У світлі нової розстановки сил у світі подальша політична інтеграція Європи важлива, як ніколи. Це гірка констатація. Але й проблиск надії.
Російське вторгнення в Україну, окрім іншого, спровокувало запізніле усвідомлення європейцями кардинально зміненої глобальної ситуації. Однак ці зміни назрівали вже давно, разом із занепадом США — наддержави ХХ століття. Вісником цього стала швидка зміна настроїв у американському громадянському суспільстві після 11 вересня 2001 року. Цей зсув у ментальності наляканого населення ще більше загострила риторика тодішньої адміністрації президента Джорджа Буша-молодшого та його безжально агресивного віце-президента.
Здавалося, всі відчули на собі небезпеку міжнародного тероризму. У ході пропаганди війни проти Саддама Хуссейна та Іраку, яка порушила міжнародне право, цей зсув у свідомості радикалізувався та вкорінився. В інституційному плані зміни торкнулися перш за все партійної системи. Ще в 1990-ті роки під керівництвом Ньюта Гінгріча корінним чином змінилися не тільки політика Республіканської партії, але й соціальний склад її прихильників. Однак тенденції до більш глибокої і, як тепер уявляється, практично необоротної трансформації політичної системи в цілому закріпилися лише після того, як президент Обама зруйнував надії на кардинальну зміну зовнішньої політики США.
Буде цікаво поспостерігати, як прихід Трампа до влади вплине на внутрішню політику Тайваню. Але за межами цієї точки конфлікту напруга розгортається не тільки між Китаєм і його регіональними союзниками, з одного боку, та США і прозахідними державами регіону, перш за все Японією, Південною Кореєю та Австралією, з іншого. Індія тепер також переслідує власні амбіції щодо глобального впливу в безпосередній близькості від своїх кордонів. Більше того, зміщення геополітичного балансу сил відображається не тільки в Тихоокеанському регіоні, але й у зростанні впливу таких держав середнього рівня, як Бразилія, ПАР та Саудівська Аравія, які впевнено прагнуть до більшої самостійності.
Тим часом багато країн, що розвиваються, прагнуть до вступу в нежорсткий, тепер вже розширений альянс БРІКС. Глибокі геоекономічні зміни ліберального світового економічного порядку, встановленого США після закінчення Другої світової війни, також вказують на кінець західної гегемонії. Не можна сказати, що цей заснований на правилах світовий торговий порядок, який тепер також знаходиться під тиском самого Трампа (як видно на прикладі показового спору про поставки рідкісноземельних елементів), можна просто демонтувати. Але навряд чи щось може краще проілюструвати стали загальноприйнятими обмеження світової торгівлі, пов’язані з політикою безпеки, ніж недавнє рішення уряду Німеччини, провідного світового експортера, надати державну допомогу неконкурентоспроможній на міжнародному ринку німецькій сталеливарній промисловості.
Ослаблення міжнародного статусу колишньої наддержави тепер очевидне. Це було знову підтверджено на саміті АТЕС у Південній Кореї в кінці жовтня: все більш невпевнені союзники США тепер також прагнуть до угод з іншими сусідами, які займають більш нейтральну позицію або більш залежні від Китаю. А після того, як саміт передчасно покинув американський президент, який, схоже, більше зацікавлений у швидких угодах, ніж у довгостроковій стабільності впливу США, голова КНР Си Цзіньпін, як кажуть, задав тон, просуваючи концепцію мультикультурного глобального суспільства під керівництвом Китаю.
З моменту вступу КНР до Всесвітньої організації торгівлі (ВТО) її далекоглядні керівники прагнули перетворити свою країну на провідну економічну державу. Однак лише після вступу Си Цзіньпіна на посаду в 2012 році чітка і дещо «оборонно-агресивна» мета заміни ліберального режиму глобальної торгівлі китаєцентричним світовим порядком стала однією з найважливіших. Китай давно переслідував далекосяжні стратегічні та політичні цілі в галузі безпеки в рамках своєї ініціативи «Один пояс, один шлях». Найбільшу вигоду завдяки їй отримали Росія, Пакистан, Малайзія та Індонезія. Однак тепер Китай, ймовірно, також є найбільшим донором економік, що розвиваються. Цей зсув в міжнародній розстановці сил в цілому відображається в тому, що з геополітичної точки зору в майбутньому вирішальні суперечності будуть зосереджені в Південно-Східній Азії.
