Краще майбутнє вимагає поразки путіна і припинення імперських прагнень. Про це йдеться у статті відомої публіцистки та журналістки Енн Епплбом в The Atlantic. У цій статті авторка розмірковує про те, що росія може змінитися, переродитися і стати демократичною. Фактично йдеться про те, що “імперія” має померти символічно.
Українці ж добре розуміють, що російська імперія помре тільки тоді, коли пригноблені нею народи отримають свободу – свої держави, в яких вони зможуть розвивати власну культуру та мову, зможуть самостійно розпоряджатися своїми багатствами та ресурсами. І ніяка жменька росіян в еміграції не зможе змінити росію. Її змінить тільки українська перемога, яка має подарувати свободу народам імперії так званої “російської федерації”.
московська школа громадянської освіти. Як створений росіянами для росіян проєкт став дисидентським
Протягом чверті століття свого формального існування московська школа громадянської освіти не мала ні кампусу, ні навчальної програми, ні викладачів. Замість цього школа проводила семінари для політиків і журналістів, які проводили інші політики і журналісти з росії та з усього світу. Школа працювала в московській квартирі її засновників, Лєни Нєміровської та Юрія Сєнокосова. Вони познайомилися у 1970-х роках під час роботи над радянським філософським журналом і поділяли ненависть до насильницької, свавільної політики, яка формувала більшу частину їхнього життя. Батько Немировської був в’язнем ГУЛАГу. Сєнокосов якось сказав мені, що не може їсти російський чорний хліб, тому що його смак нагадує йому про бідність і трагедію радянського дитинства.
Обидвоє також вірили, що росія може змінитися. Можливо, не дуже сильно, можливо, не дуже кардинально, але все ж таки змінитися. Нєміровська якось сказала мені, що її великою амбіцією було просто зробити росію “трохи більш цивілізованою” через ознайомлення людей з новими ідеями. Їхня школа, продовження розмов на кухні, була покликана досягти цієї єдиної, нереволюційної мети.
Тривалий час вона процвітала. За підрахунками Нєміровської, з 1992 по 2021 рік їхні семінари з питань права, виборів і медіа по всій країні відвідали понад 30 тисяч людей – парламентаріїв, депутатів міськрад, бізнесменів, журналістів. Виступали британські редактори, польські міністри, американські губернатори. Фінансову підтримку їм надавали не менш широке коло європейських, американських і російських фондів та благодійників. Я відвідала, мабуть, з десяток семінарів, переважно про журналістику.
Але школа залишалася російською організацією, створеною росіянами та для росіян. Теми обиралися тому, що вони цікавили росіян, а потім тому, що вони цікавили грузинів, білорусів, українців, які теж були присутні на деяких семінарах. Я пам’ятаю особливо нудний (для мене) семінар про федералізм у Скандинавії, який учасники вважали захоплюючим, тому що вони ніколи не замислювалися у своїх високоцентралізованих суспільствах про різні відносини між регіональними та національними урядами, які теоретично можуть існувати.
На той час цей проєкт не виглядав наївним, ідеалістичним чи радикальним, не кажучи вже про бунтівний. Навіть протягом першого десятиліття президентства владіміра путіна демократична політика в росії була обмеженою, але легальною; опозиційні погляди були толерантними, якщо вони не користувалися надто великою підтримкою населення; і було багато спроб організувати дискусії, тренінги та лекції про демократію і верховенство права. Нєміровська сказала мені, що їй ніколи не спадало на думку, що вона створює “дисидентську” організацію. Навпаки, її зусилля були спрямовані на підтримку саме тих перетворень, про які говорили люди, що перебували при владі в росії у 90-х роках. Але поступово ці люди були витіснені, або змінили свою думку. На семінарах почали з’являтися співробітники фсб, російської таємної поліції, і ставити запитання. У російській пресі з’явилися негативні статті про школу. Зрештою, держава визначила школу як “іноземного агента” і постановила, що вона повинна себе так рекламувати.
У 2021 році школу закрили. Нєміровська і Сєнокосов продали свою квартиру і переїхали до Риги, де досі проводять семінари, тільки тепер уже для вигнанців. Багато їхніх друзів, колег і колишніх учнів також виїхали з країни. Навесні 2022 року, після вторгнення в Україну, цей потік перетворився на хвилю. Десятки тисяч російських журналістів, активістів, юристів, митців покинули країну, прихопивши з собою те, що залишилося від незалежних ЗМІ, видавничої справи, культури та мистецтва. Серед них було чимало людей, які, можливо, колись відвідували семінар з місцевого самоврядування в московській школі громадянської освіти.
