точки рівноваги. Просто передбачалося, що така можливість існує, а отже, будь-яка економіка має орієнтуватися на неї.
Сьогодні ми розуміємо, що необхідно брати до уваги економіку нерівноваги: ідею про те, що економіка не обов’язково прямує до рівноваги, що в ній можуть виникати додатні зворотні зв’язки та інші механізми, які ведуть до різких коливань. Якщо враховувати нерівновагу, виникає потреба в певній управлінській руці, яка модулює економіку та відводить її від неоліберальної економіки вільного ринку. Тому, як мені здається, в одному сенсі епістемічний акселераціонізм — епістемічна критика цих економічних моделей — справді веде до аргументу на користь чогось на кшталт посткапіталізму. Коли міф про рівновагу відкинуто, питання зміщується від виробництва «природного» ринку до проблеми найкращого способу планування економіки.
Другий приклад: один із фундаментальних аргументів на користь капіталізму, висунутих Фрідріхом Гаєком у 1930-ті роки, стосувався дебатів про соціалістичний розрахунок. Йдеться про ідею ринку як найкращої машини обробки інформації: саме це ринок робить найкраще, а система цін править за засіб ефективної, дієвої та швидкої передачі інформації по всій економіці. Аргумент Гаєка та фон Мізеса полягав у тому, що соціалістичні планові економіки на це не здатні; їм доводиться скеровувати інформацію до централізованої бюрократії, де чиновники вирішують, як встановлювати попит і пропозицію, а потім передають вказівки на фабрики. Стверджувалося, що такий соціалістичний розрахунок необоротно менш ефективний — повільніший і марнотратніший, — ніж розрахунки, які ринок провадить децентралізовано. Це один із фундаментальних аргументів на користь капіталізму. І я думаю, що в 1930-ті Гаєк справді мав рацію: у нас просто не було спроможностей перевершити ринок як інформаційну систему. Але сьогодні цікаво те, що в нас уже є низка технологій, які дають змогу переграти ринок у деяких іграх.
Тепер аргумент Гаєка можна обернути проти нього самого й використати на користь чогось на кшталт планової економіки — як у Пола Кокшотта — або деякої форми децентралізованого планування, як у прикладі Cybersyn.³ У цих двох випадках, як мені здається, епістемічний акселераціонізм може сприяти переходові до політичного акселераціонізму. Останній елемент тут — поняття свободи як пов’язування себе раціональною нормою та розуміння цього пов’язування як збільшення й розширення наших спроможностей до дії. Із цих двох аспектів можна почати мислити перехід до чогось, що перебуває за межами капіталізму, і мислити його через категорію свободи.
Один традиційний аргумент стверджує, що свобода — це свобода від праці. Він імпліцитно присутній у Маркса в ідеї, що вранці ти займаєшся одним, удень іншим, увечері третім, і більша частина цього часу є дозвіллям: у комуністичному суспільстві, яке описує Маркс, праці дуже мало. Гадаю, це слушно: свобода від праці має бути однією з головних вимог посткапіталістичного суспільства. Але це бідне поняття свободи — свобода як проста відсутність обмеження. Більш змістовне поняття свободи, на мою думку, можна сформулювати в термінах Миколи Федорова: як наявність «спільної справи» людства, чогось, що можна свідомо будувати задля розширення наших спроможностей — чи то колонізація космосу, як у Федорова, чи інший великий колективний проєкт.⁴ Це додає змістовності ідеї посткапіталістичного суспільства, виводячи її за межі традиційних марксистських уявлень: таке суспільство також передбачає спільні завдання.
Яку роль у такому проєкті відіграє естетика? Естетика тут вказує на одну з головних проблем епістемічного та політичного акселераціонізму: як перетворити обчислювальне піднесене, піднесене даних, на форми, придатні для наших обмежених мавпячих мозків. Інакше кажучи, як перетворити щось на кшталт складної економічної моделі на інструмент маніпулювання економіками?
У такому проєкті естетика пов’язана з дизайном як засобом маніпуляції, а не з красою. Вона займається перекладом технічного піднесеного — банального відчуття подиву перед складністю — на ефективні інструменти навігації та трансформації.
Занадто часто когнітивне картографування в естетичному полі не виходить за межі технічного піднесеного: воно наносить на карту інтимні й детальні зв’язки між лідерами, грошима, владою, класами та фінансовими інтересами. Хоча такі когнітивні карти можуть бути красивими, вони зазвичай лише заново відтворюють проблемну складність глобального капіталізму. Різноманітні спроби надати глобальним фінансам естетичної форми часто натикаються на ту саму проблему: вони з вишуканою точністю картографують фінансові мережі, але не дають практичного важеля для зміни фінансового світу. Зворотна проблема виникає там, де візуалізація даних знову й знову набирає тієї самої банальної форми мережевої діаграми. Тут слабке чуття краси змішується зі слабким відчуттям когнітивної керованості, а гетерогенність світу губиться у вузлах і ребрах аналізу соціальних мереж.
Нове програмне забезпечення для моделювання Minsky окреслює один зі шляхів візуального посередництва між складністю та доступністю. Minsky працює через візуалізації економіки — передусім грошової системи — і не потребує опори на програмування як вихідну умову. Воно робить економічне моделювання доступнішим і водночас дає інструменти для його простої модифікації. Модель масштабована цілком: від детальних репрезентацій окремих агентів до великих моделей грошових систем. Хоча повноцінна побудова моделей все ще потребує математичної та комп’ютерної грамотності, ці інструменти дають змогу користувачам експериментувати з ними й розвивати їх за межами традиційних економічних моделей. Вони можуть надати частину когнітивних технологій, необхідних для детальної критики наявної системи на її власних підставах, для створення навігаційного медіуму, що робить динаміку глобального капіталізму зрозумілою, і, нарешті, для початку розмірковування про те, як міг би виглядати посткапіталістичний, пострадянський економічний лад.
Ось що може допомогти в теперішній кон’юнктурі: економічні моделі, що приймають програму епістемічного акселераціонізму; моделі, які переводять складність світу на естетичні репрезентації, дають практичну точку захоплення для впливу на світ і зорієнтовані на політико-акселераціоністські цілі побудови й розширення раціональної свободи. Вони можуть стати й навігаційними інструментами для теперішнього світу, й репрезентаційними інструментами для світу майбутнього.
