Кремль консервує війну, створюючи повністю підконтрольні неонацистські угруповання, які гаситимуть пожежу революції на росії. Неофашистська “Русская община”, яку фінансує Кремль, – одне з найбільших таких угруповань, і російські ліберали полюбляють порівнювати її зі штурмовиками Рема. Паралель ефектна, але оманлива. І обманює вона не випадково.
У 1934 році Гітлер зіткнувся з проблемою, з якою стикається кожен диктатор, що дорвався до влади, – йому стало необхідно зачистити всіх тих, хто допоміг йому її захопити. Штурмовики під командуванням Ернста Рема стали тією самою жертвою, яку треба було принести заради стабільності диктатури. Хоча б тому, що вони вимагали заслужених преференцій. Так, вони були потрібні Гітлеру для захоплення влади. Але після перемоги перетворилися на загрозу: занадто незалежні, занадто ідейні, занадто сильні. Щоб їх позбутися, Гітлер створив СС.
Так от, аналогія з СА – це оптичний обман, який тиражують самі ж імперці, замасковані під російських лібералів. Імперці тому, що панічно бояться всього національного, і страх їхній базується не на любові до громадянського суспільства, а на жаху перед розпадом імперії. Вони дивляться на молодиків у камуфляжі і бачать штурмовиків, бо так їм зручніше. Штурмовик – це все ж таки про національну державу, нехай і потворну. Але “Русская община” – не про національну державу. Вона взагалі не про національне.
“Русская община” – це неочорносотенці. І стала вона ними не всупереч задуму, а саме в силу своєї природи: релігійної, сектантської, імперської.
Подивімося, хто її ліпив. Засновники – Андрій Ткачук, колишній віцеспікер міськради Омська й короткочасний політтехнолог “Царгрда” Малофєєва; Євгеній Чесноков, координатор руху проти абортів “За життя”; Андрій Афанасьєв, ведучий і воєнкор телеканалів “Спас” і “Царград”. На ранньому етапі гроші в проєкт укладав особисто Костянтин Малофєєв, той самий “православний олігарх”, який у 2014 році фінансував сепаратистів на Донбасі. За свідченнями співрозмовників РБК, проєкт спочатку передавали Малофєєву, але “з певних причин у якийсь момент забрали”, і під Ткачуком він почав окреме життя. Що не завадило Малофєєву пізніше підібрати уламок – “Русскую дружину”, куди в 2024 році пішли кілька регіональних осередків. Тобто ринок поділено: одні сектанти в одного куратора, інші – в іншого.
До Малофєєва пристебнулися інші спонсори: фонди політолога Сергія Михеєва й цукрового мільярдера Ігоря Худокормова, власника агрохолдингу “Продімекс” (про це писало розслідування BBC Eye). Покровитель із силового блоку – голова Слідчого комітету Олександр Бастрикін. Створення самої структури, за даними “Медузи”, відбувалося під кураторством ФСБ: спершу заради освоєння додаткового бюджету, потім заради того, щоб спровокувати націоналістів на злочини й красиво посадити їх як “супертерористів”. З часом проєкт нібито перейшов під опіку РПЦ. Координатори регіональних осередків відкрито визнають, що “узгоджують заходи” з ФСБ і Слідчим комітетом, – цього вони й не приховують.
Це не штурмовики. Це охранка з дружинниками, перефарбована у 2020-ті. Коли журналісти “Царгрда” пишуть про Союз русского народа як про “приклад для сучасного політичного життя росії”, вони не плутають історичні аналогії – вони називають речі своїми іменами.
На фронт молоді, кремезні, агресивні, ідейні, виховані на ненависті до “ворогів Рейху” бойовики не підуть. Їхня функція – внутрішня, каральна та поліцейська, а не фронтова. Кремль їх береже для післявоєнного сценарію або, що вірніше, для сценарію “якщо щось піде не так”. Вони будуть щемити “айзерів”, “чурок”, віджимати їхній бізнес, а щоб не стати об’єктом уваги правоохоронців – убиватимуть незручних Кремлю. Уже зараз ці неофашистські молодики патрулюють вулиці, б’ють і грабують мігрантів, влаштовують вуличні розбірки. У квітні 2024 року шестеро членів “Русской общины” прийшли до школи в селищі Койсуг “шукати нелюдів” і заблокували будівлю – через конфлікт школяра з вчителькою російської мови. У серпні того ж року активісти в масках із шевронами організації зірвали в Сандармоху щорічне читання імен жертв сталінських репресій – у місці, де лежать понад шість тисяч розстріляних. Поливали учасників водою, перекрикували “Катюшею”, вивішували таблички з іменами іноземних бійців ЗСУ. У Камешково група з кийками, кастетами й ножами напала на уродженців Інгушетії, вигукуючи націоналістичні гасла. На Алтаї координатори дружно звітують: змагання з “давньоруської гри кила”, спільні заходи з місцевим осередком “Царгрда”, аборти, концерти, мігранти.
