Говорячи про ілюзії, розвіяні війною в Перській затоці, жодне місце не зазнало такого краху, як Дубай. Це місто десятиліттями ретельно створювало видимість тихого оазису посеред пустелі конфліктів. Однак це дещо вульгарне, нувориське місто тепер стало сумно відомим як «пекельний податковий притулок».
Але насправді колишня «перлина затоки» завжди була набагато складнішою, ніж здавалося. Її правителі довго уявляли себе лідерами якогось «арабського Швейцарського союзу» — і, завдяки величезному й таємничому фінансовому сектору ОАЕ та величезній кількості іноземних працівників, слід визнати, що їм це вдалося.
Однак вони зазнали нищівної поразки у зовнішній політиці — і насправді ризикують знищити майбутнє всієї країни. Бо, на відміну від Швейцарії з її випробуваною традицією нейтралітету, ОАЕ давно вплуталися в численні конфлікти по всьому регіону, наживши собі безліч ворогів. І тепер, коли їхню власну територію атакують, вони, можливо, нарешті пожинають гіркі плоди, які довго сіяли за кордоном.
ОАЕ — досить молода країна, яка нещодавно з’явилася на світовій арені. Вона народилася 1971 року з попелу Британської імперії, складаючись із семи напівавтономних еміратів, чиї правителі (еміри) утворюють Вищу федеральну раду. Але насправді країною домінують два найбагатші та найнаселеніші емірати: за традицією, головою ради завжди є емір Абу-Дабі, а віце-президентом і прем’єр-міністром — емір Дубаю.
Показово також, що суверенні фонди цих двох еміратів контролюють величезні конгломерати, які спочатку фінансувалися за рахунок нафтових доходів, а тепер займаються приголомшливим спектром бізнесу всередині країни та за кордоном. Найважливішою серед них є, мабуть, дубайська логістична компанія DP World, один із найбільших портових операторів у світі. Кордон між цими могутніми «приватними» підприємствами та державою існує хіба що як юридична умовність.
Після масштабних повітряних атак США та Ізраїлю на Іран 1 березня, знаменитий готель «Бурдж-аль-Араб» у Дубаї зазнав удару іранських ракет і безпілотників.
Завдяки цим прибуткам Дубай перетворив себе на космополітичне місто в стилі та дусі Лас-Вегаса, але з меншою кількістю гріхів. Тут є найвищий у світі хмарочос, критий гірськолижний курорт і штучні острови, які мали виглядати як карта світу, але так і не були забудовані й тепер поступово повертаються в море. Це місто відоме своїми інфлюенсерами, юними російськими «моделями», різноманітними «цифровими кочівниками», а також усілякими військовими спекулянтами та біженцями.
Однак, хоча нещодавня стаття у Washington Post описала це місто як «оазис бізнесу та вечірок», насправді переважна більшість населення Дубаю — це іноземні працівники. Серед них справді є західні професіонали, але набагато більше — південноазійські мусульмани, зайняті на низькокваліфікованих роботах. Іншими словами, більшість людей в ОАЕ не вештаються цілодобово на вечірках, а мусульманам взагалі заборонено купувати алкогольні напої.
Часто кажуть, що з цими робітниками погано поводяться. Однак, навіть якщо це так, той факт, що багато іноземців все одно їдуть туди, свідчить про те, що вони знають, на що йдуть. П’ятдесятип’ятирічний бангладеський водій Саліх Ахмед загинув під час атаки уламками ракети. Його брат Закір Хусейн в інтерв’ю The Guardian сказав, що не хоче повертатися в ОАЕ після смерті брата. «Але, — додав він, — Дубай — це єдине місце, де ми знаємо, як заробити гроші».
Масштаби таких трудових мігрантів впливають не лише на їхні родини, а й на цілі країни: Світовий банк оцінює, що у 2024 році обсяг грошових переказів з ОАЕ до Індії, Пакистану та Філіппін становив 47,5 мільярда доларів. Крім того, якщо ви дотримуєтеся місцевих законів і не заперечуєте проти життя в країні, яка не є вільною демократією, то Дубай є безпечним і функціонує нормально — це, звісно, набагато краще, ніж у багатьох країнах походження мігрантів, наприклад, у дисфункціональних містах Південної Азії.
Однак, окрім проблем із трудовим законодавством, найбільшим «міфом» ОАЕ є їхній нейтралітет. Наприклад, після вторгнення Росії в Україну ОАЕ привернули увагу своєю відмовою приєднуватися до антиросійських санкцій. У 2023 році звіт вашингтонського Центру Вільсона із занепокоєнням зазначав, що країна «хоча й не приєдналася до блоків, але схиляється до Китаю». Однак, хоча ОАЕ справді намагаються балансувати між глобальними державами, реальність така, що ОАЕ є союзником США за договором, на околиці Абу-Дабі розташована авіабаза Аль-Дафра, де розміщено 5000 американських військовослужбовців. Крім того, порт Джебель-Алі в Дубаї, хоч і не є військовою базою у строгому сенсі, є найбільшим портом заходу ВМС США на Близькому Сході, де часто швартуються авіаносці. Не дивно, що Державний департамент США ще минулого року описував ОАЕ як країну, «життєво важливу» для підтримки американських інтересів.
