Луганщина для мене є не просто територією на карті України. У свій час я мав честь працювати в регіоні на посаді радника голови ОДА-ВЦА і трохи розуміюсь на процесах, які відбуваються там, навіть в окупації. Тому засідання ТСК із питань розслідування можливих фактів порушення законодавства щодо використання коштів державного і місцевих бюджетів, спрямованих на підтримку переселенців та постраждалих унаслідок збройної агресії РФ проти України, яка була присвячена питанням діяльності Луганської ОВА залишило дивне відчуття. Ніби звітували не про державне управління під час війни, а про хід виконання езотеричного обряду. Сенс якого зрозумілий лише посвяченим у «велику бюрократичну таємницю». Кабінетні жерці – в краватках чи модних одностроях – жваво-ритмічно рухаються по колу, міняють таблички на дверях і називають це «роботою в екзилі».
Пороблено в кабінетах
Це коли Луганщина окупована на 99,8%, а адміністративна машина існує майже в довоєнному вигляді. Департаменти АПК – без агропрому. Департаменти доріг – без доріг. Управління ЖКГ – без житлово-комунального господарства. І майже 2 мільярди гривень на зарплати. Всі при ділі.
Коли начальник ОВА Олексій Харченко розповідав про чергову «реорганізацію», настало адміністративне прозріння: кількість штатних одиниць не зміниться. 743 посади залишаються 743 посадами. Тоді й пролунала досить влучна фраза нардепа, співзасновника ГО “ВПО України”, Максима Ткаченка про «тасування ліжок».
Бо це навіть не імітація реформи. Це зачарований бюрократичний ритуал. Де рука й нога живуть окремо, але кожен рух – «кого треба нога». І кожен рух стабільно закінчується в одному напрямку – під себе.
Депутати запитали: чим займаються департаменти? Відповідь: «готуємо відповіді», «збираємо статистику», «працюємо з документами». Документи народжують документи. Запити обслуговують запити. І так по нескінченному адміністративному колу.
Коли порожнеча заповнюється «схемами»
Але проблема навіть не у відсутності реального змісту. Проблема в тому, що ця порожнеча стає ідеальним прикриттям для цілком практичних справ. Які вже доходять до судових.
Поки суспільству показують нескінченні адміністративні танці, десь поруч починаються дуже конкретні рухи. За кожним кабінетним “обрядом”, а промайне старий добрий «схематоз». Поки одні оптимізують структури, інші кабінетні жерці оптимізують бюджет під себе.
Саме так з’являється «Дружба». Аварійний дитячий табір за десятки мільйонів. Нескінченні ремонти, роки освоєння коштів. А потім – підозра від НАБУ колишньому керівнику Лисичанської МВА.
Але важливіше не саме провадження. Важливіша логіка адміністративного ритуалу: під прикриттям мантр «соціальної політики», «допомоги ВПО» і «турботи про громаду» створюється ідеальний простір для освоєння бюджетів.
Те саме – з «Лісовою дачею» на Закарпатті. Сіверськодонецька МВА віддала 15 мільйонів за аварійний комплекс, майже 100 мільйонів – на ремонт. Геокуполи по 1,2 мільйона при ринковій ціні в кілька разів дешевше. Комунальне підприємство, чий статутний капітал виріс у 27 разів. І блискавичні погодження. А на виході недобудова. Сєвєродонецька МВА викидає такі «колінця», що заслуговує на лик святих погодників. Все це ритуально подається як турбота про людей.
Сферичний кінь страткому у вакуумі схематозу
Але де тут самі люди?
На прикладі Луганської ОВА особливо помітно: система поступово перестала бачити й чути людей. Зате почала захоплено комунікувати сама з собою.
Часом складається враження, що перед нами якась секта безкінечної оптимізації та самовдосконалення.
Стратегічна комунікація сьогодні часто ведеться не з громадами, не з переселенцями і навіть не з суспільством. Вона ведеться всередині самої системи. Всі – від міністра до останньої прибиральниці – творять «великий обряд погодження».
Один департамент пише лист іншому департаменту. Одне управління погоджує документи іншого управління. Одне КП проводить «громадські слухання» для двадцяти людей і називає це діалогом із громадою. Схоже, дехто навчився проводити громадські слухання навіть без громади. Це почалося ще за головування в ОВА Сергія Гайдая і посилилося останнім часом. Стратком ОВА переходив майже у повному складі у спадок новому главі області.
А реальні переселенці роками шукають житло, виживають у гуртожитках. І не розуміють: чому державні органи здатні блискавично погодити геокуполи – але роками не можуть вибудувати чесну систему підтримки людей?
А раптом вони здогадаються: найбільша бюрократична таємниця – в тім, що її немає? Є лише невміння і небажання працювати. Проста відсутність реальних справ. Ще в кращому разі. А в гіршому – уміння працювати лише на себе. І судові справи.
Під геокуполом безкарності
Будемо чесні – це вже давно не лише про Луганську ОВА. «Загребущі танці» окремих адміністрацій не існують у вакуумі. На засіданні ТСК прозвучала показова фраза: «Сподіваємось, що вже починається справжнє очищення влади, і вже ніякі прізвища ні з Офісу президента, ні з Кабміну не зупинять…»
І це найобнадійливіше. І водночас – найтривожніше. Проблема не лише в конкретних оборудках, «дачах і дружбах». Проблема в тому, що система надто довго і гарно вчилася прикривати себе на всіх рівнях. А кабінетний ритуал став не способом управління, а способом уникнення відповідальності.
Коли замість результату є процес. Не той, який дає результат, а той, де головне – правильно виконати адміністративні рухи. Провести «реорганізацію». Поміняти таблички. Або звести два департаменти в один. Підготувати 3285 сторінок документів за п’ять днів до засідання – так, щоб ніхто фізично не встиг їх прочитати.
Це вже не стара добра бюрократія. Це вже якісь адміністративні «дикі танці».
Держава ритуальних послуг
І найгірше – що весь цей ритуальний комплекс працює за державний кошт у країні, яка воює.
Але держава – це не набір адміністративних ритуалів. І не система, де документи обслуговують документи, а департаменти – самих себе. Держава – це здатність чесно відповісти людям, навіщо існує кожна структура, кожна посада. На що і як ефективно витрачена кожна гривня.
І якщо хтось не може цього пояснити – значить, працює не для людей, а для власного самозбереження. А вся ця потужна діяльність «департаментів без доріг» – це рух в нікуди. Без землі під ногами.
автор – Віталій КУЛИК, політолог, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства, радник голови Луганської ОДА-ВЦА в 2016-2017 рр.