Таку структуру нескладно створити, але її дуже важко зупинити.
Ліберальна громадськість – маються на увазі не Кац із Шульман, а кремлівські ліберали й ті, хто грає їхню роль за кордоном, – чомусь боїться, що “Русская община” неминуче стане загрозою самому Кремлю. І найпарадоксальніше – на підтвердження вони вказують, що в Кремлі розуміють: націоналістичні групи становлять куди більшу небезпеку для країни, ніж міфічні “солдати НАТО”, які до росії ніколи не прийдуть. Ця їхня впевненість і однодумність з Кремлем базуються на онтологічній ненависті “русских”, а по суті імперців, до всього національного. Вони ж точно знають, що “русский” означає імперець, як і знають, що “русский” – це сурогат нації, і нічого національного, крім ксенофобії та імперського шовінізму, у них немає. Кому це вони, власне, пояснюють?
Ліберали бояться, що нікому буде нейтралізовувати й ліквідовувати ряджених у камуфляж неофашистів, і докоряють Кремлю, що той виховує небезпечного хижака, граючи на найтемніших і найнижчих емоціях та пристрастях. Забуваючи, що весь їхній страх ґрунтується на страху втратити імперію. Для “русских” немає страшнішої думки, ніж розвал росії, а точніше – деколонізація її та звільнення колоній Москви. Бо росія по суті – це і є Москва та її колонії.
Поспішаємо їх заспокоїти. Поява неочорносотенців – це свідчення не зростання національних пріоритетів, а свідчення агонії росії.
На початку XX століття такий же проєкт уже був. Союз русского народа заснували в 1905 році, у розпал першої російської революції, під прямим заступництвом Миколи II. Гроші йшли з Міністерства внутрішніх справ, Департаменту поліції, охранного відділення й особисто від двору. До 1908 року в лавах СРН і подібних до нього організацій перебувало близько 400 тисяч осіб. Вони мали “бойові дружини”, свої газети (“Русское знамя”), свої погроми, своїх покровителів у чинах і при дворі. Голова Головної Ради лікар Дубровін публічно засуджував погроми, після чого його дружини ці погроми й проводили. Мета була та сама, що й нині: врятувати самодержавство, втопити революцію, давити інородців і інакомислячих, оголосити будь-який національний рух “розпалюванням малих народів проти русских”.
І що? Союз проіснував рівно дванадцять років. До 1917 року в ньому залишалося не більше 45 тисяч людей – вожді, зациклені на ретроградстві та антисемітизмі, не зуміли створити в росії національного руху, який запобіг би краху. Одразу після Лютого Тимчасовий уряд заборонив усі чорносотенні організації. А більшовики, прийшовши до влади, розстріляли Дубровіна та його соратника, організатора московських погромів священника Іоанна Восторгова. Тих самих, хто дванадцять років давив революціонерів, – розстріляли першими ж революціонери. Восторгова потім РПЦ канонізувала, але сам він цього вже не оцінив.
Ідеальний фінал для структури, створеної охранкою задля порятунку монархії.
І ось тепер, на початку XXI століття, охранка – у нових погонах, під іншими абревіатурами – повторює той самий трюк. Ті ж дружини. Та сама риторика. Ті самі куратори зі силових відомств. Те ж благословення від церкви. Та ж ненависть до “інородців” і “малих народів”. Той самий “православний олігарх” із медіаімперією – на місці колишніх промисловців і меценатів початку століття. І той самий розрахунок: що ця орда дикунів утримає тріщучу по швах державу хоча б іще трохи.
Не втримає. Росія приречена. І панічне бажання Кремля втримати її в сучасних межах лише прискорює її неминучий розвал. А неочорносотенці з “Русской общины”, коли прийде час, поділять долю своїх попередників – і від рук власних хазяїв, і від тих, кого вони сьогодні вчать “поводитися на території росії”.
Історична пам’ять в імперії коротка. В історії – ні.
автор – Олег ЧЕСЛАВСЬКИЙ, системний аналітик
