Домой Топ Новости ФОРСАЙТ НА ТЕМУ СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ

ФОРСАЙТ НА ТЕМУ СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ

35

Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

 

Пам’ятаєте, я обійцяв написати текст про підсумки ділової гри — форсайту на тему Суспільного Договору. Гра відбулася ще два місяці тому. Знаєте, чому я так затягнув з нею?

Справа в тому, що підсумки тієї гри вибивалися із загальної логіки, в якій ми рухалися протягом останнього року. Відверто визнаю, мені був потрібен певний час для того, щоб це осмислити.

Для початку зазначу те, що з наших попередніх гіпотез отримало підтвердження під час форсайту.

ДОГОВІР МІЖ ГРОМАДЯНАМИ

 “Суспільний Договір має стати договором між громадянами, як управляти спільним надбанням”.

Це важливо, оскільки в інтелектуальних колах досі не подолана гобсівський “родова травма” суспільного договору. Багато хто продовжує послуговуватися традиційними уявленнями про державу та супільство. Для них суб’єктами суспільного договору завжди є влада / держава або еліти. Еліти визначають зміст договору та спускають його донизу громадянам.

Тому, на думку “гобсівців”, суспільний договір жодним чином не може бути написаний, бо це позбавить еліту монополії на встановлення правил співжиття в державі. Неписаним договором набато легше маніпулювати. Коли еліти перетворюються в клептоманські тромби, їх не можна притягти до відповідальності, бо це вже є “посяганням на конституційний лад і карається  тюрьмою”.

Розмови про те, що влада/держава і громадяни можуть виступати рівноправними партнерами в процесі ухвалення суспільного договору також є маніпуляцією. У держави, точніше у тієї групи, яка є правлячою, існують власні корпоративні інтереси. І держава (бюрократична верхівка) зробить все можливе, щоб зберегти свої позиції в управлінні спільним. Потрібно буде – і силовими методами.

Метою ж нашої Конституанти є створення такого управління, яке б передбачало співволодіння та співуправління суспільним надбанням (спільним). Це не бюрократична вертикаль, а платформа надання послуг. І не обов’язково лише державним агентом.

Зрозуміло, що про таке ми з державою/владою/елітами не домовимося. Для них предмет договору – це їх політична рента, а для нас — справедливе управління та гарантована участь у ньому кожного конкретного громадянина.

Ви запитаєте: а що ж тоді робити з владою/державою/елітами? Вони ж не згинуть як тії “воріженьки, як роса на сонці”? Ні, не згинуть і, навіть, будуь всіляко пручатися. Тому ігнорувати державу ніхто не пропонує.

 “Простір Договору потрібно захищати”. Ще одна теза, яка не викликала заперечень в учасників форсайту.

Ті, хто свідомо обиратиме для себе шлях участі в Договорі, є вразливими для атак держави та опонентів домовляння. Потрібен колективний захист. Коли безпека одного – це справа кожного учасника Договору.

Навіть якщо учасники Договору добровільно виключать себе з політикуму, ними неодмінно зацікавляться компетентні органи та прийдуть з обшуками. А раптом у вас схрон зброї на дачі чи ви збройний переворот затіяли?

Тому владі / бюрократичному апарату потрібно протистояти, відвойовуючи в неї позиції. Поступово, крок за кроком.

Недомінація не означає відмову від захисту. Якщо оточуюче середовище агресивне, то воно має отримти щеплення від бажання здійснити агресію.

Для цього має існувати організований Суб’єкт, консолідована сила, здатна на рівні сенсів, вулиці, політичної трибуни боротися з “апаратом примусу” та популяризувати ідеї Конституанти.

Не обов’язково цьому Суб’єкту брати владу в свої руки, щоб потім від неї відмовлятися на користь співуправління. Це велика спокуса і далеко не кожний лідер може піти на подібне. Конституанта не має перетворитися в узурпацію влади однією політичною силою. Тому організація потрібна скоріше як інструмент примусу еліт до поступок.

Я вже бачу, як дехто закидає мені “революційне насилля”, “мономодельність”, “домінацію” та інші гріхи.

Ні. Мова йде виключно про захист простору Договору від атак внутрішніх, так і зовнішніх опонентів ідеї української Конституанти.

Тепер я хотів би розглянути висновки форсайту, які підхтовхнули мене переглянути деякі власні уявлення про заявлену тему.

ТЕКСТ ЧИ ПРОЦЕС

Суспільний Договір розглядався нами, ініціаторами його розробки, і як процес договору (домовляння), і як документ.

Я сам писав, що “виходом із ситуації колапсу державності в Україні є її перезаснування шляхом укладання фіксованого Суспільного Договору. В його основі має лежати свідомий акт людини, яка бере на себе певні зобов’язання дотримуватися норм-принципів співжиття. І це має бути не “пакт еліт”, чи “домовленості між державою – бізнесом та громадянами”, а саме угода між людьми і для людей”.