Для багатьох в росії і за її межами цей момент здавався кінцем історії. Але це не так – тому що історії, подібні до цієї, ніколи не закінчуються.
Віра в можливість іншої росії. Всі, хто проти старої росії – або за кордоном, або у в’язницях
Ідеї переміщуються у часі і просторі, іноді у несподіваний спосіб. Уявлення про те, що країна має бути іншою – з іншим правлінням, іншою організацією – може походити зі старих книг, із закордонних подорожей або просто з уяви її громадян. У часи розквіту російської імперії, у XIX столітті, під час правління деяких із найбільш деспотичних самодержців свого часу, розквітло безліч реформаторських рухів: соціал-демократи, селянські реформатори, прихильники конституцій і парламентів. Навіть деякі люди, народжені в російській імперській еліті, почали мислити інакше, ніж інші в їхньому соціальному класі.
Лєв Толстой став всесвітньо відомим прихильником пацифізму. Батько письменника Владіміра Набокова виступав із полум’яними публічними промовами в роки, що передували російській революції, редагував ліберальну газету, провів час у в’язниці. Його син пізніше згадував, як вечорами, коли батько проводив свої політичні зустрічі, “в залі накопичувалися шинелі та калоші”, а гості розмовляли до глибокої ночі.
Держава вже тоді відштовхувала людей, які думали інакше. Міхаіл Зігар, російський письменник і редактор-засновник незалежної телевізійної станції “Дождь”, написав книгу “Імперія повинна померти”, яка, серед іншого, розповідає історію незалежних мислителів, вигнаних з росії на початку XX століття, деякі з яких повернулися, щоб змінити її під час революції. Це був момент, коли “кількість російських політичних емігрантів стає настільки великою, що заговорили про появу альтернативного російського громадянського суспільства, – пише він. – російська діаспора більше не є гілкою росії; вже не зрозуміло, що є гілкою, а що стовбуром”.
Більшість з них страждала від однієї головної сліпої плями: ні тоді, ні пізніше більшість російських лібералів не розуміли, що імперський проєкт сам по собі був джерелом російського самодержавства. Білі російські армії програли більшовикам частково тому, що вони не об’єднали зусилля в 1918-20 роках з новою незалежною Польщею або майбутньою незалежною Україною. Демократичні ідеї не перемогли ні в гілці, ні в стовбурі в роки, що послідували за російською революцією, частково тому, що державі потрібно було застосувати стільки насильства, щоб утримати Україну, Грузію та інші республіки в складі Радянського Союзу.
Проте, навіть десятиліття страху і злиднів, що настали після російської революції, не знищили віру в те, що можлива інша держава. Нові покоління мислителів продовжували виходити з радянського мороку. Деякі з них допоможуть започаткувати сучасний правозахисний рух. Інші, як засновники та учні московської школи громадянської освіти, намагатимуться створити альтернативну росію в роки після розпаду Радянського Союзу.
Вони, звичайно, програли ще одному диктатору, який використовує імперську війну для усунення своїх ворогів і поширення страху по всій росії. Але навіть зараз, коли більшість росіян мовчить, коли вони зазомбовані пропагандою або піддаються впливу націоналістичних гасел, понад 17 000 росіян всередині країни протестують проти режиму і своїх апатичних співвітчизників, виступають проти російського імперіалізму, і в результаті були затримані або ув’язнені. Деякі з них є відомими політиками, які могли б давно виїхати, серед них Владімір Кара-Мурза та Ілья Яшин. Опозиційний політик Алєксєй Навальний був ув’язнений у січні 2021 року, його утримують в ізоляції, але на судовому засіданні 21 вересня він все ж засудив “злочинну” війну і звинуватив путіна в бажанні “вимазати в цій крові сотні тисяч людей”. 30 вересня він опублікував есе, таємно винесене з його камери, в якому змалював постпутінську росію і закликав до заміни нинішньої президентської системи росії, яка зараз скотилася до повної автократії, на парламентську республіку. Замість того, щоб позиціонувати себе як нового рятівника імперії, він закликає до зовсім іншого типу росії.
