[Текст для мого тлг-каналу “НеоАрхаїка” @neoarchaic, підготовлений спеціально до календарного “нового року”. Написати його мене надихнув один філософський подкаст, автор якого вперто наголошував на тому, що “розумні люди в цьому світі не можуть почувати себе щасливими”. Оскільки мені близька кардинально інша позиція, пропоную ці роздуми на противагу заїждженому й стереотиповому песимізму, властивому сьогодні як інтелігенції, так і іншим соціальним класам. Завершував цей есей із температурою 38,5, що велика рідкість для мене, ще й під час хвороби сина. Однак навіть у таких умовах усі викладені положення здаються мені правильними.]
У часи бурхливих історичних потрясінь оптимізм не в пошані. В основному, він вважається долею тих, хто мислить поверхнево й недалекоглядно, або ж безумців, які не відають екзистенційного жаху й того, що взагалі коїться навколо них. Справді, хіба не зустрічались вам справжнісінькі «останні люди» за Ніцше, які «ставлять свій стілець однаково далеко від помираючих гладіаторів та задоволених свиней», які кажуть: «щастя знайдено нами» – і підморгують? Цей типаж, який не виявляє жодної прив’язки до віку та соціального класу, можливо, й справді звик уявляти щастя як тілесний комфорт. Проте так само часто від них можна почути завчені скарги на життя, що давно перетворилися в їхніх устах на свого роду прислів’я, покликані виправдати їхню пасивність. Ці ритуальні ламентації були поширені задовго до великої війни, були поширені зокрема серед тих, хто в інших ситуаціях закликав до «позитивного мислення», посилаючись на всіляких базарних «коучів», – себто мав запит на переоцінку життя як більш вартісного, проте не зміг подужати заповіту своїх морально зламаних батьків: «хочеш жити – умій крутитись», «не ми такі, життя таке».
Либонь, у всі часи знаходилися люди, які, проходячи крізь важкі випробування долі або зважаючи на несправедливість суспільних відносин, робили висновок, що загалом людське життя приречене бути коротким, сповненим смутку та болю, коротше – суцільним стражданням. Проте коли світ ще не був «розчаклованим», коли людина впевнено дивилась у вищі виміри буття, екзистенційний песимізм або долався через духовну практику, або розбивався о метафізичні аргументи.
Віра в Богів, а тим паче віра Богам, – найкращі ліки проти швидкоплинного смутку й песимізму як постійного умонастрою. Утім, сьогодні ці ліки відкинуті «цивілізованим суспільством» яко забобон і «народна медицина». Де-не-де вживаються вони за призначенням, проте через слабку поширеність у цьому огляді ми полишимо їх в стороні.
Натомість погляньмо на дітей. Песимістами не народжуються. Навіть найзапекліший «дорослий» песиміст колись був у тій чи іншій мірі життєрадісною дитиною. Як і інші діти, він (чи вона) засвоїв ідею щастя на рівні міфологічного архетипу. Причому, одні діти сприймають його у якості світло пофарбованої ділянки життєвого простору десь «попереду», інші – як продовження безтурботного існування «тепер» у майбутньому. Цікаво, що згодом, ледве промайне підліткова криза, і перша, а тим паче друга категорії вчорашніх дітей асоціюватимуть зі щастям саме дитинство, коли, здавалося б, «не було таких проблем».
А чому «проблем не було»? Бо діти радикально відкриті світу, вони за замовчуванням довіряють йому – та іншим людям (якщо, звісно, їх з пелюшок не оточує ненависть і насильство). О, нехай буде тричі проклятий той, хто навчає дітей недовірі! Справлятися зі складнощами й навіть розпізнавати брехню вона ніяк не допомагає, зате може отруїти життя як окремої людини, так і цілої спільноти. Засаднича недовіра, немов кислота, розчиняє зв’язки між людьми, і вони легше погоджуються з тим, щоб їхню свободу та свободу їхніх сусідів обмежував віддалений від них Суверен, – буцімто заради спільного блага.
Радикальний оптимізм починається з довіри та відкритості до світу, з прийняття усіх ризиків, які несе в собі потік життя. Йдеться не про сліпу віру в кожне слово або вчинок, а глибинну установку на те, що світ ніколи не налаштований проти нас, що він, навпаки, часто веде нас найкращими шляхами, навіть якщо часом здається, що це не так. З усіх концепцій т.зв. «бульварної езотерики» слід визнати дієвим щонайменше один принцип: те, як ми сприймаємо світ, обумовлює те, що ми в ньому зустрічаємо. Безкінечно щедрий світ слугує досконалим дзеркалом. Це не означає, що кожен «заслуговує» на події, які з ним трапляються. Мова не про теодицею на всі випадки, а про певні сталі закономірності, що кожен може перевірити на практиці.