Хоча ці зміни в геополітичній розстановці сил були очевидні вже деякий час, і хоча переобрання Трампа аж ніяк не виключалося до початку війни в Україні, після вторгнення Росії влади західних країн не змогли зрозуміти, що цей конфлікт, оскільки запобігти йому все ж не вдалося, має бути вирішений під час президентства Джо Байдена. Тепер, під час другого терміну Трампа, звершилося те, що давно передбачалося в маніфесті «Фонду спадщини»: практично необоротний демонтаж найстарішого ліберально-демократичного режиму, за моделлю, яку ми в Європі вже спостерігали в Угорщині та інших країнах.
Ці нові типи авторитарних режимів, мабуть, не можна віднести до конкретних обставин провалу демонтажу пострадянських форм правління. Швидше, вони є вісниками демократично легітимізованого демонтажу найстарішої демократії на планеті і швидкого встановлення та розширення технократично керованої лібертаріансько-капіталістичної форми правління.
Те, що ми спостерігаємо в США, — це той самий, навіть не надто поступовий, а скоріше непомітний перехід від однієї «системи» до іншої, коли опозиція більш-менш паралізована: останні або передостанні демократичні вибори стали давно анонсованим початком швидкого, довільно-автократичного розширення повноважень виконавчої влади, яка була одночасно урізана й очищена.
Трамп зловживає цим, ігноруючи заперечення неефективної правової системи, яка поступово розмивається зверху донизу.
Спочатку президент відібрав у парламенту законодавчі повноваження за допомогою жорсткої тарифної політики і намагався поступово обмежити незалежність преси та університетської системи. Потім він залякав опозицію, розмістивши Національну гвардію без запрошення у великих містах, таких як Лос-Анджелес, Вашингтон і Чикаго. Саме їхня присутність свідчить про готовність адміністрації при необхідності використовувати армію, вищі ланки керівництва якої Трамп уже підпорядкував, проти власних громадян. Хоча в ЄС партійна система і демократичні вибори, як і раніше, захищені навіть в авторитарних державах, таких як Угорщина (або, в минулому, Польща), їхня доля в США залишається невизначеною.
Після недавніх окремих успіхів демократів на виборах мета Трампа — маргіналізувати й очорнити політичну опозицію шляхом її засудження. У зовнішній політиці, як показали його нахабні військові операції проти контрабандистів біля берегів Венесуели, він також ігнорує міжнародне право. Найразючішим і поки непоясненим феноменом цього поступового, але цілеспрямованого захоплення влади є малодушність практично не зустрічає опору громадянського суспільства, не кажучи вже про мовчазну згоду студентів і викладачів, які всього кілька тижнів тому доводили опір Ізраїлю до крайності в своїх кампусах.
Не те щоб я пропонував нам поводити себе якось інакше. Досі я не бачу переконливих ознак відмови від взятого нами шляху до політично авторитарної, технократично керованої, але економічно лібертаріанської соціальної системи. Адже потенційні наступники Трампа, як правило, розділяють ще більш вузькосвітоглядний світогляд, ніж патологічно нарцисичний президент, зосереджений на миттєвій особистій вигоді й самоствердженні та прагне стати магнатом і лауреатом Нобелівської премії миру, а не відповідальним політиком.
Що стосується викладених вище міркувань, то я не можу претендувати на експертні знання, що виходять за рамки рівня читача газети. Вони цікавлять мене перш за все у світлі питання про те, що геополітичний зсув у розстановці сил і старе політичне розділення Заходу означають для Європи в нинішній ситуації. Надалі я виходитиму з того, що, за деякими винятками, уряди ЄС і його держав-членів як і раніше твердо намірені дотримуватися нормативних основ і усталеної практики своїх конституцій. З цього випливає політична мета — посилити свій вплив до такої міри, щоб ЄС міг утвердитися в якості автономного гравця у світовій політиці й глобальному суспільстві, незалежного від США і не йдучого на компроміси з США або іншими авторитарними державами, що суперечать цій системі.
Що стосується продовження війни в Україні, то «ми» — якщо можна так висловитися з європейської точки зору — як і раніше залежимо від підтримки США просто тому, що у нас немає їхніх технологій для необхідної повітряної розвідки. Без підтримки США український фронт неможливо було б утримати. Однак Сполучені Штати, які більше не виконують свою роль законного прихильника України відповідно до міжнародного права, як це було заявлено при Байдені, і в кращому випадку поставлять зброю за рахунок Європи (тобто де-факто Німеччини), стали непередбачуваним партнером для своїх союзників.