Проти імперії. Демократія в рф можлива лише тоді, коли над Кримом замайорить український прапор
За межами країни сотні тисяч простих росіян починають розуміти, наскільки тісно пов’язані імперія і самодержавство. Деякі з нових вигнанців взагалі махнули рукою на політику, а багато хто просто ухиляється від призову. Але велика когорта виступає проти війни з-за кордону, через російськомовні сайти, які повідомляють про війну і намагаються донести інформацію до росіян в росії. Телеканал “Дождь”, закритий урядом у березні, знову працює в режимі онлайн, базується в Ризі. Команда Навального, залишки його великої національної організації, знімає відеоролики, які мають мільйони глядачів на ютубі, до яких все ще можна отримати доступ в росії.
Безліч груп і людей хочуть зберегти іншу ідею росії, створити “альтернативне громадянське суспільство” за межами росії, не схоже на версію початку ХХ століття, описану Зігаром, який зараз сам перебуває у вигнанні. Гаррі Каспаров – колишній чемпіон світу з шахів, який звернувся до демократичної політики, допомагав організовувати вуличні демонстрації в москві у 2000-х роках, а зараз є персоною нон-грата в країні, де він колись був героєм, – нещодавно сказав мені, що сподівається побудувати свого роду “віртуальну Південну Корею”, опозицію у вигнанні, яка протистоїть росії, що все більше нагадує Північну Корею. Один із проєктів Каспарова, Форум “Вільна росія”, регулярно збирає різні, іноді ворогуючі гілки російської громади за межами росії.
Принаймні в одному відношенні всі ці вигнанці XХІ століття не схожі на своїх попередників ХХ століття: вони залишаються за кордоном або у в’язниці через жахливу імперську загарбницьку війну. Тому багато хто виступає не просто проти режиму, а проти імперії. Вперше дехто стверджує, що має змінитися не просто режим, а визначення нації. Каспаров – один з багатьох, хто стверджує, що тільки військова поразка може принести політичні зміни. Тепер він вважає, що демократія стане можливою лише тоді, “коли Крим буде звільнений і над Севастополем замайорить український прапор”.
Ідея про те, що може існувати інша росія, яка є національною державою, а не імперією, зараз не має великої ваги в Україні. Навпаки, багато українців вважають російську демократичну опозицію такою ж винною, такою ж імперіалістичною і такою ж відповідальною за війну, як і не дисидентів. Безумовно, це правда, що не всі люди, яких у минулому називали “російськими лібералами”, були проти імперії або проти путіна. Деякі з них є технократами, які виступали за диктатуру в стилі Піночета, або світськими левами, чий “лібералізм” передавався через фотографії з європейських місць відпочинку, розміщені в інстаграмі.
Українська журналістка Ольга Токарюк нещодавно стверджувала у твітері, що “навіть російські “ліберали” неодноразово висловлювали імперіалістичні ідеї щодо зовнішньої політики та України. Існує толерантність до війни і відраза до демократії”. Багато хто запитує, де ж масові протести росіян у Лондоні чи Тбілісі? Чому тисячі вигнанців, а не лише ті, хто пише на сайтах, не роблять так, щоб їхні голоси були почуті?
Аргумент про те, що “хороших росіян” не буває, має глибоку емоційну логіку, та й політичну теж, і не тільки для українців.
Немає нічого неминучого. На законах історії ґрунтуються лише диктатори
Зрештою, російські ліберали зазнавали поразки і раніше. Вони зазнали невдачі в 1900-х роках, вони зазнали невдачі в 2000-х роках, і вони зазнають невдачі зараз. Вони не змогли зупинити путіна, не змогли запобігти розгортанню цієї катастрофи. Деякі з них не змогли, принаймні до останнього часу, зрозуміти, як російський імперіалізм вигодував і виплекав російське самодержавство – зрозуміти, чому, як проголошує назва книги Зігара, імперія повинна померти. Гнів на цю невдачу можна почути у зміненій тональності виступів президента України Володимира Зеленського. Напередодні війни Зеленський звернувся до росіян, причому російською мовою, із закликом не допустити того, що мало статися: “Чи хочуть росіяни війни?” – риторично запитав він. “Відповідь залежить тільки від вас, громадяни російської федерації”.
Але оскільки вони нічого не зупинили, Зеленський нещодавно приєднався до інших, щоб виступити за заборону віз для росіян в Європу на тій підставі, що громадяни росії повинні “жити в своєму власному світі, поки вони не змінять свою філософію”. Після того, як у вересні путін оголосив свою мобілізаційну кампанію, Зеленський був ще більш відвертим. Він сказав, що росіяни не повинні залишати свою країну, щоб уникнути призову, а повинні “боротися на ваших вулицях за вашу свободу”. Український філософ Володимир Єрмоленко також стверджує, що росіяни, які виїхали з росії останнім часом, тікають не від війни, а лише від призову: “Якби ці сотні тисяч людей, які тікають від мобілізації, виступили проти війни всередині росії, війна б закінчилася. Боягузи”.