У найпам’ятніший літній день 2023-го я лежав був із травмою ока у замінованому бліндажі. Наш підрозділ тримав цю позицію вже кілька днів, але ніхто не наважився зняти ворожу гранату через її важкодоступне розташування. Противник якраз штурмував позицію силами до взводу, а по рації передавали, що на нас наводиться артилерія. Утім, незважаючи на всі чинники, було ясне відчуття, що ми звідти вийдемо цілими. Я довірився цьому відчуттю й вирішив робити те, що від мене на той момент залежало. Зрештою, нас змінили навіть раніше, ніж очікувалось. Це просто окремий епізод особистого досвіду, не надто показового, проте, розмірковуючи й над іншими подіями свого життя, в тому числі пов’язаними зі смертю рідних людей, я неминуче доходжу висновку, що й у цих випадках світ утілював не найгірші з можливих сценаріїв.
На такі сценарії варто зважати розумом, мати їх на увазі, проте не зациклюватись на них, інакше вони можуть стати самоздійснюваним пророцтвом. Свою прихильність доля виявляє й у випробуваннях, базовими сюжетами чого можуть слугувати «Одіссея» та «Рамаяна» – і, зрештою, будь-яка чарівна народна казка. Одне зрозуміло точно: усе, що не завдає тривалих фізичних страждань, можна пережити; цього можна не боятися. Від усього, окрім фізичного болю (а за належного тренування навіть і від нього) можна внутрішньо абстрагуватися, почувати себе незалученим до переживання негараздів. Навіть смерть може бути позитивним виходом, проте цю думку слід мати «про запас», на знак того, що навіть із безвиході є вихід. Поза сумнівом, тут не про апологію самогубства, а про радикальну відкритість всьому.
Повернемось до дітей. Дехто міг би списати їхній природний оптимізм на брак досвіду. Проте досвід, безумовно, буває різним, а ще більш різноманітною може бути його інтерпретація. Маленький Принц, подорослішавши, може стати або вартовим своєї Цитаделі, або батраком у Ділка (що блискуче показано в однойменному мультфільмі Марка Осборна 2015 року). Якщо дітей вчать жити у парадигмі «фінансового (не)успіху», повсякчас звертають їхню увагу на жорстокість світу й безперспективність проживання у цій країні (оминаючи те, як можна було б побороти соціальну несправедливість), то, звісно, з часом їхні посмішки згаснуть.
Ви помічали коли-небудь, як згасає щира посмішка? Це одне з найжахливіших явищ людської міміки: спочатку чистий вияв почуття кам’яніє, робиться холодним, ніби штучно вирізьбленим посеред обличчя, а потім краєчки губ повільно, міліметр за міліметром, починають рух на зближення. Те саме трапляється і з дітьми: спочатку квітне природний оптимізм та буяє благословенна юність, яра весна, сповнені якої парочки туляться у малопримітних куточках парків і скверів, потім ці парочки замість пригод і романтики починають шукати кращого для себе заробітку, народжують (або не народжують) дітей і перетворюються на звичайних дріб’язкових міщан чи вимордованих тяжкою працею робітників. Весь душевний порив, всі весняні емоції розчиняються у безодні банальності й повсякдення (не підібрати кращого слова, ніж російське «бытовуха»). Курс долара стає для них важливішим за блиск очей коханої/коханого, за зоряне небо та зустріч світанку.
І все ж таки чимало людей намагаються знайти щастя. На мою думку, це така собі популярна соціально-психологічна забавка.
Традиційно вважається, що знайти його дуже важко або взагалі неможливо, але якщо можна, то зазвичай у коханні. Іншим поширеним сюжетом є трагічна несумісність щастя соціально активної людини із наявними історичними реаліями. Мовляв, тільки дурний почуватиме себе щасливим, коли десь на планеті масово страждають люди. Як би там не було, в обох випадках образ «важкого щастя» видається черговим соціальним стереотипом, що сформовані людиною та керують нею.
Альтернативний погляд на речі ще в старшій школі для мене відкрив Григорій Сковорода. У своєму творі «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» він вкладає у вуста персонажа Григорія (себе?) такі слова: «Шукаємо щастя по країнах, часах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами: як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Немає його ніде від того, що воно скрізь. Воно подібне до сонячного сяйва – відхили лише душу свою». Це – найліпше формулювання концепції щастя як іманентного стану природи, а відтак і людського, і навіть божественного єства (пор. з індійським поняттям ананда). Усвідомлення, розпізнання цього стану у собі і є квитком до справжнього щастя, який може бути пред’явлений своєму внутрішньому кондукторові будь-ким і будь-коли.
Варто відзначити, що друга концепція не заперечує першу (щастя як досягнення), проте це досягнення – ніби лиш тінь, мінлива хвиля на поверхні незмінно-блаженної протоки. Іманентне щастя – і мета, і засіб одночасно, воно ніяк не заважає боротьбі за справедливість, проте дозволяє вбачати примарну природу усіх негараздів, народжених чиїмось розумом і сумнівом.
У цьому стані може бути важко втриматися, але, по-перше, варто цього прагнути, по-друге, можливо, саме тому потрібен Сенс, якому ти готовий присвятити себе, заради якого ти готовий будеш жертвувати, але передовсім – в якому втілювати свою свободу.
автор – Валентин Долгочуб
