Мілітаризм та екологічний колапс — це не дві окремі надзвичайні ситуації, це одна спільна надзвичайна ситуація, вони живлять одна одну у спіралі, яку людство не може дозволити собі ігнорувати.
Кейт Пікетт, Річард Вілкінсон та Роберто Де Вольї
19 березня 2026 року
Саме в той момент, коли людство найбільше потребує безпрецедентної міжнародної співпраці для подолання кліматичної кризи, світ дедалі глибше занурюється в мілітаризм, конфронтацію та війну.
Це занурення помітне не лише в зростаючих військових бюджетах, але й у дедалі більш невимушеній мові, якою політичні лідери обговорюють руйнування. Світові військові витрати досягли рекордних 2,718 трильйона доларів у 2024 році, що є найрізкішим річним зростанням з часів закінчення холодної війни. Повідомляється, що під час конфлікту з Іраном Дональд Трамп заявив, що Сполучені Штати можуть завдати удару по іранському нафтоекспортному хабу на острові Харг знову “просто для забави”. Чи було це політикою, чи бравадою, ця фраза є морально огидною. Вона відображає політичну культуру, в якій про спустошення далеких земель можна говорити з легковажністю — наче вбивство іноземців майже не має значення.
Війна — це не лише людська катастрофа; це екологічна катастрофа. Лише збільшення викидів парникових газів від війни в Газі, за оцінками, дорівнює викидам 36 малих країн. Мілітаризація споживає величезну кількість палива, енергії, сталі, бетону, рідкісних матеріалів, наукового таланту та суспільного багатства. Страх, суперництво та військова загроза прямо суперечать міжнародній співпраці, від якої залежить побудова сталого світу. Стійкість планети та ведення міжнародних відносин більше не можна розглядати як окремі питання.
Навіть без активного конфлікту військові приготування поглинають ресурси в колосальних масштабах. Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру (SIPRI) попереджає, що зростання військових витрат може підірвати сталий розвиток, відволікаючи ресурси від нагальних соціальних та екологічних потреб. Кошти, спрямовані на озброєння, — це кошти, яких не вистачає на відновлювану енергетику, захист від повеней, стійке сільське господарство, охорону здоров’я, екологічне відновлення та підтримку країн, які найбільше потерпають від кліматичних збурень. Кожен крок до подальшої військової ескалації є кроком геть від практичної роботи із захисту придатного для життя майбутнього.
Екологічна криза сама по собі загострює міжнародну напруженість. Посухи, неврожаї, нестача води, екстремальна спека та підвищення рівня моря посилюватимуть соціальний та політичний тиск, створюючи дефіцит і переміщуючи дедалі більше людей. У світі, керованому взаємним страхом і збройним суперництвом, цей тиск, ймовірно, переросте у ворожнечу, виключення та насильство. Виникає замкнене коло: екологічний колапс живитиме конфлікти, а конфлікти прискорюватимуть екологічний колапс.
Але суперечність сягає ще глибше. Сучасне життя пов’язало людство воєдино міцніше, ніж будь-коли раніше. Наша міжнародна економічна взаємозалежність охоплює не лише енергопостачання, але й харчові системи, технології, фінансові мережі — кожен аспект нашого життя. Наша зброя загрожує тим, від кого ми залежимо як у предметах першої необхідності, так і в благах життя, так само як їхня зброя загрожує нам.
Жодна нація не може стабілізувати клімат самостійно. Жодна нація не може захистити океани, ліси, біорізноманіття, прісноводні системи, родючі ґрунти чи атмосферу наодинці. Жоден арсенал не може захистити народ від клімату, що руйнується. Жодна стіна не може стримати планетарний колапс. Це може зробити лише співпраця. Взаємопідтримуючі міжнародні відносини більше не можна розглядати як щось окреме від стійкості — вони є її необхідною передумовою.
Політика, яка може легковажно говорити про бомбардування нафтового хабу “просто для забави”, є не просто бездушною. Вона принципово непридатна для ери планетарної надзвичайної ситуації. Екологічна криза вимагає історичного зсуву в дусі міжнародних відносин: від суперництва до співпраці, від збройної загрози до взаємної підтримки, від домінування до спільної відповідальності, і від підготовки до війни до підготовки до виживання.
Тут слід поставити більш незручне питання. У нашому глобально взаємозалежному світі, яка моральна різниця між вбивством великої кількості невинних людей за кордоном і вбивством їх вдома? Чому одне все ще розглядається як стратегія, стримування або супутні втрати, тоді як інше вважалося б немислимим звірством? Відстань більше не є перешкодою для моральної відповідальності, так само як іноземне громадянство не применшує людської цінності.
Зміна клімату, екологічний колапс, дефіцит води, виснаження ґрунтів, знищення середовищ існування та дестабілізація природних систем, від яких залежить все життя, — це загрози, з якими стикається не одна нація, а всі ми. І все ж міжнародний порядок залишається організованим навколо збройної ворожнечі, стратегічного суперництва та припущення, що безпека ґрунтується на здатності загрожувати, залякувати та знищувати. Це не просто моральне банкрутство; це ірраціональна самошкода, що корениться в нездатності визнати, що сьогодення не схоже на минуле.
Реалізм, якого вимагає цей момент, полягає у визнанні того, що наші майбуття нерозривно пов’язані, що наша безпека є спільною, і що жодна нація не може зберегти власну безпеку на небезпечній планеті.
Екологічний рух повинен сказати це без вагань: багатство, яке зараз вливається в озброєння, стримування та військове суперництво, має бути перенаправлене на взаємну співпрацю, екологічне відновлення та спільне виживання. Наше завдання — перетворити супротивників на партнерів і перебудувати міжнародні відносини не навколо засобів знищення, а навколо засобів взаємного виживання.
Дехто скаже, що це нереалістично. Але справді нереалістично уявляти, що людство може пережити екологічний колапс, залишаючись у пастці систем військової конфронтації, сформованих політикою сили, імперіями та війнами. Нереалістично вірити, що планетарну надзвичайну ситуацію можна подолати через суперництво та гонку озброєнь — вливаючи багатство у ворожнечу, яка штовхає живий світ до колапсу.
Ми не знайдемо співпраці, необхідної для запобігання знищенню планети, поки продовжуємо намагатися знищити одне одного.
автори
Кейт ПІКЕТТ є професоркою епідеміології та директоркою Центру соціальних змін Born in Bradford при Йоркському університеті, а також співдиректоркою Health Equity North. Вона є співавторкою, разом з Річардом Вілкінсоном, книг “The Spirit Level” (2009) та “The Inner Level” (2018), а також авторкою книги “The Good Society” (2026).
Річард ВІЛКІНСОН є почесним професором соціальної епідеміології в Медичній школі Ноттінгемського університету, має почесні професорські звання в Університетському коледжі Лондона, Йоркському університеті та Нортумбрійському університеті. Він є співавтором, разом з Кейт Пікетт, книг “The Spirit Level” (2009) та “The Inner Level” (2018).
Роберто ДЕ ВОЛЬЇ є асоційованим професором глобальної охорони здоров’я та заступником директора Центру прав людини Падуанського університету, Італія. Його остання книга — “Selective Empathy: The West Through the Gaze of Gaza” (2025).
переклад ПолітКом
