Львів. 25 травня 2015 року (Часопис «Ї», Еміль ПАЇН). Про те, як Росія прийшла до нової форми правління, і про те, скільки це все ще триватиме
Після катастрофи німецького літака, винним у якій був пілот-самогубець, Євгенія Чірікова написала на своїй сторінці у Фейсбуці: «У мене таке відчуття, що ми всією країною сидимо в літаку, яким керує пілот, що закрився в кабіні, і гора все ближче, а до пілота не достукатися». Їй одразу ж відповіли, що «більшість пасажирів радісно аплодують його майстерності», але ці твердження не суперечать одне одному. Історія світового тоталітаризму подає безліч прикладів того, як народи різних країн, зачаровані культом вождя, добровільно і навіть із захопленням йшли за ним до катастрофи. Тоталітаризм – це політичний режим, заснований не тільки на репресіях, які здійснює влада, а й на тотальній однодумності мобілізованого суспільства.
Режим загальної мобілізації
Нинішні політичні зміни в Росії визрівали не один рік. З кінця 1990-х надії на демократизацію країни танули буквально на очах, і експерти все частіше приміряли до Росії «Веймарський сценарій», що закінчився в Німеччині в 1930-х перемогою нацизму. Росію з цим сценарієм тоді пов’язувало небагато, хіба що бурхливе зростання так званої негативної консолідації, згуртування народу проти «ворогів»: спочатку, одразу після першої чеченської війни (1994-1996), – проти ворогів внутрішніх – етнічних і релігійних меншин, мігрантів, які «понаїхали», а з 2009 року соціологи почали фіксувати, що фобії до зовнішніх ворогів, до Заходу стали перевершувати за масштабами фобії до ворогів внутрішніх. Останнє було прямо пов’язане з відзначеним в 2004 році і дедалі сильнішим після Мюнхенської промови Путіна (2007 рік) поворотом у зовнішній політиці Росії від співпраці із Заходом до холодної війни.
І все ж аж до початку 2014 постсовєтський політичний режим в Росії типологічно мало змінювався. Такий режим називали по-різному (авторитарним, «гібридним», режимом «керованої демократії» та ин.), але тільки не тоталітарним, оскільки були відсутні основні ознаки тоталітаризму, включаючи таку найважливішу, як опора на мобілізацію мас. У ній не було необхідності, навпаки, російський електорат після виконання своєї єдиної суспільної функції – підтримки національного лідера під час всенародного голосування – підлягав демобілізації до наступного виклику: «вибори закінчено, спіть спокійно – государ думає про вас і за вас, він краще знає, що вам потрібно, альтернативи государю немає». Експерти різних політичних напрямків оцінювали ситуацію в Росії до 2014 р., як протилежну мобілізації (активізації), а саме: як застій, «безчасся». Ліберальний експерт Лілія Шевцова випустила книгу з красномовною назвою: «Ми. Життя в епоху безчасся», а провладний соціолог, керівник ВЦВГД Валерій Федоров діагностував ознаки того ж безчасся: відсутність консолідації в народі і перспективних суспільних цілей у еліти, «розбрід і коливання» в масовій свідомості росіян. Однак застій не міг тривати вічно, він мусив завершитися або модернізацією (мляві розмови про неї велися лише в період короткої «відлиги» – президентства Д. Медведєва), або політичною реакцією. Другий варіант був більш ймовірним. У 2011-2012 роках вперше почав опускатися рейтинг Путіна, нехай і не сильно, але в цей час велика частина населення почала називати партію влади партією «шахраїв і злодіїв». Государ в 2012 році повернувся помітно незадоволений медведівською лібералізацією і роздратованим тим, що Захід ігнорує його великодержавні амбіції. На думку аналітиків Левада-центру, до 2014 року «можливості згуртування населення довкола фігури Путіна звичними «мирними способами» були вичерпані». До цього часу приспіла революційна зміна влади в Києві, яка, ймовірно, була не стільки причиною, скільки приводом для мілітаризації російського суспільства і його політичної мобілізації. Так чи инакше, ці події, а потім приєднання Криму і військові дії в Донбасі привели до трансформації політичного режиму в Росії.
