Чи готові консерватори старої школи повернути стрілку в інший бік?
Десятиліттями консерватори старої школи надсилали суперечливі сигнали щодо сімейного життя. З одного боку, вони наголошували на сімейних цінностях і називали сім’ю «наріжним каменем суспільства». З іншого — щоб відмежуватися від феміністичних лівих, вони створили стриманішу формулу, яка робить акцент на праві вибору. Такий підхід пристосовується до здобутків фемінізму другої хвилі та дозволяє консерваторам оминати, здавалося б, безнадійні справи й уникати звинувачень у бажанні «повернути час назад». Вони прагнуть стратегії, яка догодить і консервативним жінкам-кар’єристкам, і матерям-домогосподаркам — коаліції, яка вдає, що не має улюбленців. Замість того щоб визнати очевидний конфлікт між роллю повноцінної матері й повноцінної працівниці, консерватори десятиліттями твердили жінкам, що вони можуть мати все: материнство, кар’єру, і те, й інше, або нічого — все, чого забажає серце.
Ця логіка довгий час панувала в інституційному мисленні консерваторів. Самотні жінки, навіть ті, що ненавидять сімейний світогляд, потребують залицяння — або принаймні не варто викликати в них ворожнечу. Навіть організації, які пропагують традиційну сім’ю, зазвичай перепрошують за свій «відсталий» традиціоналізм: «Це вільна країна», «Сімейне життя не для всіх», «Деякі з наших найкращих співробітниць — кар’єристки» або «Ми підтримуємо фемінізм, але виступаємо проти абортів».
У наголошенні на праві вибору є частка правди. Справді, це вільна країна. Ніхто не хоче примушувати людей до шлюбу чи народження дітей. Не існує єдиної моделі сімейного життя, і жінки мають право не брати на себе сімейні обов’язки. Однак, зіткнувшись із цими реаліями, консерватори старої школи відступили в безпечну зону «вибору», сподіваючись, що внутрішні суперечності коаліції розвіються самі собою або принаймні стануть політично керованими.
Таке нерішення зрозуміле. Жіноче питання розколює саму республіканську коаліцію. Майже дві третини виборців-республіканців прагнуть жити за моделлю «чоловік-годувальник, жінка-домогосподарка». Водночас значна меншість жінок-республіканок на практиці відкидає традиційні гендерні ролі, а більшість, можливо, робить це теоретично. Причини можуть бути різними: їм не пощастило зі щасливим шлюбом і дітьми; вони вважають, що «не залишилося хороших чоловіків»; вони є надто самостійними й менш придатними до шлюбу; або вони знаходять материнські обов’язки нудними чи виснажливими.
Багато республіканців ввібрали в себе — можливо, навіть несвідомо — ідеологію різноманіття й тепер сприймають чоловічі простори або «чоловічі» професії як проблему, що потребує вирішення. І чимало батьків-республіканців вважають жінок-кар’єристок взірцем для своїх дочок. Згідно з опитуваннями, американці з обох партій дедалі частіше хочуть бачити своїх дочок економічно незалежними, а не такими, що мріють про шлюб та материнство. Як наслідок, більшість батьків спершу не заохочують дочок зосереджуватися на родинному житті, а потім, коли біологічний годинник починає цокати дедалі голосніше, закликають їх «осісти».
Однак спроби догодити й кар’єристкам, і матерям, які ставлять сім’ю понад усе, лише підривають здатність консервативного руху захищати сімейне життя. Те, чим займаються жінки в Америці, не є байдужим питанням, а жінки-республіканки мислять і діють зовсім не так, як демократки. Надмірна зосередженість на винятках унеможливлює створення чіткої норми, до якої жінки могли б прагнути.
Практичним наслідком консервативного наголосу на «виборі» стало передбачуване: звуження відданості сімейному життю, послаблення шлюбних норм, уявлення про сім’ю, яке дедалі більше знецінює шлюбні обітниці, а також небажання віддати пріоритет інтересам власної більшості.
Але найголовніше: підхід консерваторів ігнорує той факт, що вибір завжди формується ширшими суспільними тенденціями — а сьогодні більшість із них активно працює проти створення сім’ї. Вибір не існує у вакуумі, особливо в нашому режимі примусового фемінізму та сексуального визволення. Феміністки це чудово розуміють, тому й використовують державу для закріплення своїх здобутків і демонтажу традиційної сім’ї. Консерватизм старої школи, натомість, значною мірою відмовився від боротьби, сховавшись за гаслом «вибору» — і несе чималу відповідальність за наслідки.
