У 2025-му році світові лідери підтвердили публічно, що вони готові вести риторику та діяти в контексті тих рамок і форм реальності, що були задані Арнольдом Тойнбі та Самуелем Гантінгтоном, роботи яких сформулювали бачення історії людства, як форми співіснування та боротьби різних цивілізацій на планеті Земля. Як воювати у новому світі Гантінгтона та як вибороти перемогу в цій системі координат?
Світ Гантінгтона
У 2023 році лідер Китаю Сі Цзіньпін запропонував, так звану, Глобальну ініціативу цивілізацій (GCI) – філософську концепцію, спрямовану на зміцнення діалогу між культурами, взаємне навчання та повагу до різноманітності, протиставляючи це західній ієрархії цінностей. Фактично, це була констатація відмови від прийняття універсального “світу, заснованого на правилах” (rules-based order), як парадигми існування, в якій лідуюча роль завжди утримувалася Сполученими Штатами Америки.
Китай висунув, по суті, вимогу визнавати себе як окрему цивілізацію, яка має право на конструювання тієї реальності, яку забажає бачити Комуністична партія Китаю, в контексті перехоплення (або, хоча б розділення) світового лідерства у США.
Володимир Путін, відповідаючи на питання учасників дискусійного клубу “Валдай” у жовтні 2025 року, сформулював своє бачення через призму робіт С. Гантінгтона, хоч і не назвав його імені вголос. По суті, Путін підкреслив, що підтримує позицію Сі Цзіньпіна та розділяє його бачення майбутнього. Щоправда, цьому виступу передували кілька років просування цих ідей в російському інформаційному просторі з боку Сергія Переслєгіна, Сергія Караганова, Федора Лук’янова та інших російських ідеологів, які зображують Росію як “цивілізацію цивілізацій”.
Так, наприклад, той самий Караганов, який публічно просуває думку про необхідність нанесення превентивного ядерного удару по одній з країн Європи, публічно визнає та доводить, що релігію Росія успадкувала від Візантії, а традицію адміністративного управління від імперії Чингісхана.
Екс-міністерка закордонних справ Австрії Карін Кнайсль, яка була агентом впливу російських спецслужб в Європі, а нині очолює центр геополітичних досліджень в Санкт-Петербурзькому державному університеті, в своїх промовах аргументує позицію про те, що “Росія не належить до Заходу, а належить до Сходу”.
Сергій Переслєгін на своїх лекціях зображує відмінність російського “культурного коду” від західного та пояснює, яким чином Захід завжди воював проти Росії.
Усі ці факти доводять, що ідеологічна гвардія Кремля давно не концентрується на використанні спеціальних інформаційних операцій чи прямої пропаганди, яка спрямована на зовнішні аудиторії. Путін свідомо приєднується до тієї парадигми бачення світу, яку обрав Китай, безпосередньо у тій частині, яка спрямована проти умовного Заходу та США.
Через кілька тижнів після заяв Путіна на Валдаї Дональд Трамп оприлюднив нову Стратегію національної безпеки США, яка здебільшого мала форму ціннісного маніфесту, аніж безпекового документу. Цей факт вчергове підтверджує традиційну українську формулу про те, що “культура – це і є безпека”.
Однією з ключових тех американської безпекової стратегії стало фактичне припинення існування “Західного світу”, яким ми його бачили. Натомість, кристалізувалися інтереси США в контексті опікування виключно “західною півкулею” та критика “цивілізаційного стирання” Європи. Державний секретар США Марко Рубіо, у своїй доповіді на Мюнхенській безпековій конференції, фактично, лише підтвердив основний наратив американської безпекової парадигми: або Європа приймає декларовані Вашингтоном цінності (тобто, фактично, перестає бути собою), або опиняється наодинці з екзистенціальними загрозами з боку Росії та Китаю, а, можливо, ще й США.
У грудні 2025 року президент Фінляндії Александер Стубб публікує у виданні “Foreign Affairs” свою програмну статтю, в якій пояснює власне бачення концепції Самуеля Гантінгтона та пропонує фінський досвід співіснування цивілізацій “реалізм заснований на цінностях” (values-based realism), який можна перекласти українською як “ні нашим, ні вашим”.