Про які зміни йдеться? Для початку скажемо про рейтинг президента на рівні 85-88% в 2014-му – на початку 2015 року. Незважаючи на те, що рейтинг В. Путіна з 2001 року рідко опускався нижче 60%, ці відмінності в 25-30 пунктів мають таке ж значення, як температура людського тіла: до 37 градусів – здоровий, трохи вище – хворий, а понад 40 виникає загроза для життя. Ось і рейтинг глави держави, що перевищує 80%, – чіткий індикатор політичної змобілізованості суспільства, надзвичайної активності населення в підтримці національного лідера. У світовій практиці такі показники фіксуються нечасто, як правило, в деяких екстремальних ситуаціях. Наприклад, у Великобританії у прем’єра У. Черчілля був рейтинг понад 80% у періоди перемог у Другій світовій війні, у М. Тетчер – після Фолклендської війни в травні 1982 року, а в США у Дж. Буша-молодшого – після розгрому армії Саддама Хусейна і його полону в квітні 2003 року. У названих випадках мова йшла про короткочасний політичний ажіотаж, який неможливо було використовувати для цілеспрямованої штучної політичної мобілізації мас, оскільки ніхто з названих політиків не мав інституційної можливості для перетворення своєї тимчасової популярності в перманентний культ вождя. Уїнстон Черчілль, якого в травні 1945-го англійці вшановували як тріумфатора, вже в липні того ж переможного року дізнався про поразку своєї партії на виборах, перебуваючи при цьому на Потсдамській конференції, де вирішували долю післявоєнного світового устрою. Там же він визнав: «Що б там не було, а виборці мають повне право зіграти з нами такий жарт. У цьому і полягає демократія. За неї-то ми і билися».
Культ вождя і природа тоталітарної мобілізації
Принципово инший політичний режим склався в країнах, де політики ставали незмінними «вождями народу» та одноосібними правителями на десятиліття: Б. Муссоліні (1922-1943), Й. Сталін (1924-1953), А. Гітлер (1933-1945), Мао Цзедун (1943-1976) та ин.
Один із засновників совєтської емпіричної соціології та організаторів перших досліджень громадської думки В. Шляпентох пише, що якби в 1930-і роки використовувалися виміри рейтингу політиків, то у Сталіна він був би приблизно таким самим, як рейтинг Путіна нині, або трохи вищий, хоча з погляду політичної мобілізації різницю між 85% підтримки і 99% соціолог вважає несуттєвою. Додам від себе, що рейтинг инших згаданих вождів не був би нижчим. Ще важливіше для нашої теми визнання видатним соціологом майже через півстоліття після перших совєтських досліджень громадської думки правоти тих ортодоксальних марксистів, офіційних совєтських філософів, які вважали, що в Совєтському Союзі «безглуздо вивчати громадську думку». Зрозуміло, не тому, що соціологія – «продажна дівка капіталізму», а через відсутність в тоталітарній державі з єдиною ідеологією громадської думки, відмінної від «думки» державної пропаганди.
