З огляду на катастрофічний саміт альянсу в Анкарі, союзникам потрібна стратегія виживання
Під загрозою не просто саміт в Анкарі 7-8 липня, а саме виживання НАТО. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск тепер прямо говорить про «триваючу дезінтеграцію» альянсу. Непередбачуваність Білого дому щодо розміщення військ і готовності воювати оголює стратегічну вразливість Європи. Чи справді хтось зараз вірить, що Дональд Трамп воюватиме з Росією заради безпеки Європи?
Але відхід Віктора Орбана кидає ще одне похмуре світло на європейські зволікання. Зі зникненням угорського вето стає очевиднішим, що внутрішні політичні слабкості великих національних урядів (Британії, Франції, Німеччини) породжують роз’їдаючу обережність і боязкість. Та й інституції не в кращому стані. Їхнє ухвалення рішень уже в мирний час було надто повільним. У теперішніх умовах воно є самогубно сонним.
Тим часом годинник у Кремлі цокає дедалі швидше. У своїй останній щорічній доповіді нідерландська військова розвідка оцінює, що Росія може бути готова до війни з НАТО (читайте: «з рештками НАТО») протягом року після припинення бойових дій в Україні. Субпорогова конфронтація, спрямована на злам залишків єдності та довіри Європи, може настати ще раніше.
Останні дні можуть здаватися сценами з фільму-катастрофи. Але за два місяці до Анкари ми все ще маємо шанс переписати сценарій. Так, нічого тепер не буде легким, дешевим чи безпечним. Але у нас є варіанти. Враховуючи, що жодна країна не може захистити себе самостійно, пріоритетом є створення нових союзів: гнучких, дієздатних рамок для обізнаних із загрозами союзників, які готові ризикувати й жертвувати заради себе та інших. Найперспективніша група однодумців включає п’ятьох скандинавських країн (Данію, Ісландію, Фінляндію, Норвегію та Швецію) і трьох балтійських (Естонію, Латвію та Литву). Разом із Британією та Нідерландами вони входять до Об’єднаних експедиційних сил (JEF).
JEF – це значною мірою віртуальне військове формування, хоч і з чудовим PR. Передбачається, що воно існує для блискавичного підкріплення прифронтових держав у разі кризи. Скептики зазначають, що це не дуже «об’єднані» сили (командує Британія, але мляво). Жодних «експедицій» не було з часів Афганістану. Там мало що є з «сил» (JEF не має закріплених за ним солдатів, кораблів чи бойових літаків). Окрім цього, все чудово.
Але JEF – це принаймні початок, і він може значно більше. Наприклад, координувати відповіді на субпорогові атаки Росії, публікуючи щорічну доповідь про них, де кожна країна пише окремий розділ. Балтійським країнам це було б легко, але набагато складніше країнам на кшталт Британії, де заважають бюрократичні перепони й офіційна таємність. Це встановило б орієнтири та підвищило обізнаність громадськості.
Країни JEF могли б створити оборонний банк. Щось подібне вже у розробці під керівництвом Британії за участю Нідерландів і Фінляндії. Це дозволило б залучити нові кошти поза балансами урядів і, можливо, навіть витрачати їх розумніше.
Але JEF має бути ядром, а не клубом. Важковаговики – Польща та Німеччина – є незамінними для будь-чого, що стосується безпеки Балтійського регіону: можливо, «JEFPG». Напівсекретний «JEF-Plus» включає Ірландію та Канаду. І я чув розмови про JEF-Plus-Plus з Україною. Щонайчасніше: Україна може потребувати грошей європейців, але решті континенту ще більше потрібна військова міць, досвід і рішучість самої України.
Часу обмаль. Восьмерка скандинавсько-балтійських країн (NB8) могла б почати з формалізації власної військової співпраці з Україною — надійнішого й ефективнішого союзника, ніж деякі члени НАТО. Присутність Володимира Зеленського на саміті NB8 у Таллінні 9 червня була б хорошою нагодою для гучного оголошення про це. Іншим країнам НАТО це може не сподобатися. Але принаймні в них буде про що поговорити в Анкарі.
автор – Едвард ЛУКАС