Крім цього, в ході Мюнхенської безпекової конференції президент Франції Еммануель Макрон та канцлер Німеччини Фрідріх Мерц оголосили про співпрацю у воєнно-промисловій сфері, включаючи потенційне розгортання протиракетної ядерної парасольки над країнами ЄС. Попри скептичне відношення експертів до цих слів, заяви були досить серйозними і також підкреслювали фактичний розрив між США та Європою.
Таким чином, до кінця 2025 року основна мапа “цивілізаційних інтересів” на планеті оформилася через публічні заяви провідних світових політиків перетворивши цей період історії на “світ Гантінгтона”.
Тінь цивілізації
У 2014 році в журналі “Філософська думка” виходить стаття українського філософа Вахтанга Кебуладзе “Інтелектуали contra інтелігенція”, в якій він проводить різницю між концептами інтелігенції та інтелектуалів, критично аналізуючи роль цих груп, протиставляючи пострадянську “інтелігенцію” як стан, що претендує на моральну зверхність, справжнім “інтелектуалам”, орієнтованим на критичне мислення та професійну роботу з ідеями.
У своїй статті Кебуладзе вперше використовує щодо Росії метафору “тінь цивілізації”. Він, зокрема, пише:
“Росія — це не антицивілізація, а тінь цивілізації. Як така вона відтворює форму цивілізації, наповнюючи її жахливим тіньовим змістом. Тінь цивілізації й у витворах мистецтва, й у своїх соціальних структурах і політичних інституціях відтворює контури цивілізації, проте лише контури, всередині тіні — темрява, занепад і смерть. Тінь позбавлена сили, вона здатна лише на насильство, яке врешті-решт позбавить сили й того, хто застосовує насильство”.
Пізніше, у своїх публікаціях Кебуладзе додає:
“Як тінь вона відтворює форму цивілізації, наповнюючи її жахливим тіньовим змістом: замість вільної економічної конкуренції – тіньова економіка під контролем злочинної державної системи; замість журналістики – пропаганда, замість свободи слова – безвідповідальна брехня; замість християнської любові до ближнього – пропаганда російською православною церквою війни і насильства, яка приховується закликами до несупротиву з боку українських військових окупаційній російській армії; замість популярної музики – кримінальні пісні або кабацькі завивання вульгарних тіток, що вони співати навчилися, а смаку й витонченості не здобули”.
Майже з кожним словом українського філософа можна погодитися, окрім тези про те, що “тінь позбавлена сили”. Якщо помислити метафору тіні не лише як красиву алегорію на сучасний стан російського суспільства, а піти далі і проаналізувати її в контексті юнгіанського психоаналізу, то розуміння архетипу тіні може дуже багато пояснити у поведінці і джерелі сили такого суб’єкта як Росія.
Кебуладзе, говорячи, що “Росія – це тінь цивілізації”, фіксує стан, у якому Росія не є джерелом нових сенсів, а лише відлунням чужих – вона існує не як центр творення реальності, а як тінь реальності іншої. Тінь, яка не усвідомлена, прагне заволодіти суб’єктністю господаря. І в цьому її основна сила і загроза. Оскільки тінь не може існувати без об’єкту, який її відкидає. Саме тому Росія намагається “заснувати свою цивілізацію” через агресію й войовниче ідеологічне самоствердження. Але така “тіньова суб’єктність” є симптомом невротичної культури, а не стабільного порядку.
“Тіньова”, а не справжня, суб’єктність відображається і у моделі розвитку російської цивілізації, яку запропонував російський філософ Олександр Дугін та виклав у своїй презентації один з ключових російських державних ідеологів Олександр Харічев.
Ключовим аспектом на цій схемі можна вважати те, що свою самість та відмінність від західної цивілізації російська філософія може визначити виключно через конфлікт та, нібито, спротив цій самій західній цивілізації. Тобто, поза запереченням західної парадигми ніякої окремої російської цивілізації не існує. Саме тому, роблячи проекцію своєї поведінки на Україну, російські ідеологи називають її “антиросією”. Бо, сама ідеологія Росії є ідеологією “антизаходу”, що робить її просто інструментом в руках Китаю, який, власне, і постулює Глобальну ініціативу цивілізацій, яку Путін використовує в якості легітимації своїх звірств та божевілля.