У Росії появу сталінізму часто пов’язують з особливістю російської історії і мало не генетичною укоріненістю сервільної, імперської свідомості. Але такий погляд не здатний пояснити появи в XX столітті політичних режимів, схожих між собою, принаймні, в обожнюванні вождя. А адже це сталося в дюжині країн: в католицькій Італії при дуче; в переважно протестантській Німеччині при фюрері; в атеїстичному СССР при «великому вожді народів»; в конфуціанському Китаї при «великому керманичі»; в буддистській Кореї при «великому вожді – Сонці Нації» Кім Ір Сені; в ісламському Ірані при «великому аятоллі» Хомейні та ин. Специфіка національної культури не перешкоджала появі однотипних політичних моделей, не ламала їх, а лише додавала їм особливого національного колориту. Наприклад, німецький нацизм з’явився в країні, що пройшла етап становлення раціональної бюрократії, яка вирізнялася культом порядку, а от італійський фашизм з’явився в країні, де традиційно не надто шанувався порядок і лютувала мафія. Зрозуміло, італійська традиційність заважала ефективній мобілізації, але не зупиняла її: фашизм в Італії протримався вдвічі довше, ніж нацизм у Німеччині. У СССР були перепони для мобілізації, схожі на італійські, але вони компенсувалися можливістю високих витрат демографічних ресурсів: чим менше порядку, тим більше втрат людських життів. Незалежно від історико-культурних особливостей мобілізація в вождистському суспільстві обумовлена дією однотипних факторів. І у всіх подібних випадках, як зазначає В. Шляпентох, «вражаюча одностайність усіх фірм з вивчення громадської думки свідчить не про справжню лояльність режиму на противагу иншим альтернативам, а про міць політичної машини». Підхоплюючи метафору «політичної машини», можна сказати, що вона забезпечує тотальну (або майже тотальну, характерну для конформістської більшості суспільства) однодумність за рахунок цілого ряду механізмів політичної мобілізації:
– По-перше, відсутність реального політичного вибору, включаючи і імітацію вибору (вождю немає і не може бути альтернативи, навіть якщо він старий дід);
– По-друге, нагнітання страху, і не тільки, у вигляді репресій типу ГУЛАГу, Маутхаузена, інквізиції або «полювання на відьом», але навіть і в таких «м’яких» формах залякування, як звільнення з роботи історика за ідеологічно крамольне порівняння або заборона вистави, звільнення директора театру за ті ж прояви ідеологічної крамоли;
– По-третє, підкуп однодумців, провокування перебіжчиків. Перекуплених, пригрітих ренегатів («відречених»), ідейних та політичних перебіжчиків в партію влади чи в свиту государя завжди було багато на Русі (С. Уваров, Ф. Булгарін, М. Катков), а нині їх і не злічити;
– По-четверте, культурне розтління суспільства, архаїзація масової свідомості. Сам термін «вождь» вказує на задкування суспільства до трайбалізму, але ще більше ця архаїзація проявляється в ослабленні раціональних властивостей масової свідомості і у втраті індивідуальності, тобто в поверненні до стадності.
На мій погляд, культ вождя і тотальна одностайність підданих можлива в будь-якому суспільстві, якщо в ньому будуть створені умови, що відкидають його до стану соціальної та культурної архаїки – до відсутності вибору в політиці і до ірраціоналізму в масовій свідомості. Приклади великих культур, які зірвалися в дикість, як Німеччина часів нацизму чи Китай часів «культурної революції», це доводять. І все ж імовірність і глибина такої архаїзації неоднакові в різних типах суспільств. Вони тим вищі, чим історично бідніший культурний ґрунт в тій чи иншій країні, чим менший досвід політичної різноманітності і тонший шар раціоналізму. Загалом духовне розтління дається легко, оскільки рух від культури до натури, від цивілізації до архаїки непомірно простіший і легший, ніж підйом від дикості до цивілізації, особливо якщо зворотній рух підганяє влада.
Заворожування світу: «розуму важко сперечатися з абсурдом»
М. Вебер називав раціоналізацію свідомості, звільнення людини від впливу містики «розворожуванням світу» (Entzauberung der Welt), вважаючи цей процес однією з найважливіших закономірностей історичного розвитку. Тоталітаризм як «сучасне варварство» займається прямо протилежним – пригнічує раціональність. І в сучасній Росії помітні ознаки такої динаміки. Наприклад, на запитання соціологів Левада-центру «Якою країною хотіли б бачити Росію – великою державою, яку шанують і побоюються инші країни, або ж країною з високим рівнем життя, нехай і не однією з найсильніших країн світу?» В 2006 році всього близько третини (36%) опитаних обирало цінність «величі», а дві третини (62%) віддавали перевагу добробуту. У 2014 році відбувся перелом в масовій свідомості, і показники переваг «добробуту» та «величі» майже зрівнялися: 47% росіян відповіли, що хочуть бачити Росію великою державою, і 49% віддають перевагу добробуту. З цими змінами частково пов’язане і зростання рейтингу Путіна, адже його головним досягненням більшість вважає зміцнення величі Росії, так само як і те, що її почали більше боятися за кордоном. Зростаючийантиамериканізм, що охоплює майже три чверті населення, багато в чому базується на цій же ідеї, оскільки «Америка протистоїть російській величі, злякавшись того, що Росія встає з колін». Майже двократне зростання (з 2012 року) частки росіян, які виправдовують сталінські репресії, побічно також пов’язане з цими змінами, адже «Сталін боровся з ворогами, що перешкоджали величі Росії».