Сергій Дацюк зазначав, що “Суспільний Договір підписує невелика частина людей. Непідписантів ні до чого не примушують, вони мають змогу доєднатися. На основі Суспільного Договору розробляється Конституція.

Конституція приймається на референдумі для всіх. Її виконання, як основного закону, є обов’язковим для всіх громадян.

Отже, Суспільний Договір це текст, який може описати етапи руху до Конституції й через різні конституції. Навіть якщо мета і принципи можуть увійти до Конституції, то етапи руху туди не увійдуть. Тобто Суспільний Договір це договір про рух.

Наталя Глоба в статті “Про оферту та акцепт” розкрила унікальність пропозиції від ініціаторів розробки Суспільного Договору: “пропонується не конкретний проект майбутнього, а спосіб його побудови. Це принципово інша оферта, ніж все, що пропонувалося в минулому. Мор, Маркс, Кропоткін, Норт пропонували конкретні проекти, які не вказували спосіб їх досягнення. Слабкість і утопічність такої оферти – в неможливості точного передбачення параметрів майбутнього, в його сингулярності. Майбутнє приходить, і сильно відрізняється від передбаченого, часто, в гірший бік.

Суть нової оферти – пропозиція взяти компас у вигляді Нового Суспільного Договору, стати на дорогу і почати йти, весь час звіряючись з компасом. Ми не знаємо, як буде виглядати наш новий світ, але у нас є шанс зробити його кращим.

Принцип множинності передбачає композицію різних моделей на будь-якому з рівнів еволюції. Це означає, що перевірка на сумісність, критеріальна оцінка роботи системи повинні проводитися на кожній ітерації…”

Ми чітко усвідомлювали, що сам Суспільний Договір більший ніж формалізований текст документу з такою назвою.

Приорітет договірного права, розширення простору приватного і зменшення регламентацій – це все елементи процесу постійного домовляння. Республіка мислилася нами як продукт цього домовляння не в статиці, як щось досягли і все, а в динаміці, як перманентний процес.

Звичайно, ми кілька років працювали над цією темою, тому включилися в роботу Національної Платформи №1 з розробки Суспільного Договору та нової Конституції. Попри скепсис і застереження, які ми публічно висловлювали на адресу Юлії Тимошенко, для нас важливим було те, що вперше вдалося вивести тему Конституанти з політичного маргінесу в ТОП-порядок денний.

Відразу проти ідеї Конституанти та Суспільного Договору виступили “хранителі” існуючого олігархічного режиму та різного роду сектанти. Їх критика була зосереджена проти тексту напрацювань НацПлатфоми. Ми захищалися.

Але в процесі цієї жорсткої дискусії, на мій погляд, відбулося зміщення акцентів.

Відбулася певна фетишизації писаного тексту Суспільного Договору, в чому, на жаль, взяв участь і я.

Так. Важливо, щоб у підсумковому тексті Суспільного Договору, який презентує НацПлатформа, збереглися важливі для синархістів поняття: множинність, недомінація, принцип загального блага, визнання сенсу жити разом, співволодіння суспільним надбанням та співуправління  — як майбутній Лад.

Але сам текст Суспільного Договору не може бути кінцевою метою домовляння. Процес творення Договору важливіший за сам документ під назвою “Супільний Договір”. Власне, це і показав форсайт.

 “Процес важливіший за формалізований результат, оскільки проростає множинністю сенсів і стає частиною повсякденних практик  — звичаєвим правом”.

Пізніше, цю тезу самобутньо розкрив @Вячеслав Богуславський в своїх лонгрідах та відео.

Якщо коротко, то формула наступна: процес домовляння — це 90% Суспільного Договору, сам текст — це 0,5%, ще 9,5% — це організація та модерування процесу.

Створення тексту Суспільного Договору і процес розбудови інфраструктури домовляння — паралельні явища. Текст, який покладе початок Конституанти, не є підсумком домовляння, а лише “точкою входу” громадянина в процес.

Водночас, ми не відкидаємо важливість на цьому етапі ухвалення писаного Суспільного Договору, як тексту нормо-приципів і включення його до майбутньої Конституції. Подібний етико-правовий документ створить необхідний вектор розвитку країни. Що вже є успіхом.

На думку Володимира Лупація, “перспективи актуалізації права на «первинну установчу владу» та поява «замовника» на інноваційну Конституцію напряму залежить від появи та інституалізації критичної маси суб’єктів «позитивної свободи». Попри системну кризу державних інститутів, українське суспільство діє в автономному від держави режимі та продукує колосальний потік соціальної енергії та соціальної активності. Активно формуються носії нових практик у сфері економічної та соціальної самоорганізації в Україні. Відбувається структуризація суб’єктів «позитивної свободи» та носіїв соціальних ініціатив та інновацій в Україні.