Вже з цієї причини ми зацікавлені в якнайшвидшому припиненні вогню, до якого прагне українське керівництво. Це викличе сумні наслідки для Європи, які поки не ясні. ЄС не може політично дистанціюватися від пасивного, фактично самоусуненого члена НАТО — США, хоча це означає, що «Захід» як і раніше діє колективно, але більше не виступає з єдиних позицій з питань норм. Війна в Україні змушує ЄС зберігати союз з США в рамках НАТО, яке, у зв’язку з майбутньою зміною режиму в його найважливішому і досі провідному члені, більше не може переконливо посилатися на права людини для виправдання своєї військової підтримки України.
Будь-хто, хто знайомий зі свіжою промовою Трампа на Генасамблеї ООН, повинен визнати, що риторика міжнародного права, яка використовувалася тоді ще об’єднаним Заходом з першого дня конфлікту для виправдання своєї підтримки України, знецінилася. Цей сором не стосується групи зі спочатку 30 держав, які, окрім ЄС, але незалежно від США, на чолі з Францією та Великобританією, об’єдналися для підтримки України. Тому, сподіваюся, що ненавмисно, саме ця група держав, явно не подумавши, охрестила себе «коаліцією бажаючих» — тим же найменуванням, під яким Джордж Буш-молодший за допомогою британського прем’єр-міністра, але всупереч опору Франції та Німеччини, створив коаліцію для підтримки свого незаконного вторгнення в Ірак.
Після цього огляду зміненої ситуації розділеного Заходу я переходжу до свого головного питання: наскільки реалістично прагнути до подальшого політичного об’єднання ЄС з метою визнання в рамках світового співтовариства не тільки в якості одного з найважливіших економічних і торгових партнерів, але й в якості самостійного суб’єкта, здатного до політичного самоствердження та дії?
Хоча молоді держави-члени ЄС на сході голосніше за всіх закликають до збільшення військових витрат, вони менше за всіх готові поступитися своїм національним суверенітетом заради такого спільного посилення. З огляду на ці наслідки, ініціатива, навіть незважаючи на те, що національний уряд Мелоні також буде виключений з цього списку, повинна виходити з боку основних західних країн Союзу, а сьогодні, враховуючи нинішню слабкість Франції, перш за все з боку Німеччини. Тривале будівництво загальноєвропейської оборони могло б послужити імпульсом для цього.
Бундестаг схвалив фінансування значного розширення та модернізації бундесверу, хоча я не буду тут зупинятися на сумнівному обґрунтуванні про нібито неминучу загрозу російського нападу на НАТО. Уряд Німеччини прагне створити «найсильнішу армію в Європі» в рамках існуючих договорів, в кінцевому рахунку, в рамках своїх національних повноважень. Тим самим уряд Німеччини продовжує лицемірну європейську політику, що проводилася при канцлері Меркель: незважаючи на постійну проєвропейську риторику, він відкидав різні французькі ініціативи щодо більш тісної економічної інтеграції, останньою з яких стала настійлива ініціатива новообраного президента Франції Макрона.
Але для канцлера Мерца єврооблігації в цьому плані — справжня анафема. Немає жодних серйозних ознак того, що уряд Німеччини робить які-небудь серйозні кроки щодо створення справжнього Європейського союзу, здатного діяти на світовій арені.
Звичайно, враховуючи постійно зростаючий правий популізм у всіх наших країнах, настільки давно ігнорований крок до подальшої інтеграції ЄС і, отже, до його глобальної дієздатності, знайде ще менше спонтанної підтримки, ніж колись. У більшості західних країн-членів ЄС внутрішні політичні сили, що виступають за децентралізацію або розпуск ЄС, або, принаймні, за ослаблення влади Брюсселя, сильні, як ніколи. Тому я вважаю, що Європа, ймовірно, буде ще менш здатна дистанціюватися від нинішньої провідної держави, США. Чи зможе вона зберегти в цьому зв’язку своє нормативне і, поки що, все ще демократичне й ліберальне саморозуміння, стане тоді головним викликом.
Наприкінці політично відносно благополучного життя мені важко зробити висновок, який, незважаючи ні на що, дуже переконливий: подальша політична інтеграція, принаймні, в самому серці Європейського Союзу, ніколи не була настільки важлива для нашого виживання, як сьогодні. І ніколи це не здавалося настільки малоймовірним.
Текст являє собою рукопис лекції, прочитаної філософом Юргеном Хабермасом 19 листопада в рамках колоквіуму, присвяченого кризі західних демократій, у Фонді Сіменса в Мюнхені, злегка перероблений ним для SZ.
22 листопада 2025
Переклад з німецької ПолітКом