У психоаналізі, особливо у К.Г. Юнга, “тінь” (shadow) – це архетип, що символізує витіснені, не прийняті, марґіналізовані аспекти психіки індивіда або культури. Тінь є частиною колективного несвідомого й має величезну силу. Саме цей підхід може пояснити нездоровий потяг російської думки до танатофілії, яка часто ще й сексуалізується російськими авторами, на кшталт, Олександра Проханова.
Росія, фактично, витіснена з центрального ядра світового порядку, лідерство в якому утримував Захід, а її роль стала “реактивною”, вторинною – вона існує як заперечення іншого (передусім Заходу), а не як самодостатній центр. Росія стала вічною антитезою, яка не продукує іншого сенсу, окрім заперечення. Росія постійно позиціює себе у протиставленні до “деградуючої західної цивілізації”.
Розуміння геополітичної поведінки Кремля підтверджується самими російськими лідерами. Володимир Путін, в ході кожного свого виступу (в тому числі і у виступі на Валдаї в жовтні 2025 року) підкреслює, що Захід не прийняв його як рівного співбесідника, та, буцімто, не прийняв Росію як рівного партнера, продовжуючи розширення Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу на схід та, нібито, відбираючи території впливу Кремля – країни Балтії, Україну, Грузію і т.д.
З іншого боку, замріяння окремими представниками європейських еліт “непояснюваною російською душею” так само свідчить про те, що для них Росія є носієм витіснених колективних страхів (хаос, війна, імперія, авторитаризм) і водночас проектує на зовнішній світ свої власні тіні (розпад, слабкість, втрата суб’єктності). Екзистенційне, непояснюване, насильство, яке живе у творах Достоєвського, Толстого, Тургенєва, Набокова та інших російських авторів, зачаровує європейського інтелектуала як витіснені цивілізованим суспільством підсвідомі заборонені бажання.
Як формувалася сила тіні
Якщо продовжити аналізувати схему “розвитку російської цивілізації” Дугіна, то відразу впадає в око точка, буцімто, початку цього розвитку, а саме церковний розкол 1054 року, тобто взаємні відлучення між Римом і Константинополем. Разом зі смертю в той самий рік Ярослава Мудрого, що виступав арбітром в міжусобній боротьбі та запобігав чварам, розкол дійсно зіграв одну з ключових ролей у розвитку Київської Русі.
Київський престол легітимувався не лише силою, а й церковною санкцією. Після 1054 року Київ опиняється в умовах, де “зовнішня” церковна опора для Русі – це Константинополь, а не Рим, а отже концентрація ставок всередині системи князівського старшинства спирається на Константинополь. Смерть Ярослава і розкол можливо не є доведеними “тригерами” боротьби за київський престол, але вони переформатують рамку легітимації. Київський центр гравітації вбудовується у східно-візантійський церковний контур, що стає “якорем” престижу та канонічності.
Онук Ярослава Мудрого, Володимир ІІ Мономах у 1097 проводить Любецький з’їзд як спробу зупинити міжусобні війни за уділи та узгодити спільні дії проти половців. За результатами з’їзду, логіка прийнятих на ньому рішень призвела до того, що один з восьми синів Володимира Мономаха – Юрій Долгорукій – отримав Ростово-Суздальську землю як уділ від батька, коли той відправив його княжити на північний схід у 1108 році, за 40 років до заснування Москви. Близько 1111 року від половецької княжни народжується один з восьми чи десяти (за іншими джерелами) синів Долгорукого – Андрій Боголюбський.
Все своє подальше життя Долгорукій боровся за сімейну спадщину батька – київський престол, доки не помер у 1157 році на фоні історичних чуток про можливе отруєння. Його син Андрій, що від своєї матері успадкував обличчя, оспіване словами поета – “с раскосыми и жадными глазами”, все своє життя дивився як батько боровся за Київський престол. Нарешті, принижений відторгненням своєю ж сім’єю, Андрій Боголюбський 12 березня 1169 року на чолі коаліції князів спалює і плюндрує Київ.
Можливо, така поведінка і не була б дивною, адже міжусобні конфлікти точилися вже 100 років. Однак, замість того, щоб княжити в Києві, отримавши найбільший приз, за яким так довго (і часом – успішно) ганявся його батько, Андрій Боголюбський повертається у Володимир-на-Клязьмі, вкравши з Києва Вишгородську ікону Божої Матері, намагаючись таким чином перенести сакральний центр середньовічної імперії Київської Русі з Києва до Володимиро-Суздальщини. Сьогодні політику Долгорукого та Боголюбського назвали б сепаратизмом.