Ця заява, звісно, залишає без відповіді питання, які республіканці більше не можуть відкладати. Чи мають республіканці запропонувати «консервативне» чи лібертаріанське бачення жіночого успіху — «бос-дівчацтва»? Чи вони повинні відверто підтримувати жінок, які обирають материнство? Чи є «гендерний розрив» між чоловіками й жінками-республіканцями в Конгресі та законодавчих зборах штатів приводом для сорому, як стверджував Кевін Маккарті? Чи це просто відображення того, що жінки-республіканки в середньому ставлять сім’ю на перше місце? Чи мають республіканці вітати зміни серед молоді, яка більше зацікавлена в традиційних гендерних ролях, ніж старше покоління, — чи засуджувати це як повернення до «застарілих» ролей?
Це не академічні головоломки — це саме серце кризи ідентичності республіканської коаліції.
На щастя, Фонд «Спадщина» (Heritage Foundation), де я працюю, показав, що деякі інституції старої школи починають усвідомлювати: самого вибору недостатньо. Їхня ініціатива «Врятувати Америку, рятуючи сім’ю» закликає ставити сім’ю на перше місце.
Повне повернення до традиційного патріархату не є ні реалістичним, ні політично прийнятним. Рівень шлюбів і народжуваності 1950-х років навряд чи вдасться відновити, а модель «годувальник-домогосподарка» не можна просто воскресити. Фантазії з інтернет-форумів про скасування 19-ї поправки чи повернення до середньовічних норм шлюбу — це несерйозно. Так само несерйозно — залишати сім’ю без жодної державної чи приватної підтримки, як слушно зазначає звіт Heritage. Такі ідеї — просто виття на місяць, а не плани дій.
Скасування деяких шкідливих політик є необхідним для створення культури, яка цінуватиме сім’ю. Однак те, що можливо, не можна знати наперед — це з’ясовується лише методом спроб і помилок.
Ліві ніколи не чекали на підтримку більшості перед тим, як діяти. Вони не зважали на неї, коли домагалися одностатевих шлюбів, одностатевого усиновлення чи трансгендерного порядку денного. Гей-активісти ніколи не мали підтримки більшості — аж поки не перемогли. Успішна спроба 1990-х років зробити права геїв мейнстримом, блискуче реалізована всупереч величезним перешкодам, має дати консерваторам надію. Адже просування сім’ї — набагато легше завдання, ніж просування одностатевих шлюбів. Зрештою, сімейне життя широко й щасливо практикує більшість американців.
Тим не менш, амбітна просімейна політика спочатку може не мати підтримки більшості. Але, діючи сміливо, праві можуть розпочати контрреволюцію — і перемогти. Сучасний антисімейний режим тріщить по швах. Щось інше неминуче прийде на його місце.
На цьому фронті стануть у пригоді істини, підказані самою природою. Жінок зазвичай приваблюють успішні чоловіки, і вони очікують, що чоловіки будуть годувальниками та захисниками — матимуть стабільну роботу. Чоловіків, своєю чергою, цікавить жіночність, народження дітей та облаштування дому. Їх менше хвилюють кар’єрні досягнення жінки, ніж жінок — чоловічі. Жінки очікують, що чоловіки хочуть бути чоловіками й батьками, так само як чоловіки очікують, що майбутня дружина хотітиме бути дружиною та матір’ю. Колись ми створювали шлюбні норми, ґрунтуючись на цих реаліях. За цих норм чоловіки й жінки чудово ладнали одне з одним тисячоліттями. Це може статися знову.
Відновлення хоч якогось подобизни традиційних гендерних ролей — які підтримують сім’ю, роблять життя красивішим і забезпечують відтворення суспільства — є головним завданням консерваторів. На практиці це означає відмову від первинності «вибору» та натомість — визнання й підтримку жінок, які орієнтуються на сім’ю, дітей, домашнє господарство, творення спільноти та родинну репутацію.
Питання, на яке консерватори мають відповісти, звучить так: чи здатні й чи готові республіканці повернути стрілку в інший бік — чи вони просто змирилися з тим, щоб нескінченно керувати наслідками нинішнього курсу?
автор Скотт ЙЕНОР — директор Центру американських досліджень імені Б. Кеннета Саймона у Фонді «Спадщина», вашингтонський стипендіат Клермонтського інституту та професор політології в Університеті штату Бойсе. Його остання книга — «Відновлення сімейного життя: межі сучасних ідеологій» (The Recovery of Family Life: Exposing the Limits of Modern Ideologies).
переклад ПолитКом