У Росії в останні два роки швидко набирає обертів така форма архаїзації, як десекуляризація всього суспільного життя – стиснення мирського і гігантське поширення зони сакрального, саме обговорення якого вважається блюзнірством. Порівняння політичного режиму Росії з тоталітарним – страшне блюзнірство, критика влади – святотатство. Міністр закордонних справ С. Лавров вважає блюзнірським висунення політизованих інтерпретацій вбивства Нємцова, а колишні російські громадяни в керівництві «ДНР» і «ЛНР» називають ОБСЄ неадекватним і «блюзнірським».
Після приєднання Криму в масовій свідомості сформувалися месіанські настрої: «Велика Росія покликана захистити «рускій мір» від будь-яких ворогів: фашистів, лібералів, Заходу». Ще раніше месіанство почало проявлятися у лідера нації. Д. Тренін підкреслює помітні зміни в дискурсі і в поведінці лідера Росії в останні роки, відзначаючи, насамперед, що «Путін, схоже, увірував у свою Богом дану історичну місію. Людина, відома своїм прагматизмом, яка називала себе слугою суспільства, управлінцем, перетворилася на посланця вищих сил. Путін не тільки став згадувати Бога в публічних виступах, але і поводився як людина, що робить те, що доручив їй Всевишній».
Один з основоположників політичної антропології Е. Еванс-Прітчард якось ненароком сказав наприкінці 1940-х років, що вивчення ролі чаклунів у африканських племен азанде допомогло йому зрозуміти природу тоталітаризму. Через десятиліття стає зрозумілим фундаментальний сенс цієї ідеї: культ як довічного вождя нації, так і чаклуна заснований на одному і тому ж – визнанні незбагненної, містичної могутності окремої людини, в яку вселяється магічна, надприродна сила або здатність. На початку 1990-х протоієрей Олександр Мень, порівнюючи безмежну владу мага, чаклуна з «культом особи», підкреслював, що в обох випадках така влада надлюдини «протистоїть істинній вірі, що виражається в любові і довірі до Творця, в смиренності гордині».
Чаклун і вождь використовують однотипні механізми підпорядкування собі мас, звертаючись не до їх розуму, а до емоцій, до культурного шару, насамперед, до страхів, фобій. Герой роману Е. Ремарка «Ніч у Лісабоні» нелегально приїжджає в гітлерівську Німеччину і найбільше дивується тому, що люди стоять натовпом біля міських радіоточок і палко підтримують алогічну інформацію. Їх залякують розповідями про підступи ворогів Німеччини в часи, коли їхня країна захоплює все нові землі.
Залякана людина більше притискається до вождя і шукає порятунку в єднанні з «великим товариством»: «білою расою», «світовим пролетаріатом», «всесвітнім халіфатом», «великою імперією» та ин.
Чаклун же здатний дати розраду, зняти страхи – знову ж містичним шляхом, насамперед, усуненням тієї нечистої сили, від якої ідуть всі напасті. Такий містичний характер розрад найкраще демонструє сучасна російська пропаганда. Вона не тільки створює образ страшного ворога, який за допомогою магії «розданого печенька» здатний викликати «кольорові революції» в будь-якій країні, але і втішає аудиторію, показуючи, що цього ворога легко перетворити в «атомний пил» (чомусь без відповідної загрози для своєї країни). Військовий теоретик розповідає російській публіці, як накликати на Америку 500-метрові океанічні хвилі, щоб її всю затопило, або скинути атомну бомбу на Єллоустонський вулкан, щоб весь американський континент розсипався на дрібні шматочки. Не знаю, наскільки реально страшні ці військові загрози, якщо вони публікуються у відкритих джерелах і при цьому офіцера, який поширює їх, не притягують до кримінальної відповідальності (на відміну від багатодітних домогосподарок) за розголошення військової таємниці. Так чи инакше, подібні виступи військових експертів сильно нагадують заклинання шаманів і дозволяють подумати, що ці стратеги встромляють голки не тільки в геополітичні карти, але і в воскові фігурки супротивника.