В липні 2025 року губернатор Володимирської області Олександр Авдєєв у розмові з Володимиром Путіним описує обґрунтування суздальським князем Андрієм Боголюбським жорстокого розграбування Києва у 1169 році. Авдєєв цитує, нібито, документи, які пояснюють мотивацію ненависті Боголюбського щодо Києва: за те, що “град сей сеял рознь между российскими землями и семьями”.
Ми не можемо підтвердити чи спростувати реальність цієї цитати, однак згадка про конфлікт між сім’ями повністю підтверджує мою гіпотезу про те, що ненависть Боголюбського до Києва була продиктована не політичними, а сімейними мотивами. Жорстоке спалення Києва – це своєрідна відповідь Боголюбського на багаторічну психологічну травму, яку нанесла йому поведінка його сім’ї.
Спроба перенесення престолу з Києва до Володимира і вчинення тортур над киянами була актом помсти, а отже її джерелом був саме архетип тіні, який сформувався у свідомості Андрія Боголюбського через відторгнення його сім’єю та керував його поведінкою.
Велика Русь VS. Вєлікая Русь
Сюжет, який розгорнувся навколо назви України продовжує ілюструвати сепаратистський тренд, який розпочав Боголюбський, намагаючись перенести центр впливу подалі від Києва, не дивлячись на те, що він зміг його захопити. Адже, у ХІІ сторіччі і Володимир, і Суздаль були далекою периферією, у порівнянні з політичним та цивілізаційним центром середньовічної імперії, яким був Київ.
В липні 2014 року депутат Держдуми Росії, заступник голови комітету з науки від ЛДПР Міхаіл Дєґтярьов запропонував офіційно іменувати Україну словом “Малоросія”. Він зазначив, що з XIV століття території України традиційно називалися Малою Руссю, а пізніше Малоросією. Це правда, однак, ключове питання полягає у сенсі, який було закладено в цю назву.
Як сказано вище, ключовим аспектом легітимації влади в Києві, поряд з воєнною силою, була церква з витоками у Константинополі. Мала Русь (грецький варіант Мала Росія – “Μικρὰ Ῥωσσία”) – візантійська назва Руського королівства (Галицько-Волинської держави). У 1303 році Константинопольський патріарх Афанасій І і імператор Андронік II Палеолог надали Галицькій єпархії статус митрополії. Саме тоді назва “Мала Русь” офіційно закріпилася за Галицько-Волинською митрополією, що вирізнялася від Київської та північно-східних земель, які стали називати “Великою Руссю” (Μεγάλη Ῥωσσία).
Юрій-Болеслав II, останній галицько-волинський монарх, у грамоті 1335 р. називає себе “dux totius Russiæ Minoris” – князем усієї Малої Русі. У документах 1340–1350-х років фігурують саме ті ж церковні географії, де до Малої Русі зараховані Галицька, Луцька, Перемишльська, Волинська, Турівська, Холмська єпархії.
Іншими словами, візантійська назва “Мала Русь” означала, близьку до Візантії за цінностями і духовним напрямком, Галицько-Волинську державу з її окремою митрополією. В той час як “Велика Русь” розумілася саме в контексті розміру, а не величі – “Μεγάλη Ῥωσσία” (Мегалі Россіа). Тобто, Велика Русь була всього лиш периферією Малої Русі. Мала Русь – це і є цивілізаційна легітимна колиска знання та віри. А, Велика Русь – є периферією, що потребує колонізації та духовного наставництва.
Саме через те, що психологічна травма і ревнощі не дозволяли великоросам усвідомлювати свою периферійність та другорядність, з’явилася трансформація змісту від слова “велика”, яке навіть у сучасній українській мові означає розмір, до слова “вєлікая”, яке у грецькій мові мало б зовсім інший переклад – “Μεγαλοπρεπής” (Megaloprepís) або “Ἔνδοξος” (Éndoxos).
Попри те, що Боголюбський вкрав святиню Києва, його нащадки не хотіли бути “великою” периферією і почали будувати “вєлікую” метрополію. І такий розворот та лінгвістична маніпуляція свідчить в першу чергу саме про причини психологічного, а не політичного характеру. Адже, ніхто не здатен пояснити, яким чином територія, що вважалася периферійною до культури Русі, за кілька сотень років претендує на звання цивілізації цивілізацій?