Але важливішим за ці зв’язки зі США є те, що ОАЕ активно переслідують свої, так звані, інтереси по всьому Близькому Сходу. Ще в 2011 році вони безпосередньо брали участь у військовій інтервенції проти уряду Муаммара Каддафі в Лівії. Після війни вони підтримали режим генерала Хафтара — хоча офіційно ОАЕ це заперечують, підтримка триває. Вони також нажили ворогів від Сирії до Судану; у Судані вони підтримують генерала Дагало та його Сили швидкої підтримки (RSF), яких адміністрація Байдена звинувачує в геноциді. Водночас, через підтримку сепаратистського анклаву Сомаліленд, ОАЕ остаточно посварилися з урядом Сомалі.
Єдиною військовою інтервенцією в останні роки, яка має очевидний зв’язок із національною безпекою самих ОАЕ, була війна в Ємені — де вони приєдналися до Саудівської Аравії в її десятирічній війні проти хуситів. Однак навіть тут дії ОАЕ можна назти щонайменше непослідовними: вони підтримують так звану «Південну перехідну раду», але за кілька днів цю організацію розгромив суперник, підтримуваний Саудівською Аравією.
Мета цієї надмірно активної зовнішньої політики не зовсім зрозуміла, окрім хіба що прагнення до золота та слави. Зрештою, Абу-Дабі та Дубай насправді є «приватними урядами», керованими надзвичайно багатими бізнесменами. Якщо це пояснює блискучий внутрішній розвиток країни — від штучних островів до гірськолижних курортів у пустелі, — то її зовнішньополітичну позицію, можливо, слід розуміти за тією ж логікою. Як стверджує д-р Андреас Кріг, експерт із зовнішньої політики ОАЕ, країна прагне: «стратегічної глибини, релевантності, стратегічної автономії, незамінності, доступу до ресурсів, регіонального посередництва та статусу хабу». Іншими словами, емірати хочуть всього і, маючи практично безмежні кошти, вірять, що можуть отримати все.
Однак ця шалена зовнішня політика має наслідки. Племена масаїв у Танзанії навряд чи становлять загрозу — навіть якщо ОАЕ врешті-решт вдасться захопити велику ділянку їхньої землі для будівництва великого мисливського курорту. Але деякі нові вороги країни справді небезпечні. Візьмімо, наприклад, Ємен. Хоча тоді на це майже не звернули уваги, атаки хуситів на судноплавство в Червоному морі минулого року, хоч і були публічно спрямовані на те, щоб зашкодити Ізраїлю, водночас завдавали шкоди їхнім старим супротивникам — ОАЕ, які контролюють багато портів у Червоному морі та так звану «Суецьку економічну зону».
Водночас ОАЕ накликали на себе гнів глобальних антисіоністів, підписавши Авраамські угоди. Їхні стосунки з Ізраїлем перебільшені, але те, що вони підтримували ці відносини протягом усієї війни в Газі, дійсно завдало шкоди їхній репутації. Крім того, ОАЕ виявляють те, що можна назвати лише одержимістю, щодо «Братів-мусульман», називаючи їх «терористичною організацією» — і це ставлення, здається, більше походить від республіканських тенденцій «Братів», ніж від їхнього ісламізму. Це, знову ж таки, може свідчити про те, як абсолютистський стиль ОАЕ пронизує управління: еміри насправді бояться не стільки самої ідеології, скільки загрози, яку сучасна політика становить для їхньої феодальної, персоналістської системи правління.
У будь-якому разі, все це різко контрастує з ретельно створеним образом ОАЕ як «безпечної, раціональної держави». І хоча вони, звісно, можуть виправдовувати союз з Америкою в ім’я «стабільності» і не нести відповідальності за нинішню війну, цього вже достатньо, щоб змусити деяких людей переглянути своє бачення країни.
Слід сказати чесно: я не вважаю, що «дубайська мрія» померла, як стверджують багато хто. ОАЕ мають чітку лінію оповіді: вони не хотіли війни, ніколи не просили Трампа її починати, навіть якщо зараз, здається, повернулися до старих звичок, вимагаючи від США забезпечення безпеки в Ормузькій протоці військовою силою, водночас ув’язнюючи місцевих західних журналістів, які фотографують удари ракет і безпілотників, за порушення законів про безпеку.
Тому очевидно, що, незважаючи на їхні заяви про вірність США, справді нейтральна позиція, можливо, була б вигіднішою для ОАЕ. Що стосується майбутнього? Якщо станеться великий терористичний акт — чи то через дії ОАЕ в Африці, чи через їхню «підтримку» Ізраїлю — то як громадяни, так і іноземні працівники можуть почати серйозніше оцінювати діяльність країни в минулому. Ще минулого літа США та Велика Британія попереджали, що в ОАЕ «надзвичайно ймовірний» терористичний акт. І що важливіше, у суспільстві, де більшість становлять мусульмани-мігранти з низьким статусом, практично неможливо повністю запобігти ризику радикалізації. Як і в інших аспектах моделі Дубаю, стає дедалі зрозуміліше: гроші не купують все, особливо коли вашим гарантом є така непередбачувана людина, як Дональд Трамп.
автор – Бред ПІРС, незалежний журналіст, автор видання UnHerd
06 квітня 2026 року,
Переклад ПолитКом