Важко сказати, як далеко можуть зайти людські спільноти, що повертаються до витоків традицій. Очевидно одне: нагнітання ірраціоналізму – найважливіший фактор самозбереження мобілізаційних режимів. Французький історик А. Безансон мудро підмітив, що політична утопія вхитряється «зробити саму свою утопічність джерелом нескінченного довголіття. Реальності важко боротися з ірреальністю, розуму важко сперечатися з абсурдом».
Незавершена мобілізація
Ми говорили про те, що між вождизмом у владі і однодумністю в суспільстві існує помітний зв’язок, але він далеко не абсолютний і не всеосяжний. Почну з того, що зафіксована нині в Росії консолідація більшості населення з владою вельми обмежена у своїй суті. Це, насамперед, так звана негативна консолідація проти ворогів. Але оскільки вороги віртуальні, то і консолідація така ж – це об’єднання глядачів, які вболівають за «наших», за свою команду по телевізору. Це консолідація респондентів, які готові на дозвіллі сказати інтерв’юеру, що вони підтримують президента. Але така однодумність не переходить в єдність дій. Навіть на мітинги на підтримку влади людей доводиться залучати за допомогою адміністративних ресурсів або проплачувати прихід туди безідейних, корисливих клакерів. З погляду самоорганізації опоненти влади активніші. Недавній приклад – ситуація навколо вистави «Тангейзер» в Новосибірську. Преса, включаючи офіціозну, зазначила, що на мітинги прихильників заборони вистави (це рішення підтримала влада) вийшли сотні людей, а за повернення забороненої вистави в репертуар – тисячі демонстрантів.
Негативна консолідація – продукт, який швидко псується, оскільки образ ворога змінюється, і іноді ним стає недавній кумир. Для позитивної консолідації потрібні духопідйомні цілі, але їх зараз в Росії нема з різних причин.
Якісь цілі влада висуває, але їх не підхоплює суспільство або вони суперечать тенденціям, що в ньому спостерігаються. Наприклад, чи підтримують росіяни декларовані владою цілі захисту традиційних цінностей? Ні! Насправді спостерігається лише помітна громадська активність проти «чужої» культури, але не на захист досягнень своєї культури, яка, навпаки, часто натикається на опір влади, як, наприклад, у випадку пікетів громадської організації «Архнадзор». Взагалі активність під гаслом «заборонити» сильно випереджає активність у сфері творення. Активність в опорі новому багаторазово сильніша за активність у відродженні традиційної, автентичної культури. У всіх етнічних і релігійних групах Росії нині переважає тенденція згортання традиційних соціальних відносин. Так, традиція шанування старших слабшає навіть на Північному Кавказі, не кажучи вже про центральну Росію. Повсюдно звужується сфера і активність сімейно-родинних контактів. Зростає кількість розлучень (в тому числі і в середовищі відомих політиків), і особливо збільшується частка дітей, народжених поза шлюбом. До нещастя, в російських пологових будинках зростає число покинутих немовлят; які вже тут традиційні цінності?
Класичні тоталітарні режими забезпечували собі соціальну підтримку, висуваючи глобальні цілі: «світової революції», «тисячолітнього рейху», «всесвітнього ісламського халіфату» і т.п. Сучасна Росія позиціонує себе як аутсайдер, борючись не «за», а тільки «проти», в геополітичному розумінні – проти гегемонізму. Фактично ж вона левітує між двома центрами сили – Заходом і Китаєм. Ніби з’явилася мета захисту «руского міра», але після приєднання Криму вона не передбачає розвитку, принаймні, експансії. Рух в Казахстан виключений – це поставить Росію в опозицію не тільки Америці, але і Китаю; проект «Новоросія», ймовірно не реалізується з багатьох причин, в тому числі й тому, що майже вдвічі знизилася (Левада-центр) готовність росіян підтримати військові дії Росії проти України (з 74% до 41% з березня по серпень 2014 р.). Втім, саме ці настрої неважко змінити, оскільки мілітаризація масової свідомості – одне з найпростіших завдань для пропаганди. Ось впливати на сферу економічних інтересів людей набагато складніше; як кажуть, «скільки не говори «халва», а в роті солодше не стане».