Онтологічна пустка
Під час виступу на п’ятому Саміті перших леді та джентльменів у своїй промові Володимир Зеленський сказав:
“Ми знаємо, що Путін здобув базові уявлення про мораль у спортивному гуртку, у свого тренера, і це був тренер не тільки по дзюдо, а більше по кримінальних поняттях”.
Президент України також додав, що мільйони росіян подібні своїм мисленням на російського диктатора.
Наставником Путіна, який сформував його цінності, був ленінградський тренер по самбо та дзюдо – Леонід Іонович Усвяцов, який заповів написати на своєму надгробку такі слова: “Я помер, але мафія безсмертна”.
Ми вже згадали Сергія Караганова, який вважає, що спадщина адміністративно-управлінської традиції імперії Чингісхана інстальована у сучасну Росію. З цієї традиції, яка трималася на насильстві та покараннях, зростає російська прихована онтологія, де суб’єктність легітимізується через насильство та тюремні звичаї. По суті, російська держава – це онтологічна “зона”, де репресії, контроль, покарання і вертикальна підпорядкованість – основа соціального порядку. Ця парадигма є простором існування двох ключових правлячих класів, які, фактично, керують російською державністю протягом кількох століть. Ними є умовні “вертухаї” (НКВД, ВЧК-ОГПУ, КДБ, ФСБ) та умовні “зеки” – організовані злочинні угруповання, бандюки, топ-корупціонери, шпана, жителі зон, представники субкультури АУЕ (Арестантский уклад един).
Володимир Путін є безумовним лідером цієї онтологічної парадигми, оскільки він за своїм статусом є найвищим в країні “вертухаєм”, і найкрутішим в країні “вором” (представником бандитського ленінградського підворіття).
Тобто, Путін є своєрідним “двоголовим орлом АУЕ”, нібито об’єднуючи в собі обидві парадигми як Інь та Янь, вінчаючи матрицю буття, що включає поведінку, мораль, ієрархію, специфічну мову (згадайте наскільки часто Путін використовує слова з тюремного жаргону), культуру та символи.
Це етико-смисловий код, який транслює тюремну мораль на все суспільство, встановлюючи норми співіснування, де сила – єдине джерело права та процесу прийняття рішень. Слабкий – винен, а “правда” – це те, що вигідно сильному. Найбільша чеснота – спроможність домінувати через страх. Найшанованіша етична норма – “слово пацана”. Бо, “пацан” за своїм визначенням – це одночасно і “бунтар”, який відмовляється коритися соціальним нормам, і представник ключової парадигми – парадигми правоти через силу. В найбідніших російських територіях інституційні норми замінюються кримінальними, оскільки вони найближче походять до нормативного існування тварин у зграї (є альфа-особини, а є вигнанці).
Ця екосистема рясно описана в російській літературі творами Достоєвського (“Преступление и наказание” та “Записки из мертвого дома”), Тургенєва (“Муму”) та інших. Однак, очевидно, що не усе російське суспільство занурене до вертухайсько-воровської екосистеми. В ньому і досі існують сили, які намагаються вирватися з цієї екосистеми у різний спосіб.
Таким чином, в реальності Росія є онтологічною пусткою, яка сама по собі нічого не генерує окрім антитези до західної цивілізаційної конструкції. Однак, оскільки пустка сама по собі існувати не може, то тінь цивілізації заповнює її етичною системою насильства та танатофілії.
Перемога над онтологічною пусткою
Постає логічне питання про те, як можна боротися з пусткою, адже протидіяти пустоті – це абсолютно марна справа. Те ж саме стосується і протистояння з юнгіанською тінню. Адже, тінь – являє собою якусь частину того об’єкту, який цю тінь відкидає. Єдиним шляхом боротьби з пусткою є її наповнення власним змістом, а з тінню – інтеграцію тіні та виведення її на світло.
Ціна перемоги над Росією в когнітивному просторі полягає не в тому, щоб перераховувати та поповнювати список її недоліків, а в тому, щоб запропонувати російській людині альтернативну конструкцію ідентичності.
Попри онтологічну пустку, Росія продовжує генерувати ключову цінність – відчути та проживати свою “російськість” – для 130 мільйонів людей в усьому світі (включаючи мігрантів та діаспорян). Щоразу, коли на Росію “нападають” як на країну, де нібито немає нічого, крім зла, – запускається механізм захисту. Навіть у тих, хто ненавидить Путіна, корупцію та репресії.
