Одна з провідних китайських компаній із переробки нікелевої руди в Індонезії, поки індонезійська сторона не оговталася, повністю демонтувала виробничу лінію та за 21 день відправила її суднами назад до Китаю. Інформація про демонтаж і вивезення виробничої лінії досить широко висвітлюється в ЗМІ.
Чому її довелося вивозити? Тому що Індонезія планувала перейти до політики «забою свині», скопіювавши індійський сценарій. А саме: спочатку залучити іноземні інвестиції та заохотити китайські компанії будувати заводи, а коли виробничий ланцюг сформується і «свиня» набере вагу — «зарізати» її.
Наразі Індонезія є найбільшим у світі виробником нікелевої руди. Але ще десять років тому індонезійський нікель нікому не був потрібен. Чому? Тому що його не могли переробляти — у самої Індонезії не було відповідних технологій. Тоді країна знизила податки та надала пільги, щоб залучити китайські компанії.
Оскільки нова енергетика в Китаї стрімко розвивається, а нікель потрібен для акумуляторів електромобілів, китайські компанії масово почали заходити в Індонезію для розробки родовищ.
У результаті китайські компанії інвестували десятки мільярдів доларів і фактично з нуля створили в Індонезії одну з найсучасніших у світі виробничих ланок із переробки нікелевої руди. Але коли цей ланцюг був вибудуваний, Індонезія змінила політику. Як саме?
По-перше, обмежила квоти на видобуток нікелю. Річну квоту скоротили з 379 млн тонн у 2025 році до 260 млн тонн у 2026 році (зменшення більш ніж на 30%). Для китайського кластера в районі промислової зони затоки Веда квоту знизили з 42 млн до 12 млн тонн — на 71%.
По-друге, запровадила оплату за супутні корисні копалини. З 15 квітня набув чинності указ, який змінив методику розрахунку податків. Коефіцієнт для руди з вмістом нікелю 1,6% підвищили з 17% до 30%, а супутні метали (кобальт, залізо, хром) почали оподатковувати окремо. Це призвело до майже двократного зростання собівартості виробництва нікелю для батарей.
По-третє, Джакарта підвищила податок на видобуток. Роялті зросли з 10% до плаваючої ставки 14–19%.
По-четверте, збільшила експортні мита — до 5–15%.
По-п’яте, зобов’язала китайські компанії передавати частку в капіталі, щоб індонезійська сторона отримала понад 51%.
По-шосте, висунула вимогу передати ключові технології.
Окрім цього, варто враховувати валютний контроль: підприємства зобов’язані зберігати 50% експортної виручки в державних банках Індонезії щонайменше 12 місяців.
Якби китайські компанії погодилися на ці умови, вони втратили б прибуток і зазнали значних збитків. У підсумку ці витрати лягли б на китайських споживачів – через зростання цін на електромобілі.
Однак за роки роботи за кордоном китайський бізнес набув досвіду. Одна з компаній пішла ва-банк: «Не даєте заробляти – ми зупиняємо виробництво, демонтуємо обладнання, вантажимо на судна і вивозимо!»
Компанія, де працювало понад 10 000 осіб, просто зупинила завод і вивезла обладнання. Чому настільки жорстко? Це було не імпульсивне рішення, а продуманий бізнес-розрахунок. Якщо не вивезти обладнання, місцева влада може фактично утримувати компанію як заручника. Якщо ж вивезти – ситуація змінюється: компанія втрачає завод, але зберігає найцінніше – обладнання, яке можна використати в іншому місці. Натомість Індонезія втрачає виробничі потужності, робочі місця та податкові надходження.
Виведення інвестицій іноземними компаніями – не рідкість, але зазвичай обладнання продають зі знижкою, щоб повернути хоча б частину коштів. У цьому випадку компанія діяла інакше: вона демонтувала виробничу лінію вартістю близько 380 млн юанів, запакувала, промаркувала й відправила до Китаю. Бригада з понад 40 спеціалістів працювала у дві зміни, кожна деталь була закодована лазером для точності повторного складання. Вартість транспортування склала 110 млн юанів. При продажу на місці вдалося б отримати не більше 80 млн. Таким чином, витративши 110 млн, компанія зберегла 380 млн, тобто фактично виграла близько 270 млн юанів.
Тепер, щоб зберегти статус найбільшого виробника нікелю, Індонезії, ймовірно, доведеться знову залучати китайські компанії. Якщо така стратегія спрацює, інші інвестори можуть наслідувати цей приклад. Це ставить країну в складне становище.
Індонезія не хоче повністю руйнувати правила гри, адже прагне й надалі отримувати вигоду. Але китайська компанія фактично «перевернула стіл» і може перенести діяльність в інше місце, залишивши Індонезію без ресурсів. Адже саме Китай має передові технології переробки та найбільший попит на нікель.
Жорсткі дії цієї компанії сформували новий стандарт захисту закордонних активів китайського бізнесу. Часто компанії надто прив’язані до своїх активів і стають уразливими. Але коли вони готові діяти радикально — баланс сил змінюється.
Окрім демонтажу лінії, інші китайські компанії також відреагували. Компанія Huayou Cobalt скоротила потужності на 50%, а GEM призупинила інвестиції на 1,2 млрд доларів. Кілька великих компаній також направили спільного листа президенту Індонезії Прабово Субіанто зі скаргами на умови роботи та корупцію.
Нова політика швидко спричинила негативні наслідки для Індонезії. Завантаженість нікелеплавильних заводів знизилася з 82% до 67%. Деякі підприємства повністю зупинилися через вичерпання квот. Промислова зона затоки Веда перейшла в режим технічної паузи. Ба більше, країна, яка має найбільші запаси нікелю у світі, почала масово імпортувати руду з Філіппін — лише за перші місяці 2026 року імпорт зріс на понад 70%.
Не маючи змоги повноцінно видобувати власну якісну сировину, Індонезія змушена витрачати кошти на закупівлю менш якісної руди за кордоном, щоб компенсувати дефіцит.
Ситуація вимагає пошуку компромісів.
за матеріалами “Взгляд из Китая”