В економічній сфері образ щастя, якщо судити по сучасних російських медіа, – це «коли у сусіда корова здохне». Нам багато розповідають про те, як погано закінчить Америка: до 2025 року її економіка «лопне як мильна бульбашка, оскільки тримається тільки на верстаті, який друкує долари» або «вона впаде під тиском перенаселення і нестачі ресурсів», або, її «накриє» новий світовий потоп, а Росія вийде з води сухою, сидячи чи то на конику-горбунку, чи то на печі. Ще пару років тому нам обіцяли подвоєння ВВП – або хоча б, що Росія наздожене Португалію. Зараз про розвиток і мови немає, розмови ведуться лише про те, як довго протримається падіння. Зрозуміло, що чим тема ближча до питань економіки та внутрішнього розвитку, тим менше шансів у влади отримати у ній підтримку населення. Якийсь час проблему можна «заморожувати» розмовою про те, що «Америка відбирає зарплату у російських лікарів і вчителів», але довго ця магія не втримається – казка набридне, тому що треба щось їсти.
У соціально-економічній сфері Росії немає ні найменших ознак загальної мобілізації. Нова індустріалізація, новий Дніпрогес або Турксиб не передбачаються. Поки в Росії той самий період безчасся, адже цілі розвитку не зрозумілі ні еліті, ні суспільству. Так, є магія вождя і йогомедіачаклунів, вона дозволяє маніпулювати громадською думкою; вона поки забезпечує самозбереження влади, але ця магія не тотальна і не міцна.
Яке майбутнє країни після постановки «Тангейзера»?
Доля театральних вистав та їх авторів в СССР і постсовєтській Росії – хороший показник політичної ситуації, що характеризує також і перспективи на майбутнє. Прикладом може служити доля двох режисерів – Всеволода Мейєрхольда та Олександра Таїрова, а також їхніх дружин, видатних актрис Зінаїди Райх і Аліси Коонен. Коли тоталітаризм лютував, невдоволення вождя спектаклем (в 1934 році постановка Мейерхольда«Дама з камеліями» образила почуття Сталіна) призвело не тільки до закриття театру, а й до мученицької смерті режисера і його дружини З. Райх. Коли ж тоталітаризм згасав, то нелюбов вождя до Камерного театру і його закриття в 1949-му не привели ні його головного режисера А. Таїрова, ні його дружину не тільки до тортур і розстрілу, але навіть і до в’язниці. У 60-70-і роки стало ще більше свободи: вистави закривали, але про в’язниці для режисерів вже й мови не було. Нині єдина людина, якій після згаданої постановки «Тангейзера» загрожує тюремне ув’язнення, – це зовсім не художник, а театральний менеджер, та й то не за спектакль, а за махінації з бананами. Так, може, правий був К. Маркс, порівнюючи спроби повторення історії з фарсом?
Нинішній «незавершений (а може, і не становлений) тоталітаризм» в Росії ближчий до спадного, ніж до підйомного періоду, і він недовговічний. Взагалі мобілізаційні режими за історичними мірками недовговічні: по-перше, вони вибудувані під конкретну постать, якій за життя немає альтернативи, а після смерті – гідної заміни; по-друге, вони тримаються на емоціях, а ті мінливі. Дуче в Італії довго користувався всенародною любов’ю (1920-1930-ті роки), а вже на початку 1940-х той же народ демонстрував повне розчарування в ньому: від любові до ненависті – один крок. Ще важливіше, що змінюються лідери, а з ними і політика: у Китаї після непохитного Мао прийшов гнучкий Ден Сяопін; в Ірані після фанатичного М.Ахмадінежада прийшов прагматичний Х. Рухані; а вже в Росії маятник зміни правителів («реформаторів» і «консерваторів», «лисих» і «волохатих») діє як хороший годинниковий механізм.
Історично всі процеси прискорюються, і я думаю, що час життя мобілізаційних режимів зараз вимірюється вже не десятиліттями, а роками. Втім, ще раз зішлюся на мудрого А. Безансона: «Ті, хто спостерігав за існуванням Совєтського Союзу, прекрасно бачили, що тамтешній режим поступово загниває, однак бачили і те, що це гниття не має точно відміряних термінів і заздалегідь намічених меж».