В даний момент Путін та його оточення, які являють собою парадигму онтологічної пустки і держави-зони мають ексклюзивне право “давати російській людині Батьківщину” та претендувати на статус цивілізаційного ядра, яким вони не є і не можуть бути.
Ця ексклюзивність та унікальність є стрижнем російської пропаганди, який підтриманий на сьогодні політикою Сі Цзіньпіна та Дональда Трампа, монополізуючи риторику про самість та унікальність шляху, та використовуючи слово “цивілізація” як евфемізм авторитарного управління.
“Якщо Росія – лише зло, яке потрібно знищити, то що залишається від мене?” – таке неусвідомлене питання постає у кожного росіянина-антипутінця, який воліє зберегти свою ідентичність, в результаті чого він починає захищати не Кремль, а абстрактний образ “хорошої уявної Росії”, яка, буцімто, може існувати без диктатури, але залишиться Росією. Нехай, навіть, це є з нашої точки зору ілюзією, але ж ми як ніхто знаємо як важливо боротися за власну ідентичність.
Таким чином, ключовим елементом когнітивної війни проти Росії є створити можливість збереження можливості ідентифікувати себе “руським” без теперішньої форми Росії. Щоб позбавити Кремль найпотужнішого інструменту впливу, необхідно дати людині вибір, який пропонує збереження ідентичності та власного культурного коду за виключенням всього, що на сьогодні являє собою російська державність, побудована як насильницько-центричний архетип тіні.
Такий вибір для людей, пов’язаних з російською культурою, може запропонувати тільки Київ, як носій спадщини середньовічної імперії Русі. Слід підкреслити, що йдеться не про “братські народи” чи “єдіний народ”. Йдеться про відкритий код мільтифронтиру, який вже тисячу років тому мав змогу перепрограмувати систему ідентифікації “свій-чужий” так, щоб навернути людину до твоїх цінностей, незалежно від того, якою мовою ця людина розмовляє.
Тільки Україна має спроможність сформувати нову європейську ідентичність для людей, що живуть на території географічної Європи, засновану не на імперському міфі, а на свободі та гармонії.
Європа, травмована Другою світовою війною, тривалий час будувала культуру “кенселінгу конфліктності”, яка унеможливлює нову війну. Однак, наратив “Ніколи знову” (Never again) очевидно програв наративу “Можемо повторити”. Тому, замість гуманістичного пріоритету бачити людину навіть у своєму ворогові, Європа виплекала нездатність цього ворога зупиняти. Моральна відмова від насильства стала для Європи самоціллю, а не інструментом захисту людяності. Щоб більше не бути агресором, Європа майже повністю витіснила зі своєї ідентичності образ воїна. Однак, це працює доти, доки хтось інший готовий застосувати насильство на твій захист. Цю роль десятиріччями грали США. Тепер це закінчилося.
В результаті Росія не опрацювала свою травму і перетворилася на тінь цивілізації, що не вміє генерувати нічого крім насильства. В той час як Європа частково усвідомила свою травму, однак це призвело до фактичної ампутації здатності до захисту.
Україна може запропонувати Європі здатність бачити людину у своєму ворогові, однак, одночасно не тільки успішно його зупиняти, але і трансформувати, усуваючи екзистенційну загрозу, що йде від нього.
Україна може створити екосистему відновлення джерел сенсу для росіян, замість нав’язуваних імперцями державних “кодексів”. Сенси зможуть нав’язати інституційну відповідальність (те, від чого “хороші руські” системно відмовляються, покладаючи відповідальність виключно на одного Путіна). Тільки неможливість приватизації апарату примусу групою людей зможе позбавити світ екзистенціальної загрози від Росії. Те саме стосується і десакралізації влади та відмови від месіанізму як виправдання насильства. Влада це тільки сервіс і процедура, а реальна суб’єктність належить індивіду, який і формуватиме смисли, а не використовуватиме нав’язані державним апаратом історію, релігію, пам’ять, мову чи символи.
Тільки така структура реальності, в якій повернення до архетипу тіні та мобілізація навколо царя є принципово неможливими, зможе позбавити Європу від одвічної загрози.
автор – Дмитро ЗОЛОТУХІН