Проти цієї логіки насправді нічого не можна заперечити. Звичайно, росіяни повинні були боротися, і повинні боротися. Але важливо пам’ятати, знову ж таки, що мала частина з них воювала, і мала частина з них завжди буде воювати. Можливо, цій групі потрібна нова назва – не “російські ліберали”, а “антиімперські росіяни”, або “продемократичні росіяни”, або “росіяни за свободу”. Дехто дійшов цього висновку шляхом ретельного аналізу, дехто – інстинктивно. У нещодавніх розмовах росіяни згадували мені тітку, яка була радянським дисидентом, або близького друга в Україні, щоб пояснити, чому вони сподіваються, що їхня країна зазнає рішучої військової поразки.
Ці зв’язки є продуктом випадку і випадковості. Але саме випадковість пояснює, чому скромна мета Лєни Нєміровської – зробити росію трохи цивілізованішою – була не зовсім наївною. Тому що немає нічого неминучого, нічого генетичного, нічого заздалегідь визначеного у будь-якому народі або його уряді. Тільки диктатори вважають, що існують закони історії, яким треба підкорятися. Демократи, навпаки, знають, що держава врешті-решт підлаштовується під суспільство, а не навпаки. А суспільство, за визначенням, завжди змінюється.
Майбутнє росії визначатиметься тим, як її лідери та громадяни інтерпретуватимуть трагедію цієї шокуючої, жорстокої, непотрібної війни.
Культурний тягар минулого важкий, а звички самодержавства – особливо звичка жити в страху -–зберігаються. Привабливість влади також сильна. Люди, які її мають, не захочуть її втрачати, і наступний уряд росії цілком може бути ще більш репресивним, ніж той, що керує нею зараз. Але трапляються випадковості, відбуваються несподівані події. Країни розвиваються, іноді створюючи кращі уряди, а іноді – гірші. Імперії падають: російська імперія впала, радянська імперія впала, і рано чи пізно впаде й нова російська імперія путіна.
Зі своєї тюремної камери Кара-Мурза зазначив, що понад 17 000 затриманих антивоєнних протестувальників набагато більше, ніж сім осіб, які були заарештовані на красній площі у москві, коли Радянський Союз вторгся в Чехословаччину 1968 року, щоб зупинити зміни у цій країні. Нєміровська, перебуваючи у вигнанні в Ризі, нещодавно сказала мені, що її зусилля не були марними. Вона все ще вважає, що три пострадянські десятиліття залишили свій слід: що б не сталося далі, “ми ніколи більше не будемо жити так, як жили тоді”. Лєонід Волков, лідер організації Навального у вигнанні, сказав мені минулого року, що він вважає, що найважливіше, що він і його колеги можуть зробити, – це просто бути готовими до змін, коли б вони не прийшли.
Я і раніше стверджувала, що немає жодних гарантій того, що американська демократія може вижити, що те, що станеться з Америкою завтра, залежить від дій американців сьогодні. Але те ж саме стосується і росії. Майбутнє країни буде визначатися не містичними законами історії, а тим, як її лідери і громадяни сприймуть та інтерпретують трагедію цієї шокуючої, жорстокої, непотрібної війни.
Найкращий спосіб, яким сторонні люди можуть допомогти росії змінитися, – це забезпечити, щоб Україна повернула собі українську територію і перемогла імперію.
Ми також можемо продовжувати підтримувати тих росіян, якими б малими вони не були, які розуміють, чому поразка – це єдиний шлях до сучасності; чому військова поразка необхідна для створення більш процвітаючого, відкритого суспільства; і чому, знову ж таки, імперія повинна померти. Нам не потрібно шукати ідеалізованих “хороших росіян” – не з’явиться рятівник, який виправить країну. Ані зараз, ані коли-небудь. Але росіяни, які вірять, що майбутнє може бути іншим, будуть продовжувати намагатися змінити свою країну, і колись у них це вийде. Тим часом, ніхто і ніколи не повинен поступатися путіну правом визначати, що означає бути росіянином. Він не має такої влади.
Оригінал тут