Умовно, можна виділити низку сфер, які перетворились для українців де-факто в «школу неформальної демократії». Якщо скористатись метафорою З.Баумана, то можна сказати, що українська «пливка новочасність» – це сплетіння «соціальних потоків», занурюючись в які, громадяни набувають досвіду соціальної та громадської ініціативи, творять нові форми самоорганізації та інноваційно налаштовані соціальні середовища”.

Це і є тканина Суспільного Договору як процесу.

 “Потрібно творити простір Суспільного Договору, в частині принципів співжиття, співуправління, співолодіння, вже зараз, з тими, хто погодився увійти в Суспільний Договір”.

Творити організовані спільноти, укладати між собою договори, виокремлювати спільне надбання, співволодіти та співуправляти ним набагато складніше, ніж дискутувати про те, “як нам облаштувати Україну”. Ще важче, коли спільним  — внесок кожного в загальну справу, а не загальнодержавні ресурси.

Якщо існують громадські середовища, які вже зараз готові жити за принципами Суспільного Договору: співволодіння та співуправління, то я не бачу перепон для проведеннч подібного експерименту.

 “Суспільний договір — справа добровільна і не може подобатися усім. Але в наших силах зробити так, щоб прихильників стало більше”.

@Сергій Жигінас заперечує можливість такої поступової інклюзії. “Можна написати будь-які документи, можна затвердити їх на всіх рівнях, можна протягнути це через будь-які референдуми, можна написати і ратифікувати Нову Конституцію, але якщо це не реальний ГРОМАДСЬКИЙ ДОГОВІР (всіх з усіма) — то все перераховане, прийняте і ратифікована, включаючи Нову Конституцію, працювати не буде”.

Сергій вважає, що обов’язково має бути або одночасний “громадський договір” “всіх з усіма”, а оскільки це нереально, то суспільний договір – фікція. І писаного Суспільного Договору бути не може.

З ним погоджують багато інших дописувачів, особливо з лібертаріанського середовища.

Проте не існує магічного “перемикача”: було ексклюзивно, на ранок стало інклюзивно. Потрібен процес залучення, навчання та просвітництва громадян.

Готовність домовлятися – процес поступовий. Він виникає в певному середовищі або є наслідком якоїсь ситуації.

Інакше кажучи, можна лише творити поле Договору з метою включення критичної маси відповідальних громадян, до моменту, коли виникнуть умови переходу до Республіки.

Ви скажите, що це “шлях секти”? Що це розділяє суспільство на “адептів” та “опонентів”? Що це партійна угода, а не загальний Суспільний Договір? Певною мірою так, але не зовсім так.

Я вже казав, що Суспільний Договір – це не 100 доларів, щоб подобатися усім.

Завжди будуть ті, хто, через різні причини, категорично не погодиться домовлятися. Для інших, існування чи відсутність Договору не має жодного значення. Ці люди байдужі  до суспільних процесів і не мають бажання брати участь в співволодінні та співуправлінні. Їх цікавитиме лише можливість отримати “республіканську частку”, але так, щоб не набути додаткових зобов’язань.

Вимагати від таких осіб акцептації Суспільного Договора — це застосовувати насилля щодо них. Навіщо? Участь у Договорі – річ добровільна.

Як казав ще Марк Туллій Цицерон: “Республіка є надбанням публіки, а публіка не є будь-яким випадковим зібранням людей. Натомість, це об’єднання багатьох (!!!) людей, які пов’язані між собою згодою (консенсусом) в питаннях права та спільністю інтересів” (Цицерон “Про Рес Публіку”, I, XXV, 37).

Тому, тільки від нас залежить, як довго ми будемо рухатися до мети.

 “Загальне благо має стати необхідною умовою досягнення особистої вигоди конкретної людини. Особистої вигоди досягнути не можливо, якщо загальне благо втрачає.”

Цей висновок мене застав зненацька найбільше.

Виписати, а ще більше створити механізм взаємозалежності особистої вигоди від загального блага, так щоб це стало дієвим інструментом, досить складно. Ще складніше є довести його до широких мас громадян, які живуть в умовах приорітету приватної вигоди та недовіри до ближнього.

Але як орієнтир, як конструкт, що потребує осмислення та змістовного наповнення він мене цілком влаштовує.

*******

Отже, чим більше людей будуть поділяти принципи Суспільного Договору, тим швидше нам вдасться утворити правдиву Республіку. Здобути суверенітет над власним майбутнім.

Цього бояться наші клептократи та зовнішні управляючі. Вони бояться, що ми домовимося. Договір руйнує їх світ. Але він створює справедливий світ, де громадяни наділені владними повноваженнями і не “так би мовити”, а в режимі прямої дії.